.

Соціально-економічні чи природні передумови розвитку легкої промисловості (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 4441
Скачать документ

Курсова робота на тему:

Соціально-економічні чи природні передумови розвитку легкої
промисловості План

Вступ 3

1. Значення легкої промисловості у господарському комплексі

країни, його структура. 4

2. Соціально-економічні і природні передумови розвитку

легкої промисловості. 7

3. Принципи і фактори розміщення галузі. 10

4. Територіальна організація та торгівля товарами легкої

промисловості в Україні. 17

5. Удосконалення розвитку легкої промисловості в період переходу

до ринкової економіки. 20

Висновки 23

Список використаної літератури 25

Вступ

За радянський період розвитку економіки виробництво засобів виробництва
(групи А) розвивалося найбільше, а його частка у загальному обсязі
виробництва становила 71,2% (1989р.). Частка виробництва групи Б
(виробництво предметів споживання) становила 28,8%. З 1990р. почалися
структурні зміни, спрямовані на виробництво товарів народного
споживання. У 1995р. частка цієї ланки промисловості становила 30,8%. Ці
прогресивні зміни мають і негативні риси тому, що головний його чинник
пов’язаний з найбільшими темпами зниження виробництва групи А.

Основні причини зменшення темпів зростання промисловості пов’язані із
загальною економічною кризою: важким фінансовим становищем, високим
рівнем інфляції, розпадом господарських зв’язків з країнами близького
зарубіжжя та колишніми країнами -членами РЕВ.

До галузей, що випускають товари народного споживання, належить не
тільки легка промисловість, яка налічує понад 25 підгалузей, а й важка,
де зосереджено виробництво радіоприймачів і радіоелектронної апаратури,
телевізорів, годинників, легкових автомобілів, меблів, побутової техніки
та запасних частин до неї, мікроелектроніки, мікропроцесорних
засобів, касетних відеомагнітофонів, холодильників і
морозильників, швейних, в’язальних і пральних машин, мотоциклів,
мопедів і велосипедів, пилососів, автоматичних посудомийних машин, фото-
і кіноматеріалів, фармацевтичних препаратів, лако-фарбових матеріалів,
засобів захисту рослин садів і городів. Це також сфера побутових послуг,
пасажирського транспорту та зв’язку, житлово-комунального
господарства, туристсько-експлуатаційної бази та інших послуг державних
організацій, кооперативів, колгоспів.

Виробництво товарів народного споживання ще не задовольняє господарських
потреб населення України. Тому слід збільшити випуск товарів і обсяг
послуг за рахунок поліпшення використання виробничих потужностей,
зниження матеріаломісткості продукції, економного витрачання всіх видів
ресурсів, будівництва нових підприємств і їх філіалів у містах і
селищах, які мають відповідні трудові ресурси.

1.Значення легкої промисловості у господарському комплексі країни, її
структура

З прадавніх часів людина не могла обійтись без одягу, взуття, посуду,
тощо. Більше того, ці речі, які ми тепер називаємо товарами широкого
вжитку, що вироблялись у давнину найпримітивнішим способом, дали поштовх
на тільки для створення однієї з найпотужніших та найважливіших галузей
(яку по іронії долі хтось назвав легкою) практично всього цивілізованого
світу, а й життя і розвиток індустрії планети в цілому.

Легка промисловість – одна з найстаріших галузей народного господарства
– створювалась протягом сторіч. Поштовх до її виникнення дали перші
мануфактури.

Зародження легкої промисловості, і в першу чергу текстильної, спонукало
до створення машинобудування, хімічної та інших галузей виробництва.

Загальновідомо, що витрати на створення одного робочого місця в легкій
промисловості в десятки разів менші, ніж, наприклад, у металургійній,
хімічній і багатьох інших фондо та наукомістких галузях. Тому економічне
зростання більшості розвинутих країн світу, як правило, спиралось на
виробництво товарів легкої промисловості, виготовлення і реалізація
яких, при незначних капіталовитратах на створення робочих місць та
низьких енерговитратах, приносило “швидкі” гроші, а крім того,
забезпечувало зайнятість значної частини населення.

Ще кілька років тому легка промисловість України майже повністю
забезпечувала потребу республіки в товарах першої необхідності і завдяки
швидкому обороту капіталу поновлювала п’яту частину державного бюджету.
Ця галузь забезпечувала роботою і відповідно, доходами близько 1 млн
.чол., тобто 5% працездатного населення України, в тому числі на
підприємствах легкої промисловості понад 500 тис.чол., системи
побутового обслуговування та місцевої промисловості – понад 100
тис.чол., у сільському господарстві, у видобувній та хімічній галузях,
які поставляють підприємствам легкої промисловості льон, вовну, шкіру,
штучні волокна, хімічні матеріали, каоліни та інше,- понад 200 тис., у
торгівлі – понад ІООтис.чол. Завдяки високій рентабельності виробництва
товарів легкої промисловості, що становила від 20 до 50%, прибутками
підприємств галузі постійно дотувались інші галузі народного
господарства, а в багатьох районах та областях вони були основою для
формування місцевих бюджетів і утримання соціальної сфери. З таблиці
“виробництво товарів легкої промисловості” видно, що у 1992-96 рр.
виробництво основних видів товарів народного споживання значно
знизилося.

Серед галузей виробництва непродовольчих товарів однією з найважливіших
є легка промисловість, яка забезпечує населення тканинами, одягом,
взуттям тощо, а промисловість — кордом, технічними тканинами та ін.

Легка промисловість – це багатогалузевий комплекс, який включає 25
підгалузей, майже 600 підприємств і організацій. По класифікації до
легкої промисловості відносяться: текстильна промисловість (бавовняна,
лляна, вовняна, шовкова), трикотажна, швейна, шкіряна, хутрова, взуттєва
та інші галузі. У структурі легкої промисловості ведуче місце займає
текстильна промисловість.

Бавовняна промисловість для виробництва тканин є першою серед галузей
текстильної промисловості.

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної
промисловості. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України. Шовкова
промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України. Лляна промисловість
розвинулася в Україні за радянський період. Вона випускає 7,3 % тканин
країни.

Трикотажною промисловістю України вироблено в 1996 р. 27,0 млн шт.
трикотажних виробів. За 1985—1996 рр. виробництво зменшилося в 12 разів,
в зв‘язку з ускладненням міждержавних поставок сировини, які прямо
впливають на цю підгалузь.

Швейна промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення
України на готовий одяг, білизну та іншу продукцію (дод. 5).

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою
підгалуззю легкої промисловості.

Виробничий потенціал легкої і текстильної промисловості України давав
можливість виготовляти 11,3 кв. м тканин, 5,6 пари панчішно-шкарпеткових
і 2,9 шт. трикотажних виробів, 2,0 пари взуття на кожну людину. (дод. 5)

У галузі легкої промисловості налічується 754 виробничих підприємства, з
них 144 у 1995 р. були ще державними, 609 -колективними.

Проте значні потенційні можливості галузі використовуються недостатньо
внаслідок значних недопоставок сировини за міждержавними угодами з
країнами СНД, практично припинені імпортні поставки, які щороку
становили 500 млн дол. США. Отримано лише 41,9 тис. т бавовни замість 77
тис.т. Поставляється в галузь менше, ніж потрібно, хімічних ниток і
волокна) шубно-хутрової сировини, каучуків, синтетичних латексів,
барвників та ін. Підприємства частково працюють на давальницькій
сировині, щоб не простоювати, що призводить до збіднення українського
ринку товарів. До того ж держави монополісти-постачальники основних
видів сировини в Україну постійно підвищують ціни на них, внаслідок чого
з початку 1993р. до початку 1995р. вартість продукції легкої
промисловості зросла від 26 до 77 разів.

Споживчий ринок насичується за рахунок товарів імпортного виробництва,
аналоги яких виробляються в Україні, тим самим звужуючи можливості
реалізації вітчизняних товарів. Частка вітчизняних товарів у
роздрібній мережі не перевищує 15-30%, решта – імпорт.

Через незахищеність вітчизняного ринку підприємства швейної
промисловості змушені експортувати послуги з виготовлення швейних
виробів.

Жодна галузь промисловості не може зрівнятися з харчопромом та
легпромом щодо рівня задоволення населення, своєї віддачі та потенціалу
економічного росту. Ні світовий ринок, ні Міжнародний валютний фонд,
ніякі інші інвестори разом узяті не зможуть забезпечити таких вкладень,
як власний народ. Бо якщо, навіть, в розрахунку на рік, у нашій країні
буде спожито власних товарів на тисячу гривень на одну особу, то
матимемо 50млрд. надходжень. [1]. Ця цифра говорить сама за себе.

2.Соціально-економічні і природні передумови розвитку легкої
промисловості

На структуру легкої промисловості мають вплив різні економічні та
природні фактори, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил,
темпи зростання або занепаду виробництва, рівень забезпечення
сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність
реалізації досягнень науки і техніки.

Більшість підприємств легкої промисловості у кінці 80-х на початку 90-х
років були модернізовані і оснащені сучасним зарубіжним устаткуванням.
Саме це зумовило вітчизняним фабрикам отримати можливість животіти,
працюючи з давальницькою сировиною.

Притягує західних партнерів дешева, досить кваліфікована робоча сила.
Поставляючи сюди матеріали і лекала, іноземні фірми потім продають
готову продукцію під своїми торговими марками. За толінговою схемою
зараз працює більша частина швейних підприємств. І в основному тільки
толінг дозволяє їм не скорочувати виробництво і зберігати робочі місця.

Однією із проблем легкої промисловості, що пов’язана з галузевою
специфікою – відсутність коштів для сезон их закупок сировини.

Шкірсировиною легка промисловість у повній мірі не забезпечена у зв’язку
з різким скороченням поголів’я скота, яке з 1990р. зменшилось більше ніж
на 24 млн. (дод. 2)

Виробництво льону з 1990?. скоротилося у сім разів. Уряд приймає заходи
по забезпеченню текстильної промисловості вихідним матеріалом. Укладено
міждержавну угоду з Узбекистаном на доставку 35 тис. т бавовноволокна на
кліринговій основі. Намічається закупівля 5,6 тис.т бавовни у США. [6]

Як альтернатива зовнішнім закупкам проводиться експеримент, що призваний
у перспективі забезпечити Українські текстильні та бавовнопереробні
підприємства власною сировинною базою. Мова йде про вирощування
українського хлопку. Сьогодні цією культурою засіяно 36 га, і в цьому
році планується одержати біля 2 тис. т “білого золота”. Передбачається у
недалекому майбутньому одержати до 6-тис.т вітчизняної бавовни у рік із
відповідним збільшенням посівних площ. Планується навіть будівництво
бавовноочисного заводу.

Проте навіть при самому сприятливому розвитку подій вітчизняна бавовна у
майбутньому не зможе вирішити сировинну проблему. Значно більші
перспективи обіцяє спеціальна обробка (катанізація) споконвічне
українського продукту – льону. Льон, який пройшов катанізацію, набуває
багатьох властивостей бавовноволокна і може бути використаний на
відповідних виробництвах. Уже сьогодні Херсонський бавовняний комбінат,
наприклад, відсотків на 30 загружений льоном.

У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості
України передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати
диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для
легкої промисловості, а також механізм відновлення кооперативних
зв’язків з країнами СНД. Відновити посіви бавовнику на півдні України,
де він вирощувався ще в 30 — 50-х роках. Заслуговує на увагу також
пропозиція українського науково-дослідного інституту текстильної
промисловості та кількох інститутів України щодо вироблення технології
виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробки на штучні
волокна і нитки. Є програми розгортання виробництва барвників і
дубильних речовин.

У зв’язку із значними можливостями забезпечення промисловості України
власним льоноволокном доцільно прискорити будівництво Самбірського
льонокомбінату для випуску лляних тканин. Випущено першу продукцію для
легкої промисловості на основі конверсії окремих підприємств
воєнно-промислового комплексу. На різних стадіях підготовки та освоєння
перебувають майже 20 видів устаткування для галузі. [6]

Планується закінчити реконструкцію Луцького заводу синтетичних
шкір. Це дасть змогу організувати виробництво конкурентоспроможних видів
синтетичних шкір на тканій і нетканій основі і забезпечити потребу
взуттєвої, шкіргалантерейної галузей промисловості.

Текстильні підприємства України вживають заходів для налагодження
виробництва імпортозамінних тканин (камуфльовані, сорочкові) для
забезпечення потреб силових структур.

Хімічна промисловість України має можливість вже нині використовувати
власні потужності для виробництва синтетичної шкіри, клею, підошов,
ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних
ниток і пряжі. Слід організувати виробництво поліуретанових композицій
для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

Як і в попередні кризові роки, в легкій промисловості збереглася велика
кількість проблем, пов’язаних із зростанням безробіття, триваючої
заборгованності по заробітній платі, пенсіях, стипендіях та допомогах,
низьким рівнем мінімальної і середньої заробітної плати і як результат –
зниження платоспроможного попиту населення.

Не зважаючи на об’єктивну необхідність підтримки в сучасних умовах
зайнятості за рахунок комерціалізації населення та самозайнятості, в
подальшому потрібно головну увагу звернути на продуктивність праці і її
ефективність. Саме тут приховується головна загроза регресу. Особлива
загроза для втрати кадрового потенціалу в промисловості. Необхідно
здійснити санацію усіх робочих місць з тим, щоб кожне з них забезпечило
зайнятому як мінімум вартість прожиткового мінімуму. Це дасть змогу
привести заробітну плату у відповідність з продуктивністю праці,
запобігти галопуючій диференціації в оплаті, ліквідації фіктивних
робочих місць, зменшити приховане безробіття.

3.Принципи і фактори розміщення галузі

В основу закономірностей розміщення продуктивних сил покладено
економічні закони. Закони розміщення виробництва -категорії того самого
порядку, що й економічні закони розвитку суспільства, що обумовлено
своєрідністю розміщення виробництва на території країни, його значною
територіальною диференціацією в розрізі економічних районів. Ця
своєрідність зумовлюється складними взаємозв’язками розміщення
продуктивних сил з географічним середовищем і залежністю розміщення
окремих виробництв від локальних природних умов і ресурсів; значними
регіональними відмінностями заселення територій і рівнів розвитку
продуктивних сил у районах; різноманітним поєднанням галузей і
виробництв промисловості та сільського господарства у районах і країнах;
значними техніко-економічними відмінностями розміщення різних галузей і
виробництв.

Закономірності розміщення виробництв – це об’єктивні категорії, які
пізнаються і свідомо використовуються в практичній діяльності. При
проведенні господарської політики суспільство на основі пізнання
закономірностей формулює і втілює в життя певні принципи. Закономірності
розміщення продуктивних сил є власне законами територіальної організації
народного господарства.

Принципи – це лаконічно сформульовані суспільством керівні положення, що
визначають об’єктивні потреби й умови суспільного розвитку, які воно
реалізує в процесі практичної діяльності для досягнення визначення мети.

Принципами, які служать керівництвом до дії в
народногосподарському будівництві, виражаються потреби певного
історичного етапу. Інакше кажучи, це дії, свідомо спрямовані на більш
повний вияв об’єктивних закономірностей розміщення продуктивних сил з
урахуванням відповідних чинників.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при
вирішенні питань просторового розподілу підприємств і галузей, такі:

-наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;

-охорона навколишнього середовища, раціональне використання
природних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих
технологій;

-забезпечення здорових гігієнічних умов життя і праці населення;

-обмеження надмірної концентрації промисловості в містах:

-вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей;

-зміцнення обороноздатності країни;

-урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий
простір.

Важливість кожного принципу визначається стратегією і завданнями,
конкретизованими у відповідній концепції. Наприклад, на сучасному етапі
розміщення продуктивних сил в Україні пріоритетними можуть бути
соціальне спрямовані принципи, ті, що сприятимуть розв’язуванню
соціальних проблем.

Принципи реалізуються на основі врахування конкретних умов – факторів
розміщення, що впливають на вибір розташування промислових підприємств і
формування територіально-виробничих комплексів.

Фактори розміщення можна згрупувати за чотирма напрямами:

а)природно-географічні;

б)демографічні;

в)техніко-економічні;

г)соціально-економічні;

Природно-географічні фактори включають якісну і кількісну характеристики
родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних
ресурсів, природно-кліматичних й природно-транспортні умови.

Демографічні фактори: чисельність населення і його розміщення,
кількісна та якісна оцінки трудових ресурсів у розрізі областей і
районів.

Техніко-економічні фактори: науково-технічний прогрес, транспортні
умови, форми суспільної організації виробництва.

Соціально-економічні фактори мають винятково велике значення в
розміщенні виробництва. Вони повинні забезпечити подолання
соціально-економічних відмінностей між селом і містом, промисловістю і
сільським господарством, раціональну зайнятість населення, охорону
природи, поліпшення умов праці і життя людей, розвиток освіти,
охорони здоров’я, житлово-комунального господарства, сфери послуг.

Донедавна економічне районування в Україні грунтувалося на інтересах
колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три
економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і
Південний. Сучасне економічне районування більш вдале і досить адекватне
природному та соціально-економічному середовищу України. Сучасне
економічне районування України таке: Донецький район – Донецька,
Луганська області; Придніпровський район – Дніпропетровська, Запорізька,
Київська області; Центрально-Поліський район – Київська, Житомирська,
Чернігівська області;Північно-Східний район – Полтавська, Сумська,
Харківська області; Подільський район – Вінницька, Тернопільська,
Хмельницька області) Центрально-Український район – Черкаська,
Кіровоградська області; Карпатський район – Львівська,
Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області; Західно-Поліський
район- Волинська, Рівненська області; Причорноморський район -Автономна
Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області. [3]

Фактором розміщення легкої промисловості є наявність жіночих трудових
ресурсів. Виходячи з особливостей галузі, комплекси її підприємств
створюються у кожному економічному районі з урахуванням головним чином
споживчого фактора.

Усі галузі легкої промисловості /за винятком первинної обробки сировини/
за їх тяжінням до джерел сировини і районів споживання можна поділити на
такі групи:

1. Галузі з одночасною орієнтацією на джерела сировини і на споживача –
бавовняна, шовкова, вовняна, конопледжутова, трикотажна.

2. Галузі з орієнтацією на споживача – взуттєва, швейна.

3. Галузі з орієнтацією на джерела сировини – лляна, виробництво шкір
хромового дублення та дубильних екстрактів.

Розміщення легкої промисловості вигідно поєднується з розміщенням важкої
промисловості, оскільки у виробництві предметів споживання зайняті
здебільшого жінки, а у важкій промисловості-чоловіки. При розміщенні
галузей враховуються забезпечення трудовими ресурсами,
народногосподарські функції і територіальні особливості окремих
економічних регіонів України. При будівництві нових підприємств, крім
капітальних витрат, слід обов’язково враховувати витрати на соціальну
інфраструктуру.

Легка промисловість тісно пов’язана із сільським господарством
на стадіях первинної обробки сировини та з машинобудуванням й хімічною
промисловістю, які постачають їй устаткування, барвники тощо.

У розміщенні хімічної промисловості відбулися зміни, зумовлені фактичною
ліквідацією розвитку між сировинними районами і районами виробництва.
Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на
сировину і споживача; взуттєве і швейне на споживача, лляне-на сировину.

У легкій промисловості найбільшою підгалуззю є текстильна, до якої
належать первинна обробка текстильної сировини, потім бавовняна, лляна,
вовняна, шовкова, нетканих матеріалі, конопле-джутова, сітко-в’язальна,
текстильно-галантерейна, трикотажна, валяно-повстяна підгалузі.

Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої
світової війни .проте більшість підприємств були невеликими. Деяке
пожвавлення її розвитку почалося у радянський період, коли старі
підприємства було реконструйовано і збудовано нові у Києві, Полтаві,
Одесі, Житомирі, а згодом великі бавовняні комбінати у Херсоні і
Тернополі, камвольно-суконний – Чернігові, Дарницький (Київ) шовковий
комбінат, Житомирський і Рівненський льонокомбінати,
бавовнянопрядильні фабрики у Києві та Львові. Реконструйовано і
збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької
(Хмельницька обл.) і Богуславської (Київська обл.) суконних фабрик.
(дод.1)

Для бавовняної промисловості характерне віддалення від сировинної бази
і навіть споживачів. Бавовна є основною сировиною для деяких видів
тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.

Основні бавовняні підприємства розміщені у Херсоні і Тернополі
(бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат),
Нововолинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві
(ватноткацька) .Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та
Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). (див.дод.1)

Вовняна промисловість первинне обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини
та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося.. Як
домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні
фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька обл.),
Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах; у Луганську -тонкосуконна
фабрика, Чернігові – камвольно -суконний комбінат і Кривому
Розі-бавовнопрядильна фабрика.

У Києві, Богуславі, Черкасах і ряді міст Чернівецької і Закарпатської
областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни й
синтетичних волокон.

Шовкова промисловість пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які
майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Шовкова промисловість
зосереджена у Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального
шовку; у Києві і Черкасах випускають тканини із штучного і синтетичного
волокон, у Луганську — меланжеві шовкові тканини. Спеціалізовані фабрики
Києва і Лисичанська виготовляють шовкові тканини технічного призначення.
(див.дод.1)

Лляна промисловість випускає тканини на Рівненському і Житомирському
льонокомбінатах, Коростенській і Марчихіно-Будській (Житомирська обл.)
фабриках. Підприємства повністю забезпечені власним льоноволокном.
Частину льоноволокна вивозять за межі країни.

Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джуту і власної
сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону,
бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію цієї підгалузі
випускають Одеська джутова фабрика і Харківський канатний завод,
повністю задовольняючи потреби України. Частину продукції експортують.

Трикотажна промисловість має значну власну сировинну базу. Найбільші
трикотажні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Львові, Одесі,
Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Феодосії,
Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська
обл.). У Харкові, Житомирі, Чернівцях, Львові й Червонограді (Львівьска
обл.) працюють панчішні фабрики.

Швейна промисловість розміщена у районах споживання, здебільшого у
великих населених пунктах, оскільки перевезти тканини і нитки для неї
економічніше, ніж готові вироби. У швейній промисловості створено
виробничі об’єднання і фірми, серед них такі відомі, як київське
виробниче об’єднання швейної промисловості “Україна”, львівська фірма
“Маяк”, Харківська швейна фабрика ім. Ю. Д. Синякова та ін. Швейна
промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення України на
готовий одяг, білизну та іншу продукцію, на даний момент ситуація значно
гірше.

Основна сировина для шкіряно-взуттєвої промиловості -природна шкіра
свійських, диких і морських тварин. Проте широке використання нових
синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для
валяного взуття), тканини суттєво збагатило й доповнило сировину базу
взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри, виготовляють одяг,
шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших
машин. На розміщення шкіряного виробництва впливають і центри м’ясної
промисловості, а також традиційні способи й види вичинки шкір.

У взуттєвому виробництві велику роль відіграють процеси-механізації та
машинобудування для шкіряно-взуттєвого виробництва.

Підприємства шкіряно-взуттєвої промисловості виробляють жорсткі і м’які
шкіряні товари, взуття з натуральної і штучної шкіри.

Шкіряна промисловість — стара галузь виробництва в Україні. Шкіряні
підприємства розміщені у Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська
обл.), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві,
Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінники – в Одесі. (див. дод. 1)

Сучасна взуттєва промисловість України перетворена на велику
механізовану галузь. Старі взуттєві фабрики у Києві, Харкові)
Дніпропетровську, Миколаєві, Бахмуті, Херсоні реконструйовано; у
Луганську, Києві, Львові, Одесі, Василькові, Запоріжжі й Мукачеві
збудовано нові великі підприємства. Всього в країні діє 16 шкіряних і 33
взуттєвих виробничих об’єднання і підприємства. Найбільші шкіряні
виробничі об’єднанні — у Бердичеві (“Світанок”), Івано-Франківську,
Києві; взуттєві виробничі об’єднання – у Луганську, Львові (“Прогрес”),
Харкові, Кривому Розі, Хмельницьку.

Для шкіряно-взуттєвої промисловості важливо удосконалювати діючу і
створювати нову, високоефективну технологію шкіряно-взуттєвого і
дубильно-екстрактового виробництва; освоювати матеріали з поліпшеними
технологічними та експлуатаційними властивостями; механізувати та
автоматизувати виробничі процеси.

Хутрова підгалузь переробляє хутрову, овечу сировину й штучне хутро і
виготовляє з них хутрові та шубні вироби. В минулому вона мала
здебільшого кустарний і сезонний характер. Тепер в Україні збудовані і
працюють хутрові підприємства у Харкові, Балті (Одеська обл.),
Краснограді (Харківська обл.), Тисмениці (Івано-Франківська обл.),
Львові, Одесі, Жмеринці. (див. дод. 1)

В Україні основний хутровий промисловий звір – лисиця, яка поширена на
всій території. Особливо цінне хутро куниці, видри, норки. Заготовляють
шкіри ховрахів, хом’яків і водяних щурів, що є шкідниками сільського
господарства. Крім того, хутрові підприємства переробляють шкіри
сріблясто-чорної лисиці, кролика.

У підгалузі освоєно технологію облагородженя овечих шкір, внаслідок чого
поліпшились якість і зовнішній вигляд виробів та їх асортимент. У
хутровій підгалузі суттєве значення має також трикотажне штучне х.утро,
що імітує натуральне хутро норки, куниці, єнота, ондатри, ягнят
каракульської породи, овець тощо. В Україні штучне хутро виготовляють
Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання,
фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська обл.) і Ясіні (Закарпатська
обл.). Нині підприємства підгалузі випускають вироби масового вжитку,
4 удосконалюються технології обробки хутрової сировини із
застосуванням нових стійких барвників, впроваджуються
автоматизовані системи управління виробництвом.

4.Територіальна організація та торгівля товарами легкої промисловості в
Україні

Кризові явища в економіці України, що розпочалися після 1990р. призвели
до падіння обсягів виробництва і в легкій промисловості.

Особливо стрімко зменшувався випуск товарів легкої промисловості
починаючи з 1993р. У 1996р. випускалось тільки 23% продукції легкої
промисловості від рівня 1990?., в тому числі: 9% тканин; 25% швейних
виробів; 14,4% панчішно-шкарпеткових виробів; 3,4% трикотажних виробів;
6,3% шкіряного взуття.

У 1996?. легкою промисловістю випущено 109,3 млн.кв. м тканин, 66,8 млн.
пар панчішно-шкарпеткових виробів, 13,0 млн.шттракотажних виробів, 13,1
млн.пар взуття.

У виробництві тканин біля третини припадає на бововняні тканин. У 1996?.
їх випуск становив 50,9 млн.кв.м проти 565 млн.кв.м у 1990?. У 1996?
намітився зріст бавовняних тканин у загальному їх випуску по легкій
промисловості. (див. дод. 3) Бавовняні комбінати працюють на
американській бавовні, одержаній по товарному кредиту, наданому
Міністерством сільського господарства США у розмірі 10 млн.дол.

Зростання випуску бавовняних тканин позитивно впливає як на зростання
випуску продукції у текстильній промисловості, так і у легкій
промисловості в цілому. З другого боку низький платоспроможний попит
населення створює певні труднощі з реалізацією зрослої кількості
бавовняних тканин на внутрішньому ринку.

Враховуючи труднощі реалізації бавовняних тканин в країні через низьку
купівельну спроможність населення одержані квоти на вивіз продукції
легкої промисловості до Європейського Союзу та Сполучених Штатів на
1998р. Зокрема до Європейського Союзу може бути експортовано 1393 тонни
бавовняної пряжі та 1928 тонн тканих матеріалів з бавовни, 6,5 млн.пар
панчішно-шкарпеткових виробів, або 15,8% від очікуваного обсягу їх
випуску, біля 3,5 млн.пар трикотажних виробів, або 4,4% від очікуваного
випуску.

На фоні загального спаду виробництва у легкій промисловості виробництво
лляних тканин у 1996р. склало 20,2 млн.кв.м проти 98 млн.кв.м у 1990р.,
але залишилося на рівні попереднього року. (див. дод. 3)

Тканин із штучного шовку не користуються попитом у споживачів, тому їх
виробництво впало з 283 млн.кв.м у 1990?. до 8,7 млн.кв.м у 1996?.
Залишки шовкових тканин на складах досягли 47,1% від обсягу їх випуску у
1996?.

Отже структурні зміни у випуску тканин здійснюються по лінії збільшення
випуску бавовняних, вовняних і лляних тканин і зменшення випуску
шовкових тканин.

У 1996? випуск продукції легкої промисловості від рівня 1990?. по
окремим регіонам становив:

– тканин: Рівненська обл. -22,2%; Одеська обл. – 19,5%; Тернопільська
обл. – 17,5%; Донецька обл. – 5,4%;

– трикотажних виробів: м.Київ – 13,3%; Луганська обл. -6,6%; Запорізька
обл. 4,2%; Донецька обл. – 2,5%; Автономна Республіка Крим – 1,2%;

– панчішно-шкарпеткові вироби: Дніпропетровська обл. -127,0%;
Житомирська обл. – 27,6%; Львівська обл. – 16,2%, Чернівецька обл. –
15,8%: Чернігівська обл. – 12,9%;

– шкіряного взуття: Сумська обл. – 42,8%; Чернігівська обл. – 20,4%;
м.Киїів – 14,2%; Донецька обл. – 13,7%.

Що стосується оплати праці, то у легкій промисловості рівень її дуже
низький. Середньомісячна заробітна плата у 1996 році тут складала 70,76
гривні, тоді як у промисловості в цілому -151,32 гривні, тобто 46,8%
загальнопромислового рівня. У 1990 році середньомісячна заробітна плата
у галузі становила 84% загальнопромислового рівня. [7]

Низький рівень заробітної плати є однією з причин зменшення чисельності
промислово-виробничого персоналу галузі з 756 тис. чоловік у 1990 році
до 330 тис. у 1996 році. Навіть при такому скороченні персоналу окрите
безробіття у галузі складає 151 тис.чоловік. [7]

Зростання обсягів ввезення зарубіжного одягу, взуття та давальницької
сировини, з одного боку, стрімке падіння обсягів вітчизняного
виробництва – з другого, обумовили те, що у 1995 році обсяг імпорту
перевищив обсяг вітчизняного виробництва у галузі на 2,4%. У 1996 році
показник імпорту теж був високими і знаходився на рівні 89,5% від обсягу
вітчизняного виробництва.

Експорт текстилю та текстильних виробів у 1995р. подвоївся у порівнянні
з попереднім роком (відповідно 159,4 млн.дол. у 1994р. і 314,8 млн. дол.
у 1995?.) Збільшення експорту тут викликане розширенням масштабів
давальницьких відносин із зарубіжними країнами. Оскільки давальці
ввозять свою сировину, то відповідно збільшився також імпорт текстилю.

У 1996р. із всієї продукції, що вироблено легкою промисловістю продано
населенню 5,3% тканин; 5,7% швейних виробів; 38,3% панчішно-шкарпеткових
виробів; 28,2% взуття.

Не маючи збуту підприємства скорочували обсяги виробництва продукції.
Якщо у 1990р. продукція легкої промисловості у структурі виробництва
предметів споживання становила 226.%, то у 1995р. тільки 6%, тому що
споживчий попит населення був пов’язаний з витратами на продовольчі
продукти та комунальні послуги, ось чому відповідно зросла питома вага
харчової промисловості з 43,2% до 52,8%, а оплата за паливо та
електроенегію – з 2,7% до 15,1%, тобто у населення не залишається
грошей для покупки товарів легкої промисловості.(дод. 6) Без
визначення необхідного балансу у споживанні продовольчих і
непродовольчих товарах, комунальних і побутових послуг та відповідного
підвищення купівельної спроможності населення підйом виробництва у
легкій промисловості неможливий.

Підвищити купівельну спроможність населення можливо різними шляхами:
підвищенням заробітної плати, здешевленням товарів і продуктів
споживання, лібералізацією податкової системи.

Із зростанням попиту буде зростати реалізація продукції легкої
промисловості, у підприємств з’являться кошти для видачі заробітної
плати. Це приведе до подолання платіжної кризи. На підприємствах будуть
краще використовуватись виробничі потужності і трудовий потенціал.
З’являться кошти для інвестицій, модернізації виробництва і впровадження
нових технологій, а також зменшаться розміри умовно-постійних витрат, що
обумовлює подолання збитковості окремих виробництв легкої промисловості.

5.Удосконалення розвитку і розміщення легкої промисловості в період
переходу до ринкової економіки

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства.
До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального
виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних
благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і
переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді
амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних
виробничих фондів і передусім їх активної частини машин і обладнання –
характеризують виробничий потенціал народного господарства. Введення
основних фондів у легкій промисловості в натуральному виразі становило:
у 1990р. на підприємствах встановлено 204,1 тис. прядильних веретен, у
1991р. тільки 8,5 тис., у 1992р. у 1993р. – нічого, у 1994р. -0,6 тис.,
у 1995р. – нічого. Одним із основних показників, що характеризують
основні виробничі фонди, є виробнича потужність – здатність засобів
праці виробляти максимальну кількість продукції. Так, у 1990?. у галузі
легкої промисловості введено потужності по виробництву
панчішно-шкарпеткових виробів на 2,4 млн.пар, у 1991-1995 роках такі
потужності практично не вводились.

Основним джерелом нарощування ОФ є капітальні вкладення. Обсяг
капітальних вкладень у легку промисловість зменшився у 1995?. у
порівнянні з 1993?. більше, ніж удвічі, причому зменшення обсягу
капітальних вкладень у легку промисловість відбувалося швидше, ніж в
інші галузі промисловості, в результаті їх питома вага у загальному
обсязі капітальних вкладень у промисловість знизилась з 4,4% у 1993?. до
3,1% у 1995?. Іноземні капітальні вкладення у розвиток легкої
промисловості у 1995р. становили 30 млн. доларів, або 4% від суми
капітальних вкладень у промисловість.

Технічне переозброєння і реконструкція підприємств є основним джерелом
нарощування виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку. Оскільки
віддача капіталовкладень у технічне переозброєння і реконструкцію
приблизно вдвоє більша за нове будівництво, сюди спрямовується не менше
ніж половина загальної їх суми.

Перехід регіонів і підприємств до ринкових відносин означає, що в
майбутньому головним джерелом розширеного відтворення фондів будуть
власні кошти (прибуток) і банківські кредити. Централізовані банківські
кредити спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних
программ, оборонні об’єкти.

Могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та
інтенсифікації економіки в сучасних умовах стають зовнішньоекономічні
зв’язки. Нині оволодівати найновішими досягненнями науки і техніки без
інтенсивного обміну науковими дослідженнями, різноманітними товарами і
послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати
час і темпи розвитку.

Основним напрямом зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і
поглиблення торгово-економічного співробітництва з республіками
колишнього СРСР, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу,
особливо з тими, що мають чисельну українську діаспору.

Найважливішою формою економічного співробітництва з країнами близького
зарубіжжя нині є взаємний обмін різними видами сировини, готової
продукції та наукове співробітництво. Однак необхідним є послідовна і
радикальна перебудова механізму економічних зв’язків, здійснення
кардинальних заходів для їх оптимізації. Зокрема, передбачено захист
економічних інтересів України через встановлення митного кордону з
республіками колишнього СРСР.

За сучасних умов Україна налагоджує прямі зовнішньоекономічні
відносини з багатьма країнами світу. Так, на кінець 1996р. нашу державу
визнали понад 160 країн світу, 132 з них встановили з Україною
дипломатичні відносини

Отже, перебудова зовнішньоекономічної діяльності України значною мірою
сприятиме її просуванню на світовий ринок та інтегрування у міжнародну
економіку.

Висновки

В Україні відчувається дефіцит багатьох товарів народного споживання.
Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає
продавати низькоякісну продукцію. Нині зростання дефіциту товарів
поєднується з гострим дефіцитом державного бюджету. Потреба радикального
реформування очевидна. Слід рішуче згортати економічно неефективні для
суспільства види діяльності. Доцільно переорієнтовувати підприємства
на випуск продукції, потрібної споживачеві, збільшувати капітальні
вкладення у виробництво нових, технічно складних товарів тривалого
користування, формувати розвинену мережу обслуговування їх, нарощувати
виробництво садових будиночків, розширювати продаж будівельних
матеріалів, засобів механізації, що реально впливатиме на рівень життя
населення України.

Активізація структурної перебудови підприємств легкої промисловості буде
залежати від покращення фінансового становища підприємств, що насамперед
залежатиме від підвищення купівельної спроможності населення. Якщо не
буде підвищуватися купівельна спроможність населення буде незначне
зростання обсягів виробництва із дальшим поглибленням
конкурентоспроможності продукції галузі.

Таким чином, відроджувати вітчизняного товаровиробника в Україні
необхідно негайно, починаючи з товарів широкого вжитку. І це є
політично, економічно та соціально обґрунтованим, вигідним для скорішого
економічного відродження незалежної і суверенної України.

Забезпечити це відродження можна і необхідно тільки за умови, що заходи
будуть системними та комплексними, цілеспрямованими і достатніми для
отримання відчутних позитивних результатів. До таких заходів належать:

-Максимально можливі зниження податкового пресу.

-Пільгове кредитування, модернізація та поповнення необхідних оборотних
коштів.

-Амністія або повна реструктуризація боргів.

-Митні тарифи.

-Інформація та реклама для вітчизняних товаровиробників.

-Протекціонізм в експорті.

-Пільгові тарифи на сировину та енергоносії.

Список використаної літератури

1. Будянська Н. «Легка промисловість сьогодні.» // Легка промисловість
України. 1997.- ?1

2. Іващенко М. «Легка промисловість України.» // Легка промисловість
України.-1997.-№3

3. Качан Є.П. «Розміщення продуктивних сил України.» – К.: Вища школа,
1997.

4. Лаврищев А.Н. «Экономическая география СССР.» – М.: Зкономика, 1986.

5. Нікітенко Г.Г. Відновлення споживчого ринку України. // Легка
промисловість України.-1996.- ?3/4.

6. Початок відродження легкої промисловості. // Легка
промисловість України.-1997.- №3.

7. Статистичний щорічник України. – К., 1996.

8. А. А. Мазаракі «Територіальна організація виробництва товарів
народного споживання». – К., 1992.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019