.

Територіальний поділ праці — об\’єктивний процес розвитку продуктивних сил (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5660
Скачать документ

Реферат з РПС

Територіальний поділ праці — об’єктивний процес розвитку продуктивних
сил

Категорія «територіальний поділ праці» виступає важливою умовою аналізу
різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих
країн і в об’єднаннях держав світу. Цей об’єктивний процес є основою для
встановлення промислових відношень в системі народного господарства,
відношення між цілим і його частинами. На основі вивчення
територіального поділу праці розкривається дія закономірностей
розміщення продуктивних сил, спеціалізації господарства та
комплексно-пропорційного розвитку регіонів.

Територіальний поділ праці — це об’єктивний процес розвитку продуктивних
сип, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової
діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між: ними
продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає
закріплення певних видів виробництва за територіями (районами,
країнами). Процес територіального поділу праці проходить на основі
розвитку спеціалізації господарських регіонів і взаємозв’язків між ними
через обмін. Різні економічні регіони стають все більш взаємопов’язаними
і взаємозалежними в процесі розвитку їх продуктивних сил, коли
усуспільнення виробництва досягає такого високого рівня розвитку, що
окремі з них виступають як спеціалізовані частини народного господарства
країни. Однак господарська спеціалізація і товарний обмін виконують в
територіальному поділі праці різні і протилежні функції. Перша
диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів
продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Друга об’єднує (інтегрує) ці
регіони як взаємопов’язані частини єдиного цілого.

Поділ праці між районами країни має винятково важливе значення для
розвитку теорії розміщення продуктивних сил, для економічного
районування і територіально-виробничого комплексоутворення. Цей
об’єктивний процес є основою для встановлення просторових відношень в
системі народного господарства країни. Отже, територіальний поділ праці
— це категорія, що виступає як основна при аналізі господарських
поєднань в масштабі країни, а також в об’єднаннях країн, які мають
різний характер господарської діяльності. Вона дає можливість пізнати за
допомогою системного аналізу цілісні складні суспільно-територіальні
системи в процесі їх розвитку і взаємозв’язку. Чим глибший рівень поділу
праці між окремими районами, галузями, містами, тим вищий рівень
розвитку продуктивних сил країни.

Які ж найважливіші передумови територіального поділу праці,
спеціалізації економічних регіонів, розміщення продуктивних сил? Відомо,
що розміщення підприємств і цілих галузей господарства в тих чи інших
районах країни завжди пов’язувалось з особливостями навколишнього
середовища, територіальною диференціацією природних умов і ресурсів, а
також з економічними умовами розвитку територій. Отже, слід розрізняти
природні та економічні (соціально-економічні) передумови розвитку
територіального поділу праці.

Об’єктивно існуючими передумовами для виникнення та розвитку
територіального поділу праці є природні умови і ресурси. Реалізація їх
визначається суспільними умовами виробництва і обміну, оскільки в одних
і тих же природних умовах можливий різний територіальний поділ праці та
різні напрямки територіальної спеціалізації. В одному районі можна
виробляти декілька основних видів продукції, але яким з них треба
віддати перевагу — це залежить від економічних факторів. Адже одна і та
ж продукція в різних районах виробляється з неоднаковими суспільними
затратами. Перевагу надають тим районам, в яких затрати на одиницю
продукції є найнижчими. Так, наприклад, лісостепові райони України
спеціалізуються на вирощуванні цукрових буряків і виробництві цукру, бо
тут затрати на одиницю готової продукції найнижчі у порівнянні з
поліськими і степовими районами. Однак це не означає, що в інших районах
не можна займатись цим виробництвом. Просто там воно буде менш вигідним
для суспільства через значно вищі затрати на виробництво продукції.
Отже, природа надає об’єктивну можливість для діяльності людини. Однак
реалізація цієї потенційної можливості підпорядкована певним суспільним
законам. Природа ж виступає завжди як зовнішня умова розвитку
матеріальних, соціальних і культурних надбань суспільного життя.

Територіальний поділ праці формується лише за умови розвитку
взаємозв’язків місцевостей з різною спеціалізацією господарства на
основі розвиненого обміну. Рушійними силами цього процесу є рівень
розвитку науково-технічного прогресу, спеціалізація діяльності, людей в
певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Однак
головним рушієм розвитку територіального поділу праці в сучасних умовах
є економічний ефект.

Показником економічної ефективності територіального поділу праці е
різниця вартостей продукції на місці її виробництва і на місці збуту. M.
M. Баранський запропонував для його визначення формулу у вигляді
нерівності Cv > Ср + t, де Cv — ціна товару на місці продажу
(споживання), Ср — ціна товару на місці його виробництва, і —
транспортні витрати.

Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим
ефективніший територіальний поділ праці. Тобто ціна на товар на місці
його виробництва та на місці збуту повинні знаходитись між собою в
такому співвідношенні, щоб різниці між ними вистачило на покриття витрат
на перевезення продукції. Отже, економічний ефект залежить від
продуктивності праці в різних регіонах та від транспортних витрат на
перевезення товарів. Крім цього, треба враховувати інші вигоди від
територіального поділу праці, зокрема компенсацію витрат, пов’язаних з
часом обігу товару (доставка і реалізація), збільшення капіталовкладень
при освоєнні нових родовищ корисних копалин, фінансування капітального
будівництва тощо. В результаті розвитку територіального поділу праці в
ширину, відбуваються великі зміни в розміщенні продуктивних сил як в
країні, так і в міжнародному масштабі.

Необхідно зазначити, що розвиток територіального поділу праці і
рівномірне розміщення продуктивних сил несумісні, вони навіть суперечать
одне одному. Кожен район як господарська система продуктивних сил є
одночасно підсистемою в народному господарстві країни. Всі економічні
райони функціонують на основі тісних економічних взаємозв’язків, що
складаються в залежності від того, як формується система територіального
поділу праці. Розміщення продуктивних сил в економічних районах— процес
динамічний і неадекватний. В кожному економічному районі ніяк не можна
створити всі виробництва і таким чином позбутись ввезення продукції з
інших районів, у тому числі з віддалених. Прагнення виробляти в районах
буквально всі види продукції не виправдовує себе, оскільки це негативно
впливає на всю систему територіального поділу праці і веде до зростання
витрат виробництва. Одночасне розміщення продуктивних сил в різних за
природними і економічними умовами районах (створення в кожному з них
однакової або близької структури чи однакового типу економічного
розвитку) звужує масштаби територіального поділу праці і практично
позбавляє виробництво широкого розвитку його важливих форм —
концентрації, спеціалізації, кооперування.

Розміщення продуктивних сил в умовах зростання науково-технічного
прогресу і поглиблення територіального поділу праці передбачає створення
залізничних, автомобільних, трубопровідних і водних магістралей,
сучасних великих морських портів і аеропортів. В результаті посилюється
інтеграція районів, що знаходяться на значній відстані, розширюються
масштаби територіального поділу праці. У той же час відбувається
концентрація продуктивних сил переважно навколо великих центрів
виробництва, на головних магістральних шляхах сполучення, в акваторіях
великих портів. Концентрація виробництва — це один з ефективних шляхів
зниження собівартості товарів, що дозволяє збільшити відстань перевезень
промислової і сільськогосподарської продукції. Розширення магістральних
шляхів сполучення відкриває широкі можливості для розвитку продуктивних
сил і територіального поділу праці. Так, завдяки потужним нафто- і
газопроводам, лініям електропередачі створюються нові промислові
комплекси в районах з недостачею сировини і палива, розвиваються всі
інші галузі господарства

Розміщення проблеми економічного районування України

В теорії розміщення продуктивних сил особливе місце займає економічне
районування. Значення проблеми районування господарства особливо
посилюється на сучасному етапі, коли Україна стала незалежною державою і
приступила до створення основ ринкової економіки.

Економічне районування в цілому та окремі його проблеми вивчені досить
глибоко. Вчення про господарські (економічні) райони і про районування
як процес базується на синтезі величезної інформації, перш за все — на
вивченні зв’язків явищ природи, розселення, праці і міграцій населення,
господарства, науки, культури, освіти. Районування відбиває
територіальну диференціацію господарства на основі системи
територіального поділу праці, тобто воно є важливим методом аналізу
розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях
цілого ряду вчених-районологів, зокрема у працях ММ.Коло-совського,
М.М.Баранського, П.М.Алампієва, Ю.Г.Саушкіна, А.М.Коло-тієвського,
І.В.Нікольського та ін. Певний позитивний вклад у розробку проблем
територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування
внесли українські вчені М.М.Паламарчук, Л.М.Корецький, Ф.Д.Заставний, В.
А. Поповкін.

Економічний район будь-якого масштабу розглядається у вітчизняній науці
як цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає
нерозривною ланкою, складовою частиною господарського комплексу країни і
виконує певну функцію в рамках національного ринку.

Розвиваючи територію економічного районування, відомий районолог М.М.
Колосовський виходив з того, що організація продуктивних сил
економічного району набуває форми комплексу. На його думку, районний
комплекс проявляється в різних конкретних формах залежно від видів
енергії, сировини та інших ресурсів. Аналізуючи районні комплекси,
вчений застосував нові методи, зокрема метод енерговиробничих циклів, за
допомогою якого йому вдалося глибоко вивчити структуру виробництва
районів та міжгалузеві зв’язки. В процесі вивчення особливостей
розміщення продуктивних сил встановлено, що рівень їх розвитку в окремих
районах має значні відмінності. Це пов’язано з використанням досягнень
науково-технічного прогресу і розвитком територіальної організації
виробництва.

Оскільки система економічних районів -— це прояв територіального поділу
праці, районоутворення виступає як важлива умова регіонального
управління народним господарством. Раціональна територіальна організація
продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню
природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності
виробництва в усіх територіальних ланках країни. Г Завдання економічного
районування на сучасному етапі зводиться до виявлення на території
країни науково обгрунтованих господарських, комплексіврізного масштабу.
Сітка економічних районів сьогодні використовується для планування і
прогнозування розвитку продуктивних сил, зокрема районних господарських
комплексів. Досить ефективним виявляється програмно-цільовий метод.
Економічний ефект полягає у досягненні високого рівня комплексності їх
господарства, раціоналізації системи внутрірайонних і міжрайонних
зв’язків, у найбільш повному використанні природних, матеріальних і
трудових ресурсів. Наукове і практичне значення економічного районування
в сучасних умовах розвитку господарства України полягає у формуванні
раціональної структури виробництва, в основу якої повинна бути покладена
система районних виробничих комплексів. У зв’язку з розпадом Радянського
Союзу і проголошенням незалежності колишніми його республіками, система
економічного макрорайонування України втратила своє значення. Сьогодні
потрібно розробляти і впроваджувати в практику нову сітку економічних
районів нашої держави. Необхідність нового економічного районування
випливає з Декларації про державний суверенітет республіки і принципово
нових завдань щодо розвитку її економіки. Перш за все повинні бути
детально вивчені і враховані умови розвитку територіального поділу праці
в межах України як незалежної держави. Це дасть змогу виділити систему
районів з об’єктивною основою, всебічно врахувати природно-географічні і
соціально-економічні умови формування кожного з них, а також
прогнозувати напрямки їх розвитку на майбутнє.

Значний внесок у розробку нової сітки економічних районів України
зробили в останні роки Ф.Д.Заставний і В.А.Поповкін. Так, Ф.Д.Заставний
виділив дев’ять мезорайонів, що входять до складу трьох макрорайонів —
Східного, Західного, Південного. Автор вважає, що в межах України
доцільно залишити мережу макрорайонів, але ним проведена велика робота
по уточненню границь мезорайонів.

В основу мережі районів Ф.Д.Заставний поклав економічний принцип,
господарську однорідність територій, відмінності у господарській
спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем
розвитку і профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції в
розрахунку на одного жителя. Запропоновано внутріресігубліканські
економічні райони (за термінологією автора—підрайони) сформувати у
складі Донецького (Луганська і Донецька області), Придніпровського
(Дніпропетровська і Запорізька), Північно-Східного (Полтавська, Сумська,
Харківська), Центрально-Поліського (Житомирська, Київська,
Чернігівська), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська та
Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська,
Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька), Подільського (Вінницька,
Тернопільська і Хмельницька), Центрально-Українського (Кіровоградська і
Черкаська) і Західно-Паліського (Волинська і Рівненська) [11, с. 359 —
378].

В.А.Поповкін у роботі «Регіонально-цілісний підхід в економіці» (1993
р.) обгрунтував поділ України на п’ять макрорайонів і дев’ять
мезорайонів. Наукова концепція вченого враховує природні, економічні,
соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що так або
інакше впливають на формування регіональних утворень. Автор поставив за
мету обгрунтувати таку сітку макро- і мезорайонів, яка була б потрібна
для регулювання основних економічних пропозицій, вдосконалення
територіального поділу праці, а також науково-аналітичних та
прогностичних цілей. Структура макроекономічних районів України, на
думку вченого, повинна виглядати так:

1) Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська,
Черкаська та Кіровоградська області, або райони Київського Полісся і
середнє Придніпров’я);

2) Донбас і Нижнє Придніпров ‘я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська
та Запорізька області, або райони Донбасу і Катеринославського
Придніпров’я);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська та Автономна
Республіка Крим);

5) Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська,
Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська,

Чернівецька області, або райони Волинського Полісся, Поділля та
Українських Карпат.

Група вчених Національної академії наук України (М.І.Долішній,
М.М.Паламарчук, О.М.Паламарчук, Л.Т.Шевчук) виділили шість макрорайонів
в межах України [22, с.403 -^ 404]. Основою для делімітації цих
макрорайонів послужили дослідження природи, населення і господарства
України. При опрацюванні схеми районування автори спиралися на
нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме
тому вони запропонували нову схему соціально-економічного районування
України.

Така схема, на думку її авторів, необхідна для реалізації стратегії
соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема для розробки моделі
регіональної політики. Назви соціально-економічних макрорайонів України,
головні їх центри (ядра) та територіальний склад наведені в табл.5.

Сьогодні, коли розміщення продуктивних сил України здійснюється в умовах
впровадження принципів ринкової економіки, проблема управління
економічними районами і територіально-виробничими комплексами стає ще
більш актуальною. Система управління окремими регіонами пов’язана з
розробкою цільових програм розвитку регіональних ТВК, вдосконаленням їх
структури і організації.

Економічне районування тісно пов’язане з управлінням регіонами.
Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні
регіональні ТВК, враховуючи при цьому прогресивні тенденції в розвитку
територіального поділу праці, спеціалізації господарства, внутрірайонних
і міжрайонних економічних зв’язків. Сьогодні управління народним
господарством передбачає поєднання народногосподарського підходу з
комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з
метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно
визначити стратегію розміщення продуктивних сил в кожному з виділених
районів. Основними шляхами підвищення регіональної ефективності
виробництва виступають: поглиблення комплексного розвитку господарства
районів; вдосконалення структури і виробничих зв’язків районних
комплексів; створення раціональних систем виробництва на базі
промислових вузлів; підвищення ефективності регіональної спеціалізації і
кооперування виробництва; формування об’єднань міжгалузевого характеру;
реорганізація виробничої інфраструктури в районах; раціональне
використання науково-технічного потенціалу і науково-технічних
комплексів.

1.1. Сутність та функції економічного районування.

1.2. Економічне районування України:

1.3. Проблеми й перспективи економічного районування.

У сучасному світі суспільне виробництво відбувається * з постійним
поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється
територіальна структура національної економіки, посилюється її
регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних
рівнів. Процес формування економічних районів є об’єктивним. Він
відбувається через формування відповідної певним регіональним
передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил
та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних
районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу
спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи
внутрішніх та міжрайонних зв’язків. Об’єктивними передумовами формування
економічних районів виступають наявні у даному регіоні:

• природні ресурси

• особливості економіко-географічного положення території

• система розселення

• чисельність населення

• територіальна організація виробництва

• виробничий потенціал

• спеціалізація господарства

• рівень господарського освоєння території.

На основі формування згідно даних передумов територіально-виробничих
комплексів з певною спеціалізацією господарства та
організаційно-технологічною структурою виробництва (енергови-робничим
циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених
при цьому є визначення меж об’єктивно існуючих економічних районів.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до
визначення поняття економічного району. Для усіх них прослід-ковуються
спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплекснють,
територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні
економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів,
особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим
визначенням П.М.Алампієва економічний район — це географічна цілісна
територіальна частина народного господарства країни, яка має свою
виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно
зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають
фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні.
Основними серед них є фактори економічного походження:

1. головним районоутворюючим фактором у кожній країні є
суспільний територіальний поділ праці;

2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або
тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній
території;

3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого
господарства району та існування й розвитку інших компонентів
продуктивних сил даної території;

4. особливості економіко-географічного положення території району
обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та
рівень розвитку економічних зв’язків;

5. районоутворюючі центри — великі міста-економічні центри з потужним
виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу
крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або
територіальне відокремлений анклав в межах економічного району. На
Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ,
Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

6. форми територіальної організації виробництва – промислові,
інфраструктури (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони,
центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної
організації господарства регіону;

7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні
суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності,
але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої
автономії для АР Крим;

8. адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних,
адміністративних та правових механізмів територіального управління й
регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни
функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм
власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Проблеми й перспективи економічного районування

В світлі регіональної економічної політики держави та формування
відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою
країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного
районування. Так, у цьому контексті основними проблемними
питаннями, які потребують теоретико-методологічного
обгрунтування, є наступні.

Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної
системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюдже-тотворною ТСЕС
вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного
народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною
ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район
свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального
устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних
варіантах

а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно
півтори або дві нинішні області),

б) до території рангу економічного макрорайону.

Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4)
або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами,
які суттєво не відображаються на системному рангу обласної ТСЕС.

Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем
виділення економічних районів. На сучасний момент територія Поліського
та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України
взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський
економічний район складається з двох територіальне відокремлених
анклавів — Во-линсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного
Полісся). У них є різними районоформуючі центри – м. Житомир та м.
Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього
території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм
районоформуючим центром – м. Симферополь. Східний район, який охоплює
територію української Слобожанщини в дійсності за географічним
розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є
Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування
є положення Кірово-градщини, яка за природно-економічним потенціалом є
схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров’ям,
хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв’язками.

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як
національний, так і світовий досвід формування загальнодержавного й
місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій
країн, а також загальноекономічні закономірності функціонування
продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки
зору раціонального та економічно, соціальне й екологічно ефективного
використання сукупного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг
нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на
етапі сталого економічного зростання може стати просто недостатнім. В
недалекому минулому, зараз та в середньостроковій перспективі, тобто на
етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії
об’єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу
економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії – й
неможливим завданням. Проте досвід розвинутих країн з суттєвими
регіональне диференційованими суспільно-економічними та
природно-економічними передумовами господарювання (Німеччина, Росія,
Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно
розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючої ланки
другого рівня є територія, яка дорівнює за площею декільком (як правило
2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових
явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укрупнення
бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала
економічний район макромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування
управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов
економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та
виробничим потенціалом 8 -10 макрорайонних господарських комплексів
надасть змогу в майбутньому ефективно вирішити ряд перспективних
завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів
соціально-економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, а
також докорінне підвищення загальної ефективності господарювання в
комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою
розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми
районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків
економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і
розміщення продуктивних сил.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019