.

Соціальна структура населення України, працересурсний потенціал, міграція населення (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 14867
Скачать документ

Контрольна робота

Соціальна структура населення України, працересурсний потенціал,
міграція населення

Соціальна структури населення — це система різноманітних видів
спільностей — класових, майнових, професійних тощо і стійких і
впорядкованих зв’язків між ними. Під час аналізу соціального складу
населення розрізняють основні і неосновні класи, групи і верстви
всередині класів, а також проміжні прошарки між ними.

Існують великі розбіжності в уявленнях про критерії належності людей до
певного класу, соціальної групи. Одні визначають соціальну групу, клас
на підставі доходу, майнового стану, професії або роду занять, освіти
тощо. Інші включають до певного класу, групи тих людей, які самі себе до
них зарахували незалежно від соціально-економічних показників, що
визначають їх соціальне становище.

До встановлення більшовицького режиму в Україні переважну більшість
населення становили селяни-одноосібни-ки і ремісники. Близько третини —
робітники, торговці, заможні селяни, поміщики, і зовсім мало було
службовців та спеціалістів. Колективізація, масові репресії 30—40-х
років деформували соціальну структуру населення. Підсумки переписів ще й
досі публікуються трьома суспільними групами: робітники, службовці та
колгоспники (селяни). Чисельність населення інших суспільних груп і тих,
хто не вказав суспільну групу, докладно не характеризують. Неодмінним
елементом соціальної структури будь-якого суспільства с проміжні,
середні верстви населення. Вживаючи термін середні верстви (або середній
клас), розрізняють як старі, так і нові середні прошарки. Існування
перших пов’язане значною мірою з дрібнотоварним укладом. До цієї
категорії відносились ремісники, селяни, дрібні підприємці, особи
вільних професій. Деякі старі середні верстви в наших

умовах є наче новими, якщо врахувати їхню фактичну легалізацію. Ріст
чисельності цієї частини середнього класу зумовлений ускладненням
організаційної структури господарської діяльності, розширенням сфери
послуг. Нові середні верстви становлять конгломерат соціальних груп з
різними інтересами та культурою.

Передумовами формування середнього класу виступають глибинні
соціально-економічні, соціально-політичні та соціально-культурні
процеси, які нуртують зараз у нашій країні.

Найчисельнішими в складі цісї групи можуть бути кваліфіковані
спеціалісти, що зосереджувалися в основному на об’єктах
військово-промислового комплексу. В деяких регіонах України воєнне
виробництво досягало 60—70% загального обсягу промислової продукції.

Скорочується чисельність працюючих у матеріальному виробництві, водночас
збільшується кооперативний та індивідуальний сектори. Виникли нові
сектори — кооперативи по виробництву товарів і послуг та індивідуальні
селянські господарства, помітно зросла кількість особистих підсобних
господарств. Значні групи населення охоплені нелегальною “тіньовою
економікою”.

Ухвалені законодавчі акти і рішення (часто ще недосконалі), що
стосуються розвитку індивідуальної трудової діяльності, кооперативів,
малих і спільних підприємств, оренди, фермерства та ін., сприяють
легалізації як господарських об’єктів приватних укладів, так і
пов’язаних з ними соціальних груп.

Соціальні групи, які прстендуаггь на включення до середнього класу,
можуть становити значну частину населення України (висококваліфіковані
робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція та
ін).

В суперечливих умовах переходу до ринку особливе місце посіли
бюрократія, тіньовики, представники торгового капіталу, підприємці,
кооператори, зайняті у малих’ та спільних підприємствах, акціонерних та
інших структурах.

Велику соціальну групу становлять інтелігенція і кваліфіковані службовці
з фіксованими доходами: лікарі, вчителі, працівники закладів культури,
переважна більшість наукових працівників.

Робітники (робітництво), інженерно-технічна, науково-технічна
інтелігенція і селянство займають найвагомішу частку у соціальному
складі населення.

Слід виділити окремо директорський “корпус” господарських керівників
(технократія), політичну еліту і духовенство і не забувати про
декласовані елементи (люмпени).

До робітників і службовців належать особи, які працюють у державних,
приватних, кооперативних і громадських підприємствах, організаціях і
установах. До селян відносяться члени сільськогосподарських підприємств,
вт. ч. і ті, хто на час перепису був на тимчасовій роботі в
промисловості, будівництві, на лісозаготівлях і т, п. Утриманці окремих
осіб віднесені до тієї суспільної групи, що й особи, на утриманні яких
вони перебували. Пенсіонери, стипендіати і військовослужбовці — до тієї
суспільної групи, до якої вони належали, поки перейшли на пенсію,
стипендію чи були покликані на військову службу.

Середньорічна кількість робітників, службовців і селян становила в
Україні у 1995 р. 23,7 мли осіб, в т.ч.: робітники — 8,8 (42,0%);
службовці — 6,9 (26,1%); селяни — 3,5 (15,0%). Жінки у загальній
кількості робітників і службовців становили 51%, а у середньорічні»!
кількості всіх селян, зайнятих у громадському шсноларсіні, ‘10%.

Перебудова соціальної етрумури населення ні іб\ ваєіьіи шляхом зміни
співвідношення між чисельністю осіб, іайнм-тих фізичною і розумовою
працею, а також аміни в професійній структурі населення. Під ;шинп\пшм
слід розуміти конкретну роботу на підприємствах, в установах,
організаціях, кооперативах або в наймач у приватних осіб, а не професію
або спеціальність, одержану в навчальному закладі. При цьому у
службовців враховується, як правило, посада, яку вони займають, а у робі
тників —» виконувана робота. Всі заняття розподіляються на дві групи:
заняття, що потребують переважно затрат фізичної праці, і заняття, в
яких переважає розумова праця. Число осіб, зайнятих фізичною працею,
зростає дуже повільно, а число осіб, зайнятих переважно розумовою
працею,— досить швидко. Незважаючи на це, питома вага осіб, зайнятих
переважно фізичною працею, досить висока, що пояснюється впливом на
загальнодержавні показники характеру праці сільського населення,
переважно фізичної. Слід зазначити, що сьогодні й сама виробнича
діяльність осіб, зайнятих переважно фізичною працею, наповнюється новим
змістом, стає більш інтелектуальною. Питома вага осіб, зайнятих
некваліфікованою сільськогосподарською працею, скорочується.

Основну частину інтелігенції становлять громадяни, професійно зайняті
розумовою працею високої кваліфікації, що потребує, як правило,
середньої спеціальної чи вищої освіти. Друга її частина — службовці,
зайняті .менш кваліфікованою розумовою працею (обліковці, касири,
друкарки та ін.). Населення, зайняте в національному господарстві за
сферами діяльності (без учнів та студентів), розподіляється таким чином:
у, сфері виробництва — приблизно 70%, у сфері послуг — приблизно 30%.

Нинішній час характеризується широкими масштабами соціальних переміщень,
переходів людей з одних класів, соціальних груп і верств в інші. У
попередні десятиліття основні потоки переміщень були спрямовані з села
до міста, з селянства в робітництво. Далі спостерігається зростаюча
стабілізація основних суспільних груп. Сьогодні особливо актуальним
постає управління (регулювання) соціальними переміщеннями населення, в
першу чергу молоді.

Крім названих розрізняють ще соціально-просторову структуру населення
(поділ населення на міське і сільське), а також національну (етнічну)
структуру населення, яка відображає розвиток етносів, соціально-етнічних
і міжнаціональних спільностей. Специфічною соціальною структурою
населення є сімейна структура.

Географічні відмінності в соціальному складі населення стосуються в
основному співвідношення чисельності робітників, службовців і селян за
регіонами країни і залежать від господарської спеціалізації окремих
територій.

Працересурснии потенціал — це дієздатна частина населення, що може бути
зайняти у різних сферах і видах трудової діяльності. Він
характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою
структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки,
технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров’я,
дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Трудові ресурси включають: по-перше, населення в працездатному віці
(чоловіки 16—59 років, жінки 16—54 роки), крім інвалідів І і II груп, а
також осіб, що пере’хо-дять на пенсію на пільгових умовах, по-друге,
працюючих пенсіонерів і підлітків. Термін “трудові ресурси” вживається у
світовій практиці рідко, частіше використовується поняття “економічно
активне населення”.

Об’єктивна необхідність раціонального використання трудових ресурсів
(максимальне використання робочої сили, її правильний розподіл і
перерозподіл між територіями, галузями, ліквідація безробіття та ін.)
існує постійно. На кожному етапі розвитку суспільства розв’язання цієї
проблеми мало свої особливості. Та якщо раніше проблема раціонального
використання трудових ресурсів розв’язувалася в основному шляхом
ліквідації безробіття і забезпечення повної зайнятості, то тепер
головним завданням стає підвищення ефективності їх використання. Так
звана “повна зайнятість” населення — це вже пройдений етап ек-

стєнсішного розвитку економіки… При – цьому економіка орі ентувалася
на залучення у виробництво додаткових трудових і матеріальних ресурсів,
зокрема працездатною населення* зайнятого в домашньому й індивідуальному
підсобному господарстві, молоді, що вступила у працездатний вік.

Чисельність усіх зайнятих в національному господарстві у 1995 р.
становила 23,7 млн осіб. Основна”частка працездатного населення зайнята
у промисловості та будівництві (30,6%). Далі йдуть сільське і лісове
господарство (22,5%), транспорт та зв’язок (6,3%), торгівля, громадське
харчування, матеріально-технічне постачання і збут, заготівля (6,9%>),
охорона здоров’я, фізкультура і соціальне забезпечення (6,3%), народна
освіта, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування (11,0%),
апарат управління, кредитування та державне страхування (3,8%), а також
інші галузі національного господарства (5,2%,). Причому приблизно 66%
населення працює у виробничій сфері і близько 38% — у сфері послуг. ,

На рівень працересурсного потенціалу значний вплив мас статево-вікова
структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, то
потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з
такими ж За кількістю і часом затратами жіночої праці. Тим паче, що
існує ряд виробництв (годинникове ечекіролампове, приладобудівне та
ін.), де жіноча праця і. більш мі:ієною і продуктивною, ніж чоловіча.

Сучасне виробництво зумовлює обєкіивну необхідність постійного
підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна
культура, глибока професійна підготовка і спеціальні знання, творче
ставлен і ні до праці та свідома дисципліна перетворюється в обовЧиков\
умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих.
Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою — 90%
зайнятих. Причому кожен четвертий має диплом вузу чи технікуму. Рівень
освіти жінок досягнув рівня освіти чоловіків.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров’я,
освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової
підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у народному
господарстві,— жінки. Найбільше їх у галузях сфери послуг — 70—80%,.

Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні
області, які характеризуються значною густотою сільського населення. У
південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є
відмінності у використанні трудових ресурсів у селах і містах. В усіх

найбільших та великих містах склалася висока частка зайнятості у
промисловості (машинобудування, легка, харчова), на транспорті, у
соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації
вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У
високоіндустріальних областях значно переважає число зайнятих у
промисловості. У приморських та карпатських областях збільшується частка
зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації. В
останні роки в Україні зросло безробіття. Наприкінці 2000 р. його рівень
досягне 6,7% усього працездатного населення (2,7 млн осіб матимуть
статус безробітних).

РОЗСЕЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ, ГУСТОТА НАСЕЛЕННЯ

Україна належить до найгустіше заселених країн Європи. Середня густота
населення — 85 осіб на 1 км2. Найгустіше заселені області Донбасу і
Придніпров’я (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська), де
найбільше розвинена промисловість і відповідно розвинена мережа міських
поселень. Найвища густота населення в Донецькій обл. (майже 200 осіб на
1 км2). Висока вона і в Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, а
також західних областях України — Львівській, Івано-Франківській,
Чернівецькій, Закарпатській. В них середня густота населення перевищує
100 осіб на 1 км2 . Ці території належать до давноос-воєних і мають
досить сприятливі умови для життя і господарської діяльності людей. Дещо
нижча густота населення в поліській та степовій частинах України, Це
пов’язано з наявністю на Поліссі значних площ, зайнятих лісами,
болотами, невисокою концентрацією тут промислового виробництва. А в
південних областях (Миколаївській, Херсонській, Кіровоградській) важливу
роль у розміщенні населення відіграють, крім невисокого рівня
зосередження промисловості, обмежені водні ресурси. Найнижча густота
населення — в Чернігівській обл. (табл.7).

Значні відмінності існують у розміщенні сільського населення. Найбільша
його густота склалась історично в Лісостеповій зоні, тобто в зоні
найдавнішої землеробської культури, значно нижча — в Поліссі, найнижча —
у Степовій зоні. Найвищі показники густоти сільського населення (50 — 70
осіб на 1км2) мають західні та подільські області—

Чернівецька, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська,
Вінницька, Хмельницька, що зумовлено зосередженням в цьому регіоні
найвищої частки сільського населення в Україні. У високоіндустріальних
районах Донбасу, Придніпров’я, де найвищою с частка міського населення,
показники середньої густоти сільського населення нижчі ніж 20 чол. на 1
км . У Луганській обл. вона ще менша — 14,2 чол. на 1 км і с найнижчою в
України Низькі показники густоти сільського населення мають і північні,
найбільш залісені частини Чернігівської, Житомирської, Київської,
Рівненської областей, а також рідше заселена степова частина України —
Миколаївська, Кіровоградська, Херсонська області.

Чисельність сільського населення і його густота поступово скорочуються.
Тільки за 1979—1996 pp. кількість сільських жителів скоротилася на 2.8
млн чол., а його густота — майже на 5 чол. на 1 км .

Даються взнаки різке зниження показників природного приросту населення в
селах України, збільшення відпливу людей з сільської місцевості в міста.
Виняток становлять лише Кримська автономія, Херсонська і Миколаївська
області, де кількість сільського населення поступово зростає внаслідок
заходів, спрямованих на залучення в сільськогосподарське виробництво
додаткових людських ресурсів. Часто в сільські населені пункти цих
областей приїжджають на заробітки люди з інших регіонів України, зокрема
із карпатських областей.

У XX ст. відбулися значні зміни в розселенні н.и. лен-ня України. Вони
зумовлені розвитком промисловий і. інтенсивними міграціями “село—місто”,
шо в кінцевому підсумку призвело до значного зростання міського
населення та різкого скорочення сільського. Наприклад, за даними
перепису 1897 p., y містах України проживало лише 16% .її населення, а в
сільській місцевості 84%. У 1996 р. питома вага міського населення
зросла до 68%, а сільського знизилася до 32%. Таким чином, більшість
населення України проживає у міських поселеннях, а 1/3 його — в
сільських,

ФОРМУВАННЯ МІСЬКОЇ МЕРЕЖІ

Перші стародавні міста на території нашої держави були засновані
грецькими колоністами в VII—V ст. до Христа на узбережжі Чорного моря
(Ольвія, Тірас). У цей час виникли також Херсонес, Пантікапей в Криму.
Населення цих міст складалося не тільки з греків, але й з місцевих
племен — скитів (скіфів), таврів, сарматів, тракійців.

Густа мережа міст формується в Україні за часів Київської Русі. Це були
невеликі міста, з вигідним географічг ним положенням, оточені валами,
тинами, ровами. За неповними даними, в ЇХ—X ст. на Русі існувало 24
міста (Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород, Коростень, Любеч та ін). У
XI—XII ст. на території Київської Русі появилось близько 200 міст (Белз,
Володимир-Волинський, Буськ, Прилуки, Із’яслав, Луцьк, Теребовля,
Стародуб, Новгород-Сіверський, Галич, Путивль, Глухів, Остер, Канів,
Корсунь та ін.).

У XIII ст. з’явилося ще 47 міст. Серед них Львів, Кременець, Кам’янець,
Коломия, Сосниця та ін.

Розміщення міст за княжої доби на території сучасної України було досить
нерівномірне. Найбільше їх було поблизу Києва, в Середньому
Придніпров’ї, на Волині, в Галичині. Перші міста на Закарпатті виникали
навколо зам-

ків (Ужгород, Мукачеве) та. осель німецьких колоністів (Бардіїв,
Берегове).

Економічною основою розвитку міст княжої доби стали ремесла і торгівля.
Більшість із них мали невеликі розміри і незначну кількість населення.
Міста України в княжу добу були осередками державного і релігійного
життя. В них розвивались освіта, культура, література, мистецтво. При
княжих дворах виникали перші школи, бібліотеки.

Розвиток староукраїнських міст припинився після татаро-монгол ьської
навали 1239—1241 pp. Більшість міст Центральної і Східної України були
зруйновані, в кращому стані вони залишались в Галицько-Волинському
князівстві.

У литовський період (з середини XIV до кінця XV ст.) пожвавився розвиток
існуючих міст, а поява нових була зумовлена потребами оборони і
колонізації українських земель. Нові міста цього періоду виконували
функції переважно адміністративно-оборонних пунктів. їх населення було
зайняте здебільшого в сільському господарстві та частково займалося
торгівлею і ремеслами. Міста-замки поширилися аж до узбережжя Чорного
моря. Замки у цей час були збудовані в багатьох галицьких, волинських,
закарпатських і подільських містах.

Наприкінці XV ст. колонізаційний литовський період був перерваний
частими нападами кримських татар і турків, що спричинило занепад
українських міст. Тільки в другій половині XVI ст. в складі Польської
держави почався процес відновлення міст і замків.

У середині XVII ст. на українських землях налічувалося близько 1000 міст
і містечок. З них 440 на західноукраїнських землях. Більші з них мали
магдебурзьке право і окремі привілеї, а менші, що були на панських
землях, відрізнялися від сіл лише тим, що їхні мешканці звільнялися від
панщини і платили чинш чи данину натурою.

У цей-час найбільшими містами в Україні були: Львів (30 тис.чол), Київ
(15 тис.чол.), Кам’янець-Подільський (понад 10 тис.чол.). Після них: в
Галичині — Стрий, на Волині — Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець,

Острог, на Поділлі — Бар, Брацлав, Вінниця, на Київщині — Біла Церква,
Житомир, Овруч, на Лівобережжі — Чернігів, Стародуб,
Новгород-Сіверський, Переяслав. Населення міст і містечок Центральної і
Східної України в середині XVII ст. було переважно українським, а на
західноукраїнських землях поруч з українцями жили поляки, німці, свреї,
вірмени, а подекуди й італійці. Українські міста на цей час ставали
значними центрами культури. В них розвивалися літературне життя і
освіта, а пізніше

друкарство і видавнича справа (Львів, Острог, Луцьк, Київ).

У другій половині XVII і XVIII ст. значний вплив на розвиток міст
України мало народне повстання під проводом Б.Хмельницького в 1648 р. і
утворення Козацької держави, а згодом поділ України на російську та
польську сфери впливу (1667, 1686 pp.).

Для міст і містечок західних земель України у другій половині XVII і
XVIII ст. характерний був спад у їх економічному розвитку, зумовлений
занепадом торгівлі із Близьким Сходом. Це й вплинуло на зменшення
людності міст названих земель.

Значно, вищий економічний і культурний розвиток на той час мали міста
Гетьманщини. Головними із них у XVII—XVIII ст. були Київ, Батурин і
Глухів (гетьманські столиці), Стародуб, Ніжин, Чернігів, Переяслав,
Прилуки, Лубни, Полтава, Миргород, Козелець, Гадяч (полкові міста).
Сотенними осередками були Новгород-Сіверський, Погар, Кролевець.

За національним складом міста Гетьманщини на той час були переважно
українськими. В них жила також незначна кількість євреїв. У Києві та на
півночі Гетьманщини, в торговельних і адміністративних осередках
з’явилися росіяни, а в окремих містах на півночі Гетьманщини — білоруси.
В Києві, Ніжині і Переяславі були колонії греків.

Багато міст Гетьманщини в другій половині XVIJ і XVIII ст. були
важливими центрами культурного життя. Та всеукраїнським центром
культурного життя став Київ. Тут діяла Києво-Могилянська Академія,
друкарня Києво-Печерської лаври, церкви, монастирі.

Важливими культурними осередками були Чернігів, Новгород-Сіверський,
Переяслав та гетьманські столиці — Батурин, Глухів. Високого рівня
досягли наука й освіта (Київ, Чернігів, Переяслав, Полтава,
Новгород-Сіверський).

З середини XVII і в XVIII ст. перші міста виникли в Слобідській Україні.
їх заснували українці з Наддніпрянщини. В другій половині XVIII ст.
полковими містами тут стгіли Харків, Охтирка, Суми, Ізюм. Більшість
населення у містах Слобожанщини становили українські козаки.

У другій половині XVIII і на початку XIX ст. у зв’язку з колонізацією
південної частини України виникла або була відновлена велика група міст.
Перші з них з’явилися як пограничні фортеці для охорони південних
кордонів імперії — Кіровоград, Олександрія, Павлоград, Херсон, Миколаїв,
пізніше Одеса, а в Криму — Севастополь.

До відміни кріпосного права 1861 р, населення в українських містах
зростало досить повільно. Так, в 1858 p. fc. 850 міст і містечок усіх
українських земель тільки 62 мали людність понад 10 тис.чол., а 5 із них
понах 50 тис.чол., Одеса — 114 тис.чол., Київ — 71 тис.чол,, Львів — 70
тис.чол., Бердичів — 54 тис.чол., Харків — 50 тис.чол.

Після відміни кріпосного права в Україні почався прискорений розвиток
гірничовидобувної та інших галузей промислового виробництва, зокрема в
Донбасі, Придніпров’ї, розгорнулось будівництво доріг, що й вплинуло на
розвиток існуючих та появу нових міст. У них найшвидше зростала
чисельність населення, значною мірою за рахунок мігрантів з Росії, тому
що тодішня міська влада віддавала перевагу вихідцям з Росії, стримувала
до них приплив українських селян. Таким, чином, у нових промислових
містах південної та південно-східної частини України вже від початку їх
виникнення переважало російське робітництво, а українське поступово
русифікувалось.

Повільніше зростали міста на західноукраїнських землях, які в другій
половині XIX і на початку XX ст. були під владою Австро-Угорщини, яка
всіляко гальмувала економічний розвиток цього краю. Та все ж багато міст
Західної України (Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Тернопіль,
Бережани, Стрий, Ужгород) стали осередками українського політичного і
культурного життя.

Дальший розвиток міст нашої держави зупинили Перша світова та
Громадянська війни. І тільки після їх закінчення аж до 1941 р. почався
новий етап її історії. У 20-х роках у радянській Україні, зокрема, було
проведено перегляд мережі міст та містечок. Крім міст було введено
поняття селища міського типу (смт), а ліквідовано поняття “містечко’4. З
1924 р. містами стали називати населені пункти з населенням чисельністю
більше 10 тис.чол., а смт — не менше 3 тис. чол., за умови, що більшість
населення не була зайнята в сільському господарстві. Такі критерії щодо
виділення міст та селищ міського типу збереглися в Україні й сьогодні.

Унаслідок перегляду мережі поселень майже 40% давніх міст втратили свій
попередній статус, а містами натомість стали чимало містечок і великих
сіл. У 1939 р. в радянській Україні налічувалось 179 міст і 397 смт, у
яких проживало 36,2% усього її населення.

На промислові підприємства і в навчальні заклади східної та південної
України масово прибувала українська молодь, що вплинуло на зміну в них
національного складу на користь корінної нації (навіть у південних
містах укра-

їнське робітництво становило 273 усіх робітників порівняно з початком XX
ст. У містах Західної України суттєвих змін у той час не відбулося. В
окремих містах, зокрема Галичини, більшість становили поляки і свреї. За
час війни (1941 — 1945 pp.) багато міст України було знищено. їх
населення порівняно з 1940 р. скоротилося на 60%. Довоєнна кількість
міського населення в Україні була відновлена на початку 50-х років,
після цього міське населення стало постійно зростати. Війна спричинилася
до зміни національного складу міського населення. Так, лід час німецької
окупації фашисти винищили багато свреїв, більшовики депортували з Криму
татар, з України виїхало чимало поляків. На місце вибулих спішно
завозили росіян, і вони почали домінувати в окремих регіонах.

За повоєнний період в Україні виникло понад 160 міст. Серед них
Докучаєвськ, Доброиідля, Отиродонспьк, Шах-тарськ у Донбасі; Ватутіне,
Вільногірськ, Лнінроруднс, ї-інер-годар, Марганець, Нова Каховка, ‘
Придіиирові ьк, Світло водськ — у Придніпров’ї; Нововолннеьк та
Черноноград — у Львівсько-Волинському басейні; ^слснодолиьк. Жовті Води—
у Криворізькому басейні; Прип’ять —• на Київщині. За повоєнний період
з’явилось більші’ полонини і слищ мііькоіо типу, особливо в районах
Донбасу t Придніпров’я. Вони виросли переважно з великих сіл.

СУЧАСНЕ МІСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ

Кількість міського населення України постійно зрост’ас. Так, у 1940—1996
pp. воно зросло на 21,2 мли осіб і до-сягло максимуму у 1994 р. — 35,1
млн осіб, або 68% усього населення. Найвищою питомою вагою міського
населення виділяються індустріальні області Донбасу і Придніпров’я —
75—80%, в Донецькій обл. — до 90%. У західній і центральній частинах
України частка міського населення набагато нижча (40—50%). Це стосується
Закарпатської, Івано-Франківської, Тернопільської, Вінницької,
Рівненської та інших областей.

Міські жителі України проживають в 446 містах та 907 селищах міського
типу (1996 p.). Найгустіша мережа міських населених пунктів в областях
Донбасу (Донецька — 151, Луганська — 127). Далі идут*» Львівська,
Дніпропетровська, Харківська області га К римі і.ка автономія (кожна мас
понад 70 міських поселень).

Від 50 до 70 міських населених пупкмв <. в Жиюмир ській, Київській, Одеській областях. Невелика кількість Міських поселень зосереджена на території УкраїнськогоПолісся (Волинська і Рівненська), Миколаївської, Черкаської та Чернівецької областей.За кількістю жителів міські поселення відносять до таких груп: малі (до 50 тис.чол.), середні (50—100 тие.чол.), великі (100—500 тис.чол.), дуже великі (500—1000 тис.чол.), міста-мільйонери (понад 1 млн чол.). Більшість міст України — це малі і середні міста. До групи малих міст належать понад 330, а до групи середніх — 56 міст. Малі міста в Україні розміщені нерівномірно. Близько 1/3 їх кількості припадає на 4 області — Львівську (37), Донецьку (32), Луганську (24) і Київську (20). В межах України виділяється велика група областей, які мають не більше 10 малих міст (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Хмельницька і Чернівецька) та Кримська автономія.Середні міста в Україні розміщені теж нерівномірно. 16 із них, що становить 1/4 їх загальної кількості, розташовані в Донбасі. В переважній більшості областей — 1—2 середніх міста, а в чотирьох областях вони відсутні (Вінницька, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька). Малі та середні міста — це, як правило, центри адміністративних районів. У них діють різні промислові, агропромислові соціальні об'єкти. Розміщення таких міст поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин створює умови для розвитку переробних підприємств, що дас змогу раціонально використовувати трудові ресурси не тільки даних міст, але й навколишньої сільської місцевості. Багато малих міст України є центрами обслуговування туристів і людей, які відпочивають та лікуються (міста Закарпаття, Південного берега Криму та ін.). Великих міст в Україні — 39. З них 15 на території Донбасу і Кримської автономії (Горлівка, Єнакієве, Костянтинівка, Краматорськ, Макіївка, t Слов'янськ, Комунарськ, Красний Луч, Лиси-чанськ, Сєвєродонецьку Стаханов, Севастополь, Сімферополь, Керч, Євпаторія). Міста названої групи с в усіх областях, за винятком Львівської, Миколаївської, Одеської, Херсонської. Дуже великих міст на території України — шість: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Луганськ, Маріуполь, Миколаїв. Міст-мільйонерів — п'ять. Серед них — Київ (2630 тис. чол.), Харків (1555 тис. чол.), Дніпропетровськ (1147 тис. чол.), Одеса (1046 тис. чол.), Донецьк (1088 тис. чол.).Ці міста є значними центрами розвитку промисловості, транспорту, сфери обслуговування. У них створені сприятливі умови для розвитку нових, прогресивних галузей господарства (трудові ресурси, високий виробничий потенці-ал>. Але разом з тим для таких міст гострими є транспортні, житлові та
інші проблеми, забруднення навколишнього середовища тощо. Тому в них
доцільно обмежувати ріст промисловості,- виноеячи промислові об’єкти або
їх філіали в невеликі міста, які розміщені поблизу.

Крім міст до міських поселень належать ще й селища міського типу. Це
населені пункти з кількістю жителів до 10 тис. чол., у яких понад 85%
населення зайнято в не-сільськогосподарських галузях господарства. Таких
селищ в Україні понад 900. Вони розміщені по всій території нашої
держави, але найбільше їх в областях Донбасу, Придніпров’я, на
Харківщині, Львівщині, в Кримській автономії. Значно менше селищ
міського типу у поліських, подільських та деяких південних областях
України, де в цілому незначна мережа міських поселень.

Дані переписів населення засвідчують, що за останні роки намітилося
значне скорочення темпів приросту міського населення України, причому
характерне воно для всіх груп міських поселень та найбільше — для малих
міст і селиш міського типу.

В окремих районах України, де зосереджена велика кількість промислових
підприємств, об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури, високою є
густота населення і населених пунктів, добре розвинута транспортна
мережа, виникли агломерації міських поселень — своєрідне зосередження
міських поселень навколо великого міста. Між центром агломерації і
рештою міст встановлюються стійкі трудові, транспортні та
культурно-побутові зв’язки. Жителі малих міст здійснюють щоденні трудові
“маятникові” поїздки у велике місто, сюди виносяться філіали і цехи
підприємств, науково-дослідні та інші установи. Міські агломерації мають
сприятливі передумови для розвитку багатьох складних і точних
виробництв, міжгалузевих науково-технічних комплексів, оскільки в них
зосереджена велика кількість наукових та навчальних закладів,
кваліфіковані кадри. В свою чергу, для багатьох великих міських
агломерацій надмірне зростання створює серйозні проблеми: загрозливу для
життя концентрацію шкідливих виробництв, порушення планувальної
структури міста, злигш промислової і селитебної, промислової і
рекреаційної зон, зменшення площі вільних територій тощо.

В Україні налічується 19 агломерацій, у них проживає майже половина
(47%) міського населення. Частина з них формувалася під впливом важливих
центрів переробної промисловості, науки, культури, освіти, охорони
здоров’я та транспортних вузлів (Київ, Львів, Одеса, Харків). Інші

виникли в індустріальних районах Донбасу та Придніпров’я, де швидко
розвивалися галузі важкої промисловості. Тут сформувалися
Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакі-свська,
Дніпропетровсько-Дніпродзержинська та інші агломерації міських поселень.

Розроблено різні варіанти класифікації міських населених пунктів. Так,
за генетичною ознакою (походженням) міста ділять на три типи: 1) міста,
які виникли на транспортних і торговельних шляхах, 2) міста—центри
гірничо-видобувної промисловості, 3) міста-курорти. Найбільше міст
належить до першого типу (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Черкаси,
Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріуполь, Жмеринка, Шепетівка, Стрий,
Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Луцьк, Рівне, Житомир, Конотоп,
Ніжин та ін,). До другого типу можна віднести міста: Донецьк, Макіївка,
Кривий Ріг, Марганець, Борислав, Калуш, Стебник, Новий Роздол та ін.
Міста—курортні центри розміщені на узбережжях морів, біля мінеральних
джерел, в місцях зі сприятливими умовами для лікування та відпочинку.
Найвідо-мішими курортними центрами в Україні є Трускавець, Моршин,
Алушта, Алупка, Євпаторія, Феодосія, Ялта, Миргород та ін.

За характером виконуваних функцій виділяють такі типи міст:

1 ) головний адміністративно-політичний, індустріальний, науковий,
культурний центр — столиця держави — м. Київ,

2) багатофункціональні міста — центри адміністративних областей і
Кримської автономії — таких міст 25,

3) багатогалузеві промислові центри (Кривий Ріг, Нікополь, Маріуполь,
Горлівка, Макіївка та ін),

4) одногалузеві промислові центри (Торез, Шостка, Де-лятин та ін.),

5) транспортні центри (Здолбунів, Жмеринка, Фастів, Козятин та ін),

6) міста організаційно-господарські, промислові, культурно-освітні
центри місцевого значення (Стрий, Жидачів, Коломия, Косів, Чортків,
Кременець, Славута, Літин, Ніжин),

7) міста-курортні центри (Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія та
ін.).

СІЛЬСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЯ

Кількість сільського населення в Україні постійно скорочується,
насамперед шляхом зниження природного приросту в сільських населених
пунктах, зумовленого несприятливою демографічною ситуацією, а також
міграцією

сільських жителів у міста. Сьогодні сільське населення становить 32%
усього населення нашої держави. Тільки в поліських, подільських та
карпатських областях України (Вінницька, Закарпатська,
Івано-Франківська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька) в селах
проживає більше 50% усього населення. Дуже низькою є частка сільського
населення в Донецькій (10%), Луганській (14%), Дніпропетровській (16%)
областях. Мало сільського населення в Запорізькій, Одеській та
Миколаївській областях.

Сільське населення України проживає в різних за кількістю жителів селах
(малих, середніх та великих). Малі поселення мають до 500 чол.; середні
— від 500 до 1000 чол.; великі — понад 1000 чол. Зараз в Україні близько
ЗО тис. сільських поселень. З них 57,7% малих, 22,4% середніх та 19,9%
великих. Переважна більшість сільського населення проживає в середніх та
великих селах.

Особливості географічного положення, природних умов і ресурсів (рельєф,
водні та лісові ресурси, склад сільськогосподарських угідь), особливості
історичного розвитку зумовили значні територіальні відмінності у
сільському розселенні, розмірах сільських поселень. Наприклад, в
Українському Поліссі, де значні площі займають ліси і багато заболочених
земель, села переважно малі і розташовані на підвищених вододільних
ділянках.

У Лісостеповій зоні України переважає долинно-яружний тип сільських
поселень. Села тут розташовані переважно у долинах і яругах, де кращий
мікроклімат і ближче до поверхні залягають грунтові води. Тут найбільше
великих і середніх сіл. Лісостепова зона відзначається густою мережею
сільських поселень як район давньої землеробської культури. У Степовій
зоні села розміщені вздовж річок і балок і тому тут, як і в Лісостепу,
переважає яружно-балковий тип сільських поселень. Села у Степовій зоні
великі, в них проживає по кілька тисяч чоловік.

В Українських Карпатах переважає тип гірсько-долинних сіл. Села тут
тягнуться вузькими смугами в долинах річок на 8—10 км. Сільські
поселення рідко піднімаються в гори вище 850 метрів. Переважають середні
за розмірами села. Будівлі переважно дерев’яні, перекриті залізом,
шифером, черепицею. В багатьох селах розвиваються народні промисли:
гончарство, килимарство, художня вишивка, різьба по дереву, художня
обробка металу та шкіри.

У Кримських горах сільські населені пункти розташовані вздовж річок, на
крутих гірських схилах.

Сільські поселення України за виробничими функціями діляться на
сільськогосподарські (з двома підтипами: рос-

линницькі та тваринницькі), несільськогосподарські (поселення
промислових підприємств, лісопромислові, рибопромислові поселення та
ін.) і змішаного типу (аграрно-індустріальні). Найбільш поширеними є
сільськогосподарські поселення. Вони становлять переважну більшість
сільських населених пунктів України. Значно менша група
несільсь-когосподарських та змішаних типів сіл. Важливе значення серед
них мають аграрно-індустріальні сільські поселення. В перспективі
кількість їх зростатиме, оскільки тут складаються найкращі умови для
повного використання трудових ресурсів протягом року, зосереджено цілий
ряд об’єктів і закладів соціальної сфери.

Під впливом природних та соціально-економічних умов сформувалися
планувальні форми сільських поселень України. З природних умов
найбільший вплив на характер забудови мали рельєф, конфігурація річкової
сітки, доступність до підземних вод, а також соціально-економічні та
історичні умови. Так, на певному історичному етапі в окремих регіонах
України з’явилися присілки, хутори.

На сучасному етапі в Україні поширені такі планувальні форми
сільських-поселень, як групові, одновуличні, ланцюгові, правильної
шахівниці, присілкова, хутірна.

Найпоширенішою є групова форма поселення, тобто компактне скупчення
забудови багатьох вулиць. Такі поселення мають коло- і еліпсоподібну
форму. Ця форма найбільше прижилася в Передкарпатті, Поділлі,
Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, степовій частині України.

Одновуличні села — це села, в яких будівлі тягнуться вздовж головної
вулиці. Вони поширені на Поліссі, Чернігівщині, зустрічаються у степовій
частині України. Ланцюгові села подібні до одновуличних, але менш
правильної форми. Вони поширені у гірській місцевості, Передкарпатті,
Покутті.

Села форми правильної шахівниці виникли значно пізніше, забудова ‘їх
здійснювалася за відповідним планом. Такої форми часто були німецькі
колонії України та нові села, які виникли недавно. Вони характерні для
всієї території України.

Присілки найбільш поширені в Українських Карпатах і є досі перехідною
формою від хуторів до більших сіл.

Типова для України форма сільських поселень — це хутори, які виникли ще
в початковій фазі колонізації земель. Хуторів багато на Гуцульщині. На
початку XX ст. чимало їх було також у середній смузі України, зокрема на
Полтавщині. Та у Східній і Південній Україні велика кількість хуторів
була зруйнована в ЗО—40-х роках, а на західних землях — у повоєнний
період.

СИСТЕМИ РОЗСЕЛЕННЯ

Населені пункти тісно взаємопов’язані виробничими, трудовими,
адміністративними, управлінськими, культурно-побутовими та іншими видами
зв’язків. Унаслідок цього вони утворюють системи розселення.

Система розселення — це сукупність населених пунктів певної території,
неоднакових за кількістю жителів і функціями та об’єднаних різними
видами зв’язків.

Усі населені пункти (міські, сільські) України об’єднані в
загальнодержавну систему розселення. її центром є столиця Української
держави — Київ. Це основний адміністративно-політичний, культурний
центр, великий промисловий і транспортний вузол. Тут зосереджені
державні установи, найбільші наукові та культурні заклади, які
обслуговують населення всіх регіонів.

У межах системи розселення України виділяють регіональні системи
розселення (міжобласні та обласні) і локальні. Міжобласні системи
розселення формуються навколо значного центру (як правило,
міста-мільйонера), значення якого виходить за межі однієї
адміністративної області (Донецьк, Одеса, Харків).

На території України функціонує шість міжобласних регіональних систем
розселення (Центральна, Західна, Пів-нічно-Східна, Східна,
Центрально-Східна, Південна). Професор Ю.Пітюренко виділяє ще Подільську
(рис. 35).

Найбільша серед них Центральна, До її складу входять Київська,
Вінницька, Житомирська, Черкаська, Чернігівська області. Центром цієї
міжобласної системи розселення є Київ. На її частку припадає 22,9%
території та 20,9% населення України, понад 63% їх проживає у міських
поселеннях.

Другою за розмірами території та кількістю населення є Західна
міжобласна система розселення (Закарпатська, Івано-Франківська,
Львівська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Хмельницька,
Чернівецька області), центром якої є Львів. Відзначається названа
система розселення високою середньою густотою населення (понад 90 чол/км
), займаючи друге місце після Центральної міжобласної системи
розселення. Близько 50% населення проживає у міських поселеннях.

Серед інших міжобласних систем розселення Західна вирізняється відносно
вищою середньою густотою сільського населення, великою кількістю міст, а
також малих і середніх сільських поселень.

Східна міжобласна система розселення (Донецька і Луганська області)
займає 8,8% території та 15,7% населен-

ня України. її центр — Донецьк. Відзначається вона найвищою середньою
густотою населення (до 155 чол. на км ), високою питомою часткою
міського населення (89%). Тут густа мережа міських поселень (найвища в
Україні), яка представлена значною кількістю великих, середніх і малих
міст та селиш міського типу.

Північно-Східна міжобласна система розселення (Харківська, Сумська,
Полтавська області) займає 13,9% території та 12,2% населення
Української держави. Головний центр — Харків. Вона відзначається високою
питомою часткою міського населення (до 70%). Середня густота населення
становить 75,6 чол. на км .

До складу Центрально-Східної міжобласної системи входять
Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області. Вона займає 13,9%
території України, на якій проживає 14% її населення. Ядром системи є
Дніпропетровськ. До 80%. жителів тут проживає у міських поселеннях.
Сільські поселення переважно великі та середні.

Південна міжобласна система розселення займає південну частину території
України. До її складу входять Одеська. Миколаївська, Херсонська області
та Кримська автономія. Вона займає близько 19% площі України, на якій
проживає 15% її населення. Ця система виділяється найнижчою середньою
густотою населення (68,2 чол. на км ) та середнім показником щодо
питомої ваги міського населення (66,2%). Центр системи — Одеса.

У межах України функціонує 25 обласних систем розселення. Обласна
система — це сукупність міських і сільських поселень, які об’єднані
навколо обласного центру і різняться розмірами території, кількістю
населення і населених пунктів, питомою вагою міського населення,
кількістю в них міжрайонних, районних, кущових та елементарних систем
розселення.

Найбільшими за розмірами території та кількістю населення обласними
системами розселення в Україні є Донецька, Дніпропетровська, Харківська,
а найменшими — Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька. До локальних
належать системи, що формуються в межах обласних систем розселення. Це
міжрайонні, районні, кущові та елементарні. Міжрайонні формуються
навколо того чи іншого міста, яке за рядом функцій перевищує районний
центр. У міжрайонну систему може входити кілька районних. Таким чином,
на території кожної області може функціонувати кілька міжрайонних систем
розселення. У переважній більшості їх центрами виступають середні за
людністю міста, а також інколи малі міста.

Районні системи формуються в межах адміністративних районів на основі
зв’язків, які складаються між райцентром та поселеннями району. До
складу районних систем розселення входять кущові й елементарні системи
розселення, що функціонують на території району. Кущові системи
розселення формуються навколо селищ міського типу, малих міст. Основою
їх формування є виробничі, трудові та культурно-побутові зв’язки між
центром системи і навколишніми поселеннями. У кожному районі може
функціонувати кілька кущових систем розселення.

Елементарні, або первинні, системи розселення — це населені пункти (як
правило, сільські), об’єднані навколо більшого центру на основі
виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та інших
видів зв’язків.

8. МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ

Міграції — це переселення, переміщення населення, пов’язане зі зміною
постійного місця проживання як в межах однієї країни, так і з однієї
країни в іншу. Залежно від ознак, за якими їх класифікують, міграції
можуть бути зовнішніми і внутрішніми для даної країни, стаціонарними і
тимчасовими (сезонними та маятниковими).

Суттєвим є поділ міграцій на зовнішні та внутрішні. Зовнішні міграції —
це переміщення населення між країнами, групами країн. Характеризуючи
зовнішні міграції, користуються термінами еміграція/(виїзд населення із
країни), імміграція (в’їзд населення в країну).

Внутрішні міграції — це переміщення населення в межах тієї чи іншої
країни, між її регіонами, населеними пунктами.

Найбільш поширеними мотивами міграцій є економічні, соціально-побутові,
# політичні, релігійні, воєнні чинники, а також стихійні лиха.

Зовнішні та внутрішні міграції населення характеризуються величиною
міграційних потоків, складом мігрантів, напрямами міграційних потоків,
їх періодичністю.

В Україні зовнішні міграції завжди стимулювалися соціально-економічними,
політичними та релігійними причинами. Еміграція та імміграція в Україні
мають давню історію. Вже у другій половині XIII ст. першими мігрантами з
України були українські будівничі, ремісники, що осідали в містах
Московії, а також втікачі від татарського насильства, купці та інші
верстви населення.

Своєрідний характер мали міграції з України за часів козацької доби
(XVI—XVIII ст.), коли з різних причин,

добровільно чи примусово, “частина українського населення час від часу
переселялася на землі Російської імперії.

Поряд з цивільним населенням на територію Московії переміщались
українські козаки. Так, несприятлива Збо-рівська угода 1649 p., невдала
для козаків битва під Берестечком теж спонукали частину українського
козацтва переїхати на територію Московської держави. За козацької доби в
Україні почалася еміграція з політичних мотивів. Першою найбільшою
політичною еміграцією з України була так звана мазепинська еміграція,
пов’язана з поразкою шведів під Полтавою.

Після Полтавської битви посилилася насильницька еміграція населення зі
Східної України в північні райони і міста Росії для будівництва
господарських, військово-стратегічних об’єктів, розбудови
Санкт-Петербурга. Велика кількість українських козаків і селян
використовувалась на тяжких роботах в інших районах Російської імперії,
у війнах Росії з іншими державами. Таким чином, Україна була
постачальником дешевої робочої сили в різні регіони Російської імперії.

До першої половини XIX ст. переселення з України йшло переважно в
причорноморські та приазовські степи, на Північний Кавказ, Поволжя,
Урал, в Центрально-Чорноземний район. З другої половини XIX ст. напрями
міграцій з України перемістилися в Сибір, Казахстан, Киргизію, Далекий
Схід — у зв’язку з освоєнням там нових земель. Активізація еміграції з
України в цей час була зумовлена скасуванням кріпосного права (1861 p.),
що спричинилося до погіршення економічного і соціального становища
селянства, до періодичних голодних років на українській землі.

Ще більше активізувалася еміграція з України після столипінської
земельної реформи, коли пройшло значне майнове розшарування селянства.
Внаслідок цього велика кількість незаможних селян Київщини, Полтавщини,
Чернігівщини та інших земель Східної України змушена була подаватись на
сезонні заробітки на великі цукрові плантації Лісостепової зони, в
зернові райони українського Степу, де сільськогосподарське виробництво
базувалося на капіталістичних засадах, а решта — в східні райони
Російської імперії.

Інтенсивність еміграційних потоків з України на початку XX ст. можуть
засвідчити такі дані: якщо у 1894—1903 pp. переселялося в середньому по
42 тис. чол. за рік, то за 1906—1910 pp. — 202 тис. чол. Найбільше
емігрантів на той час було з Лівобережної України (Київщини,
Полтавщини,?»

Чернігівщини), значно менше — з Поділля, Волині та південних губерній
України.

Важкі економічні умови (безземелля, непосильні податки, соціальний і
національний гніт) на початку XX ст. зумовили еміграцію селян із
західного регіону України — Галичини, Буковини, Закарпаття. Населення
названого регіону емігрувало до США, Канади, Бразилії, Аргентини. До
Першої світової війни із цього регіону виїхало до 800 тис. чол.
Паралельно йшов зворотний процес: західноукраїнські землі інтенсивно
заселяли поляки. Так, їх чисельність в Галичині за перше десятиріччя XX
ст. зросла на 19,4%, а чисельність українців — лише на 8,9%.

Еміграція селян із Галичини та інших земель західного регіону України
була на той час великим національним лихом, про яке з болем писали І.
Франко, В. Стефаникта ін.

Еміграція населення західного регіону, яіс і всієї України, наприкінці
XIX—на початку XX ст. була зумовлена в основному економічними причинами.
У XX ст. після жовтневого перевороту (1917 р.) із встановленням
радянської влади в Україні проходили вимушені політичні еміграції. Так,
цілий ряд політичних та військових діячів, частина інтелігенції, яка
була на боці УНР, змушені були покинути Україну. Під час колективізації
на селі в примусовому порядку під виглядом “куркулів” у східні райони
колишнього Союзу були виселені заможні селяни, а також великий загін
української інтелігенції. В 30—40-х роках з України були виселені окремі
національні меншини, зокрема німці, поляки, татари. Перед початком
німецько-радянської війни і після її закінчення із західних земель
України було депортовано у східні райони колишнього Союзу понад 1 млн
чол.

Під час війни й одразу після її закінчення чимало населення, в першу
чергу із західних земель України, виїхало із політичних мотивів у
західні країни Європи, до Канади, США, Австралії. Це в основному були
бійці ОУН—УПА, члени їх родин. Після війни з України на свої споконвічні
землі переселилась велика кількість поляків, німців, чехів.

У 70—80-х роках з України також з політичних мотивів була виселена група
громадян (дисидентів), частина з них повернулася на Батьківщину.

У повоєнний період, зокрема з середини 80-х років, в Україні зросла
еміграція євреїв до США, Канади, Ізраїлю. В післявоєнний період чимало
молоді з України емігрувало на освоєння цілинних і перелогових земель
Казахстану, на будівництво господарських об’єктів та шляхів сполучення
європейської Півночі Росії, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу.

Близько тисячі українських громадян з релігійних мотивів (переважно
віруючі християни—п’ятидесятники) із західних земель у 1988 р.
переселились до США.

Після здобуття незалежності іміграційні процеси в Україні дещо
сповільнилися. Щодо еміграцій населення в Україну необхідно зазначити,
що вони теж мають давню історію, їх характер пов’язаний з особливостями
історичного розвитку України: Для імміграцій населення в Україну
характерні такі риси: 1) оскільки Україна упродовж сторіч не мала своєї
державності, то й імміграція населення на її територію ніколи не
контролювалась; 2) на всіх історичних етапах найбільша кількість
іммігрантів прибувала в Україну від її безпосередніх сусідів — Росії,
Білорусі, Польщі, Молдови, Угорщини, Словаччини і, як виняток, із
Німеччини; 3) упродовж двох останніх сторіч найбільша кількість
іммігрантів прибула в Україну з Росії. Це було викликано освоєнням
південних степів, промисловим розвитком Донбасу і Придніпров’я в другій
половині XIX—на початку XX ст., з переселенням російських селян в
Україну після голодомору 1932—1933 pp., інтенсивним завезенням їх у
повоєнний період. Із всіх росіян, які зараз проживають в Україні, 43,3%
прибуло в повоєнний період; 4) у повоєнний період розширилась географія
іммігрантів в Україну за рахунок прибулих із республік колишнього Союзу,
зокрема Казахстану, республік Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики,
Білорусі, Молдови; 5) після здобуття Україною незалежності на
Батьківщину повертаються громадяни української національності як із
західної, так і зі східної діаспор.

Важливе значення для України мають внутрішні міграції населення, тобто
міграції, які відбуваються між її регіонами, областями, населеними
пунктами.

Залежно від тривалості переміщення населення виділяють стаціонарну
(безповоротну) міграцію (переміщення на постійне або довгострокове місце
проживання) і тимчасову (переміщення на відносно короткий строк).
Тимчасові міграції включають сезонні і маятникові переміщення. Всі
тимчасові міграції населення є поворотними. Стаціонарні і тимчасові
міграції можуть бути внутрідержавними і міждержавними.

Сезонні міграції населення — це тимчасові міграції, для яких характерне
тимчасове (сезонне) територіальне переміщення мігрантів. Відповідно
сезонні міграції можуть бути внутрідержавними і міждержавними. Залежно
від причин, що їх зумовлюють, виділяють економічну сезонну міграцію
(необхідність забезпечити робочою силою певні

галузі господарства на період сезонного збільшення робіт) і
соціально-культурну сезонну міграцію (поїздки на навчання, лікування,
відпочинок, туризм).

В останні десятиріччя соціально-культурні сезонні міграції населення в
нашій державі постійно зростають.

Маятникова міграція — це регулярне переміщення населення із одного
населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця
проживання. Мадтникові міграції зумовлюються невідповідністю між
розміщенням виробництва і розселенням населення. Головний напрям цих
міграцій — із села в місто, із малого міста у велике місто. Найбільше
маятникові міграції спостерігаються в приміських зонах великих міст, в
міських агломераціях. Ці міграції поширені і в зоні середніх і малих
міст, в сільській місцевості урбанізованих територій.

Маятникові міграції сприяють збалансованому і раціональному використанню
трудових ресурсів міських і сільських поселень. Вони впливають на
соціальну мобільність населення, на зміну соціальної структури
сільського населення, на подолання суттєвих відмінностей між містом і
селом.

Внутрідержавні переміщення населення не впливають на його загальну
чисельність, проте відіграють значну роль у перерозподілі і формуванні
трудових ресурсів областей, регіонів, міст та сільських поселень.

Серед внутрідержавних міграційних потоків головними є внутріобласні
переміщення, які в Україні становлять понад 70% обсягу внутрідержавних
міграцій.

Внутріобласні міграційні потоки відбуваються в основному в напрямку
“село—місто”. Це зумовлено значним зростанням продуктивності праці в
сільському господарстві і промисловим розвитком нашої держави, а також
значними відмінностями в соціально-економічних умовах праці і побуту.

За рахунок внутріобласних постійних міграцій “село—місто” значно зросло
і продовжує зростати населення міст України. Як правило, при
внутрішньообласних міграціях населення осідає, в першу чергу, в
найбільших містах та в обласних центрах (Львів, Тернопіль, Чернівці). На
сучасному етапі найвища інтенсивність постійних міграцій характерна для
високоіндустріальних областей Донбасу, Придніпров’я (Донецька,
Луганська, Дніпропетровська, Запорізька) та Півдня України (Кримська,
Херсонська).

У західних областях України, де значно вищою є питома вага сільського
населення, постійні міграції “село—місто” виходять за межі областей.
Чимало сільських мігран-

тів із західного регіону, а також північної та центральної частини
України переселились і переселяються в міста Донбасу. Придніпров’я та
Півдня нашої держави. В міжобласних міграційних потоках “село—місто”
склалась стійка тенденція притягання їх до найбільших міст України:
Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька, Львова, Запоріжжя,
Кривого Рога.

Тимчасові міграції населення в Україні представлені сезонними і
маятниковими.

Сезонні міграції спостерігаються в межах областей, між областями,
населеними пунктами. В них бере участь населення усіх регіонів України —
як міське, так і сільське.

Типовими сезонними міграціями є поїздки населення західних та північних
областей на збір зернових, баштанних та інших культур в області
українського Степу (Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську,
Дніпропетровську) та Кримську автономію. На сезонні заробітки в Донбас,
Придніпров’я, на південь України виїжджають будівельні бригади з Карпат,
Передкарпаття, деяких подільських областей. Вищеназвані сезонні міграції
зумовлені економічними причинами, але є й такі, що спричиняються
соціально-культурними мотивами. Так, чимало жителів різних регіонів
України виїжджає на відпочинок, лікування в будинки відпочинку, на
курорти, в санаторії, пансіонати на Південний берег Криму, в Одесу,
Карпати, Закарпаття, Передкарпаття, в інші місця нашої держави. Чимало
молоді їде з різних регіонів у великі міста України здобувати освіту. До
сезонних міграцій включаються різні туристські маршрути в межах України
та інтенсивні” маятникові міграції навколо міст-мільйонерів — Києва,
Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, а також навколо великих міст
— Запоріжжя, Львова, Луганська, Маріуполя, Миколаєва, Кривого Рога,
Чернівців та ін. Окремі з них є центрами притягання робочої сили з
населених пунктів не тільки своєї області, але з окремих
адміністративних районів сусідніх областей. Так, до Києва маятникові
поїздки здійснюють мігранти не тільки однойменної області, але й
суміжних з нею районів Житомирської і Чернігівської областей.

До великих міст і до міст-мільйонерів нашої держави більше 50%
маятникових мігрантів становлять жителі менших за кількістю жителів
міських поселень. У високоурба-нізованих районах Донбасу і Придніпров’я
вони перевищують 60%. До малих і середніх міст України здійснюють
маятникові міграції в основному сільські жителі (до 90%).

На сучасному етапі в межах України виділяють два райони інтенсивних
маятникових міграцій. Перший з

них — це район Донбасу, де знаходиться найбільша в Україні
Донецько-Макіївська міська агломерація. Для району характерний високий
рівень урбанізації (в Донецькій обл. питома вага міського населення
становить 90%, а в Луганській — 87%). Район відзначається високим
індустріальним розвитком, густою мережею доріг, що й зумовило в ньому
інтенсивні маятникові міграції.

Другий район інтенсивних маятникових міграцій — області західного
регіону України — Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська і
Чернівецька. Головною причиною розвитку інтенсивних маятникових міграцій
в названому регіоні є висока густота сільських і міських поселень та
сприятлива вікова структура. В маятникових міграціях тут найбільшу
участь беруть сільські жителі -— 90 і більше відсотків.

Своєрідні маятникові міграції складаються навколо Києва як ядра міської
агломерації. Київ як місто-мільйонер, адміністративний, науковий і
культурний центр, столиця, місто з великою кількістю промислових
підприємств і навчальних закладів має значно ширшу зону трудового впливу
(понад 120 км), ніж будь-яке інше місто в Україні. Це зумовлює
інтенсивні маятникові міграції, в які втягнуто населення сіл, міст і
селищ міського типу.

Маятникові міграції в межах міських агломерацій Придніпров’я
(Дніпропетровсько-Дніпродзержинської, Запорізької, Криворізької)
здійснюються за рахунок жителів малих міст і селищ міського типу.

Невелику зону трудового впливу мають обласні центри північної частини
України (Житомир, Суми, Чернігів). Маятникові міграції населення навколо
цих міст активно здійснюються в радіусі 35 км.

У південних містах — Миколаєві, Херсоні, Маріуполі — зона інтенсивних
міграцій не перевищує 30 км. У маятникових міграціях тут беруть участь
жителі міських поселень, переважно віком до 30 років.

На перспективу інтенсивність маятникових міграцій в Україні буде
знижуватися із скороченням виробництва у містах та з підвищенням оплати
за проїзд. Проте порівняно із постійними міграціями маятникові будуть
більш живучими.

Крім внутрішніх міграцій для України характерні й зовнішні. Кількість
людей, які беруть участь у них, може значно впливати на зміну
чисельності населення в Україні. Якщо кількість людей, які виїжджають з
держави, більша від тих, які в’їжджають, то створюється негативне (-)
сальдо міграції. В іншому випадку — позитивне (+).

Сучасні зовнішні міграції мають політичні або соціально-економічні
мотиви. З етнічних і соціально-економічних причин залишають Україну
євреї. Після здобуття Україною незалежності створюються умови для
повернення на Батьківщину українців, які жили за межами своєї історичної
Вітчизни. Це ж стосується й інших народів, які проживали колись в
Україні. Значними є потоки мігрантів за межі України (еміграція) і
з-поза її меж в Україну (імміграція), у 1994 р. кількість емігрантів
переважала число іммігрантів приблизно на 95 тис.чол. Приїжджають в
Україну переважно люди з країн колишнього Союзу PCP. Це не тільки
українці, які повертаються на Батьківщину, а й депортовані колись
кримські татари і німці, а також представники інших національностей. В
значній мірі приїжджають люди з Далекого Сходу, Сибіру, Півночі Росії,
які вийшли на пенсію і хотіли б на старості пожити в сприятливих
кліматичних умовах Півдня України (Крим, При-азов’я, Причорномор’я). Цей
приплив людей не викликаний ні виробничими інтересами, ні родинним
спілкуванням і призводить лише до зростання кількості осіб старшого віку
в віковій структурі населення цієї частини України.

Серед емігрантів переважають люди, які виїжджають в держави колишнього
Союзу PCP. Більшість з них оселилось в Росії, переважно в її східних,
далекосхідних і центральних районах. Крім цього, багато людей емігрувало
в Узбекистан, Казахстан, Молдову, Білорусь та ін. (див. додаток).

Серед мігрантів з України переважає молодь. Майже 75% від їх кількості —
люди віком до ЗО років. Серед іммігрантів майже 10% — люди
передпенсійного віку. Це переважно військовослужбовці. Україна, як і
інші держави світу, повинна найближчим часом урегулювати міграційні
потоки. Насамперед необхідно встановити імміграційні квоти, зокрема в
південні регіони країни, куди прибуває найбільше іммігрантів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019