Тернопільська сільськогосподарська академія
КУРСОВА РОБОТА
з предмету РПС
на тему:
“Соціальний комплекс”
Зміст
1. Сутність, роль і місце у суспільному розвитку України.
2. Сучасний стан та особливості розміщення галузей соціальної сфери
України.
3. Виробництво товарів народного споживання: сучасний стан та
особливості розміщення.
4. Проблеми і перспективи розвитку соціального комплексу України.
1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ
У СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті —
найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів
суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим
динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ,
покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний
розвиток особистості.
До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг)
та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка
промисловість).
У зростанні життєвого рівня населення велика роль належить соціальній
сфері, яку становлять: житлове і комунальне господарство, пасажирський
транспорт і зв’язок, система побутового обслуговування населення,
освіта, культура і мистецтво, охорона здоров’я, фізична культура і
спорт. За своїм призначенням всі вони істотно впливають на вирішення
основних соціально-економічних завдань. Зокрема, від рівня розвитку
медичного обслуговування значною мірою залежать показники здоров’я
населення, тривалості життя, його природного приросту. Завдяки
впровадженню найбільш ефективних способів лікування хвороб, широкого
комплексу санітарно-культурних і профілактичних заходів створюються
передумови для істотного скорочення втрат робочого часу через тимчасову
непрацездатність.
Світові тенденції показують, що з підвищенням життєвого рівня населення
набувають подальшого розвитку галузі та сфери праці, де виробляються
матеріальні і духовні блага. На сучасному етапі розвитку суспільства
загальною закономірністю є зростання соціально-економічного значення
споживання різного роду послуг, а звідси — і галузей, які надають ці
послуги.
Це знаходить своє відображення як в абсолютному та відносному збільшенні
їх у загальній масі життєвих благ, так і у випереджаючих темпах
зростання споживання послуг відносно споживання інших життєвих благ. У
табл. 1 наведені дані, які характеризують обсяги послуг, що надаються
підприємствами соціальної сфери України.
Таблиця 1
ПЛАТНІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1995—1997 pp. (грн., у факт,
цінах)*
Види послуг 1995 1996 1997
всього у тому числі у сільській місцевості
Всі надані послуги, у тому числі 71,9 149,4 183,0 62,7
Побутові 6,9 11,5 14,5 10,7
пасажирського транспорту 16,6 30,3 34,5 3,1
зв’язку 5,2 11,2 15,7 5,3
житлово-комунальні 29,4 71,7 87,5 36,5
по утриманню дітей у дошкільних закладах 0,8
1,7
1,9 0,4
по навчанню в навчальних закладах … 1,9 4,8 0,05
Культури 0,8 1,4 1,7 0,3
туристсько-екскурсійні 1,3 1,7 1,3 0,2
фізичної культури і спорту 0,1 0,1 0,2 0,0
охорони здоров’я 0,9 1,7 2,2 0,1
санаторно-курортні і оздоровчі 7,2 11,0 11,9 4,5
правового характеру і установ банків України 0,6 1,4 2,2 0,5
* Статистичний щорічник України за 1997 р, — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 284.
Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її
галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його
структури. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду
споживання і задовольняють зростаючі потреби людини — учасника
суспільного виробництва, — забезпечує саме розвиток соціальне
орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому
процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення
робочої сили.
Таблиця 2
СТРУКТУРА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ у 1995—1997 рр.,%*
Види послуг
1995 1996 1997
всього
у тому числі в сільській місцевості
Всі надані послуги, у тому числі:
100
100
100
100
побутові
9,7
7,7
7,7
17,1
пасажирського транспорту
23,1
20,3
18,8
4,9
зв’язку
7,2
7,5
8,6
8,5
житлово-комунальні
40,9
47,9
47,8
38,3
по утриманню дітей у дошкільних закладах 1.2
1,1
1,1
0,6
по навчанню в навчальних закладах
1,2
2,6
0,1
культури
1,1
0,9
0,9
0,5
туристсько-екскурсійні
1,8
1,1
0,7
0,3
фізичної культури і спорту
0,1
0,1
0,1
0,0
охорони здоров’я
1,1
1,1
1,2
0,2
санаторно-курортні І оздоровчі
10,1
7,4
6,5
7,2
правового характеру І установ банків України 0,9
1,0
1,2
0,7
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 283.
Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома
головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його
функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для
нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що
заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня
життя членів суспільства.
Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери
обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці,
її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому
виді трудової діяльності об’єктивно визначають необхідність оволодіння
людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо
пов’язаними з її професійною діяльністю.
Розширення масштабів і покращання якості робочої сили пракично є
постійно діючим фактором, що визначає потенційні мож.ивості щодо високих
темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили
соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим
глибшим буде його загальнотеретичний фундамент, тим вищими будуть темпи
оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та
техніки.
Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпо-ядковані
потребам розвитку як матеріального виробництва, так і ематеріального.
Вона не тільки бере участь у відтворенні голов-ої продуктивної сили
суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного
продукту, а й визначає самі вмпи соціально-економічного прогресу.
В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиб-рення
суспільного поділу праці на базі науково-технічного прог-есу
ускладнюються виробничі зв’язки, які вимагають від кожно-) учасника
виробництва глибоких знань у будь-якій сфері припадання праці. Високий
рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також
культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично
перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних
сил, а й прискорення соціально-економічного прогресу.
Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях,
освіті, охороні здоров’я, комунальному обслуго-руванні тощо все більше
впливає на виробництво матеріально-ечового багатства через прискорення
науково-технічного прог-есу, створення необхідних передумов для
підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального
використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення
ро-рочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих.
Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв’язанню аких
соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої собистості,
ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між
соціальними групами населення і районами країни.
2. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
УКРАЇНИ
Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-куль-урного і
матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі,
пов’язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства,
відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, з формуванням
людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання
безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є
важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах
господарського і культурного життя.
Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури
населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами,
а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.
Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 1997р. в
Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкільних закладів, у яких
перебувало близько 1,2 млн. дітей, що становило 33% загальної
чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці
заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами
спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у
західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного
віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як
Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна
Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3.
Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними
прибутками. Так, за даними соціологічних досліджень, рівень охоплення
дітей цими закладами у більш забезпечених сім’ях у 1,5—3 рази вищий, ніж
у менш забезпечених.
Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих
сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною
мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного
виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на
продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше
розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення
необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає
свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької,
Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в
невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного
об’єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення
показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами
продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах.
Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей
охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник
по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.
Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня
загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий —
основна, третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову,
неповну середню і повну загальну середню освіту. У 1998 р. їх
налічувалось 21246*. Для розвитку природної обдарованості дітей
створюються спеціалізовані школи і профільні класи.
Формування шкільної мережі в Україні відповідає основним принципам
системи народної освіти, сформульованим у Законі України «Про освіту»,
«Про загальну середню освіту» та інших законодавчих документах.
На початок 1999/2000 навчального року в Україні функціонувало 21,9 тис.
шкіл, у яких навчалося помад 7 млн учнів. Більше половини учнів денних
шкіл (55,2%) навчається українською мовою, решта — вивчає українську
мову як предмет. 44,5% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, г
також школи чи класи з молдавською, угорською, румунською, польською,
словацькою, англійською, болгарською та кримсько-татарською мовами
навчання.
Останнім часом активно розвиваються нові види навчальних закладів —
гімназії, ліцеї та колегіуми, де поряд із загальноосвітніми поглиблено
вивчаються технічні та гуманітарні предмети. У 1998 р. в Україні
функціонувало 224 гімназії, 206 ліцеїв, у тому числі 20 колегіумів, де
навчалось понад 200 тис. учнів.
Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (48%) становлять
середні, третину (33%) — неповні середні, 14% — початкові і 2% — школи
для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку та загальноосвітні
школи соціальної реабілітації. В одну зміну працюють лише 80% шкіл;
чначна частина учнів відвідує заняття у другу зміну. У 1998 р. таких
учнів налічувалось понад 653 тис., що становило 9,7% до їх загальної
кількості. Найбільше відвідувань школи у другу зміну в Автономній
Республіці Крим, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Харківській,
Рівненській областях, найменше — у Черкаській, Вінницькій, Хмельницькій,
Тернопільській та Івано-Франківській областях.
У 1998 р. в Україні працювало 246 вечірніх (змінних) шкіл, у яких
навчалося майже 140 тис. учнів.
Розгалуженою є мережа дитячих музичних шкіл, а також мистецьких,
художніх та хореографічних шкіл, у яких навчається більш як 300 тис.
учнів. У освітянських закладах України працює понад 500 тис. учителів
(включаючи керівників шкіл). З них вищу освіту мають 83%, незакінчену
вищу — 3%, середню педагогічну— 13%.
Після переходу до загальної середньої освіти в Україні скоротилася
мережа малокомплектних початкових і неповних середніх шкіл, які не
забезпечували належної якості навчання і були низькоефективними з
економічної точки зору.
У 1998 р. професійно-технічна освіта нараховувала 995 закладів (На
виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 1997 р. №
526 відбулось вдосконалення мережі професійно-технічних закладів освіти
шляхом об’єднання одно-профільних та малокомплектних закладів і
створення на їх базі спеціалізованих ПТУ.), чисельність учнів у яких
становила 526,5 тис. чол. Професійно-технічні училища працюють на базі
неповної середньої і середньої освіти. Практично всі профтехучилища
готують кваліфікованих робітників з середньою освітою. У 1997 р. випуск
робітників в училищах становив 263,6 тис. чол.
Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудівної,
радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, деревообробної,
легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв’язку,
будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського
господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені
переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість
училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах.
Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю
розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з
спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах
видобутку гірничо-хімічної сировини.
Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд
профілю підготовки масових робітничих професій, збільшення числа училищ
з підготовки кваліфікованих робітників, насамперед для малого і
середнього підприємництва та галузей соціальної сфери.
Вища освіта України представлена 660 навчальними закладами І—II рівнів
акредитації, в яких навчається близько 526 тис. студентів, з них на
денному відділенні — близько 400 тис. (табл. 4).
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ у 1985—1998
pp.*
Таблиця 4
Показники
І — II рівнів акредитації III — IV рівнів акредитації
1985/86
1990/91
1996/97
1997/86
1985/96
1990/91
1996/97
1997/98
Кількість закладів 731 742 790 660 146 149 274 280
В них студентів, тис. чол. 808,9
757,0
595,0
526,4
853,1
881,3
970,9
1110,0
у тому числі навчалися на відділеннях денних 517,5
510,7
448,5
399,8
457,6
520,0
656,2
732,6
вечірніх 74,0 44,9 14,1 7,6 97,0 66,5 19,5 16,7
заочних 217,4 201,4 132,4 119,0 298,5 294,8 301,2 360,7
Прийнято, тис. чол.
264,6
241,0
183,4
166,2
181,7
174,5
221,5
264,7
у тому числі на відділення денні 166,3
155,8
139,0
123,3
106,8
110,9
158,1
171,8
вечірні
20,4
13,6
2,4
1,0
19,6
12,6
1,3
1,8
заочні
77,9
71,6
42,0
41,9
55.3
51,0
62,1
91,1
Випущено, тис. чол.
236.9
228,7
185.8
162,2
150,6
136,9
155,7
186,7
у тому числі тих, які навчалися на відділеннях денних 146,7
143,9
129,8
118,3
94.5
73,3
101,3
124,4
вечірніх
18,5
14,3
5,9
4.0
14,3
11,7
5,0
5,0
заочних
71,1
70,5
50,1
39,9
41,8
51,9
49,4
57,3
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С 438.
Крім того, в Україні функціонує 280 вищих навчальних закладів III—IV
рівнів акредитації, в яких навчається більш ніж 1,1 млн. студентів, з
них 732,6 тис. — на денному відділенні, 360,7 тис. — на заочному, 16,7
тис. — на вечірньому.
Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів
вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промисловості та
будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров’я,
економіки та права, транспорту та зв’язку.
Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території
країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль
підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно
регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів
вищої освіти, зокрема III—IV рівнів акредитації, сконцентровано у
Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. У 1997 р.
вищими навчальними закладами України різних рівнів акредитації було
підготовлено майже 4 тис. магістрів, 147 тис. бакалаврів, 173 тис.
молодших спеціалістів. На початок 1997/1998 навчального року у вузах
І—II рівнів акредитації працювало 47,2 тис. викладачів, з них 1,4 тис.
кандидатів наук; у вузах III—IV рівнів акредитації — 71,9 тис.
професорсько-викладацького персоналу, з них 6,6 тис. докторів та 36,5
тис. кандидатів наук, 6,6 тис. професорів та 28,2 тис. доцентів*.
Культура. Це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і
органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і
організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного
призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють
товари культурного та інформаційного призначення, самі об’єкти культури
і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко
розгалужена мережа закладів культури та мистецтва — характерний показник
розвитку культури будь-якої держави.
Наймасовішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у
1997 р. становила більше ніж 21,5 тис. з книжковим фондом 355,7 млн.
примірників книжок і журналів. У сільській місцевості діяло понад 16
тис. бібліотек з книжковим фондом 160,9 млн. примірників (табл. 40).
Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного
обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня розвитку
мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від
наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю насе-гння.
Слід зазначити, що книжки та журнали українською мовою становлять 37%
фонду масових та універсальних бібліотек, російською — 62%.
Таблиця 5
ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МАСОВИХ ТА УНІВЕРСАЛЬНИХ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ у
1985—1999 pp.*
Роки
Всього У тому числі
Кількість
бібліотек
в них книжок і журналів, млн. прим. у міських поселеннях у сільських
поселеннях
кількість бібліотек
в них книжок і журнал», млн. прим. КІІЬКІСТЬ
бібліотек
в них книжок і журналів, млн. прим.
1985
25978
418,4
7007
228,1
18971
191,3
1990
25644
418,9
6983
230,8
18661
188,1
1995
23816
369,9
5802
201,5
18014
168,4
1997
21504
355,7
5373
194,8
16131
160,9
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 453.
Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцвостях не
однакове. Рівень забезпечення міського населення ібліотечними установами
є нижчим, ніж сільського, що поясню-гься особливостями розселення.
Одночасно кожна міська бібліо-гка обслуговує більшу чисельність
населення (читачів). Рівень задоволення попиту читачів значною мірою
залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення
суспільно-політичної, технічної, сільськогосподарської, художньої,
дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають,
як правило, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис.
примірників). Активність населення у користуванні послугами бібліотек
характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та
числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.
Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи,
яких на кінець 1997 р. налічувалось понад 21 тис., у тому числі у
сільській місцевості — понад 18 тис. Клубні установи розміщені згідно з
адміністративним поділом території, а Іакож за виробничим принципом —
при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні
установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність
клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки
від кількості та якості заходів, які там проводяться.
Кінообслуговування в Україні представлено 10,8 тис. кіноустановок з
платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік перевищує 7
млн., тобто в середньому 0,1 на одного жителя (табл. 6). У міських
поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник
кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в
цих поселеннях в останні роки намітилася тенденція до різкого скорочення
середнього рівня відвідування кінотеатрів.
Таблиця 6
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ КІНООБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*
Показники
Всього
У т. ч. у сільській
місцевості
1985 1990 1996 1997 1985 1990 1996 1997
Кількість кіноустановок з платним показом, тис. од. 28,3
27,2
13,3
10,8
23,2
22,2
11,8
9,5
Кількість відвідувань кіносеансів за рік, млн. 802
552
14
7
287
200
7
3
У середньому на одного жителя 16
11
0,3
0,1
16
12
0,4
0,2
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія. — С. 454.
Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) в
Україні зменшується, то театрів — зростає. У 1997 р. в країні
функціонувало 130 професійних театрів (проти 89 у 1985 p.), у тому числі
опери та балету — 7, драми та музичної комедії — 85, дитячих та юного
глядача — 38 (табл. 42). Проте кількість відвідувань театрів також має
тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився втричі
і становив у 1997 р. 5,6 млн. відвідувань на рік.
Із загальної кількості музеїв — 118 краєзнавчих, 119 історії та
археології, 59 мистецтвознавства, 42 літературних.
Велику роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. В
Україні налічується близько 360 музеїв (включаючи філіали), у тому
числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природ-ничонаукові,
мистецтвознавчі, галузеві та ін. Найбільше професійних театрів
функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві
та в Автономній Республіці Крим, а державних музеїв — у Києві, Львові,
Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей
за цим показником Іиділяються: Луганська, Дніпропетровська,
Івано-Франківська та Квтономна Республіка Крим.
Таблиця 7
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.
Показники
1985
1990
1995
1996
1997
Кількість професійних театрів (включаючи театри-студії) 89
125
136
130
130
У тому числі опери та балету 6
7
7
7
7
драми та музичної комедії
48
82
89
83
85
дитячих та юного глядача
35
36
40
40
38
Кількість відвідувань театрів* за рік, млн.
20,7
17,6
8,3
6,9
5,6
Кількість концертних організацій
38
44
53
53
55
Кількість відвідувань концертних організацій за рік, млн.** 20,9
15,0
7,3
4,8
4,2
Кількість музеїв (включаючи філіали)
174
214
314
324
358
Кількість відвідувань музеїв за рік, млн.**
32,5
31,8
17,4
1,4
14,9
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 454.
** В число відвідувань музеїв, театрів, концертних органпацІИ входять не
лише жителі країни, а й гості, туристи з інших країн.
Масовою пропагандою культурних досягнень займаються і засоби інформації
— телебачення, радіомовлення, газети, журнали, книжково-журнальні
видавництва. У 1997 р. в Україні видавалось понад 2,5 тис. газет
(республіканських, обласних, міських, районних та ін.). При цьому
разовий тираж газет становив 34 млн. при-Іірників, у тому числі
українською мовою — 14 млн. Якщо кільксть газет, їх разовий тираж зріс,
то книжок — знизився і станр-ив 6,3 тис. друкованих одиниць тиражем 51
млн. примірників 1985 р. він становив 155 млн.).
Усі культурно-освітні установи функціонально пов’язані з виробництвом
музичних інструментів та інших предметів культурного призначення,
поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису,
фотокінолабораторіями, книжковою торгівлю, торгівлею художніми виробами
і товарами тощо. А тому фективною має бути система територіальних
комплексів куль-‘рного обслуговування населення, об’єднаних єдністю зони
об-Іуговування і спільністю наявних ресурсів.
Охорона здоров’я. Включає лікувальні, лікувально-профілактичні,
санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види
соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні
умови функціонування комплексу забезпечують медична промисловість,
матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров’я включає також
освітянські заклади (медучи лища, коледжі, медінститути,
медуніверситети, курси перепідготовки кадрів), комплексні і галузеві
наукові інститути й організації, а також систему управління ними.
Лікарняні заклади в свою чергу поділяються на спеціалізовані —
туберкульозні, інфекційні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни та
територіально-дільничі — районні, міські, обласні, республіканські.
Поліклініки як структурні підрозділи входять до складу лікарень. У
виняткових випадках вони можуть бути автономною установою. Закладам
охорони здоров’я залежно від їх місткості присвоюють типові категорії
(їх у лікарень 8). Найвищу категорію має заклад з числом ліжок 800—1000,
а найнижчу — 100—150 ліжок. Основна лікувально-діагностична робота
здійснюється в поліклініках — при лікуванні 80% хворих; тут працює
більше половини лікарів системи охорони здоров’я.
Лікувально-профілактичні заклади, які використовуються медичними
інститутами для підготовки лікарів або медичними НДІ — з науковою метою
(але не менше ніж на 50%), називають клінічними. Ці ж заклади можуть
входити до складу медичних вузів або науково-дослідних інститутів.
На підприємствах і в організаціях міської місцевості створюють медичні
пункти, а на підприємствах, будівництвах сільської місцевості —
фельдшерсько-акушерські пункти. Працівники залізниць обслуговуються
спеціальними об’єднаними лікарнями, куди входять і поліклініки. На
великих станціях для обслуговування працівників доріг функціонують
амбулаторії. Відомчі лікувальні заклади мають працівники водного та
повітряного транспорту, системи НАН України та ін. Заклади охорони
здоров’я, які обслуговують працівників окремого промислового
підприємства, входять до складу медсанчастини, яка об’єднує роботу цих
закладів. До санаторно-курортних закладів належать
санаторії-профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об’єкти.
В Україні налічується 3,4 тис. лікарняних закладів на 503 тис. ліжок та
7,1 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, ємність яких
становить 964 тис. відвідувань за зміну (табл. 43). Деяке загальне
зменшення кількості лікарень за останні роки пояснюється перш за все їх
реорганізацією і укрупненням. Мережа єктів стаціонарної медичної
допомоги розвивається у трьох Інапрямах: багатопрофільному,
спеціалізованому і диспансерному. В Україні працює 227 тис. лікарів,
більше половини яких становлять терапевти, хірурги, стоматологи,
педіатри, жінки-лікарі серед них становлять майже дві третини. Середній
медичний персонал (медсестри, фельдшери та акушери) становить 556 тис. В
Україні забезпеченість лікарями становить 45,1 чол., а середнім медичним
персоналом — 112,7 чол. на 10 тис. жителів.
Таблиця 8
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ СИСГКМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ у 1985—1997
pp.*
Показники
1985
1990
1995
1996
1997
Чисельність лікарів усіх спеціальностей: тис. чол. 211
227
230
229
227
на 1 0000 населення 41,3 44.0 45,1 45,2 45,1
Чисельність середнього медичного персоналу, тис. чол. 567
607
595
583
566
на 1 0000 населення 111,1 117.5 116,5 115,0 112,7
Кількість лікарняних закладів, тис. од. 3,6 3,9 3,9 3,7 3,4
Кількість лікарняних ліжок, тис. од. 669 700 639 580 503
на 1 0000 населення 135,2 135,5 125,1 114,6 100,2
Кількість лікарських амбулаторно-ноліклінічних закладів, тис. од. 6,3
6,0
7,2
7,1
7Д
У тому числі: Заклади, що мають стоматологічні відділення (кабінети)
Міністерства охорони здоров’я 4737
4782
4676
4793
4620
Самостійні стоматологічні поліклініки Міністерства охорони здоров’я 297
311
324
325
321
Місткість амбулаторно-поліклінічних закладів, тис. відвідувань за зміну
756
895
966
960
964
на 1 0000 населення 148,2 173,1 189,0 189,7 191,9
Кількість станцій (відділень) швидкої медичної допомоги Міністерства
охорони здоров’я 349
970
1064
1062
1033
Кількість осіб, яким надана допомога (амбу-латорно і при виїздах швидкої
медичної допомоги), млн. чол. 17,4
17,8
16,0
14,9
14,2
на 10000 населення 343 345 313 292 282
“Статистичний щорічник України 1997 р. — К.: Українська енциклопедія,
1998. — С. 467.
Найвищий рівень забезпеченості населення лікарями має міс-І в Києві,
Автономній Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській
областях. Щодо забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі
показники відзначаються у м. Києві, Автономній Республіці Крим,
Кіровоградській, Волинській, Донецькій та Херсонській областях.
В останні роки спостерігається тенденція до розукрупнення територіальних
лікарняних дільниць в містах у зв’язку з будівництвом великих, добре
оснащених сучасних лікарень і поліклінік, у яких існують можливості для
ефективного лікування і більш повного використання ліжкового фонду.
Медичну допомогу надають також спеціалізовані лікарні, диспансери,
станції невідкладної медичної допомоги, поліклініки, жіночі
консультації.
Наявність значної кількості сіл, у тому числі малих, викликало
необхідність мати фельдшерсько-акушерські пункти, кожен з яких
обслуговує, як правило, один, два і більше населених пунктів. Тут
надається перша медична допомога, здійснюється комплекс заходів
санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характеру. Виправдали себе
міжсільські дільничні лікарні на 10—50 ліжок, де можлива організація
спеціалізованих кабінетів і відділень. Якщо мережа і місткість
лікарняних закладів в Україні зменшуються, то амбулаторно-поліклінічних
закладів і станцій (відділень) швидкої медичної допомоги — зростають
(табл. 43). Це сприяє поліпшенню обслуговування населення, адже 80%
населення розпочинає і закінчує лікування саме в
амбулаторно-поліклінічному закладі.
Матеріально-побутрвий комплекс. Забезпечує матеріальні умови життя
населення. Його складовими частинами є галузеві під-комплекси
(житлово-комунальний, побутовий, торгівлі, громадського харчування та
ін.), які сприяють збільшенню вільного часу населення та його
раціональному використанню, підвищенню культури побуту, зменшенню
масштабів і трудомісткості домашнього господарства. Покращання
житлово-комунального обслуговування забезпечує необхідну основу для
відтворювального процесу, позитивно впливає на шлюбність,
народжуваність, зміцнення здоров’я населення.
Житлово-комунальний комплекс задовольняє потреби людей у житлі. Весь
житловий фонд в Україні перевищує 10 000 млн. м2 загальної площі житла,
у тому числі державний, колективний житловий фонд і фонд
житлово-будівельних кооперативів становить 292 млн. м , а решта — 710,6
млн. м2 знаходиться у приватній власності громадян. Міський житловий
фонд становить понад 603 млн. м2, сільський — 367,5 млн. м2. У містах
державний, суспільний житловий фонд і фонд житлово-будівельних
кооперативів переважає і становить дві третини, а житловий фонд в
особистій власності — третину. В сільській місцевості картина майже
протилежна: житловий фонд в особистій власності громадян становить
близько 90%, а державний — понад 10%.
Середня забезпеченість населення житлом у розрахунку на одного жителя в
містах становить 18,7 м2 загальної площі, а в сільській місцевості —
22,6 м2. У 1997 р. житлові умови поліпшили 2,1% сімей та одинаків, які
знаходились на квартирному обліку, проти 9,2% у 1990 р. Краща
забезпеченість населення житлом у міських поселеннях Луганської,
Донецької, Дніпропетровської, Київської і Черкаської областей, а в
сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській,
Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській,
Сумській і Дніпропетровській областях. Із загальної кількості сімей і
одиноких 130,8 тис. знаходяться на обліку в державному фонді і фонді
ЖБК. На сучасному етапі розвитку житлового будівництва намітилась
тенденція до комплексної забудови жилих районів. Зростає питома вага
житла, побудованого за індивідуальними проектами, що враховують потреби
різних верств населення. Поліпшується якість як жилих, так і допоміжних
приміщень, розширюється будівництво будинків за новими типовими
проектами з квартирами поліпшеного планування, що дає змогу підвищувати
рівень забезпеченості населення жилою площею та основними елементами
благоустрою. Для сільської місцевості розроблено типові впорядковані
(переважно цегляні) одноповерхові та двоповерхові будинки присадибного
типу з господарськими будівлями, більш повним набором комунальних
послуг. Застосування нових будівельних матеріалів, перехід до
будівництва жилих будинків з покращеним плануванням, а також за
проектами нового покоління дозволили не лише поліпшити експлуатаційні
якості жилих будинків, але і змінити зовнішній вигляд багатьох міст і
сіл. З’явилось більше жилих кварталів та суспільних центрів, які мають ;
виразні архітектурні рішення.
За рівнем благоустрою жилі приміщення в міських поселених та сільській
місцевості істотно відрізняються. Сільські житла ірше забезпечені газом,
центральним опаленням, водопроводом, аналізацією, гарячим
водопостачанням, ваннами. Найкращий рі-їнь благоустрою житлового фонду
мають нові міста і санаторyj-курортні центри.
У 1997 р. готельне господарство України було представлено І373 готелями
на 58464 номери з жилою площею всіх номерів |002 тис. м2. Одноразова
місткість готелів становила 119 803 місць.
Проте і цей фонд використовується недостатньо (коефіцієнт використання
місткості становив лише 0,22).
Обсяг житлового будівництва в останні роки знизився. Якщо у 1990 р.
збудовано підприємствами і організаціями всіх форм власності загальної
площі житла 17,5 млн. м2, то у 1997 р. — 6,4 млн. м2. У 1997 р.
державними підприємствами і організаціями введено в експлуатацію 20%
житла, з них за рахунок коштів підприємств і організацій — 81%. Для
поліпшення рівня забезпеченості населення житлом необхідно не лише
збільшити масштаби житлового будівництва, але і більше уваги приділяти
комплексній забудові населених пунктів, інженерному устаткуванню,
розширенню вулиць, будівництву доріг з твердим покриттям, каналізаційних
водопровідних ліній, санітарній очистці, освітленню вулиць, збільшенню
кількості підземних переходів, будівництву об’їзних доріг тощо. Подальше
підвищення ефективності житлового будівництва обумовлює необхідність
значного покращання якості будинків у відповідності з запитами різних
верств населення і соціальних груп. Вирішенню цього питання має сприяти
широкий розвиток житлово-будівельних кооперативів та індивідуального
будівництва на кредитній основі так, як це робиться в більшості країн
Заходу. Разом з тим необхідна соціальна норма гарантованого надання
житла кожній людині, кожній родині за рахунок державних коштів.
Галузь побутового обслуговування займає одне з провідних місць в
обслуговуванні населення, що обумовлюється його функціональною роллю у
відтворювальному процесі. Розвиток і удосконалення побутового
обслуговування населення забезпечує покращання умов життя, підвищення
матеріального благоустрою всіх верств населення різних регіонів і
глибокий розвиток та всебічне удосконалення особистості. На цю галузь
припадає чверть загального обсягу платних послуг. Галузь об’єднує більш
ніж 20 окремих, досить самостійних підгалузей, які істотно відрізняються
одна від одної. Функціональне призначення кожної з підгалузей настільки
різне, що це обумовлює специфічні особливості і в технічному оснащенні
її підприємств і закладів, і в їх технологічному та організаційному
забезпеченні. Діапазон функцій і підгалузей, які входять до побутового
обслуговування, дуже широкий.
За останні роки структура виробництва основних видів побутових послуг в
країні поступово приводиться у відповідність до структурних змін у
потребах населення. Це сприяє подальшому підвищенню ступеня повноти
задоволення потреб населення в найбільш економічно значущих видах
побутового обслуговуван-.ня. Зростання обсягів споживання побутових
послуг в цілому та (найбільш ефективних з них супроводжується
підвищенням на-Іродногосподарської ефективності побутового
обслуговування на-|сслення в цілому. Підприємства галузі надають
населенню понад 900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових послуг
населенню cтановить 77,2 млрд. грн., у тому числі у сільській місцевості
— 5 млн. грн. Обсяг реалізації побутових послуг на одного житеkя
становить відповідно 14,2 і 10,7 грн. (табл. 44).
Таблиця 9
ПОБУТОВІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСКЛКІШЯ В УКРАЇНІ
у 1995—1997 pp. (грн., у факт. цінах)*
Види послуг
1995
1996
1997
Всього
у тому числі у сільській місцевості
Всі надані послуги
6,9
11.5
14,2
10,7
У тому числі ремонт та індивідуальне пошиття взуття 0,2
0,2
0,2
0,0
ремонт і індивідуальне пошиття одягу
0,4
0,5
0,5
0,1
індивідуальне пошиття і в’язання трикотажних виробів 0,1
0.1
0,1
0,0
ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і приладів, ремонт і
виготовлення металовиробів 0,4
0,7
0.8
0,1
ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів 0,8
1.2
1,4
0,3
ремонт і виготовлення меблів
0,1
0.1
0,1
0,0
хімічна чистка і фарбування
0,1
0.1
0,1
0,0
послуги пралень
0,5
0,6
0,6
0,0
ремонт і будівництво житла (квартир)
0,3
0.4
0,4
0,3
послуги фотографій
0,2
0.4
0,8
0,0
послуги лазень і душів
0,1
0,1
0,1
0,0
послуги перукарень
0,5
0.9
1,1
0,1
послуги прокатних пунктів
0,2
0,3
0,3
0,0
транспортні послуги 0,9 1.5 1,6 2,2
* Статистичний щорічник Укра’ши за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія. 1998, — С. 289.
У загальному обсязі побутових послуг найбільша частка припадає на
транспортні послуги, ремонт і технічне обслуговування [транспортних
засобів, ремонт і будівництво житла (квартир), ре-4онт та індивідуальне
пошиття одягу, ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і
приладів, ремонт і виготовлення металовиробів.
За останні роки намітилася тенденція до розширення сфери таких послуг,
як ремонт побутової техніки, ремонт і технічне обслуговування
індивідуальних транспортних засобів.
Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер.
Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на
Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області
України. Внутріобласні відмінності зумовлені перш за все особливостями
розселення, тобто територіальною концентрацією населення.
Підкомплекс побутового обслуговування зазнає постійних змін. З’являються
нові підприємства, в тому числі спеціалізовані, створюються фабрики,
трести, об’єднання, мережа комплексних приймальних пунктів,
вдосконалюються старі та запроваджуються нові форми і види
обслуговування. У великих транспортних вузлах, у житлових мікрорайонах,
місцях масового відпочинку, на великих підприємствах розширюються діючі
і з’являються нові підприємства служби побуту.
Комплекс торгівлі і громадського харчування задовольняє перш за все
особисті потреби населення. Роздрібний товарооборот визначається обсягом
продажу споживчих товарів населенню через роздрібну торгову мережу
громадського харчування усіма діючими підприємствами незалежно від форм
власності, а також промисловими, транспортними та іншими неторговими
підприємствами безпосередньо населенню через касу підприємств. Загальний
обсяг роздрібного товарообороту державної і кооперативної торгівлі
(включаючи громадське харчування) становив у 1997 р. 19 933,1 млн. грн.,
в тому числі державної торгівлі — 2328,8 млн. грн.; 1833,9 — приватної і
14 870,4 — колективної та ін. Товарооборот громадського харчування в
загальному обсязі роздрібного товарообороту становив 17435,1 млн. грн.
Наприкінці 1997 р. в Україні налічувалося 1275 тис. підприємств
роздрібної торгівлі; на 10 тис. населення торгова площа підприємств
роздрібної торгівлі становила 1919 м2, а громадського харчування — 468
місць.
У загальному обсязі роздрібного товарообороту продовольчі товари
становили 64%, непродовольчі — 36%. Товарооборот на одну людину у 1997
р. становив 374 грн., в тому числі продовольчих товарів — 238 грн.,
непродовольчих — 136 грн. У міських поселеннях товарооборот становив 489
грн., а в сільській місцевості — 130 грн. Сільське населення значну
кількість товарів купує в міських магазинах.
Широкого розповсюдження набуває продаж непродовольчих товарів в
комісійних і комерційних магазинах, на аукціонах.
Товарооборот роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя
населення — купівельну спроможність. Диференціація товарообороту, що
припадає на одну людину, пояснюється перш за все функціональною роллю
поселень, особливим еконо-міко-географічним положенням окремих міст,
густотою населення тощо. Найвищі показники роздрібного товарообороту на
одну людину характерні для м. Києва, Автономної Республіки Крим,
Донецької, Харківської, Запорізької, Одеської і Львівської областей. На
цей показник значний вплив мають неоднакові доходи населення в різних
областях та містах, нерівномірний розподіл торгової мережі, неоднакове
споживання продовольчих товарів тощо. У селах, наприклад, реалізується
значно менше продуктів харчування у зв’язку з наявністю підсобних
присадибних господарств.
Структуру продовольчих товарів представляють переважно м’ясо і
м’ясопродукти, кондитерські вироби, хліб і хлібобулочна продукція,
цукор, молоко і молочна продукція, а в структурі непродовольчих товарів
найбільшу питому вагу становлять товари культурно-побутового і
господарського призначення (меблі, одяг, білизна, трикотаж, взуття,
тканини, легкові автомобілі). Дещо знизився продаж товарів
культурно-побутового і господарського призначення (годинники,
радіоприймачі, піаніно, фотоапарати, холодильники, пральні і швейні
машини тощо).
Головним джерелом товарних ресурсів г промисловість. Оптові контори і
бази здійснюють основні торгові зв’язки з промисловістю, купують
сільськогосподарську продукцію і направляють її в роздрібну мережу,
створюють товарні запаси.
Розміщення об’єктів громадського харчування часто не збігається з
розміщенням об’єктів торгівлі. Слід пам’ятати, що підприємств
громадського харчування налічується значно менше. Однак останнім часом
різко зросла мережа кафе, ресторанів, буфетів, закусочних, розміщених
уздовж головних вулиць міст і сіл, у місцях їх перетину, на автостанціях
і вокзалах, центральних частинах населених пунктів, в районі
функціонування ринків та біля трас.
Розвивається мережа не тільки спеціалізованих магазинів (фірмових,
магазинів-складів, комісійних), а й підприємств громадського харчування,
особливо швидкого обслуговування.
Особливо важливе соціальне і економічне значення набуває |транспорт
(зокрема, послуги пасажирського транспорту). На сучасному етапі його
роль швидко продовжує зростати в міру розширення масштабів суспільного
виробництва, подальшого поглиблення територіального поділу суспільної
праці, розвитку продуктивних сил окремих регіонів.
Серед усіх видів транспортних послуг основною ознакою вдосконалення їх
структури є неперервне зростання питомої ваги послуг автомобільного та
повітряного пасажирського транспорту й стійкого зниження залізничного і
водного.
В результаті планомірного розширення мережі підприємств зв’язку в
Україні значно зросла забезпеченість населення різними видами зв’язку.
Зростання цього показника свідчить про підвищення ступеня доступності
послуг цієї галузі. Тенденція до зниження середнього навантаження на
одне підприємство, найбільш імовірно, позитивно вплине на якість
обслуговування підприємствами галузі.
Підкомплекс зв’язку складається із взаємопов’язаних пунктів і
підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі
інформації. Пункти зв’язку представлені відділеннями зв’язку і
телефонними станціями. У відділеннях зв’язку, як правило, розміщені
пошта, телеграф, телефон.
В Україні функціонує широка мережа (понад 17 тис.) підприємств зв’язку
та їх відділень. Телефонно-телеграфний зв’язок — основний вид зв’язку
між населеними пунктами. Основних домашніх телефонних апаратів
загального користування у 1997 р. налічувалось 6479, у тому числі у
міських поселеннях — 5592. Телефонізовані всі підприємства і установи,
багато квартир у містах і частина в селах. В більшості міст є
автоматизовані пункти зв’язку, яких нараховувалось 12880, 2467 з яких —
міські. Забезпеченість населення домашніми телефонними апаратами
становить 37 на 100 сімей, міжміськими таксофонами — 27 на 100 тис.
населення.
Комплекс зв’язку включає всі види зв’язку, радіомовлення і телебачення,
спеціалізовані підприємства по ремонту і монтажу устаткування.
Підприємствами зв’язку у 1997 р. було надано послуги у вигляді 1270 млн.
відправлених газет і журналів, 359 млн. листів, 17 млн. телеграм, 2 млн.
посилок, надано міжміських телефонних переговорів (включаючи міжнародні)
— 1081 млн.
В перспективі слід розвивати телефонний зв’язок в першу чергу в
сільській місцевості, підвищувати рівень автоматизації, запроваджувати
більш досконалу апаратуру, електронну та сортувальну техніку. Все це
сприятиме не лише збільшенню обсягів та асортименту послуг, а й
підвищенню їх якості.
3. ВИРОБНИЦТВО ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА
ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ
Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів
народного споживання, провідне місце займає легка промисловість, її
виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600 підприємств та
організацій. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяги виробництва продукції
цієї галузі становили лише 25%, у тому числі: тканин усіх видів — 7,4%,
взуття — 4,5%, трикотажних виробів — 2%. Це пов’язано з цілим рядом
причин: порушенням зв’язків по кооперації, незахищеністю вітчизняного
споживчого ринку, низькою купівельною спроможністю населення та ін.
Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну,
шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у
розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових
ресурсів та сировини.
Провідною галуззю легкої промисловості с текстильна промисловість, яка
представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В
структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке,
крутильно-ниткове і фарбу вал ьнообробне виробництво. Найбільш потужні
бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні
комбінати), Донецьку (ба-вовнянопрядильний комбінат), Нікополі
(прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях,
Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі. У
1998 р. бавовняна промисловість України забезпечувала 62,5% загального
виробництва тканин.
Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни,
виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані
у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську,
Сумах, Черкасах, Богуславі, містах Чернівецької та Закарпатської
областей. У структурі виробництва тканин усіх видів на вовняні тканини
припадає 7,8%.
Лляна промисловість України розвивається на власній сировині.
Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у
Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі
знаходиться підприємство конопле-джуто-вої промисловості, в Харкові —
канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального
виробництва тканин в Україні. Продукція цієї галузі повністю задовольняє
потреби України, а певна частина — експортується.
Шовкова промисловість України, що значною мірою пов’язана з виробництвом
хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві,
Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України
випускає досить різноманітний асортимент продукції, однак за 1991—1998
pp. обсяги виробництва продукції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50
разів (з 351 млн. шт. виробів у 1990 р. до 6,5 млн. шт. виробів у 1998
p.). Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі,
Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську,
Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.
Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому
підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш
потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі,
Луганську.
Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що
виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію,
використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. За останні роки у
взуттєвій промисловості України спостерігається істотне скорочення
обсягів виробництва: якщо у 1990 р. випускалось 196 млн. пар взуття, то
у 1998 р. — лише 8,9 млн. пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові,
Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших
містах.
Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють
натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають
різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові,
Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.
Виробництво галантерейної продукції розміщено в обласних центрах та в
інших містах України. Воно характеризується різноманітністю продукції та
зростанням кількості малих підприємств, що її виготовляють.
Виробництво товарів народного споживання зосереджено в різних галузях
економіки України, причому в галузях важкої про-мисловості виробляється
понад 40% всієї вартості товарів народного споживання. У 1998 р.
порівняно з 1990 р. обсяги виробництва цієї групи товарів становили:
телевізорів — 1,0%, холодильників побутових — 43,2%, пральних машин —
17,5%, легкових автомобілів — 16,3%, мотоциклів — 0,2%, велосипедів —
1,6%, фотоапаратів — 0,6%.
Серед інших товарів народного споживання вагоме місце займають
хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали,
скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення продовольчих товарів
народного споживання забезпечує агропромис-ний комплекс.
В цілому перспективний напрям щодо розвитку виробництва Іарів народного
споживання полягає у задоволенні потреб внутрішнього ринку на основі
зміцнення фінансового стану підпри-гмств, нарощування обсягів
виробництва, розширення асортименту товарів, підвищення
конкурентоспроможності продукції.
4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ
Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити
підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та
зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато
проблем, які потребують:
• визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну
участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;
• подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального
призначення;
• подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування
населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у
відповідності з нині існуючими нормативами;
• встановлення обгрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей
соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров’я,
культури, науки;
• формування ефективної системи управління галузями соціального
призначення в умовах різних форм власності;
• розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури,
охорони здоров’я з урахуванням формування ринкових відносин, широким
використанням сучасного обладнання, оргтехніки;
• розробки науково обгрунтованих критеріїв розвитку матеріальної бази
галузей соціального комплексу.
У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та
наукового потенціалу на основі впровадження ступеневої освіти та
створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово
реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого
на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в
пріоритетних галузях економіки. Передбачається трансформування існуючої
мережі профтехучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної
освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних
кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації мережі вищих навчальних
закладів.
У перспективі система охорони здоров’я буде розвиватися за принципами
доступності, солідарності, справедливості та універсальності. Це дасть
змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну
медичну допомогу вчасно і високоякісно.
Серед програмних завдань на перспективу намічено покращання житлових
умов населення через оновлення наявного житлового фонду, поліпшення
роботи житлового і комунального господарства. Передбачається також
вирішення інших соціально-економічних завдань.
В галузях виробництва товарів народного споживання та послуг заплановано
розширення імпортозамінюючої продукції, технологічне переоснащення та
запровадження сучасних технологій. Вирішуватиметься комплекс проблем,
пов’язаних із збільшенням експортного потенціалу цих галузей за рахунок
створення спільних підприємств, залучення іноземних інвесторів.
Література
1. Куценко В. Й. Сфера воспроизводства здоровья населення
(соци-ально-зкономический й региональньїй аспект). — К.: Наукова думка,
1994.—224с.
2. Куценко В., Богуш JI. Потенціал сфери охорони здоров’я: регіональні
аспекти // Економіка України. — 1999. — № 3. — С. 61—69.
3. Куценко В. І., Богуш Л. Г., Опалєва І. В. Соцільна сфера регіону
(стан та перспективи розвитку). — К.: РВПС України НАН України.
1997.—252с.
4. Куценко В. І., Богуш JI. Г., Опалєва І. В. Соціальні наслідки
економічних трансформацій в Україні (регіональні аспекти). — К.: РВПС
України НАН України, 1998. — 49 с.
5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — 416с.
6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана.
— К.: Вища школа, 1997. — 375 с.
7. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.:
Вид-во УАДУ, 1997. — 360 с.
8. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1997. — 618с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
