Урок літератури рідного краю
“Мій рідний край у думах та піснях”
(7-й клас)
Мета: ознайомити учнів з думою „Смерть козака на Кодині-долині”,
„Отаман Матяш Старий”, „Смерть козака-бандуриста”; виховувати
усвідомлення учнями причетності нашого краю до історичної долі народу,
наш край – як арена бойових дій, місце, скроплене кров’ю
козаків-звитяжців; розвивати художню спостережливість, смак, потяг до
вивчення історії рідного краю.
Тип уроку: інтегрований (історія, література, музика).
Обладнання: портрети кобзарів, магнітофонні записи, карта Одещини,
тексті творів.
Епіграф уроку:
Горе тому народу, який не любить своїх співців.
Адам Міцкевич, польський поет.
Українська мова дуже багата на казки та пісні, але найхарактернішими для
творчості цього народу є дума, епічна поема.
В. Морфілл (англійський учений, філолог)
Шлях кобзарів – це шлях народу.
Михайло Стельмах
Хід уроку
Звучить пісня у супроводі бандури.
Кобзар
Випалили козакові очі,
Залишились чорні вирви сліз.
І пішов він через дні і ночі,
Пісню Україною поніс.
Пальцями торкаючи епохи,
Пута часу й простору рвучи,
Він іде, спираючись на посох,
З кобзою старою на плечі.
І над чим він тяжко в пісні плаче?
Що він знає, а не знаєм ми?..
Чи над тим. що наш народ незрячий?
Чи над тим, що вколо стільки тьми?
Валентин Мороз, одеський письменник
Слово вчителя
Кожна національна література виростала з фольклору. Фольклорні твори
можна розглядати не тільки як джерела вивчення історії літератури, але і
як чисто історичні пам’ятки. Історики Микола Костомаров, наприклад,
історію України вивчав за народними піснями та думами.
Що ж можуть розповісти дослідникові Одещини українські народні пісні та
думки? Багато – аби ми хотіли в ті пісні вслухатися або вчитатися.
Після навали татаро-монголів, утворення Кримського ханства, падіння
Константинополя політична картина на наших землях різко змінилася. Степи
між річками Дунаєм на півдні і Савранкою та Кодимою (Кодиною) на півночі
стали ареною затятої боротьби між українськими козаками та турками. Ця
боротьба відбита в українських думах та піснях. То реальні події
козацької доби середини XVI ст., коли козаки-запорожці робили щорічні
походи на міста Очаків, Білгород, на дунайські фортеці Кілію та Ізмаїл,
у яких сиділи турецькі залоги.
Десятки, сотні козацьких кобзарів співали про морські походи запорозьких
отаманів Феська Покотила, Самійла Кішки, Івана Підкови, який мав
прізвище Серп’яга, розповідали про поневіряння полонених козаків на
турецьких галерах-каторгах, про постійні герці представників козацького
прикордоння з ординцями та яничарами.
Один з таких герців відбувся поблизу Кілії і став сюжетом „Думи про
козака Голоту”. Козак виходить з бою переможцем. А от його побратимові
не пощастило, про це розповідає дума, про яку ми сьогодні з вами будемо
говорити – „Смерть козака на Кодині-долині”.
Робота над текстом думи „Смерть козака на Кодині-долині”
1. Чому козак проклинає Кодину-долину?
2. Які птахи і чому постають у думі? Що вони символізують?
3. Чому козак згадує отця й матір споминає?
4. Як молоді козаки-молодці вшанували пам’ять померлого козака?
5. Яка будова думи? (Заспів, епічна розповідь, кінцівка-„славославіє”.)
Робота над текстом думи „Отаман Матяш Старий”
1. У чому виявляється мудрість старого козака Матяша?
2. У чому сила козаків-запорожців?
Історична довідка
Кобза була невід’ємною частиною козацького побуту. Козаки носили її
разом зі списом і шаблею, не розлучалися з нею ні в курені, ні в
походах, ні в бою. Кобза була розважливою „дружиною вірною” запорожців.
Звучить „Запорозький марш”.
Була на Запорізькій Січі і своя своєрідна школа, де навчали грати на
кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи
кобзарів-бандуристи, вивчивши також одну-дві іноземні мови (польську,
турецьку чи татарську), ставали розвідниками у козаків, проникаючи у
сусідні держави з кобзою, розвідували укріплення противників, місце
перебування бранців.
Запорізькі кобзарі виконували також місії посланців-вістунів та часто
супроводжували козацьких посланців. Найдавнішим кобзарем, який діяв у
козацькому війську на Запорозькій Січі, Антон Головатий (1744–1797).
Ще малим хлопчиною потрапив він на Запорізьку Січ. Спершу був „молодиком
при боку кошового”, а згодом, швидко освоївши козацьку науку, навчився
грати на бандурі та вибратися в старшини. Був відомий своєю хоробрістю,
розумом, виділявся серед інших своєю грамотністю. Він закінчив Київську
академію. Про справи козацького товариства склав кілька пісень, які
вдало виконував, співаючи під акомпанемент кобзи. Автор пісень „Ой Боже
наш, Боже милостивий”, „Ой годі нам журитися”, які дійшли до наших днів.
1771 року обраний товариством військовим писарем у Самарську паланку.
Враховуючи його дипломатичні здібності, козацьке товариство неодноразово
посилало його „з паперами” в Петербург або в Москву до цариці чи
Потьомкіна.
Без перебільшення можна сказати, що першим кобзарем, який ступив на
Кубанську землю, був вихованець Київської Академії, генеральний писар
Війська вірних чорноморських козаків, генеральний суддя Чорноморського
Кубанського війська Антон Головатий. Він був не тільки героєм
російсько-турецької війни, але й затяжної війни дипломатії українського
козацтва з царицею Катериною ІІ за кубанські степи. І сьогодні на Кубані
знають і співають пісні Антона Головатого про те, як „вражого черкеса як
того зайця по скалах ганяли” і про те, як обживали цю землю – „кавказьку
Україну”. Звучить іноді і така: „Бувай же здорова, Дніпро – ріка мутная,
підемо в Кубань, чистої напиться”.
Мало хто сьогодні знає, що в посланні „До Основ’яненка” (1839) та двох
перших виданнях „Кобзаря” Т. Шевченка стояло:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине
От де, люди, наша слава,
Слава України.
І тільки у 1846 році на вимоги царської цензури Т. Шевченко замінив ці
рядки на:
Наша пісня, наша дума
Не вмре не загине…
Виявляється цікавим той факт, що 1789 року, коли ще не було Одеси, на
площі Хаджибея, взято українським та російським військом, звучали пісні
на слова Антона Андрійовича Головатого, які виконували колишні
запорожці.
Уже на схилі старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний володіти
шаблею, вбачав у кобзі засіб існування. З нею він розважав товариство,
складав пісні та думки про історичні події та славні походи, очевидцем
яких був сам.
Козацька молитва
Коли від ран, чи від тортурів,
Чи й просто помирав кобзар,
Його улюблена бандура
На смертний клалася олтар.
Її ховали у могилі
Або палили на вогні.
І серафими шестикрилі
Кружляли у височині.
І козаки, сумні й похмурі,
Молилися о тій порі,
Щоб не перевелися бандури
І не вмирали кобзарі.
Щоб перед боєм і гульбою
Завжди знаходився співун,
Що міг би смертною рукою
Торкнутися безсмертних струн.
Валентин Мороз, одеський письменник
Робота над текстом думи „Смерть козака-бандуриста”
1. Яку подію відображено у думі?
2. Які художні засоби найчастіше зустрічаються в думках? Яку вони
виконують роль? Наведіть приклади.
3. Як ви розумієте вислів Івана Франка: „Думи – безсмертні пам’ятки,
створені генієм самого народу”?
4. Назвіть відомих вам кобзарів, лірників, бандуристів.
5. Що ви знаєте про розвиток кобзарства на Україні та на Одещині
зокрема?
6. Чому роль бандуристів у політичному і духовному житті українців
завжди була особлива?
7. Що ви знаєте про відродження кобзарства в сучасній Україні?
Микола Палієнко, одеський письменник
В селі Коси на Одещині у XVIII столітті існувала школа, в якій протягом
п’яти-шести років навчали кобзарів-лірників.
Отам,
Де хмелем заплелось провалля,
Де ще дуби сягають
До зорі,
Розказують, в пісні переливали
Свою жалобу сиві кобзарі.
Була там школа лірників відома,
На всіх кобзарських
Зналася шляхах.
Співці сюди вертались, як додому,
Позаду подорож у кожного лиха.
Набачено ж бо стільки та почуто.
Перехреститись – і забути все!
Але тоді,
Ой земле, м’ято-руто,
Хто ж до народу
Правду донесе?
Поводирів малих вели в науку
До мудреців столітніх і сліпих.
Училися співати не з принуки,
А кожен душу
На огні ліпив.
Не на базари –
Йшли на попелища,
Земля чорніла скрізь від потрясінь.
Мели вітри історії,
Вітрища,
Та залишились
Думи та пісні.
Спасибі вам,
Сердяги-бандуристи,
Не змеркне ваша славонька ясна.
Хіба думам тут можна постаріти,
Коли вони корінням –
У піснях?!
Розповідь учнів та вчителя про кобзарів Одещини (Григорій Гриштопа, Іван
Якович Шаргородьский, Семен Сидорович Ридванський)
Учень. Я знайшов цікавий матеріал про людину, що усе своє життя
присвятила кобзарському мистецтву. Він збирав, виконував народні пісні і
думи. Одеський сліпий кобзар Григорій Назарович Гриштопа усім своїм
життям і творчістю показав приклад мужності, стійкості, людяності,
працьовитості, величезної любові до свого народу, її минулого,
сьогоденню і віру в світле майбутнє.
Слухаючи спів сліпого кобзаря-бандуриста, завмирає серце, летить соколом
над степами і лісами рідного краю душа, здається, що встають славні
славні і могутні лицарі України – козаки, захисники рідної землі і свого
народу від завойовників.
Кожна пісня закликала до боротьби за волю, за щастя українців, їхніх
дітей і онуків.
Усього себе, своє уміння, свої знання Григорій Гриштопа віддав
кобзарським пісням і грі на бандурі. Біля шістдесятьох років завзятої,
кропіткої виснажливої праці. Він самовіддано шукав свій оригінальний
стиль, руками і десятиліттями відшліфовуючи його. Неодноразово їздив у
Канев, у Київ, Суми, Рівно. Його слухали в різних місцях Одещини. Брав
участь у радіо- та телепрограмах. Він грав, складав музику, співав,
записував на плівку.
Завершуючи свої виступи, Григорій Назаров любив говорити: „Маю дружину,
дочку, внучку, правнучку, бандуру – це все моє багатство”.
У 1915 році 13 березня в селі Соболівка, що на Черкащині, у бідній
селянській родині з’явився на світ хлопчик. Нормальна здорова дитина. А
через рік після народження занедужав чорною віспою й осліп. У 9 років
віддали Гришу в школу-інтернат для сліпих дітей йшли 20-ті роки – голод,
неп, будівництво молодої радянської держави. Чи до дитячих проблем було?
дитячих проблем було? Ні, їх, звичайно, годували і виховували. Але щоб
учити грі на віолончелі, якою захоплювався маленький сліпий хлопчик? От
і приходилося пізнавати ази музики самому, так ще… Господь нагородив
багатим внутрішнім світлом, що дає сили.
…Потім був технікум для інвалідів і виробництво таких потрібних країні
табуреток і іншого дерев’яного добра. А душа… Очі не бачили, руки
робили, а душа співала.
У 1936 році, живучи в Києві, довідався, що в Одеському музичному училищі
набирають студентів по класу духових інструментів. Зірвався, поїхав,
поступив. А в 1946 році заїжджий музикант подарував саморобну бандуру. І
знову, як у дитинстві з віолончеллю, він почав займатися сам. З 1948
року „пішов у народ”…
Він навчився грати на всіх інструментах, і був при УТОСі (Українське
товариство сліпих) керівником і духового оркестру, і хору, і струнного
оркестру, і директором клубу. Таланту ж все одно, бачить його власник чи
ні. Але людям… Коли в 60-ті роки Григорій Назарович зайняв на
республіканському конкурсі в києві перше місце, виконавши арію князя
Ігоря з однойменної опери, по поверненню в Одесу намагався влаштуватися
на роботу у філармонію. Але там сказали: „Ви, звичайно, природжений
талант, але взяти на роботу не можемо, тому що Вам необхідна людина, що
повинна виважити на сцену і їздити з Вами на гастролі. А такої
можливості в нас немає”. Що ж, у кожного своя правда. Тільки чомусь
правда Григорія Назаровича здається більш переконливою.
І тому свідчення – численні конкурси, поїздки, запрошення. Київ,
Івано-Франківськ, Львів, Черкащина… Коли виступав в Івано-Франківську,
запис робили для Канади і США. У Канаду навіть запрошували виступати.
Тільки на що було їхати, якщо в УТОСі в робітника Гриштопи зарплата була
копійчана… З 1946 по 1956 роки Одеське радіо постійно його записувало.
А потім пропало…
Більше ста народних пісень, балад, дум переклав на музику й озвучив. А
скільки грамот і дипломів одержав! За перемогу в республіканському
радіо-конкурсі „Золоті ключі”; за активну пропаганду народного музичного
мистецтва; „За відмінну роботу в органах соцзабезпечення, чуйне і
поважне обслуговування родин (але ж сам-то невидющий!) загиблих
військовослужбовців, інвалідів Вітчизняної війни і праці!” і навіть від
Союзу композиторів СРСР за підписом самого Тихона Хренникова!
А голос і в 85 був сильний і красивий. І руки… Міцні, сильні, що добре
відчувають струни.
Тут, в Одесі, познайомився Григорій Назарович зі своєю майбутньою
дружиною Любов’ю Єпіфанівною, з якою більш 60 років поділяв усе, що
випадало на їхню долю радісного і трагічного. Маленька Люба усього лише
на 3 роки довше чоловіка бачила сонячне світло. У 4,5 роки після важного
менінгіту вона осліпла…
У день їхнього одруження в окупованій Одесі в їхню квартиру ввійшли
німці. Але вид двох сліпих беззахисних людей не дозволив їм їх торкнути.
А потім з’явилися діти: перший син – Аркадій. Вмер у 1946 році, коли
йому було трохи більше року. А потім у 1948 році народився Микола, а ще
через 5 років – Людмила, і треба було їх піднімати в той важкий
післявоєнний час. Навіть для видючих важкий… І знову, як у дитинстві,
Григорія Назаровича, чи до музики було? Нагодувати б, узути, одягти. Але
віддають сина учитися грати на скрипці, потім – на музичних
інструментах. Зараз працює Микола на Далекому Сході, плаває; їдучи,
обіцяв допомагати. Його син, онук Григорія Назаровича, живе на Волині.
А на всі концерти, виступи їздила зі сліпим бандуристом онучка Світлана,
дочка Людмили, – була дідусевою улюбленицею і поводирем, супутницею і
ученицею: Григорій Назарович сам учив неї грати на фортепіано.
І от на світло з’явилася правнучка Оленка – білявий продовжувач роду
Гриштопи. Начебто все як треба? Ах, якби… Онучка Світлана потрапила в
лікарню з діагнозом „запалення легенів”. Місяці і один день пролежала
вона там. Не врятували… Оленці і двох років ще не виповнилося. Тепер
мамою буде бабусю називати, благо виглядає Людмила мололо, і батьки її
так хочуть, і, зрештою, повинна ж бути в дитини мама. Звикати почало вже
маля, але недавно прийшла із садка і заплакала гірко: „Немає в мене
мами!” Знову ці злі язики…
Але духом у цьому домі не падають – не можна: є заради кого жити,
творити, співати. Любив старий кобзар людей. І тому виходив частенько із
своєю бандурою на Дерибасівську, а коли потеплішає – до моря, і співав
для тих, кого не бачив, але дуже добре відчував, заповнюючи нашу
сердечну порожнечу. А ще чекав, коли Оленці виповниться 3 роки і можна
буде її прослухати, і хто знає, може коли-небудь, як у пісні – „підніме
дитяча рука” усе багатство Григорія Назаровича – його пісні, думи,
балади, уміння дарувати людям свій талант.
Його люблять і пам’ятають. Приходили листа ввід друзів-поетів і
бандуристів, таких же невидющих. Після знайомства вони не переставали
спілкуватися, не втрачали постійного зв’язку і зверталися за підтримкою
і порадою. Бували в нього і студенти з Київської консерваторії,
приїжджали повчитися грі на бандурі, перейняти досвід.
Могутній і приємний голос кобзаря-бандуриста і звучання бандури
переливався різними фарбами самобутніх українських мелодій. Не міг він
співати напівсиди, не напружуючись, не звик, та й не годиться, маючи
такий приємний і зичний баритон, лише підспівувати бандурі.
При звукозаписі до кінофільму „Кредитка” він знову і знову шліфував той
епізод – до повної знемоги.
Усього себе, своє уміння, свої знання Григорій Назарович Гриштопа
віддавав кобзарським пісням, грі на бандурі.
Питання про присвоєння звання Почесного громадянина Одеси (за 62-літній
стаж) піднімався давно. Але не грошей, не допомоги просив – заслуженого
визнання. Усім своїм життям заслуженого…
Ніхто не чекав біди, вона прийшла раптово, і його не стало… а друзі,
що писали листа при житті, начебто не погоджувалися з долею,
продовжували писати. В одному з листів, що прийшло після смерті Григорія
Гриштопи, поет Віктор Шатак писав:
На пам’ять другові
Ой не думай, друже, що забув я дуже,
Як кобзарські струни поріднили нас.
Думу заспіваю, про тебе згадаю,
Як тобі живеться в цей тривожний час.
Бо ти вже старенький голуб мій сивенький,
А літа не хочуть нам здоров’я дати.
А ми хочем жити, по землі ходити,
І свою подругу кобзу шанувать.
Не позивало, друже, нам з тобою разом,
За столом святковим келих підіймать.
Бо твій край – це південь, а я північ травню,
Нам тоді дороги вже не подолать.
Поки будемо жити, по землі ходшити,
Ми подругу кобзу будемо шанувать.
Треба нам брататись, треба листуватись,
Щоб кобзарську дружбу нам не забувать.
Мені дуже хочеться продовжити пошук відомих кобзарів і бандуристів
нашого краю, що зможуть більше повідати про історію і розвиток рідного
міста.
Бандурист
Як бере мій друг до рук
Молоду свою бандуру,
І його, й моя зажура
Перетворюється в звук.
І далеко – ого-го! –
Звук бандури чути чисто:
І не чути вже його.
Залишився ще співун.
Він і вийде на майдан,
І пісні свої, як зілля,
Прикладає всім до ран.
І болять вони, болять,
Совість рвуть, як пальці струни.
Отака його фортуна,
І така його печаль.
Ні вигод, ні нагород,
А одні шляхи тернисті.
Та йдучи за бандуристом
Тільки й виживе народ…
Валентин Мороз, одеський письменник
Підсумок уроку
Учитель. На цій високій ноті мені хочеться закінчити наш урок, але хочу
сподіватися, що ваші дослідження і знайомство з кобзарським мистецтвом
не припиняться. Багато ще цікавого зберігає народна пам’ять і ми мусимо
перейняти ці скарби і передати їх прийдешнім поколінням. Сподіваюсь, що
ви зацікавились історією нашого краю, сповненого героїчного минулого,
запеклої боротьби за волю та незалежність нашого народу, рідного краю –
Одещини.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
