.

Типи економічних районів. Особливості економічного районування в Україні (реферат)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4688
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Типи економічних районів. Особливості економічного районування в Україні

ПЛАН

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ

3. ОСНОВНІ ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

4. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ

5. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що
зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток
міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку
економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості
економіко-географічного положення території, чисельність населення,
виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам
процес економічного районування являє собою доцільний, науково
обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів
віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені
вважають, що природний фактор — дуже важливий для формування економічних
районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами
райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних районів пов’язано із
способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення
продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний
поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об’єктивних умов для
формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в
умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку
суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у
постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього
Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської
системи.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної
структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції
вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В
післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М.
Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування
розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи
економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що
являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні процеси від
переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились
загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з
позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил
і об’єктивності процесів формування економічних районів, науково
визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення
економічних районів та їх основні типи.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні,
економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний
територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії
загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації
окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності
відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного
використання сприятливих для виробництва умов кожної території,
вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо
паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх
використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду
населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від
територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК).
Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації
окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх
обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні
комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих
комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств
різних галузей, їх зв’язки визначені технологією і економікою
виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути
молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх
сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке
використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних
галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних
техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території,
утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину
економічного району. В межах одного великого економічного району може
бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста
країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами
економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як
економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а
найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші
міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу
групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків,
Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого
впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і
столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості
еко-номіко-географічного положення території району. Вони значною мірою
впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад,
вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря
обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі
морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і
судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і
рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і
ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це
основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості
району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури
територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-,
водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву
спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і
басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює
передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи
інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної
організації виробництва — промислові центри, промислові вузли
(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих
містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві
промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси,
які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в
народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у
формуванні економічних районів відіграє транспорт.

3. ОСНОВНІ ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення
територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також
потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних
районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення
особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва.
Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності
територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного
господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх
територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній
території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і
сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих
транспортних зв’язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва
технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в
промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та
інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних
районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення
території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних
народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться
територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх
складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних
районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі
(мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на
найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних
областей, або адміністративні області з автономною республікою, або
адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення
цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще
тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення
напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання
їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для
довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил,
формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського
виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї
адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі
держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою
більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів
девізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в
країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою
територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і
третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами
великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи
адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це
територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою
цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах
країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх
складові частини. У даному підтипі економічних районів основну
районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які
разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці
міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною
районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою
спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного
використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих
районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві
другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного
району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку
виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм
галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних
економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим
адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає
території внутріобласних адміністративних районів.

4. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів
удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком
було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально
існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж
економічних районів економічними районами України визнаються території,
які раніше були названі об’єктивними підрайонами
Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів
в системі союзного поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одного
економічного району і включаються до складу іншого, нерідко
необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення
Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і
Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є
центрально-географічною частиною України, але за системою
взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо
відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі
Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з
Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з
Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є
складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської
і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів
доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі
Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей.
Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а
природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним
районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того,
Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні
складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в
зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні
багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної
політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до
Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної
регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа
економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська,
Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому
відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим,
на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується
виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору
географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх
варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий
Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні
дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

5. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що
воно є основою формування і реалізації державної регіональної
економічної політики, а також використовується в практиці
територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів
розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної
структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку
територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє
підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і
науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для
цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних
програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем
розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.
Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних
районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки
прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку
усіх структурних складових господарського комплексу території, так І
визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються
основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та
шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної
організації народного господарства і водночас одним із засобів
раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації
та піднесення соціально-економічного розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С.
349—380.

2. Колосовский Н. Н. Теория экономического районирования. — М.ІМнсль,
1969.— 335с.

3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398^106.

4. Регионы Украины: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А.
П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.

5. Розміщення продуктивних сил / За ред. Качана Є.П. – К., 2001.

PAGE

PAGE 8

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019