Реферат на тему:
Використання тваринного світу козаками Кубані (XIX – XX ст.)
Природне географічне середовище є постійним чинником матеріального
життя людини і необхідною умовою розвитку всього комплексу традиційних
народних знань. Впливи на організм людини певних природних речовин,
перевірені тривалим досвідом, дали поштовх до цілеспрямованого збору і
систематизації відомостей про лікувальні властивості фізичних чинників,
засобів рослинного, тваринного, мінерального походження, формування
системи традиційного лікування.
Процес формування і розвитку основ народної медицини кубанських козаків
протікав з урахуванням особливостей природно-географічного середовища і
взаємодії з нею людей. У кінці XIX – на початку XX ст. він привів до
вироблення стійких елементів, що характеризують цю область етнічної
культури. Цей процес і його результати стали можливі внаслідок
емпіричного вивчення козаками місцевих природних умов і високої
пристосовності до них, завдяки чому був накопичений великий народний
досвід раціонального використання багатої місцевої природи. Ознаки і
властивості природного середовища знайшли відображення в формах
світогляду, мистецтва, народних знаннях, мові, фольклорі. Можна
говорити, таким чином, про безпосередній взаємовплив об’єктивних умов
життя і сфер духовної культури кубанського етносу.
Однак потрібно констатувати, що природно-географічний чинник був зовсім
не єдиним, далеко не визначальним і з вельми специфічним діапазоном
впливу на зміст і форми традиційної культури.
Багатство і своєрідність тваринного світу Кубані, – а на її території
спостерігається поєднання фауни Середземномор’я, Малої Азії, Ірану,
Афганістану, Східної Європи, Альп, Піренеїв, – накладало свій
специфічний відбиток на використання природних ресурсів [1]. Не дивно
тому, що в господарстві, побуті, фольклорі і віруваннях козаків велика
роль належить тваринному світу Кубані. Полювання на диких тварин, рибний
лов, бджільництво і скотарство традиційно відігравали важливу роль в
системі життєзабезпечення і складали характерні риси побуту кубанських
козаків. «Звіроловний промисел», за твердженням Щербини, давав
населенню, харчові продукти, у вигляді м’яса і шкіри або хутра для одягу
і господарських потреб. Риба ж «складала як найголовніший харчовий
предмет населення, так і помітну статтю в грошових прибутках козака»
[2]. Тривалий час скотарство було галуззю сільського господарства
(завдяки великій кількості порожніх земель і чудовим пасовищам Кубані,
схожих з Великим Лугом Дніпра), що переважала і лише на початку XX ст.
остаточно поступилося позиціями зерновому землеробству [3]. Однак
тваринний світ Кубані служив не тільки господарською основою, на якій
розвивалося життя козаків. Тваринний світ навколишньої природи складав
найбагатший резерв лікарських ресурсів, а продукти тваринного походження
займали значне місце в народній медицині.
У Краснодарському краї зустрічаються понад 600 видів тварин, причому
серед них багато ендеміків, що не зустрічаються в інших регіонах [1]. Ця
своєрідність і визначила відмінні риси народної медицини кубанців по
відношенню до метропольних традицій (південно-руської і української) і
послужила причиною схожості номенклатури лікарської сировини у
кубанських козаків і інших етнічних груп Кубані, тоді як в рецептурі і
технології приготування ліків, а також в демопатичних уявленнях,
пов’язаних з тваринами, спостерігаються істотні особливості. Знавець
проблем, доктор медичних наук І.І. Брехман ще в 70-х роках XX ст. писав:
«У нас лікарські рослини вивчаються величезним числом лабораторій,
кафедр вузів і науково дослідницьких інститутів, і мало хто займається
лікарськими тваринами. Ймовірно, однією з причин такого стану служить
трудність вивчення хімічного складу тваринної сировини. Підйом наукового
інтересу до лікарських рослин багато в чому був зумовлений успіхами
біоорганічної хімії у встановленні структури головних діючих речовин.
Подібні успіхи потрібні і для розвитку науки про лікарських тварин. І
тоді вони займуть у фармакології належне їм місце» [4]. Однак це не
єдина причина, яка вимагає уважного дослідження цієї галузі народної
медицини. І з наукової і з практичної точки зору важливо вивчити, як
відбувався відбір тих або інших елементів народних медичних знань,
методів їх використання. Подібний аналіз, зокрема, необхідний для
вивчення особливостей медичних систем різних етносів в природних і
соціально культурних умовах їх мешкання, а також процесів взаємовпливу
різних етномедицин. Такого роду дослідження передбачають, як перший
етап, вивчення складу народних медичних знань.
У процесі роботи над темою «Народна медицина кубанських козаків» з 1983
р. під час щорічних фольклорно-етнографічних експедицій був накопичений
значний матеріал, який і ліг в основу даної роботи (стаття підготовлена
при фінансовій підтримці РГНФ, проект № 01 01 38008 а/Ю).
Широке застосування ліків, виготовлених з тварин і продуктів їх
життєдіяльності пояснюються, з одного боку, широким спектром лікувальної
дії цих засобів на організм людини, а з іншого – традиційними уявленнями
про хворобу і її етіологію, способи впливу на надприродні сили (хвороба
уявлялася у вигляді тварини – від цього і способи, направлені на реальне
і ритуальне її знищення).
Причини деяких хвороб були пов’язані з проникненням в тіло людини
дрібних тварин. На Кубані, для прикладу, поширені казки-бувальщини в
яких описується, як в рот сплячої людини вповзла гадюка (вуж) і
поселялася у нього всередині (такі ж оповіді зустрічаються і на сучасній
Подніпровщині – прим. ред.). Для того щоб виманити гада, перед обличчям
хворого ставили блюдце з молоком, клали ягоди суниці [5].
На думку відомих вітчизняних психіатрів, академіка В.М.Бехтерева і
професора В.П.Осипова, «одержимість гадами» була пов’язана з психічними
розладами, але мала (крім психічних моментів) в основі свого виникнення
наявність у хворого глистів або хворобливі явища в області шлунка [6].
Застосування в народній медицині (особливо в лікувальних обрядах)
засобів тваринного походження в цілому ряді випадків засноване на
принципі «подібне лікується подібним», коли для вигнання-знищення
хвороби тварини використовуються реальні представники тваринного світу.
Наприклад, лихоманка, яка втілювалася в образі змії, лікувалася за
допомогою зміїної шкіри. Згідно з традиційними народними уявленнями,
грижа – це надприродна істота, що вселяється в людину і гризе її.
Найбільш поширений спосіб лікування цієї хвороби «загризання» грижі
зубами. На Кубані «загризав» грижу чоловік (мати хворого або знахарка)
покусуючи хворе місце, однак в замові, яка при цьому вимовлялася,
зверталися за допомогою до тварин, здатних знищити хворобу (щурі або
миші) [5].
Тваринам прагнули «передати» хворобу як за допомогою безпосереднього
контакту, так і за допомогою замов, магічних дій. Хвору дитину носили
«під курей», «під свинь» (так лікували пліснявку тощо). Коли перший раз
в’їжджали в новий будинок, то попереду пускали кішку, «щоб на кішці
збиралися всі незгоди і хвороби», а коли кішка тікала, то вона «незгоди
і хвороби відносила з собою» [5] (подібний звичай сьогодні практично
повсюдно зберігається в Україні – прим.ред.).
Здатність тварин різнобічно впливати не тільки на здоров’я, але і на
особисте життя, сферу сімейно-шлюбних відносин, благополуччя в якій
сприймалося, як необхідне, що складає стійкість життєвих сил людини,
виявляється, зокрема, в т.зв. «любовній» магії, яку ми схильні
розглядати як частину народної медицини (психотерапії). Застосування
засобів тваринного походження в лікувальній практиці було дуже популярне
ще в епоху Київської Русі, причому тваринний світ служив не тільки
резервом фармакологічної сировини. Різноманітні тканини, органи, соки
тварин винахідливо застосовувалися в народній медицині. Пензлики для
змазування шкіряних виразок готувалися з кінського волоса. У очній
практиці віддавали перевагу ніжним волоскам борсука, тхора, білки. Овеча
вовна використовувалася як перев’язувальний засіб. Шкіра з вимені корів
йшла на виготовлення дитячих сосок, сечові міхурі вживалися як ємкості
для льоду [7]. Арсенал лікарських засобів тваринного походження в
українців, білорусів, росіян на територіях дотикання був подібним і на
загал мав аналоги у інших слов’янських народів. На думку З.Е.Болтарович
специфіка виявлялася лише в способах приготування лікарських форм і
місцевих способах їх використання [8].
На сьогодні у нас є відомості про використання з лікувальною метою
природної сировини з більш ніж 30 видів тварин. З лікувальними цілями
вживали жир, жовч, головний мозок, ріг, м’ясо, кров, гній, шкіру, сечу,
волосся, кістки тварин, мед і продукти бджільництва, молоко, яйця, деякі
органи, тканини тварин і птахів. Як «лікарські тварини»
використовувалися домашні тварини (кінь, собака, свиня, корова, гусак,
коза, вівця, кішка, качка, індик), різні дикі савці (заєць, борсук,
єнот, дикий кіт, рись, їжак, кріт, кавказький сліпець, куниця, ведмідь),
птахи (горобець, пелікан, ремиз), земноводні (змія, ящірка, жаба).
Знаходили застосування і річні мешканці (п’явки, молюски, раки), риби
(сом, щука).
Тваринна сировина мала певні лікувальні властивості і застосовувалася
при тих або інших захворюваннях. Як відмічає Н.Е. Мазалова: «Кожний
орган і субстанція людини і тварини наділяються життєвою силою,
сукупність яких складає життєву силу людини. Особлива концентрація
життєвої сили приписувалася функціонально важливим для життєдіяльності
організму елементам, до їх числа відносять різні виділення (кров,
сльози, молоко, слина, урина) [9]. Застосування для лікування речовин
тваринного походження основується на архаїчних уявленнях про початкову
спорідненість людини і тварини і на вірі в те, що серед диких і домашніх
тварин, птахів, комах є такі, що володіють цілющою силою.
На сьогодні є численні відомості успішного використання органо- і
тканетерапії, але механізм цілющої дії до кінця ще не ясний.
В.Н.Казначеєв і Л.П.Михайлова пояснюють позитивний лікувальний результат
дзеркальним цитопатичним ефектом, відкритим ними в 80-і роки [11]. Суть
цього явища, як пояснюють, полягає в «інформаційному
електронно-магнітному клітинному зв’язку», що виражається в повторенні
ознак патологічного процесу, індукованих в одній з клітинних культур,
при впливі різними чинниками (біологічними, фізичними, хімічними). При
цьому помічена вибірковість і спеціалізація міжклітинних взаємодій.
Припускається, що передача біологічної інформації в системі
«клітина-клітина» не первинний хімічний механізм цього зв’язку, а
слідство більш складних «польових» процесів. Функціонуюча клітина –
джерело і носій складного електромагнітного поля, структура якого, що
породжується біохімічними процесами, управляє всією діяльністю клітини.
Більш того в дослідах було встановлено, що цей тип міжклітинних
взаємодій мав життєво важливе значення, він формувався в процесі
еволюційного розвитку. Припускається, що взаємодія відбувається завдяки
електромагнітному випромінюванню відповідного діапазону з малою
інтенсивністю. Клітини тканини отримують кванти електромагнітного поля,
і кожний цикл перетворень в уражених клітках супроводжується
електромагнітним випромінюванням певної частоти. Електромагнітні поля
діють на здорові клітини а останні сприймають їх як власний «атрибут»
життя, як власну інформаційну систему [10].
Можна припустити, що в народних методах лікування ми маємо справу з
біологічним феноменом міжклітинних взаємодій, але тільки з поправкою
відносно «дзеркальності» ефекту: здоровий орган убитої тварини гине, а
хворий орган людини виліковується. Не виключено тут і психотерапевтичний
вплив.
Таким чином, арсенал лікувальних засобів тваринного походження у
кубанських козаків був досить різноманітним. Способи лікування,
пов’язані з тваринами, оригінальні і самобутні, хоч мають немало
паралелей з народною медициною інших східнослов’янських народів.
Наведемо декілька характерних прикладів.
Бджола. Медоносна бджола виробляє цілий ряд різноманітних речовин: мед,
отрута, віск, бджолиний клей (прополіс), бджолиний хліб (перга), маточне
молочко, які є прекрасними природними медикаментами [11]. У всіх народів
відоме застосування продуктів бджільництва і як харчових продуктів, і як
терапевтичних чинників, включених в різні курси лікування [12].
У народній медицині кубанських козаків продукти бджільництва (похідні
від них продукти) знаходили широке застосування. Зі слів І.Д. Попки, у
козаків до бджільництва було помітне «природжене полювання». «Люблять
вони посадити біля хатини деревце і кущик і потім надихнути їх жужжанням
пасіки» [13]. Бджоли в уявленнях козаків «чисте Боже створіння» [14].
Розведенням бджіл на рубежі XIX-XX віків займалося багато кубанців,
причому в підгірних районах Баталпашинського, Лабінського і Майкопського
відділів, багатих медоносними травами, бджільництво набуло промислового
характеру [15].
Від батьків і дідів передавалися «хороші молитви», повчання, які (за
уявленнями бджолярів) допомагали, «щоб бджоли добре роїлися, щоб у них
меду було багато, щоб чужі бджоли не нападали на пасіку”. Мед вважався
не тільки смачним і поживним продуктом, але і народним засобом
лікування, продовження життя.
Медом лікували пліснявки (молочниця) у дітей, рани (особливо цінувався
травневий мед), хвороби очей, застуджене горло, запалення легень, жабу,
ангіну [5]. Стільниковим медом мастили ужалені бджолами місця [17]. Мед
застосовувався і в поєднанні з іншими засобами. Так, при лікуванні жаби
(стоматиту), у дитини у роті мастили складом з галуну (“квасков”) і
меду. При малокрів’ї вживали ранком мед і молоко, мед і вершкове масло.
Алое з медом використовувалося при лікуванні запалення легень, а тісто,
замішане медом, – при лікуванні чиряків (або прикладали хліб, намазаний
медом). Від кашлю їли розпарену калину з медом. Мед, змішаний з
подрібненим синім каменем (мідним купоросом), використовували для
лікування флюсу. При хворобах шлунка вживали в їжу мед, перемолотий з
подорожником, медові коржики. У косметичних цілях (для поліпшення
кольору обличчя) готували мазь з меду і курячого яйця [5].
Бджолиний віск (іноді віск церковних свічок) використовували в багатьох
лікувальних обрядах і гаданнях про життя / смерть людини, причому
вважали, що для цих цілей найбільш підходить віск жовтого або
розовуватого кольору [5]. Його застосовували, зокрема, при лікуванні
переляку («спуг виливається воскамы, позбувається молытвамы»).
Вважалося, що якщо віск, вилитий в миску (над головою хворого) нагадує
за формою айсберг («зверху плоский, а знизу виступає»), то хвороба у
людини гніздиться всередині [5].
З його допомогою лікували розлади слуху («пробки» у вухах). Воскову
трубочку вставляли у вухо і підпалювали. У процесі цієї процедури в
трубочці нагромаджувалася вушна сірка. Розм’якшений бджолиний віск
прикладали до хворих очей на ніч. Вощину (пшеничний стільниковий віск) з
домішкою насіння цитрин варили і пили від глистів [17]. Складом з воску,
мила, вершкового масла лікували вередь (шкіряна хвороба) [5]. Жінки при
тріщинах сосків прикладали до грудей на ганчірочці «спуск» [мазь С.М.] з
білого воску, змішаного з деревним маслом або прополіс і віск [18].
Прополіс, настояний на спирту, застосовувався від простуди. Його ж
жували від зубного болю. Прополісом лікували рани і пухлини.
Бджолина отрута використовувалася при лікуванні ревматизму, радикуліту,
хвороб очей, гіпертонії («якщо суглоби крутить, то підпускали бджіл»).
Застосовували навіть саме тіло бджіл, недоступне для гнійних бактерій.
Воно не розкладається, а висихає. У народній медицині кубанських козаків
відомо лікування бронхіальної астми настоєм на дощовій воді розтертих в
порошок сушених бджіл. Безплідні жінки вживали розтертих в меді
бджолиних маток і трутнів [5].
Курка. З куркою, курячими яйцями пов’язано лікування багатьох хвороб,
лікувальні магічні обряди. На Кубані курка фігурує у весільному обряді
(в ряді станиць під час сватання, після шлюбної ночі і на другий день
весілля). Відома і прикмета, пов’язана з неприродною поведінкою курки:
крик по півнячому провіщає нещастя, смерть [19]. З куркою пов’язані
численні ворожіння і наступна цікава прикмета, яку приводить П. Горбанєв
в своїй статті «Забобони, прикмети, ворожіння, замови, поширені серед
жителів м. Ейська»: «Якщо їдеш орати землю або рибу ловити, не можна
питати: «Куди їдеш?». На перше питання лаються і відповідають:
«Закудахтало!» і чекають невдачі» [20].
Якщо курка заспіває півнем, не бути добру, повинно трапитися нещастя, а
щоб його усунути, ловлять курку і відкручують їй голову, засуджуючи: «не
співай курка півнем!» або «на свою голову заспівала» [21]1. У народній
медицині кубанських козаків з куркою пов’язано лікування сухот, курячої
сліпоти, хвороб печінки, ран, бородавок, ревматизму, малокрів’я [5].
Носіння дитини «під курей» («під куряче сідало») найбільш поширений
спосіб лікування безсоння у кубанських козаків. За свідченням
дореволюційного автора Розенберга, в станиці Родниковській цей спосіб
лікування вживався переважно взимку, а влітку широко практикувалося
лікування маком. Увечері, коли кури сядуть на сідало, дитину несуть під
сідало в курник. «Там, тримаючи на руках хворого, читають тричі «Отче
наш», але закінчують цю молитву словами (не як звичайно) «Яко ти есы мыр
і тышина і спокой душам і тилысам нашим. І твоє є царство і Сина і Св.
Духа. Амінь» [22]. Як правило, замова була звернена до курей: «Кури
білі, кури чорні, кури жовті…», «Кури курки…», «Кури рябі, кури
строкаті, волохаті…», «Курочка ряба, біла, сіра…», але іноді в курнику
зверталися до інших міфологічних персонажів (зірниці, вечірньої зірниці,
красної дівиці). У курнику дитину вмивали наговореною водою, яку потім
віддавали матері дитини, щоб та поїла його перед сном [5]. Основні
заговорні мотиви передача хвороби курам (кочетам, зірниці), обмін її на
сон («довгий, смашний, солодкий»), заслання безсоння у гиблі місця
(«заберіть кури криклиці на череда, на болота, там де людське око не
заходить ніколи» [5], «кури білі, кури чорні, кури жовті, заберіть кури,
безсоння у (ім’я) на болота, куди не заходить людська нога, не бачить
людське око» [23], «кури рябі, строкаті, волохаті, візьміть ночниці на
свої горлиці з народженого молитовного, хрещеного (ім’я), а йому
віддайте сон з всіх півнів» [24], «кури кочети, візьміть свої крикси
денні, нічні і полуночні, а нам дайте сон денний, нічний і опівнічний»
[25]. Безсоння переконують, що в новому житлі йому буде незрівнянно
краще: «Йдіть собі на луги так на береги, на мохи так на болота, на сухі
очерета, так на гнилі колоди. Там вам гуляти, там вам розкоші займати,
де Агельське око не заходить, і курячий голос не знаходить» [26], «…
на вечерниці де молоді молодиці, де нова хатина, де здорові вікна.Там
п’ють, гуляють і безсоння дожидають» [5].
Вважається, що якщо в момент народження дитини прокукурікає півень на
новонародженого нападуть «крикси». Після цього немовля для лікування
несуть в курник, кланяються півням і тричі вимовляють: «Пийте пийте
півні, прийміть крикси від душі». Після чого дитину головою підносять до
півня («щоб півень пококчав»), а потім, вже повернувшись в будинок,
додають: «Крикси крикси, кочати, йдіть до біса під чарти» [27]. Хворого
сухотою обсипали зерном, а потім давали це зерно курам, зі словами:
«Кури, курки, візьміть мою хворобу» [5].
Широке застосування в народно-медичній практиці знаходили курячі яйця.
Вони використовувалися в лікувально-магічних обрядах при лікуванні
переляку, зглазу, псування. При лікуванні лихоманки в ст. Ахметовській
на шиї носили (протягом двох днів) «наговорене» яйце, яке потім
викидалося на перехресті доріг зі словами: «Вас 77, нате вам гостинця
всім» [5]. У ст. Хоперській практикувалося схоже лікування лихоманки. У
хворого зрізали нігті на руках і ногах, складали в куряче яйце, яке
потім, рано вранці, відносили в «глухе місце» і там кидали через себе зі
словами: «Вас 77, нате вам подарунки всім». Потім потрібно було йти, не
озираючись, додому [5].
За свідченням М.С.Булах (1909) в ст. Тамань вмивалися над червоним
пасхальним яйцем для здоров’я. «Паскы посвитять прыйдуть і вмываються. У
чашку наллють води і яєчко положуть. І вмываються в цій воді… Хто
останній вмываеться, той і яєчко бире. Батько каже: «Будытэ здорови,
краснощеки як яєчко»… Шкаралупу тико курям віддавали, не выбрасывалы
[щоб краще мчали кури]» [5].
Вогнепальні, рвані рани заливали білком курячого яйця [28]. Якщо боліли
очі, то їх закапували рідиною, отриманою з жовтка курячого яйця (на
зварений круто жовток сипали цукор, виділялася рідина), або
використовувалася подрібнена мальва, намазана або облита яєчним білком
[29; 30]. Якщо «сеча не тримається», то збирали з десятка яєць плівку,
яка міститься між шкаралупою і круто звареним яйцем. Її потім сушили,
подрібнювали, розводили водою і пили (ст. Пшехська, 5). При опіку,
уражені дільниці шкіри, мастили білком яйця. У ст. Гостагаєвській тухле
яйце додавали у воду, яка утворюється при гасінні вапна, і потім мастили
опіки [5]. Шкаралупу яєць висушували, розтирали і давали дітям, у яких
були криві ноги, а також використовували при переломах [5]. Для цієї ж
мети вживали «масло», яке випалювали з жовтка яйця. Перепалену на золу
шкаралупу «свячених» яєць застосовували при хворобі яєчників. Від лупи
мастили волосся яєчним білком, а потім мили гарячим розчином бури. При
запаленні легень груди намазували подрібненим галуном, змішаним з яєчним
білком [5].
При кров’яному поносі, нетриманні сечі використали плівку, яку здирали з
пупка курки. Її сушили, подрібнювали в муку і вживали як ліки, запиваючи
водою. При хворобах печінки вживали в їжу (в сирому вигляді) печінку
чорної курки. Вважалося, що куряча печінка розчиняє камені в печінці.
Від малокрів’я вживали в їжу курячу кров. Теплий курячий помет розводили
холодною водою. Кип’ятили, а потім лікували ним поганий зір.
Корова. Корова подібно вівці, волу, оленеві у кубанських козаків
вважається «чистою» твариною [14]. Вважалося, що тварина ця володіє
охоронними властивостями. Тому, наприклад, на кіл огорожі вішали череп
корови, а щасливим місцем для будівництва хатини вважали те, де звичайно
розташовувалися на відпочинок корови [31]. З коровою і продуктами, які
виходять з молока, пов’язана найбільша кількість лікарських засобів
тваринного походження в народній медицині кубанців.
До хворого ока прикладали сире яловиче м’ясо. М’ясо, посипане товченим
галуном, прикладали до пухлин. Бичача жовч застосовувалася при лікуванні
жовтяниці, а печінка чорного бика при лікуванні хвороби печінки. У
«требуху» (шлунок) щойно убитої корови вкладали дитину хвору рахітом.
Процедуру повторювали декілька разів (для цього їздили на бойню) [32].
«Якщо людина чахне», з корови видаляли внутрішні органи, людина влазила
всередину по горло і залишалася там декілька хвилин [33]2. Яловичу жовч
застосовували (мазали ноги і пили) при лікуванні очної хвороби (коли вії
ростуть всередину, а не назовні), при лікуванні ран, що гнояться. Дрібне
рубане свіже м’ясо, посипане перцем (якщо не було серцебиття), їли сирим
або злегка підсмаженим при блідій немочі [34]. Мозолі лікували сирим
м’ясом, яке заздалегідь змочували протягом декількох годин в оцті [35].
Кров пили старики як зміцнювальний засіб. Якщо на тілі виявляли
зростаючу пухлину, то йшли на бійню і шукали «кам’яну голову» (череп
корови). Пухлину давили кісточкою (передніми зубами), тричі читали «Отче
наш». Коли йшли на бійню, ні з ким не розмовляли. Лікування
здійснювалося до сходу сонця (ст. Попутна Краснодарського краю, [5]).
Огник (хвороба шкіри) мастили розтопленим яловичим жиром. За допомогою
коров’ячого гною лікували ревматизм. У кадушку клали гарячий гній, в
нього ставили валянки, потім ставали в ці валянки і парили ноги (ст.
Некрасовська Краснодарського краю, [5]). Гній, зібраний на Трійцю,
«відкидали» на пліт і сушили, а потім ним підкурювали бишиху (шкірна
хвороба, ст. Новодонецька Краснодарського краю, [5]).
2 4 ? ? 3/4
A
Не менш вжиткові для лікування були молочні продукти. При кашлі пили
гаряче молоко з червоним перцем. При отруєнні пили молоко з содою. Парне
молоко вважалося хорошим засобом від блювоти. Від безсоння покладалося
випити перед сном склянку молока. Кисле молоко використовували при пиці,
укусах тарантула [36], в косметичних цілях: щоб обличчя було чистим
[37]. Для лікування трофічних виразок пили кисле молоко. Сибірку
лікували кислим молоком з нашатирним спиртом, кислим молоком з паленим
галуном, а отруєння – кислим молоком з содою. Зміїні укуси також
лікували кислим молоком (вважалося, що воно витягує зміїну отруту) [5].
Волосся мили сировоткою (щоб краще росли). Саме раннє молозиво
використовувалося як витяжний засіб при гнійних струпинах, причиною яких
була золотуха [37]. При спазмах шлунка їли хліб, намазаний маслом і
густо посипаний мисливським порохом. Топлене коров’яче масло пили при
кашлі [38]. Небагато коров’ячого масла вміщували на блюдці, а зверху
робили купол з паперу, який підпалювали. Отриманою коричневою рідиною
мастили лишай, екзему (ст. Бжедуховська Краснодарського краю, [5]). Суху
шкіру мастили вершковим маслом. Новонародженого також мастили вершковим
маслом, щоб у нього була здорова шкіра. Маззю з розтопленого свіжого
масла з гострою горілкою лікували золотушні струпини. Мякиш хліба, який
умочували в напіврозтоплене свіже масло, прикладали до хворого місця при
грудниці [39; 40]. Для полегшення пологів статеві органи жінки мастили
свіжим несолоним маслом [18]. При тріщинах сосків і запаленні грудей у
жінок мастили хворе місце свіжим несолоним маслом. При лікуванні маститу
застосовували сметану [41].
Собака. Вважалося, що собака обдарована віщим чуттям, здатністю
передбачати майбутнє. З нею пов’язаний цілий ряд повірь. Собака виє,
підіймаючи голову вгору – до пожежі [42]. Якщо собака виє піднявши
голову вгору, виє на вітер, а опустивши вниз – до нещастя [43]. Собака
виє у дворі, риє землю під будинком – до небіжчика [5]. Собака, за
народними уявленнями, володіє лікувальними і магічними властивостями.
Так, якщо вагітна буде бити собаку, то у новонародженого на спині
з’явиться собачий волос (гостриць), дитина буде корчитися від болю і
«вигинатися» [5]. Собачу вовну, кістки, кров, слину, жир, м’ясо,
екскременти використовували як лікувальні засоби.
При лікуванні грижі хворе місце мастили собачою кров’ю [43]. Якщо
починала гнити нога (від перелому), то потрібно було спалити собаче
ребро, потовкти його і золою присипати рану [44]. При лікуванні більма
сухі собачі екскременти перемелювали до порошкоподібного стану і
засипали (через трубочку) в око (ст. Новодонецька Краснодарського краю,
[5]). Вим’я мастили сметаною, а собака (сука) повинні була її злизати.
Аналогічно лікували мастит, тільки тут злизувати сметану повинен було
щеня [5]. Щоб швидше заживала рана, треба було, щоб її облизала собака
(ст. Воронезька Краснодарського краю, [5]). Собачі укуси лікували таким
чином: у тварини вистригали вовну (хрестоподібно) перепалювалася на
золу, яка змішувалася з вершковим маслом або жиром і прикладалася до
рани. При запаленні легень, туберкульозі їли собачий жир і м’ясо (м’ясо
молочних щенят) [5]. При «сильно розвинених ранах» прикладали убитих
щенят [45]. При лікуванні сухот у дітей по тілу хворого котили калач,
який потім віддавали (через ліве плече) чорній собаці [5].
Риба. Від хвороби очей дитину поїли риб’ячим жиром і закапували в очі.
Риб’ячий жир також використовували при лікуванні застуди, запаленні
легень, опіках. Риб’ячою жовчю лікували катаракту, запалення легень.
Свіжу рибу прикладали до хворих суглобів при поліартриті. Сиру рибу
тиждень настоювали на горілці і пили «від пияцтва» [5]. Риб’ячу луску
перепалювали на сковорідці і отриманим порошком присипали струп при
золотусі [46]. При лихоманці носили у вузлику на шиї вуси сома. Потім
потрібно було їх викинути в річку (через голову) і плюнути туди ж (ст.
Некрасівська Краснодарського краю, [5]). Дитині до року заборонялося
їсти рибу («дитя не буде довго розмовляти») [5].
Заєць. Заячу шкуру прикладали до наривів, чиряків. При грудниці
прикладали шкуру зайця, змазану сметаною. При скарлатині використовували
заячу шкуру, змазану козячим або свиним жиром, а при лікуванні
золотушних пухлин намазували її сметаною [47]. При ревматизмі носили
панчохи із заячої шкури, а при радикуліті пояс. При наривах прикладали
заячу лапу [5].
Свиня. Свиний жир вживали при застуді, запаленні легень, туберкульозі.
Від кашлю пили гарячий смалець з молоком. При ревматизмі тіло розтирали
смальцем. При огнику (вогнику) особу мастили салом, яке потім викидали
через голову за поріг. Застосовували також свиняче сало, змішане з сажею
від казанка, в якому варили їжу в полі. Якщо людина втрачала слух, то
йому у вухо закапували свиний жир, змішаний з соком цибулі. Розтертим в
свиному салі порохом лікували рани. Від лихоманки «жидовки» (приступи
виключно вночі) мазали особу освяченим салом [48]. Пліснявки лікували
свинячою слиною. При проносі вживали перепалений на золу свиний шлунок
[5]. Хвороба, яка називається васа (свербить між пальцями ніг і пухне)
лікували ванночками з свиної сечі. Свиний помет підсмажували на
сковорідці разом з льняним маслом і теплуватим прикладали до опухлих
місць при скарлатині [47]. Свинячою жовчю мазали нариви, рани, її пили з
медом «від шлунка» [5]. Вогнепальні рани закладали розтопленим свіжим
свиним салом або мізками [49].
Ведмідь. Ведмідь, як тварина величезна і сильна, як вважалося, міг
чудовим чином вплинути на здоров’я людини. «Для здоров’я немовляти»
потрібно було покатати його верхом на ведмеді. При радикуліті ведмідь
повинен був «потопати» по спині хворого [50]. Ведмедячий жир пили при
запаленні легень і туберкульозі, а жовч застосовували при хворобах
шлунка і ревматизмі [5].
Кішка. Кішка, як вважається, є «нечистою» твариною, з нею пов’язано
немало забобонів, заборон. Так, дитині заборонялося спати з кішкою
(«кішка муркотанням пам’ять забере»). У вигляді «волохатої кішки» із
закрученими вниз рогами уявляли лихоманку [51]. За народними уявленнями
кішка пов’язана з будинком [52; 53]. Вважалося, що кішка «вбиває змію»,
тому зміїний укус обводили лапою одномасної кішки [5]. При нежиті
підпалювали хвіст чорної кішки (живої) і давали нюхати хворому [38].
Котячі екскременти застосовувалися при лікуванні раку, екземи.
Перепаленою котячою вовною лікували подряпини, заподіяні кішкою. Котячі
мізки використовувалися в любовній магії (при їх допомозі робили
«присухи») [5].
Гадюка. «Змії, черепахи і інші земноводні вважаються вкрай шкідливими
істотами. За одну убиту змію Бог прощає 10 гріхів» відмічав Ф.Ф.
Арканников [14]. За змію, убиту на Воздвиження (Воздвиження
Животворящого Хреста Господня) прощається 40 гріхів [5]. У народі
вірили, що під час сну в рот до людини могла заповзти змія. У таких
випадках перед обличчям потерпілого потрібно було покласти дзеркало і
декілька ягід суниці. Вважалося, що змія, побачивши ягоди, виповзе [5].
Змія могла бути причиною лихоманки. «Сиділи ми за скиртами, в холодочку,
а солома падає і падає. Гадюка впала за сорочку, а потім як вискоче з
подолу, так в сарай. Я тода захворіла. У мене температура відразу, жар.
Палить мене малярія» (Семенцова А.П., 1912 р., ст. Новодонецька
Краснодарського краю [5]). Одне з покарань за порушення заборони на
роботу в православні свята також пов’язане зі зміями. Говорили, що якщо
жінка, яка годує дитину, працює в свята, то до її грудей присосується
змія [5]. У разі засухи покладалося убити змію (жабу) і повісити її на
кущ [5].
Шкіра гадюки («виповзок»), знайдена восени, висушувалася, товклася в
порошок і вживалася при лікуванні ран, лихоманки (пили з водою) [38].
Цей же порошок застосовували і як своєрідну отруту – вірили, що у
людини, яка випила порошок, «в серединці заведуться гадюки» [5]. Якщо
довго «тіпала» лихоманка, то на грудях, «замість хрестика», носили шкіру
змії («гадючу сорочку») [5]. Вважалося, що голова гадюки, повішена на
шию хоч на один день, виліковує яку завгодно лихоманку [54].
Вівця. Баранячий жир (баранячий жир з медом) використовувався при
лікуванні запалення легень, туберкульозу. При застуді, столову ложку
овечого молока нагрівали і пили «на худий шлунок». Цей же засіб
використали і «від кошмару». Опіки мастили сметаною з перепаленою овечою
вовною [38]). Жовч використовувалася при лікуванні ран. При ангіні
готували компрес з намиленої овечої вовни [5].
Коза. При «грудній хворобі» розтиралися козячим жиром і лягали на піч.
Козячим жиром лікували і скарлатину (на заячу шкуру накладали козячий
жир і прикладали до горла). При простуді розтирали тіло жиром, і пили
його в поєднанні з молоком. При «кашлі і тягарі в грудях» прикладали до
грудей цукровий папір просочений козячим жиром [38]. Ним же мастили ніс
при опуханні [55]. «Проти тріщин на грудях» використали козячий жир,
перепалений галун, білок яйця (змішували і мазали 3 рази на день) [18].
Для висвітлення шкіри використовувалася емульсія, отримана з козячого
жиру і цинкового порошку.
Рак. За допомогою рака лікували кам’яну хворобу. «У рака в місцях
знаходження очей знаходяться два чечевицевидні тверді вапнякові тільця,
в просторіччі «жорна». Товкли в порошок і вживали з горілкою» [38]. Ці ж
«жорна» використовували, щоб очистити запорошене око (закладали за вію і
обертали оком). Раків їли від золотухи. Шийки раків, розрізані пополам,
прикладали декілька разів в день до ран при ракові [56].
Голуб. Вживання м’яса голуба вважалося гріхом. Цю заборону пояснювали
тим, що голуб зображає собою Дух Святого [57]. Вірили, що у голуба є
пір’їни з крила агельського. Хто «відгадає» і «оволодіє» голубом
пом’якшиться серцем і сам стане до людей добрий. Через цю людину мир
поселиться в людях, не буде війни [57]. Голубине серце, зола від
голубиного гнізда з двома яйцями використовувалися в магічних цілях (при
причаруванні людини, що сподобалася).
Горобець. При травмі, ударі до хворого місця прикладали сухий помет
горобця, змішаний з козячим жиром. При лікуванні остеоміеліту на рану,
свищ клали, розрізаного пополам, горобця [5].
Ремез. Вважалося, що болотна синиця ремез має чудодійну силу, і хто її
має ніколи не захворіє лихоманкою.
Кінь. За свідченням Розенберга, ступивши на те місце, де валявся кінь,
потрібно було сплюнути наліво, інакше нападуть лишаї [38]. Опіки
лікували кінським гноєм. Часник з кінським гноєм застосовувався при
лікуванні лишаю. Стрижучий лишай мазали рідиною, яку видавлювали з
кінського гною. При отруєнні алкоголем, потрібно було напоїти хворого
«Мар(їною травичкою» (вичавити в склянку кінський гній і дати випити
хворому) [5]. Від віспи прикладали ганчірки, змочені в рідині, отриманій
від вичавлення свіжого кінського помету [47]. Столову ложку цієї рідини
давали при проносі [43]. Від водянки закопували хворого в гній.
Рекомендувалося провести цю процедуру в лазні [59]. При ревматизмі
висушеним теплим гноєм обкладали хворі місця, закопували до пояса в
прілий кінський гній [38]. З свіжого кінського гною готували парові
ванни при геморої. При ревматизмі натиралися перетопленим мозком з ноги
коня [60]. При «замку сечі» вживався буж з однієї волосини хвоста білого
коня [38].
П’явки. У першій половині XIX ст. вилов п’явок «у вікових болотах
прикубанських і приморських» був однією зі статей прибутку військової
скарбниці Чорноморського козачого війська. Разом з видобутком нафти він
давав щорічно біля 1000 рублів [61]. П’явки служили і предметом торгівлі
з горцями, козаки також охоче купували їх, а потім використовували для
лікування [62]. П’явки вважалися військовою власністю. Військо
піклувалося про охорону п’явок. Їх вивіз за межі війська був заборонений
і обкладений митом (вони забиралася натурально, у вигляді десятої п’явки
на користь війська для військового шпиталю) [63].
За допомогою п(явок лікували головний біль, радикуліт, гіпертонію, флюс,
закупорку вен на ногах, хвороби печінки, чиряки. Коли п’явка набирала
кров, то її посипали сіллю, і вона відпадала, випустивши кров. Її
поміщали у воду і використовували багато разів [5].
Жаба. Як правило, в розмовній мові всіх безхвостих земноводних називають
жабами [64]. Ця ж плутанина зберігається і в народно-медичній
термінології. Жабі приписується магічна здатність чудовим чином впливати
на природу (якщо жабу убити і повісити на кущ піде дощ), людину (жаба
скрутить фігу – помре мати). Вважалося, що вбивати жабу гріх. Вірили, що
якщо білувата рідина, яку виділяють особливі горбики на її спині, попаде
на руки, то на них потім виростуть бородавки (таке ж повір(я існує
сьогодні на Запоріжчині – прим. ред.) [5].
При лікуванні шпор жабу розривали навпіл, прикладали до підошви ноги і
так ходили. Її ж прикладали при закупорці вен на нозі. Від тривалої
лихоманки носили на шиї в мішечку жабу (поки не пройде хвороба). При
лікуванні раку використали жир жаби й індика [5]. Жаба застосовувалася і
в народній ветеринарії. Якщо у корови «зупинявся шлунок» (а також при
високій температурі), то потрібно було дати їй проковтнути жабу [5].
Миша. У народно медичних уявленнях, замовах з образом миші і її
здатністю гризти співвідноситься метод «вигризання» хвороби, наприклад,
грижі [5]. Однак ця тварина застосовувалася і для цілком утилітарної
лікувальної процедури. Так, в ст. Преградній Карачаєво-Черкеської
Республіки при лікуванні грижі, мишу за вуха підносили до хворого місця,
щоб вона його вкусила [5].
Качка. Оригінально позбувалися застряглої в горлі риб’ячої кістки. Треба
було в горло хворого вмістити голову качки, щоб вона крякнула там [5].
Кажан. Кажан використовувався в любовній магії. Його ловили і вміщували
в мурашник (під горщик), а потім вибирали з скелета, що утворився дві
кістки (з крючечком). Їх потрібно було носити з собою. А для привернення
уваги «персони», що подобається треба було непомітно для неї зачепити її
цими гачками. Кажана також прибивали до комірів цвяхом, носили в ладанці
на грудях «товчені» кістки [65].
Їжак. Жиром їжака, його м’ясом лікували шлунок, туберкульоз.
Дика кішка. Жир дикої кішки застосовувався від опіку, висипу на тілі,
туберкульозу.
Борсук. Борсучим жиром лікували запалення легень, туберкульоз.
Аналогічно використовували і жир єнота і куниці.
Гусак. Гусячим жиром лікували опіки. Жир також пережарювали з цибулею,
додавали туди вершкове масло і використовували його при лікуванні
опіків.
Ящірка. Ящірка використовувалася при лікуванні шолудивості. Її спалювали
на вогні, щоб утворився попіл, який потім прикладали до хворого місця.
Кріт. Якщо кріт риє нору з двору – це на швидку смерть. При лікуванні
грудниці прикладали свіжу шкуру крота.
Сліпець кавказький. Цікаві уявлення пов’язані з твариною, яка на Кубані
має різні назви: зінське щеня, земляний кутенок, хом’як, сліпий кутенок.
Мова йде про кавказького сліпця. Своєрідною його особливістю є повна
відсутність очей; там, де повинні бути очі, проходить шкіряна складка,
що йде від кутів рота до потилиці. З ротової порожнини далеко вперед
стирчать досить великі нижні різці. Веде сліпець підземний образ життя,
а на поверхні стає безпорадним, хоч, відчуваючи небезпеку, злісно
хрюкає, сопе, підіймає вгору голову і виставляє уперед з напіввідкритого
рота свої жахливі зуби [66]. Його описав англієць Е.Спенсер, що склав в
1830 році опис Черкесії [67]. Про походження сліпця існують легенди,
зафіксовані, в більшості своїй, на Україні, в тому числі і на
метропольних територіях кубанських козаків. У одній з них говориться, що
зінське щеня з’явилося на світ від собаки, яка обернулася жінкою. У
дев’ятому поколінні роду, що походить від собаки, у жінки народилися
щенята (зінське щеня). Господь закляв зінське щеня, щоб було сліпим, так
як воно дуже на людей сердите [68]. Сліпці народжуються від жінки за її
гріхи. Вони жахливо злі і отруйні (вважалося, що кого вкусить це
звірятко, той помре) і тому Бог позбавив їх зору. Якби у них був зір, то
вони б людей їли [69]. Нами в 1992 році на хут. Левченко записана
легенда про походження сліпця від сина багатого козака, якого батько для
того, щоб виграти суперечку про родюче поле у бідняка, закопав по горло
в землю (він повинен був підтвердити приналежність поля батькові і
відгукнутися на його заклик) [5].
Описи сліпця, зафіксовані в різних станицях Кубані, схожі і різняться
лише в деталях. «Такий сірий, здоровий… У нього там ікла такі!» (ст.
Кущівська, [5]). «Він такий злючий, хвіст великий рудий. Він кидається
на людину, на обличчя, хапає» (ст. Новодонецька, [5]). «Сліпі кутята.
Схожий на хом’яка. Жив у приліску, в норі, в бур’яні» (ст. Некрасовська,
[5]). «Він як пацюк цей звір, дикий, а зуби у нього здорові» (ст.
Спокійна, [5]). «Вони навіть хапають людей. Воно таке не дуже велике,
жовтеньке, на шиї трохи трохи біленьке. Усики і зуби такі злі злі» (хут.
Барибін, [5]).
Тварина ця вважається чудодійною. Після своєї смерті вона передає неначе
б надзвичайну силу своєму вбивці. Людина, що задушила його певним
способом отримувала цілющий дар виліковувати «горлові хвороби»: жабу,
паколки, гланди, глотошную, соски, завалки, зубище, опахолку, заушницю
(ангіну, свинку, скарлатину), а також зараження крові.
У ряді станиць сліпцем / сліпухом називали крота, його ж належало
душити, вимовляючи молитву «Отче наш». У звірятка треба було попросити
прощення (ст. Тамань, [5]).
Лікували «горлові хвороби», придавлюючи хворі залози (зовні і зсередини)
з великою мукою для хворого. Причому, лікування здійснювалося тими ж
пальцями, якими душили тварину (якщо душили звірятко великим, вказівним
і середнім пальцями, то цими ж пальцями і лікували). При цьому, в ряді
випадків, читають «Отче наш» і вимовляють замову. У ст. Новодонецькій
раніше читають «Отче наш», а потім: «Сучище, сучище, візьми свою зубище
від крещеного, моленого імярек». У ст. Роговській вимовляють: «Як на
хати стають кроквиці, так у роту стають зубища. Дим у гору, зубищі в
гору. Дим упадає зубище пропадає» [5]. За свідченням М. Харламова такий
знахар весь час беріг свої пальці від бруду, рідко кому подавав праву
руку для рукостискання. Односельчани шанували його, і якщо запрошували в
будинок, ставилися до нього з великою повагою [70]. На загал повір(я про
сліпця і народно-лікувальні заходи пов(язані з ним можуть бути предметом
окремого дослідження.
На жаль, народна медицина кубанців, як з боку етнографів, так і з боку
фахівців в галузі природознавчих дисциплін, вивчена недостатньо. У
зв’язку з цим закономірною є поява псевдонаукових вишукувань, що
спекулюють на кон(юнктурності цієї проблеми3.
Уявлення, що склалися в етнографічній науці про народну медицину східних
слов’ян (див., напр., [28]) як, в основному, про траволікування,
ґрунтуються, у своїй більшості, на стереотипі дослідницького підходу до
даної галузі традиційної культури, ніж на реальному фактологічному
матеріалі.
До основних методів народної медицини у кубанських козаків належить
терапія з використанням засобів тваринного походження (лікарських
тварин).
Подальшого вдосконалення вимагають дослідницькі програми для збору
польового етнографічного матеріалу з народної медицини для того, щоб
зробити найбагатший народний досвід по використанню лікарських тварин
доступним для комплексного вивчення представників різних наукових
дисциплін.
ЛІТЕРАТУРА
1. Плотников Г.К. Животный мир Краснодарского края. – Краснодар, 1989. –
С. 10.
2. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар,
1910. – Т. 1. – С. 559.
3. Очерки истории Кубани с древнейших времен по 1920 г. – Краснодар,
1996. – С. 409.
4. Химия и жизнь. – 1987. – № 2.
5. Полевые материалы фольклорно–этнографических экспедиций 1983 – 2002
г. Краснодарский и Ставропольский края. Республика Адыгея и
Карачаево–Черкесская Республика. Хранятся в фонотеке и архиве
научно-исследовательского центра традиционной культуры Государственного
научно-творческого учреждения Краснодарского края «Кубанский казачий
хор» и личном архиве автора.
6. Торэн М.Д. Русская народная медицина XIX – начала XX вв. // Торэн
М.Д. Русская народная медицина и психотерапия. – СПб., 1990. – С. 202.
7. Богоявленский Н. Древнерусское врачевание в XI – XVII вв. – М., 1990.
– С. 85.
8. Болтарович З.Є. Народна медицина українців. – Київ, 1990. – С. 135.
9. Мазалова М.Е. Народная медицина в традиционной русской культуре //
Торэн М.Д. Русская народная медицина и психотерапия. – СПб., 1990. – С.
484.
10. Наука и религия. – 1991. – № 2.
11. Кузьмина К.А. Лечение пчелиным медом и ядом. – Саратов, 1965. – С.
63.
12. Апитерапия сегодня. – Бухарест, 1982. – С. 5.
13. Попка И.Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту:
очерки края, общества, вооруженной силы и службы в двух частях. –
Краснодар, 1998. – С. 71.
14. Арканников Ф.Ф. Николаевская станица. Статистико-этнографическое
описание // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1883. – Т. 1. – С. 578.
15. Кубанские станицы. Этнические и культурно-бытовые процессы на
Кубани. – Москва, 1967. – С. 65.
16. Павлевский Т. Народные поверья и заговоры, относящиеся к
пчеловодству // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1899. – Т. 5. – С. 3.
17. Мажников С.Н. Народная медицина в г. Ейске (Кубанская область) //
Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа (СМОМПК). –
Тифлис, 1893. – Вып. 16. – С.119.
18. Живило К. Народные приемы ухода за роженицами и новорожденными в
некоторых станицах Кубанской области // СМОМПК. – Тифлис, 1893. –
Вып.16. – С. 29.
19. Бондарь Н.И. Тематика и мировоззренческая основа традиционных
гаданий кубанских казаков (вторая половина XIX – начало XX в.) //
Проблемы археологии и этнографии Северного Кавказа. – Краснодар, 1988. –
С.167.
20. Горбанев П. Суеверия, приметы, гадания и заговоры, распространенные
среди жителей г. Ейска // СМОМПК – Тифлис, 1893. – Вып. 16. – С. 271.
21. Там же C. 264.
22. Кубанские областные ведомости (КОВ). – 1901. – № 137.
23. Куракеева М.Ф. Верхнекубанские казаки: быт, культура, традиции (XIX
– начало XX в.). – Черкесск, 1999. – С. 98.
24. Харламов Н. Суеверия, поверья, приметы, заговоры, собранные в г.
Ейске // СМОМПК – Тифлис, 1893. – Вып. 16. – С. 12.
25. Соболь И. Заметки о болезнях, замечаемых в станице Кубанской и о
местных средствах против них // СМОМПК – Тифлис, 1893. – Вып. 16. – С.
145.
26. Товпекин. Болезни и врачебные средства в станице Бекешевской
Кубанской области // СМОМПК – Тифлис, 1893. – Вып. 16. – С. 148.
27. Фонотека НИЦ ТК ГНТУ «Кубанский казачий хор».
Фольклорно–этнографическая экспедиция 2002 г. Гулькевический район, х.
Новокрасный. Информатор: Лисицкая Д.С. 1931 г. р. Исследователь:
Хачатрян С.Ю.
28. Торэн М.Д. Русская народная медицина XIX – начала XX вв. // Торэн
М.Д. Русская народная … – С. 202.
29. КОВ. – 1898. – № 88.
30. Горбанев П. Суеверия, приметы, гадания… С. 174.
31. Ходарев С.С. Станичные суеверия. – Ставрополь, 1997. – С.155.
32. Горбанев П. Суеверия, приметы, гадания… С.177.
33. Стефанов Г. Город Ейск: статистико-этнографическое описание //
Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1883. – Т. 1. – С. 565.
34. Мажников С.Н. Народная медицина… С.126.
35. Горбанев П. Суеверия, приметы, гадания… С.175.
36. Там же. С.169.
37. Мажников С.Н. Народная медицина… С.100.
38. КОВ. – 1901. № 217.
39. Мажников С.Н. Народная медицина… С. 99.
1 У слов’янській міфології курка пов’язана зі смертю, хворобою і
зціленням, весіллям і статевим актом (див. напр.: Успенский Б.А.
Филологические изыскания в области словянской старины. М., 1982. С.
152).
2 “Обкладення” або “обгортання” в шкуру щойно вбитого звіра широко
практикували кочовики Центральної Азії, у монголів воно часто замінювало
гарячі ванни
3 Є декілька статей С.В. Жабчик оглядового характеру, які основані на
давно введеному в науковий обіг матеріалі, що міститься в публікаціях
дореволюційних наративів і прямому переспіві статей сучасних
дослідників. Відсутність польових етнографічних матеріалів суттєво
знижує їх цінність.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
