.

Чорнобиль – скорбота пам’яті людської (сценарій)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 5112
Скачать документ

Оформлення сцени: на заднику емблема вечора – лелеки летять над
затемненою кулею, навкруг емблеми віночок з чорною стрічкою, над
емблемою напис: “Чорнобиль – скорбота пам’яті людської”. Обабіч цитати.
На столику горить свічка. З однієї сторони сцени державний прапор з
чорною стрічкою, з іншої – плакат дзвону, два столи, за якими сидять
ведучі.

Вірш: “Покинути рідні пороги”. (На фоні музики)

Стражденна наша земля… Зрита могилами, засіяна кулями, полита
кров’ю… І здавалося б на цій, такій мученицькій землі, ніколи не
повинно селитися ніяке (бодай навіть найменше) горе, бо вже стільки було
того горя, що крізь віки і досі чується відгомін тяжкого людського
стогону…

Невже не досить було знищити Січ?

Невже не вистачило голодомору?

Невже навіть замало було репресій?

Баланс підприємства ні, доля. Чомусь ставши для нас злою мачухою,
послала ще одне нелюдське випробування – Чорнобиль. 16 років розділяють
нас від тієї страшної трагедії, передостаннього десятиріччя ХХ століття.
Наслідків якої, як не прикро, вистачить і на ціле ХХІ…

90 Херосім – так розцінюється чорнобильська катастрофа. Ось уже 16 років
дзвони Чорнобиля стукають в наші серця. Змушують нас зупинитись і
озирнутись в той страшний 1986-й… Скільки зламаних доль? Сироти, що
втратили батьків, ненароджені діти, хвороби, туга за рідним краєм,
дотепер радіоактивний заказник. Все це Чорнобиль, який забрав 35 тисяч
чоловік, в тому числі – тисячу дітей, 800 тисяч заражених хворобами, які
пов’язані з наслідками аварії.

В зоні радіоактивного зараження проживають 2,5 млн. громадян. Одні
зовсім не виїжджали, а багато повернулись у свої будинки, де зашкалюють
дозиметри – доля біженців виявилась страшнішою.

Чому крізь ні я знову бачу жінку,

Яка прорвалась крізь усі пости

І при дротах колючих просить:

Синку,

Солдатику до хати допусти!

Я тільки гляну в хату, тільки стану

На той поріг, що вистругав мій брат.

Але на неї, наче із туману,

Крізь сині сльози наплива солдат,

Він сам би рад у дім її пустити,

Але шепоче тужно: “Потерпіть”…

І плаче жінка: що його робити –

Чи їхати назад, чи тут здубіть?..

А над селом радіостанцій щогли,

І зумери тривожні в ніч летять,

А в класах приголомшеної школи

Не тілі діти – воїни сидять…

Евакуація. Цей термін військового часу, що жив тільки у пам’яті людей,
які спізнали лихоліття часів Великої Вітчизняної війни увірвався в наше
сьогодення. Його викликав Чорнобильський ураган, вирвавши людей із
обжитих ними місць, відірвавши від коренів, що єднали з рідною землею.
Деяких, вже похилого віку людей, відселених після аварії тягне назад:
тільки їм відомими стежками повертаються вони додому.

Після “На Чорнобиль журавлі летіли” Сл. Д. Павличка,

Муз. О.Білаша.

Рідна природа… Рідний дім… Лелека – він теж рідний. Бо не без роду
ми й племені, не без пам’яті.

Нам є чим пишатися й що берегти. Природа України оспівана у переказах,
піснях і казках народних. Відгомін їх знайдемо у слові Кобзаревому, в
Лесиній пісні.

Поведи мене, моя доле,

В моє літечко світанкове

Там повітря пахне медово,

Там все так, як було, я знаю,

Луг там – мов конюшинове поле,

Що на скрипці бджолиній грає,

Верес ноги босі лоскоче.

Поведи мене, доле, чуєш?

Дай я землю єством відчую.

Там суниці мої і ожини.

Простояти хвилиночку хочу

На забутій давно стежині.

Мережиться між травами струмок,

Рясна калина гронами, багриться,

Пливе туман білявий, як димок,

Долина самоцвітами іскриться.

Як дивно це нащадкам зберегти –

І гай, і річку, повну прохолоди?!

Бо й царстві цих прадавніх ще святить

Довічна мудрість матері-природи.

Гармонія й краса не обминули природи України. Такого багатства, такого
розмаїття ландшафтів на порівняно невеличкій території не зразу знайдеш
на земній кулі. Бо є на Україні вікові діброви й розлогі степи, сиві
гори й блакитна гладінь моря. Віковічне багатство – щедрі масні
чорноземи України, а під ними справжня скарбниця корисних копалин.

Говорили в давнину: тут усього вдосталь. І охоче селилися в краї люди,
орали землю й вирощували хліб, видобували вугілля й виправляли крицю,
прокладали залізниці, будували кораблі. Невеличкі села і селища
перетворювалися на людні місця. Чимало вдалося зробити.

В давні часи люди почали думати про раціональне використання і охорону
землі, її надр, лісів, річок, звіриних угідь. Але йшли роки і люди
забули обіцянку дану природі. Перед обличчям природи постала Гомосапієнс
– “людина розумна”, поглядаючи на глобус та переконуючись у істинній
формі нашої планети, вона безперечно ставала розумнішою за наших
пращурів. І вже без всього в душі вона рубала віковічні дуби, скидала з
нових покрівель ластівчині гнізда, винищувала дзеркальні колодязі,
висушувала повноводні ріки. Її колись ніжні, скупані в любистку руки,
ставали гострими серпами й волами “Жати, жати…”

Вік не той і година не та.

Я одна тут, немов сирота.

Моя сестри, брати і діти –

Всі рожеві пахучі квіти,

І смоляночки і ромашки,

Повні меду суцвіття наші

Потоптали, переорали.

Як просились ми, як кричали…

Та глушив наші крики трактор.

День стояв невимовно жаркий,

Танув мед і стікав сльозами.

Вже по чорній ріллі за нами

Я зростала на лузі скраю:

Як зосталась жива – не знаю.

Тут травицю посіяли зразу,

Щоб косити на рік 3 рази,

Та чомусь і на раз не стало:

Чи тепла, дощів замало…

Де ж мій гул – конюшинове поле?

Ти не збилась з дороги доле?

Тут одним-одна конюшина…

Тут же трави і квіти гінко

Проростали колись, буяли.

Де ж вона? Що із ними стало?

За останні чверть століття з сільськогосподарського обігу вилучено 1
млн. 250 тис. гектарів українських земель. Це більше, ніж загальна
територія Закарпатської та Чернівецької областей, разом узяти.

Малі ріки і підземні джерела обводнюють три чверті території України,
наповнюють більше половини міст і сіл. Однак такі важливі капіляри землі
масово гинуть внаслідок безгосподарського ставлення до них. У 102 містах
України, де проживають загалом 50 млн. чол. гранично допустимі
концентрації шкідливих речовин перевищено в 10 і більше разів. Серед них
Донецьк, Дніпропетровськ, Маріуполь, Краматорськ, а також міста Бурштин,
Калуш, Надвірна нашої області. Високий рівень забрудненості в кожному
п’ятому місті України.

Кожні 6 місяців на землі назавжди зникає один вид ссавців, один вид
птахів. Замінити чи бодай відшкодувати таку втрату для біосфери
неможливо.

Щороку в ріки і водойми України скидається понад 5 млн. тон солей.

(Виходить дівчина з водою і читає):

Жахливо чути це. Не хочеться вірити, що людина – вінець розвитку природи
– здатна знищити землю і самознищитись. Якщо існує закон Всесвітнього
значення, він пронизує кожну живу клітину. Її в свою чергу можна
відокремити від тканини, тканину від організму, організм від
навколишнього середовища. Людина невід’ємна від останнього, а значить
повинна мати власний клапоть землі, такого виміру, який може обробити.

Один створює кінокартини, інший пише книги. Для них саме життя в цьому.
А як бути ще іншим, адже моральні закони для всіх однакові?! Для
більшості дано землю, щоб вона від покоління до покоління багатшала.
Лише на землі і з її допомогою людина може відродитися.

Я зірвала квітку – і вона зів’яла.

Я піймала метелика, і він помер у мене на долоні,

І тоді я зрозуміла, що доторкнутись до краси можна лише серцем.

Моральний закон велить: людина, що стоїть на межі матеріального і
духовного світу, створює на землі добробут і красу, зобов’язана всіляко
допомагати нижчому – тваринному, рослинному, мінеральному світу,
співчувати рівним собі і благоговіти перед вищим світом – природними
силами. Ми порушили це закон.

Увесь світ – від сніжинки до молекули води, рослин, тварин будується за
принципом краси. Кінцева мета діяльності людини – створення краси. Ми
забути про неї, ми вбили її.

“У нього немає друзів, він утік з першого класу, твердо мовивши, що ноги
його в школі більше не буде. Він навчився все робити лівою рукою.
Хлопчик виходить із дому пізно ввечері, коли у дворі вже немає
ровесників, які забачивши його кричать: “жабеня”. Він народився з
недорозвиненою правою рукою, на якій зрослися пальчики. Часом він
підходить до дівчинки з сусіднього двору. Вона не дражниться, розмовляє
сумовито й2 тихо. У спеку і холод на голові у дівчинки плетена шапочка,
натягнути на самі вуха. У неї немає вух. Вона такою народилася. Вони
граються. Стрибають по черзі у кола та квадратики, намальовані крейдою
на асфальті. Асфальту у місті багато – землі мало. На ній ростуть
однакові, як мундири, тюльпани, посічені, кислотними дощами. Дівчинка
спіткнулась і падає. Хлопчик розкриває обійми і ловить її. Вона вдячно
цілує його пальчики, що зрослися на правій руці”.

Б’є набат – вісник біди. Нагальної, смертельної. Для кожного зокрема і
народу загалом. Скільки вже горя зазнала багатостраждальна земля України
– криваве нашестя Батия, чорні бенкети чуми, страшні примари голоду,
ліси шибениць гітлерівських карателів, пекучий біль Чорнобиля… Та нова
біда за масштабом спустошення і трагічності може перевершити всі
попередні. Бо ж уперше перед загрозою повного знищення. Весь рід
людський. Уперше, на плаху лягає доля усього живого навкруг. І хронометр
трагедії невблаганно стрімкий – уже в наступному столітті наша землі
може обернутись на безлюдну пустелю.

В зеленім лісі я була царівна,

В зеленім лісі в була жива,

Рудим став ліс, рудими стали тіні,

Рудою стала крона і трава.

Іржавий ліс. Пустеля, Мертва зона.

Апокаліпсис? Марсіанський краєвид?

Табличка: “Дихать і ходити заборонено”

І незбагненне: “Не торкатись трави!”

Піднявши руку на природу, ми стали поколінням самогубців, що зневажали
святині народу, які оберігались одвіку. Уперше в історії ми стали
поколінням грабіжників дітей і онуків, убивцями нащадків. На кого ж ми
перетворюємось, цивілізована нація з гуманними ідеалами, покоління. В
якому освічених людей більше, ніж у сотнях попередніх поколінь разом
узятих? Чому самі завдаємо землі своїй руйнувань значніших, ніж
найжорстокіші завойовники, що приходили сюди із зброєю в руках? Ми
боремось проти атомної зброї і маємо надію відвести її згубу, а безшумні
екологічні бомби вже вибухають: Чорнобиль, Стебник, Кременчук, Чернівці.

Хто ж наступний у шерензі біди?

Вий вовкулако! Хоч що хоч роби!

Та не піднімеш Мавки вже із гробу.

Вона повіт не вийде із верби,

Щоб повернутись тобі людську подобу,

Вий по ночах жахаючи людей.

Уже не довго – скоро занімієш.

До тебе Мавка більше не прийде –

Спить вічним сном в обіймах лейкемії.

Вий вовкулако, поки люди є.

Хвилюй у Стиру каламутну воду,

Корова кров – не молока дає.

Та “знаменита”… турського заводу.

Вий, бо новітні наші Лукані,

Плекаючи в серцях захланність хижу,

Винищують поліську комиші,

Щоб атомну розбудувати хижу.

Помилуй, Боже, нас. Не доведи

Невиліковним захворіти раком,

Коли це він у тілі – півбіди.

А в совісті коли?! Вий, вовкулако!

Вий! Козаки лаштуються у пуль,

Не кінно, не в човнах – у трунах вуглих,

Коли від нас вже мертві відпливуть,

То що тоді, скажіть з живими буде?!

Із радіоактивної ріки

В ліси втікають самогубці-раки,

Йдуть в небуття старі в водяники…

Не спіте люди! Вийте, вовкулаки!

Гляньмо на себе – чи ж до лиця нам зрікатися усього сущого на землі?
Гуде набат тривоги над землею нашою. Будить від застійної сплячки.
Звертається до совісті, розуму, сумління кожного з нас, до всього
людяного в наших серцях.

Живі, відгукніться!

Драма в Чорнобилі сколихнула весь світ. Але це ще далеко не все.
Працюючий на повну потужність третій блок Чорнобильської АЕС може вийти
з ладу в “любу хвилину”, а опорні конструкції четвертого уже
похороненого блоку, готові рухнути в любий час. Так що загрожує
катастрофа, набагато страшніша ніж та, що пройшла 26 квітня 1986 року.
Вихід з цієї ситуації один. Потрібно знову будувати саркофаги не тільки
над зірваним реактором. Це спонукало жителів Поділля і Полісся
задуматись над тим, що їх чеках внаслідок розбудови Хмельницької та
Ровенської АЕС.

Мовчати не маємо права. Думаймо і про майбутні покоління. Не будемо
тими, про кого ще великий Кобзар сказав: “А братія мовчить собі,
витріщивши очі, як ягнята… Нехай, каже, – може так і треба”. Пора
опам’ятатись. І зберегти хоч, те, що залишилось живим ще на землі.

Щоб не жахало людство бо виття,

Що атома прибокать сили згубні,

Із нами всі народи волелюбні

Стають на варті миру і життя.

Щоб океанів ядерний прибій

Не вихлюпнув, не збив землі з орбіти,

Між зорями щоб вічно голубіти

Землі – планеті нашій голубій.

(На фоні пісні виходить дівчина і світить ведучим свічки, а решта – з
залу).

Чорнобильська аварія – перший дзвінок у ХХІ століття. Нехай у цей день,
День національної скорботи, тяжкі дзвони Чорнобиля відгукнуться в душах
кожного з нас співчуттям і милосердям.

(Дзвонять дзвони).

ЕКОЛОГІЧНА МОЛИТВА.

Пречиста Діво, збережи цей світ,

А в ньому нашу рідну Україну.

Сади і гори, ріки і моря,

І пташину, і звірину, й людину.

Усім хто є, усім, хто буде,

Даруй здоров’я, чистоту і вроду.

Щоб їх ім’я, а в імені – любов

Передавалися від роду і до роду.

ЛІКВІДАТОРИ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Диблюк Василь Прокопович.

Мотрю Микола Миколайович.

Михайлик Юрій Дмитрович.

Демидів Микола Михайлович.

Павлюк Богдан Федорович.

Сметанюк Василь Васильович.

Соколи шин Дмитро Васильович.

Ткачук Петро Дмитрович.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019