.

Розміщення земельних ресурсів України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
427 8616
Скачать документ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Розміщення земельних ресурсів України.

Розділ 2. Економічна оцінка земельних ресурсів.

Розділ 3. Сучасний рівень використання земельних ресурсів, їх стан.

Розділ 4. Проблеми раціонального використання, їх вирішення.

Список використаної літератури

Висновок

Вступ

На всіх етапах розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є
процесом взаємодії людей і природи. В умовах науково – технічного
прогресу (НТП) очевидним є посилення взаємодії і взаємозалежності
матеріального виробництва і природи. Подальший розвиток продуктивних сил
неминуче пов’язаний з включенням у господарський обіг дедалі більшої
кількості природних ресурсів і збільшення навантаження на навколишнє
середовище. Використання природних багатств повністю залежить від рівня
розвитку природних сил і, навпаки, наявність відповідних природних умов
і ресурсів істотно впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або
сповільнюючи їх динаміку.

Наявність природних ресурсів є головною передумовою розміщення
продуктивних сил на певній території. При освоєнні значних джерел
природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються
господарські комплекси, що визначають ринкову спеціалізацію, місце
регіонів у територіальному поділі праці. Розміщення, умови видобутку і
характер використання природних ресурсів впливають на зміст і темп
регіонального розвитку.

Склад, величина, значимість окремих видів ресурсів з часом змінюється,
тому їх оцінка завжди історично відносна. При цьому вона визначається не
тільки абсолютним розміром їхнього запасу, а й завданнями розвитку
суспільного виробництва, ступенем забезпечення цього розвитку.

Природні умови – це тіла і сили природи, які при певному рівні розвитку
продуктивних сил суттєві для життя й діяльності людського суспільства і
в невиробничій діяльності людини.

Природні ресурси – тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку
продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення
потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в
матеріальній діяльності. Придатні для використання, але при наявному
рівні вивченості території ще не вивчені ресурси мають назву потенційних
природних ресурсів. За запасами природних ресурсів Україна займає
провідне місце в Європі, зокрема, перше місце за кількістю орних земель.

Україна характеризується значною різноманітністю ґрунтового покриву.
Так, при великомасштабному грунтовому картографуванні, що велося
останнім часом, виявлено близько 650 видів грунтів, а загальна кількість
ґрунтових відмін, які сформувалися в Україні становить кілька тисяч. В
“Польових визначеннях грунтів” описані назви та дана характеристика 1217
грунтових відмін. Це за умови відносно невеликої території держави та
відсутності в її межах значних природних контрастів.

Грунти України добре вивчені : розроблено також у кожних конкретних
умовах територіально – диференційовані та науково обґрунтовані заходи,
спрямовані на підвищення їх родючості. Створена ціла мережа науково –
прикладних і науково – дослідних лабораторій, покликаних, систематично
вивчати грунти сільськогосподарських підприємств, адміністративних
районів і областей України. Достатня забезпеченість
висококваліфікованими кадрами і належною матеріально технічною базою для
проведення лабораторних досліджень позитивно вплинула на загальний
рівень і глибин вивчення ґрунтових відмін держави.

У 1957 – 1961 роках на Україні вперше в республіках колишнього СРСР
проведено суцільне картографування ґрунтового покриву всіх
сільськогосподарських підприємств. У наступне п’ятиріччя таке
картографування проведено в межах усіх підприємств лісового
господарства. Наприклад, одна з найбільших в Україні науково – дослідна
лабораторія, створена в 1961 р. при географічному факультеті Львівського
університету ім. І. Франка, щорічно виконує госпдоговори по вивченню
грунтів. У штаті цієї лабораторії нараховується 95 чоловік, у тому числі
42 спеціалісти – польовики і 53 спеціалісти, що забезпечують лабораторні
дослідження грунтів. Названа лабораторія вивчала, наприклад, грунти
більшості областей держави, в тому числі грунти всіх областей її
західної і центральної частини. Вона вела також грунтові здіймання в
областях Центральної Росії, Уралу, Західного Сибіру і Північного
Казахстану. Аналітична лабораторія на Україні функціонує також в
Одеському університеті.

Наявність в Україні ряду спеціалізованих науково – практичних
структурних підрозділів з комплексного дослідження її ґрунтового покриву
матиме позитивне значення в майбутньому, оскільки йдеться про
необхідність оперативного врахування тих всебічних змін у структурі
землекористування, які очікуються в зв’язку з проведенням економічної
реформи та приватизації землі. За цих умов потреби в дослідженнях
грунтів повсюдно зростатимуть. Причому йдеться насамперед про розробку
рекомендацій по поліпшенню родючості грунтів шляхом проведення їх
всебічного вивчення на рівні конкретних землекористувачів і власників.

Відомо, що грунтовий покрив формується цілим рядом ґрунтових чинників.
Насамперед це материнські породи, їх хімічний і гранулометричний склад,
діяльність людей, тварин, мікроорганізмів, а також клімат, рельєф
абсолютна висота місцевості, рослинний покрив тощо. Залежно від
взаємодії цих чинників на конкретній території формуються певні типи
грунтів, які в умовах України мають яскраво виражений зональний
характер. В їх розміщенні по території України простежуються дві основні
закономірності : широтна зональність на рівнинній частині та висотна
поясність в Українських Карпатах і Кримських горах. Ґрунтовий і
рослинний покрив змінюється також і в довготному напрямі в зв’язку з
посиленням континентальності клімату із заходу на схід. Грунтові і
рослинні зони простягаються з південного заходу на північний схід. На
заході широколисті та мішані ліси заходять трохи далі на південь, а на
сході степи – на північ.

Метою курсової роботи є вивчення теоретичних питань, які застосовуються
для розгляду земельних ресурсів, розміщення і їх економічна оцінка.

В процесі виконання курсової роботи розглядаються наступні питання :

Особливості розміщення земельних ресурсів;

Економічна оцінка земельних ресурсів України;

Вивчається сучасний рівень використання земельних ресурсів;

Досліджуються проблеми раціонального використання земельних ресурсів,
перспективи розвитку.

Курсова робота складається з вступу, 4 – х розділів та висновку.

Розділ 1

Розміщення земельних ресурсів України

Різні типи грунтів в Україні займають неоднакові площі.

На півночі рівнинної частини, на Поліссі, поширені дерново-підзолисті
сірі лісові і темно-сірі опідзолені грунти.Дерново-підзолисті та дернові
грунти формуються в умовах надмірного зволоження на переважно
безкарбонатній основі, мають підвищену кислотність ґрунтового розчину.
Дерново-підзолисті утворилися на водно-льодовикових, льодовикових та
глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними
дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і
піщаних рівнинах. В Україні найбільш поширені ґрунти середнього і
слабкого ступеня опідзолення. Під заболоченими лісами чи на післялісових
луках формкються їх оглеєні відміни. Розріз (профіль) цих ґрунтів
поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний
– 18-24 см. Дерново-підзолисті грунти бідні на гумус, його вміст у
верхньому горизонті становить тільки 0,7-2,0 %.Для підвищення їх
родючості вносять органічні і мінеральні добрива. Дерново-підзолисті
ґрунти завдяки вмісту в них сполук заліза та алюмінію мають кислу
реакцію ґрунтового розчину. Для покращення умов росту
сільськогосподарських культур їх вапнують. На зволожених місцевостях під
сосновими лісами (борами), а також на піщаних терасах заплав
зустрічаються дерново-борові ґрунти. Ці ґрунти (без впровадження певних
агротехнічних заходів) характеризуються низьким вмістом гумусу,
несприятливими фізичними властивостями, відносно низькими врожаями. В
межах виходу на поверхню відкладів крейди на Поліссі, особливо в його
західній частині, сформувались одні з найбільш родючих грунтів, якими є
дерново-карбонатні (вони ще відомі під назвами перегнійно-карбонатні або
рензини).Дерново-карбонатні ґрунти малопотужні, щебенюваті.

Бурі лісові (буроземи) і буро-підзолисті грунти поширені в межах лісової
смуги вертикальних зон Карпат і Криму, а також у Передкарпатті та
Закарпатті, дуже рідко на Опіллі. В Українських Карпатах характер
ґрунтового покриву змінюється з висотою. Формуються в умовах достатньої
зволоженості, відносно тривалого теплого періоду, переважно з участю
мікроорганізмів під листяними або шпильковими лісами. В районах
низькогір’я Карпат і в Передкарпатті поширені підзолисто-буроземні,
буро-підзолисті, лучно-бурі оглеєні грунти.

Лучно-бурі ґрунти утворились під лучною і деревною рослинністю на
алювіальних відкладах. Вміст гумусу в їх верхньому шарі становить –
3-5%. Площі з цими ґрунтами використовуються під сіножаті і пасовища.

У Передкарпатті поширені буро-підзолисті і поверхнево-оглеєні грунти.
Явище поверхневого оглеєння зумовлене значним атмосферним зволоженням і
застоюванням води на поверхні. Ці ґрунти кислі, природна родючість їх
невелика.

У південно-західних передгір’ях поширені підзолисто-буроземні ґрунти.
Вони мають буруватий колір, оскільки містять сполуки заліза. Ґрунти
утворились під широколистими лісами в умовах теплого і вологого клімату.
В передгір’ях сприятливі умови для садівництва і виноградарства. У
гірсько-лісовому поясі на висотах від 325 до 1 450 м переважають бурі
лісові ґрунти. Вони сформувалися під широколистими і хвойними лісами на
продуктах вивітрювання гірських порід. Гумусовий горизонт їх має
потужність від ЗО до 40 см. Ці грунти щебенюваті , містять 2,5- 4,0%
гумусу, кислі придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На
північно-західних схилах над бурими лісовими грунтами вузькою смугою
поширені гірсько-підзолисті грунти. Вони мають невелику потужність,
характеризуються значною щебенюватістю.

Вище лісового поясу на плосковершинних схилах хребтів і вершинах
поширені гірсько-лучні і гірсько-торфові грунти. Вони утворилися під
лучною рослинністю в умовах надмірного зволоження на пісковикових
породах. Гірсько-торфові ґрунти мають незначний торфовий горизонт.

У Лісостеповій зоні, а також у південних районах Полісся розміщені
перехідні від дерново-підзолистих до чорноземних грунтів – сірі лісові.
Сірі лісові ґрунти сформувалися на лесових породах під широколистими
лісами. Залежно від інтенсивності прояву лісового чи степового процесу
грунтотворення вони поділяються на ясно-сірі і темно-сірі опідзолені
підтипи. Ясно-сірі та сірі лісові ґрунти мають також добре помітний
поділ свого профілю на горизонти, їх верхній (гумусовий) горизонт сірого
кольору, в ньому міститься 2,5- 3,0% гумусу.

На заболочених масивах формуються сірі лісові оглеєні ґрунти.
Регулювання водного режиму цих ґрунтів є важливим напрямом підвищення їх
родючості.

Темно-сірі опідзолені грунти на відміну від сірих лісових мають
потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий
прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5- 4,5%, вони багатші, ніж сірі
лісові ґрунти, на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор.

Великого поширення в Україні набули чорноземні та каштанові грунти.
Найродючіші з них – чорноземи, поширені у лісостеповій і степовій зонах
України. Чорноземи займають найбільшу площу в Україні (під ними зайнято
близько 60% усіх сільськогосподарських угідь держави). Вони широкою
смугою (в межах Лісостепу і Степу) простягаються зі сходу на захід. Це
найродючіші грунтові різновиди України: вони багаті гумусом (4- 9%),
темно-сірого кольору; їх товщина досягає 1- 1,5 м .Чорноземи утворилися
під трав’янистою рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки
трав’янистій рослинності і невеликій кількості опадів, які не можуть
вимити поживні речовини, що утворюються з решток рослин, вони
накопичуються в грунті. Тому чорноземи мають потужніший, ніж всі інші
грунти, гумусовий горизонт, з яким пов’язана їх висока родючість.
Формування різних підтипів чорноземів суворо підпорядковане широтній
географічній зональності. Так, в межах Лісостепу формуються чорноземи
опідзолені та чорноземи типові мало- і середньогумусні, в Північному
Степу-чорноземи звичайні, Центральному Степу- чорноземи південні,
чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід. В сухому Південному
Степу поширені темно-каштанові ґрунти, а в арідних умовах
причорноморських і присиваських степів – навіть каштанові.

Опідзолені чорноземи займають значні площі в північній частині
лісостепової зони, поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській,
середньоросійській височинах. Вони зовні подібні до темно-сірих
опідзолених грунтів, але мають потужніший гумусовий горизонт, у них
більший вміст гумусу- 3,5- 5,5%.Опідзолені чорноземи утворилися в
процесі природного заростання степових просторів широколистими лісами.
Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.

Типові чорноземи утворилися під лучними степами та в умовах періодичного
промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню в них коріння і
вологи. Тому їх гумусовий горизонт досягає глибини 120- 150 см, а весь
ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого
з глибиною зменшення. Ці ґрунти мають зернисту структуру, містять у
верхньому шарі від 3 до 6% гумусу. Родючість їх також є високою. Типові
чорноземи займають лівобережну частину Лісостепу.

Звичайні чорноземи поширені в північній частині степової зони. Вони
утворилися під різнотрав’ями і типчаково-ковиловими степами за умов
посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх
менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст
гумусу у верхньому шарі змінюється від 4- 5 до 6,5%.

Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської
низовини, Степовому Криму. Ці ґрунти утворилися в умовах посушливого
клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність
гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Гумусовий шар
чорноземів невеликий, близько 25 см. Материнськими породами є лес і
червоно-бурі глини. Вміст гумусу у верхньому горизонті 3,0- 3,5%.
Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини ЗО- 50 см. А на
глибині 90- 120 см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це
погіршує агрономічні властивості цих ґрунтів. Вони містять від 3,5 до
5,0% гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських
культур на цих ґрунтах потрібне зрошення.

Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені на Донецькій
височині, в Степовому Криму і передгір’ях Кримських пасом. Гумусовий
горизонт їх має буруватий відтінок, в ґрунті наявний щебінь материнських
порід. Родючість цих грунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.

На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового
Криму, де кліматичні умови посушливі, поширені темно-каштанові і
каштанові грунти, їх гумусовий горизонт має потужність 40-50 см. Вміст
гумусу у верхньому горизонті становить 3,0- 4,5%.

На півдні, в районах із субтропічним кліматом в нижньому поясі
південного схилу Кримських гір до висоти 300 м поширені коричневі
ґрунти. На породах червоного кольору ґрунти отримують червоно-коричневе
забарвлення. Вони утворилися під розрідженими лісами і чагарниками,
трав’янистою степовою рослинністю на продуктах вивітрювання карбонатних
порід. Названі ґрунти формуються в умовах недостатньої (в теплий період)
зволоженості. Гумусовий горизонт має сірувато-коричневий колір до
глибини 25-33 см. Вміст гумусу у верхньому шарі становить 5-7%. На
крутих схилах ці ґрунти піддаються змиву водами атмосферних опадів. В
цьому ж поясі поширені червоно-коричневі ґрунти, що утворились під
трав’янистою рослинністю. Вміст гумусу в їх верхньому шарі 3,0- 3,5%,
вони щебенюваті. Грунти придатні для садів і виноградників.

Лучні та болотні ґрунти не в повній мірі підпадають під зональний
принцип розміщення, хоча найкращі природнокліматичні умови для їх
формування і функціонування є саме в зонах достатнього зволоження, тобто
в західних і північних (поліських) районах України. Для них властивий
процес оглеєння у зв’язку з формуванням в умовах високого рівня
ґрунтових вод (1,5-3м). Для степових районів лучним і болотним грунтам
властиве засолення.

У заплавах річок та зниженнях значні площі займають дернові грунти. Ці
грунти утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні
ґрунтових вод. Вміст гумусу у верхньому горизонті лучних грунтів
становить 3-6%, вони багаті на поживні речовини.

Лучні грунти формуються при значному зволоженні. У зоні мішаних лісів,
долинах річок, на межирічих зниженнях поширені болотні фунти. Серед
болотних грунтів найбільш поширеними є болотно- мінеральні,
мулувато-глейові, перегнійно-глейові підтипи, а також підтипи з
прошарками різної товщини торфу (торфувато-глейові, торфово-глейові і
торфовища). Потужність торфового шару може бути різною (10-500 см і
більше). Всі лучні та болотні грунти вимагають для їх раціонального
використання осушувально-зволожувальних водних меліорацій. Та великі
масштаби переважно осушувальних меліорацій, які інтенсивно велися на
Україні, особливо на Поліссі, не завжди забезпечували позитивні
результати. Це пояснюється тим, що формування меліоративної мережі
значно випереджувало спорудження водоакумуляційних систем. Як наслідок,
мало місце переосушення земель, а в період інтенсивних опадів вода
затоплювала великі площі. Дотримання науково обґрунтованих підходів щодо
водної меліорації набуває за цих умов першочергового значення.

Особливої уваги заслуговує в державі проблема раціонального
сільськогосподарського освоєння солонців, солончаків і солодів. Це
пояснюється тим, що площа названих земель, особливо засолених за останні
роки поступово розширюється, що, в свою чергу, зумовлює скорочення фонду
найбільш продуктивних земель. Приріст площ солонців і солончаків
відбувається насамперед за рахунок нових ділянок, які в результаті
нераціонального використання при підтопленні земель внаслідок
неефективного ведення господарства переходять з категорії продуктивних у
категорію малопродуктивних. Особливо інтенсивно відбувається цей процес
поблизу великих дніпровських водойм у південній і центральній частинах
України, а також на поливних землях. Там розташовані значні масиви
земель з підвищеним вмістом солей, зрошення яких призводить до виносу
солей мінералізованими ґрунтовими водами і акумуляцією їх в поверхневих
шарах грунтів.

Механізм формування солончаків достатньо вивчений: грунтові води, що
проходять вгору через насиченні солями грунтово творчі породи, на
поверхні випаровуються, де і осідає шар солі. Солончаки поширенні в
південній частині України. В цілому території, зайняті солончаками,
порівняно невеликі.

Більшу площу займають у державі солонці, засолення яких значно менше,
ніж солончаків. Ці грунти характеризуються невисокою водопроникливістю
та високим ущільненням солонцевого горизонту, формування якого зумовлено
значним вмістом увібраного натрію.

Найбільш ефективними заходами по розсолонцюванню та, відповідно,
поліпшенню агрофізичних властивостей солонців і сильно-солонцюватих
грунтів є меліоративна плантажна оранка на глибину 60 см, яка сприяє
виорюванню на поверхню карбонатів кальцію та гіпсу. Це зумовлює
витіснення з увібраного комплексу солонців натрію та заміщення його
кальцієм. Таке механічне руйнування щільного солонцевого горизонту і
хімічна самомеліорація (заміщення натрію кальцієм) приводить до різкого
поліпшення водно-фізичних властивостей грунту і підвищення урожайності
сільськогосподарських культур. В добре промитих засолених грунтах
реакціях ґрунтового розчину стає нейтральною і навіть кислою, відсутні
легкорозчинні солі, підвищується їх потенціальна родючість.

Ґрунтовий покрив, як уже відмічалося, тісно взаємопов’язаний з іншими
елементами природного середовища, і його особливості найбільш рельєфно
проявляються у різних природних зонах.

Розташована на півночі України Зона змішаних лісів збігається з
Поліссям. У його межах переважають дерново- слабо- та
середньо-підзолисті грунти: на них припадає близько 60% усієї території
зони. Ці грунти в більшості оглеєні та відносно бідні поживними
речовинами. Розораність названих грунтів досить висока. Друге місце (20%
території) посідають дернові та лучні грунти, розташовані на знижених
ділянках рельєфу, їх використовують переважно як сіножаті та пасовища.
Близько 10% площі Полісся припадає на торфовища та торфо-болотні грунти.
Усі вони, як відомо, характеризуються підвищеною зволоженістю та
кислотністю ґрунтового розчину.

Великою строкатістю ґрунтового покриву відрізняється Лісостепова зона
України, де його формування проходить переважно на лесових породах.
Переважають сірі та темно-сірі опідзолені грунти, а також типові,
опідзолені, рідше реградовані чорноземи; деколи зустрічаються галогенні
(солонцюваті) грунти. Найбільш родючі чорноземи знаходяться на
Волино-Подільській та Придніпровській височинах, а також на Лівобережжі
Дніпра.

У південній частині України значна площа припадає на звичайні чорноземи
(понад 20% усієї території Степової зони). Потужність гумусового шару
цих грунтів, що займають північну частину Степу, відносно невисока.
Південна частина зони вкрита різновидами південних чорноземів. На
території, яка безпосередньо прилягає до Чорного та Азовського морів,
поширені темно-каштанові грунти, рідше каштанові. Практично всі грунти
південної частини Степу солонцюваті, а нерідко і засолені. Окремими
плямами в Степу зустрічаються солонці та солончаки.

У зоні Карпат (передгір’я Закарпаття та Притисенська низовина,
Прикарпаття, а також власне Українські Карпати) переважають бурі лісові
та дерново-буроземні грунти. У гірських районах спостерігається чітко
виражена вертикальна поясність у розміщенні ґрунтового покриву.

У лісостеповій частині Гірського Криму зустрічаються в основному
чорноземи та сірі лісостепові малопотужні шебнисті ґрунти, а також
буроземи. Південні схили, що круто обриваються до Чорного моря (Головна
гряда), вкриті коричневими і коричнево-червоними ґрунтами.

У цілому ґрунти України характеризуються винятково високою природною
родючістю. Переважають різновиди чорноземних грунтів, а серед них-
найродючіші типові чорноземи, звичайні чорноземи і південні чорноземи
(ці грунти відповідно займають 18,1; 27,7 та 8,9 % загальної площі орних
земель держави). Майже 10 % орних земель припадає на опідзолені та
реградовані чорноземи, близько 6 %- чорноземи і дерново-скелетні грунти
на щільних лордах, чорноземи на супіщаних і піщаних лордах,
лучно-чорноземні грунти. Значні площі припадають на дерново-підзолисті
(близько 7 %), опідзолені (5 %) і сірі лісові (6,7 %) грунти, які
характеризуються відносно високою природною родючістю. Поширені також
каштанові (близько 9 %), лучні (2 %), дерново-оглеєні (1,3 %), буроземні
(0,4 %) та інші різновиди грунтів.

Ґрунтовий покрив України сприяє, при науковому обґрунтованому введенні
землеробства, розвитку високопродуктивного сільськогосподарського
виробництва отриманню високих і стабільних урожаїв.

Розділ 2

Економічна оцінка земельних ресурсів

Багатоцільовим ресурсам (площі лісових, сільськогосподарських,
рекреаційних угідь, землі промислового та іншого
несільськогосподарського призначення, водойми) характерна зростаюча
конфліктність між природокористувачами та пошуком найкращого
багатостороннього використання. Завдання вибору оптимального
використання багатоцільового ресурсу або виділення найбільш ефективних
одноцільових ресурсних джерел вирішується за допомогою економічного
оцінювання природних ресурсів.

За минулі роки в країні досягнуто великих успіхів у вивченні природних
ресурсів, нагромаджено велику фактичну інформацію про обсяги, розміщення
і властивості окремих їх видів і родовищ, узагальнено досвід
господарського використання, досліджено закономірності територіальної
організації. Однак ще не повністю розв’язані методологічні й методичні
проблеми економічної оцінки.

Поняття “економічна оцінка природних ресурсів” широко дискутується в
економічній та економіко-географічній літературі .Географи здебільшого
використовують поняття “господарська оцінка природних ресурсів”.
Проектування розміщення продуктивних сил потребує даних, що стосуються
економічної оцінки природних ресурсів, яка передбачає розробку
інтегральних кількісних і якісних показників природно-ресурсного
потенціалу окремих регіонів і країни в цілому. Показники економічної
оцінки природних ресурсів повинні бути насамперед порівняльними. Це
означає, що кількісні показники мають уможливлювати порівняння різних
джерел однойменних ресурсів і варіантів (способів) використання їх.
Водночас економічна оцінка виражає природні й виробничо-технічні аспекти
освоєння і використання природних ресурсів через вартісні показники.
Джерелом створення вартості можуть бути затрати праці на підготовку їх
до використання, відтворення і поліпшення. Однак вартісна оцінка дещо
однобічна, оскільки не враховує територіальне диференційованих
властивостей природних ресурсів.

А. А. Мінц пропонує як економічну оцінку природних ресурсів враховувати
вплив територіальних відмінностей у природних властивостях цих ресурсів
та їхніх джерел на продуктивність суспільної праці. Нерівномірність їх
просторового розподілу потребує врахування різниці в обсягах ресурсів
оцінюваних об’єктів. Критерієм оцінки пропонується вважати порівняльну
економічну ефективність використання певного джерела ресурсів або
територіального поєднання їх. Відмінності в ефективності виражаються в
диференційованих сумарних затратах живої і уречевленої праці. Враховуючи
це, показниками економічної оцінки повинні бути виражені в собівартості,
яка характеризує поточні витрати, і питомі капіталовкладення, що
виражають величину одноразових витрат. Залежно від практичних запитів
доцільно виробити кілька критеріїв економічної оцінки: елементна оцінка
окремих джерел природних ресурсів; оцінка територіальних поєднань різних
природних ресурсів; оцінка природних умов життя або виробництва.

Послідовники академіка С. Г. Струмиліна оцінку природних ресурсів
пов’язують із витратами на освоєння і відтворення їх. Ряд учених, і
серед них Л. В. Канторович, В. С. Нємчинов, М. П. Федоренко, вважають,
що показниками економічної оцінки природних ресурсів є диференційована
рента, диференційований доход, валова продукція, тобто ефект від
експлуатації ресурсів. М. М. Некрасов стверджує, що для економічної
оцінки природних ресурсів, окремих їх видів найрезультативнішим слід
вважати метод витрат. Під останнім вважають величину граничних, з
погляду народного господарства, витрат на одиницю приросту продукції в
певному районі на певному відрізку часу. Критерієм оцінки кожного виду
ресурсу є сукупний ефект від певного джерела ресурсів, який залежить від
різниці між кінцевими і прямими витратами на приріст виробництва
продукції в розрахунку на одиницю відповідного природного ресурсу.

Таблиця 2.1

Компонентна структура потенціалу земельних ресурсів в економічних
регіонах і областях України

Регіони, області Сумарний потенціал,% від сумарного в Україні Потенціал
земельних ресурсів,

%

Східний 49,4 32,7

Дніпропетровська 10,9 21,3

Донецька 12,3 16,8

Запорізька 3,9 49,7

Кіровоградська 3,0 70,3

Луганська 8,8 13,8

Полтавська 3,5 68,1

Сумська 2,7 65,3

Харківська 4,3 54,6

Західний 35,1 55,0

Вінницька 3,6 79,1

Волинська 1,7 55,2

Житомирська 2,9 59,8

Закарпатська 2,5 19,4

Івано-Франківська 2,2 24,1

Київська 4,0 59,5

Львівська 3,7 29,2

Рівненська 1,8 55,0

Тернопільська 2,1 75,0

Хмельницька 2,7 72,6

Черкаська 3,0 67,7

Чернігівська 3,6 59,1

Чернівецька 1,3 50,0

Південний 15,5 57,4

Кримська 6,0 39,0

Миколаївська 2,9 66,7

Одеська 3,7 71,8

Херсонська 2,9 67,1

Всього 100,0 44,4

На початок 2006р. площа сільськогосподарських угідь становила 40,7 млн.
га, у тому числі 32,2 млн. га ріллі. Впрододовж останніх п’яти років
площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 178 тис.га (ріллі – на
285 тис.га), переважно з переведенням у категорію
несільськогосподарських угідь, виходячи з екологічних міркувань та
завдяки здійсненню земле охоронних заходів. Частково землі відводилися
різним землекористувачам для несільськогосподарської діяльності. Ці
вилучення зумовили деяке зниження освоєності земельного фонду і
сільськогосподарських угідь.

У сільському господарстві України використовується 16 507, 8 тис. га
орних земель, з них 7223 тис. га середньо – і 293 тис. га сильно
дефляційно небезпечних, у тому числі 1515 тис. га еродованої ріллі.
Водна ерозія має місце на площі 10 583 тис. га ріллі, з якої 2238 тис.
га ріллі, з якої 2238 тис. га середньо- і 477 тис. га сильнозмиті орні
землі. Очевидно, що не тільки з екологічних, а й з економічних міркувань
орні землі, що піддаються деструктивному впливу природного і
господарського характеру, доцільно трансформувати в інші угіддя
(сіножаті, пасовища) або заліснити з метою зменшення деградації та
екологічно оздоровлення довкілля, включаючи водойми.

Одним з найважливішим показників, що характеризують наявність придатних
для ведення сільського господарства земель, є землезабезпеченість (площа
продуктивних земель у розрахунку на душу населення). Впродовж 35 років у
зв’язку зі збільшенням чисельності населення і зменшенням площі угідь
землезабезпеченість в Україні знижувалась.

Таблиця 2.2

Площа сільськогосподарських угідь і ріллі на душу населення України, га

Площа Роки

1960 1975 1980 1985 1990 1995 2000

Сільськогосподарських угідь 1,01 0,88 0,85 0,83 0,81 0,81 0,84

Ріллі 0,80 0,70 0,69 0,67 0,65 0,65 0,66

Серед європейських країн за рівнем забезпеченості сільськогосподарськими
угіддями Україна посідає друге місце. Площа сільськогосподарських угідь
на душу населення в середньому по Європі становить 0,43 га, в Україні
0,84, площа ріллі в Європі та світі становить 0,24 га на душу населення.
Отже, Україна належить до найбільш земле забезпечених країн світу. Однак
продуктивні землі слід використовувати ефективно та оберігати від
розбазарювання і шкідливих впливів, що руйнують грунти і знижують їхню
родючість, оскільки у багатьох випадках втрачені для використання в
аграрному виробництві площі не відновлюються, а відтворення корисних
властивостей грунтів потребує великих витрат.Таблиця 2.3

Земельні ресурси України

Загальна земельн а площа, тис. га Сільськогосподарсь кі угіддя, тис. га
Показник сільськог осподарсь кого освоєння території Забезпече ння
населення орними землями, га/чол.

всього рілля

Україна 60355,0 407730 32989 0,69 0,65

Автономна Республіка Крим 2694,5 1774,2 1214,3 0,66 0,48

Вінницька 2651,4 2939,4 1776,7 0,77 0,92

Волинська 2014,4 1055,0 690,4 0,49 0,65

Дніпропетровська 3192,3 2510,3 2138,7 0,79 0,55

Донецька 2651,6 2034,8 1684,4 0,77 0,13

Житомирська 2880,8 1654,0 1307,3 0,55 0,85

Закарпатська 1275,3 453,3 192,6 0,36 0,15

Запорізька 2718,5 2242,5 1944,6 0,83 0,93

Івано-Франківська 1392,7 608,7 417,7 0,43 0,29

Київська 2894,3 1706,6 1441,8 0,59 0,74

Кіровоградська 2458,8 2044,6 1803,3 0,83 1,45

Луганська 2668,5 1884,4 1454,1 0,71 0,51

Львівська 2183,1 1263,2 864,8 0,58 0,31

Миколаївська 2463,0 2003,3 1715,6 0,81 1,28

Одеська 3331,3 2562,7 2081,0 0,77 0,77

Полтавська 2874,5 2182,5 1844,0 0,63 1,05

Рівненська 2005,2 927,9 669,4 0,46 0,58

Сумська 2383,9 1720,2 1380,8 0,73 0,96

Тернопільська 1382,4 1055,0 917,4 0,77 0,79

Харківська 3140,7 2412,3 1977,2 0,67 0,62

Херсонська 2841,4 1968,8 1757,5 0,69 1,48

Хмельницька 2062,9 1568,8 1354,5 0,76 0,89

Черкаська 2092,1 1454,5 1301,1 0,68 0,85

Чернівецька 809,6 472,6 338,6 0,58 0,36

Чернігівська 3191,8 2121,1 1540,2 0,66 1,09

Розділ 3

Сучасний рівень використання земельних ресурсів, їх стан

Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але
в різних природних зонах спостерігаються відмінності. В зоні мішаних
лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та степовій
зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів
України. Розораність земель у лісостеповій зоні – близько 70 %. Найвищою
є сільськогосподарська освоєність степової зони – понад 80 %, тут
найбільш поширене зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають
ліси, луки; ділянки з орними землями поширені в передгір’ях, міжгірних
улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні
землі займають незначні території.

Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно.
Найбільші площі займають землі сільськогосподарського призначення.
Значна частина припадає на населені пункти.

Таблиця 3.1

Розподіл земель між користувачами та власниками землі в Україні, 2005р.

Землекористувачі, власники землі Площа ,тис. га Частка від загальної
площі, %

Сільськогосподарські підприємства Громадяни, яким надано землю у
власність і користування , в т.ч. селянські (фермерські )господарства
Житлово – експлуатаційні організації Заклади культури,
науки й освіти , охорони здоров’я, побуту та інше Промислові,
транспортні, оборонні підприємства, підприємства зв’язку Землі
природоохоронного, рекреаційного, історико – культурного призначення
Лісогосподарські підприємства Водогосподарські підприємства
Землі запасу Землі тимчасового користування
Всього земель 40805,5

635,3

129,0

145,7

2192,1

236,0

7022,6

532,7

3353,9

2358,0

60354,8 67,6

1,0

0,2

0,2

3,6

0,4

11,6

0,9

5,6

3,9

Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати
несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, перезволоженість,
засолення, посушливість, солонцюватість).

Останнім часом у зв’язку з інтенсифікацією землеробства переважно на
основі не завжди достатньо обгрунтованих методів водної та хімічної
меліорації помітнопогіршився баланс гумусу, особливо в чорноземах,
зросла концентрація шкідливих речовин, збільшилася засоленість і
кислотність грунтів, порушився їх повітряний і водний режим. Відомі
високою природною родючістю українські чорноземи через їх некадекватне
відновлення характеризуються зменшенням потужності ґрунтового шару,
різким зниженням вмісту гумусу і погіршенням його фізико-хімічних
характеристик, у першу чергу, структури. Без застосування необхідних
запобіжних заходів може і далі порушуватися їх агрофон та
знижуватисяродючість полів, зменшуватися вміст гумусу, що зумовить
прогресуючу їх деградацію. Це стосується й усіх інших ґрунтових
різновидів держави.

Останнім часом різко погіршилась екологічна обстановка на земельних
угіддях України, що пов’язане із значним забрудненням грунтів,
поверхневих і підземних вод. В лісостепових грунтах в районах
вирощування цукрових буряків та зерна накопичено досить значні залишки
2,4-дихлорфеноксиоцтової і трихлороцтової кислот. Практично повсюдне
використання пестицидів сприяє їх накопиченню в грантах, особливо при
використанні інтенсивних технологій. Так, вирощування озимої пшениці в
Західному Лісостепу зумовлює значний вміст в грантах таких пестицидів,
як волатон та фундазол.

Тривале використання великих доз мінеральних добрив зумовило досить
згромадження в ґрунтах гостро токсичних речовин. Це, в першу чергу, фтор
(залишок фосфорних добрив) та хлор (залишок калійних добрив). Ще більш
шкідливими є миш’як, свинець, стронцій, та інші елементи, які також є
складовими частинами мінеральних добрив.

Найбільш поширеним і шкідливим є нітратне забрудненя грунтів і ґрунтових
вод. Це призводить до росту обсягів рослинної продукції, вміст нітратів
в якій перевищує гранично допустимі концентрації. Згідно з численними
аналітичними даними вміст нітратів у овочевій продукції, вирощеній на
Україні, збільшився останнім часом у 1,7-8,3 рази.

Розділ 4

Проблеми раціонального використання, їх вирішення

Відомо, що природа – єдина і неподільна, а сучасне господарство –
результат взаємодії природи і суспільства. Отже, суспільство,
господарство і природа -взаємопов’язані, зв’язок цей має глобальний
характер, стан і доля кожного із компонентів – взаємозалежні.

Ця порівняно проста теза є відправною щодо розуміння низки глобальних
екологічних проблем.

На жаль, протягом тисячоліть людина посилено втручалася в природу, не
дбаючи про підтримку в ній рівноваги. Особливо ускладнилися відносини
суспільства і природи в XX ст., коли в процесі науково-технічної
революції різко зріс антропогенний вплив на навколишнє середовище. Через
різке збільшення кількості населення, інтенсивну індустріалізацію та
урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати
здатність екологічних систем до самоочищення і відновлення. У відносинах
людини і природи настала криза, яка викликала екологічні проблеми
глобального характеру.

Зростання потреб сучасного господарства призводить до великих втрат у
природі. Щорічно на земній кулі перетворюються на пустелю 6 млн.
гектарів родючих земель; 11 млн. гектарів лісу вирубується, гине від
пожеж або забруднення довкілля; внаслідок проживання в місцях
інтенсивного забруднення хворіють сотні тисяч людей. Спостереження за
кліматом дають змогу визначити зміни газової структури атмосфери,
вивчати явище “парникового” ефекту, що посилюється внаслідок збільшення
частки СО2, випадання кислотних дощів, виснаження озонового прошарку,
який оберігає життя на Землі від жорстокого ультрафіолетового
випромінювання Сонця.

Катастрофічних розмірів набуло забруднення морів і океанів. Стічні води
промислових підприємств і міст, змиті з полів добрива і отрутохімікати
потрапляють у річки. Окремі акваторії Світового океану є місцем
зберігання радіоактивних і високотоксичних відходів. Видобуток корисних
копалин на шельфі морів і океанів посилює небезпеку аварій. Великим
джерелом забруднень став морський транспорт, особливо нафтовий. Через
забруднення води гине рослинність і тваринний світ морів, порушуються
процеси глобального газо- та теплообміну між океаном та атмосферою.

Окреслились зміни глобального характеру, які можуть призвести до
незворотних порушень у біосфері. Особливо значної гостроти екологічні
проблеми досягають у густонаселених та індустріальних районах.

Негативні наслідки антропогенного впливу на географічну оболонку такі
значні і масштабні, що їх уже визначають як екологічну кризу.

Екологічна криза – це порушення взаємозв’язків в системі географічної
оболонки або незворотних явищ у біосфері, що викликані антропогенною
діяльністю і загрожують існуванню людини як виду.

Наприклад, погіршується енергетична, мінерально-сировинна та продовольча
забезпеченість земної цивілізації, зростає забруднення довкілля, є
небезпека зміни генетичного фонду людства. В підходах до висвітлення
екологічної кризи є два напрями наукової та суспільної думки:
песимістичний і оптимістичний. Песимісти заперечують можливість
поступального розвитку цивілізації за співвідношеннями народжуваності та
смертності, темпів економічного зростання, умов забруднення довкілля.
Вони пропонують обмежити чи навіть зупинити техніко-економічний розвиток
людства.

Оптимісти відстоюють можливість збереження масштабів економічного
розвитку за умови забезпечення сурових державних заходів захисту
географічного середовища та раціонального природокористування,
організації процесів виробництва і споживання на основі радикальної
перебудови технологій, створення нових технічних засобів і технологічних
процесів, більш прийнятих з екологічної точки зору.

Найбільш логічний шлях подолання екологічної кризи полягає в
усвідомленні того, що захист географічного середовища полягає в
організації раціонального використання природи.

Життя географічної оболонки планети – не підвладне обмеженням, які
створює політичне розмежування держав. Однак, деякі природні ресурси і
процеси є більш локалізованими, контроль та управління ними можливі з
боку окремих держав. До них належать природні ресурси, пов’язані з
державною територією і які є елементами: земля, надра, внутрішні води,
ресурси континентального шельфу, рослинність тощо.

Водночас є природні ресурси, контролювати і зберігати які неможливо
зусиллями окремих держав. Вони або знаходяться в міжнародному просторі
(відкрите море, космос), або перемішуються між різними країнами і
континентами. До них належать атмосферне повітря, ресурси Світового
океану і прісної води, природні багатства Антарктиди, тварини, що
мігрують. Охороняти їх можливо тільки за умови міжнародного
співробітництва.

До цієї проблеми додаються й інші, пов’язані з організацією
природокористування.

Проблеми раціонального використання земельних ресурсів та виробництво
продовольства стоїть немовби на стику різних за своїм характером
завдань: освоєння та раціональне використання сільськогосподарських
угідь, розвитку сільськогосподарської науки, пошуків вирішення
організаційних політичних та соціально-економічних питань. Розвиток агро
виробничої сфери пов’язаний з посиленням антропогенного впливу на
географічне середовище і стимулюються загостренням демографічної
ситуації на планеті. Розв’язання проблеми неможливе без використання
науково-технічного прогресу.

В окремих регіонах країни склалася напружена ситуація із забезпеченням
населення продовольством, причиною якої є нерівність у
соціально-економічному розвитку країни і подекуди стихійні лиха.

Але проблема забезпечення країни продовольством полягає не в тому, що в
світі не вистачає сільськогосподарських продуктів (у країні виробляється
на душу населення достатньо зерна, м’яса, цукру, овочів тощо), а тому,
що розміщення їх виробництва не збігається з географією попиту на
продовольство. Шлях розв’язання проблеми полягає в пошуку можливостей
підвищення продуктивності сільського господарства.

Екологічний стан території України оцінюється як кризовий. Це є
наслідком того, що тривалий час Україна була окраїною СРСР. В результаті
господарська діяльність здійснювалася без урахування екологічних вимог.
В Україні розвивалися переважно сировинно-добувні, хімічні і
металургійні галузі промисловості, які є екологічно небезпечними.
Територіальна організація промислового виробництва, його технологія
залишаються недосконалими. Внаслідок нераціонального природокористування
землеробська освоєність і розораність сільськогосподарських угідь в
Україні є найбільшою порівняно з розвинутими країнами світу. В
результаті надмірно забруднюються річки, озера, водосховища, моря,
підземні води, атмосферне повітря, грунт.

Під впливом господарської діяльності людини відбуваються зміни природних
компонентів ландшафтів. Під час будівництва міст, доріг, гребель на
річках, видобування корисних копалин порушується рельєф. Неправильний
обробіток ґрунтів призводить до їх водної і вітрової ерозії, площинного
змиву. Розорювання степів, луків, зведення лісів, осушення боліт
позначаються на видовому складі рослинності, а також, і тваринного
світу: природні угруповання рослин витісняються культурними (поля, сади,
виноградники), збіднюється видовий склад тварин. Зміни цих компонентів
ландшафтів впливають на кліпають і води.

Вплив господарського освоєння території України на її природні умови і
ресурси був неоднаковим у часі і в різних природних зонах. Уже люди
первісного суспільства, які займалися полюванням і збиранням дикорослих
плодів і ягід, впливали на природні ландшафти. Пізніше, в неоліті
(VII-IV тисячоліття до н. е.), кількість населення зросла, воно вже не
могло задовольнитися полюванням на диких тварин і збиранням рослин.
Почали розвиватися землеробство і тваринництво. За трипільської культури
(IV-II тисячоліття до н. е.) землеробський вплив поширюється у
лісостеповій зоні, де розвивалось орне землеробство, а також в зоні
мішаних лісів, де переважало підсічне землеробство. Підсічне
землеробство зберігалося тут до кінця XIX ст. Воно призвело до зведення
лісів на великій частині території Українського Полісся. На зменшення
лісистості на Поліссі і Лісостепу мав вплив також розвиток промислів в
XVII-XIX ст.. (виплавляння металу з болотяних руд, виробництво скла,
поташу).

До кінця XVIII ст.. були в основному розорані лучні степи лісостепової
зони і почалося землеробське освоєння степових ландшафтів України. Воно
супроводжувалось зведенням природної лісової рослинності, що призвело до
зменшення зволоженості ґрунтів та висихання степів, і тому з другої
половини XIX ст. в степовій зоні України спостерігаються посухи, пилові
бурі, вітрова ерозія та ін. Освоєння земель з крутими схилами,
неправильна оранка сприяли утворенню ярів, висиханню малих річок,
замуленню озер, зниженню рівня ґрунтових вод.

Землеробський вплив на ландшафти України є переважаючим і саме ним
зумовлені докорінні перетворення природних ландшафтів. На їх місці в
процесі сільськогосподарського природокористування сформувались агро
ландшафтні комплекси (природно-землеробські, меліоративні, пасовищні).
На сільськогосподарське користування припадає 80 % земельного фонду
України; лісостепові, степові ландшафти розорані на 75-85 %.

На орних землях розвивається водна і вітрова ерозія, що супроводжується
змивом гумусного горизонту, видуванням, засипанням озимих культур,
садів, виноградників, лісосмуг, каналів, доріг. Водна ерозія сьогодні
проявляється на площі 12 млн. гектарів. Щорічно до 3 тис. гектарів
земель руйнується ярами. В степових ландшафтах через екстенсивну
технологію землеробства втрати гумусу за останні 20 років становлять
1,5-2,5 % в орному шарі.

У зоні мішаних лісів України орні землі займають близько 40 % земельного
фонду, мало їх і гірських районах: Українських Карпатах – 16,8 %,
Кримських горах – 21,4% земельного фонду.

Землеробський вплив найбільш проявляється через агротехніку і
меліорацію, якими зумовлюється зниження (підвищення) рівня ґрунтових
вод. Істотними чинниками землеробського впливу є полив, вапнування,
обробіток і піскування земель, впровадження контурної чи смугової
системи землеробства, створення лісових насаджень. Вплив осушувальних
меліорацій помітний в зоні мішаних лісів, окремих частинах Лісостепу.

Там осушувальні меліорації поєднуються з хімічними, лісомеліоративними
та культурно-технічними заходами (підсів трав, заміні чагарників луками
та ін.). У лісостепових і степових ландшафтах України зрошенням
регулюється їх водно тепловий і сольовий режими, при цьому проявляються
супутні несприятливі процеси (підняття легкорозчинних солей, просадки,
підтоплення). Лісомеліоративними заходами охоплено практично всі
еродовані землі, створено полезахисні, приярусні і прибалкові
лісосмуги,, заліснень схили пасовищ, гірські і височинні схили,
проведено суцільне і кулісне заліснення пісків, територій вздовж
каналів, навколо водойм. Проте меліоративні заходи не зажди дають
бажаний ефект. Так, пересушення земель у зоні мішаних лісів
супроводжується зниженням рівня ґрунтових вод на прилеглих до
меліоративних систем територіях, негативними змінами гідрологічного
режиму -обмілінням річок і озер.

У степовій зоні надмірні поливи призводять до вторинного засолення
родючих земель, їх підтоплення і заболочування. Неправильне застосування
мінеральних добрив і отрутохімікатів порушує природній кругообіг
речовин, погіршує якість сільськогосподарської продукції. За
недосконалої технології внесення добрив і обробітку ґрунту рослини
здатні засвоювати тільки 50 % їх кількості, решта змивається поверхневим
стоком, потрапляє в підземні і поверхневі води, підвищує їх
мінералізацію. Отрутохімікати, що використовуються під час вирощування
сільськогосподарських культур, у більшості є токсичними для живих
організмів, шкідливими для здоров’я людей. Потенціальним джерелом
забруднення ґрунтів, поверхневих і підземних вод, повітря є пестициди.
Вони можуть бути причиною патологічних змін у людському організмі.

Помітно впливають на довкілля великі тваринницькі комплекси, їх відходи
за недосконалої технології зберігання потрапляють разом із стічними
водами в річки, озера, ґрунти.

Значні площі продуктивних земель втрачені назавжди через аварію на ЧАЕС,
будівництво каскаду гідроелектростанцій, інших господарських комплексів
та військових полігонів. Певна стабілізація землезабезпеченості в
останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення чисельності
населення над темпами скорочення площі продуктивних угідь. У подальшому
слід очікувати зниження землезабезпеченості в Україні у зв’язку з
передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь з
господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів еколого безпечної
інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення
родючості ґрунтів.

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому
середовищу взагалі та земельними ресурсам зокрема великої шкоди. Так, у
XIX ст.. розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним
шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка
становить 57 % . Сільськогосподарська освоєність території України
зросла до 70, а в ряді районів – і до 90-95 %.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєння силових
земель відбувалося затоплення значних площ внаслідок будівництва
водосховищ на Дніпрі та інших річках. Всього за повоєнний період було
затоплено майже 1,2 млн. га сільськогосподарських угідь. Це порушило
екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними землями, луками і
пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже, причиною
зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та
економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу
сільськогосподарського виробництва стала неправильна система
природокористування.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів
дуже природо місткими і грунтово виснажливими сільськогосподарськими
культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов,
зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських культур
(зернобобових, одно – і багаторічних трав), багаторазовий обробіток
землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його
інтенсивного руйнування та деградації.

За сто років ґрунти України втратили майже 25 % гумусу. Зростання ж
антропогенного навантаження в періоди реалізації політики інтенсифікації
сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих
світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та
продуктивності оголів’я худоби, скільки знижувало родючість земель. Так,
тільки за останні ЗО років вміст гумусу в ґрунтах України зменшився
майже на 9 %,

Ефективне й еколого – безпечне використання біокліматичного потенціалу
та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником
виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площа
земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не
збільшується, а швидше навпаки -зменшується. Родючість земель легше
втратити, ніж відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль,
коштів, ресурсів, часу.

Висновок

Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати
несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, пере зволоженість,
засолення, посушливість, солонцюватість та ін.).

Виходячи з прогресуючої деградації ґрунтового покриву України (різкого
збільшення площ еродованих земель, дегуміфікації ріллі, яка, згідно з
даними Українського науково-дослідного інституту агрохімії і
ґрунтознавства, становить 0,57 т/га в рік, катастрофічного росту
концентрації пестицидів, залишків мінеральних добрив і важких металів
тощо), першочергового значення набуває необхідність введення контурне
меліоративної організації території та контурно меліоративного обробітку
земель, перехід на безвідхідні технології та очистку шкідливих викидів
промислових підприємств. Але основним гарантом поліпшення екології
ґрунтів і підвищення їх родючості повинно стати запровадження
альтернативного (біологічного) землеробства (внесення в грунт лише
органічних добрив, біологічний захист сільськогосподарських культур від
хвороб і шкідників, агротехнічні заходи боротьби з бур’янами тощо).

Використана література

Розміщеня продуктивних сил/ за редакцією Є.П.Качана – Київ:”Вища школа”,
2005

Соціально-економічна географія України/ за редакцією О.І. Шаблія –
Львів:”Світ” 2004

Масляк П.О., Олійник Я.Б. Географія – навчальний посібник – .:”Знання”,
2001

Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія України. – Київ:”Зодіак-Еко” 1998

Заставний Ф.Д. Географія України – Львів:”Світ”, 1994

Заставний Ф.Д. Фізична географія України – Львів:”Світ”, 1996

Сиротенко А.Й., Чернов Б.О. Географія України – Київ: “Благовіст” 1998

Використані карти: навчальний атлас України – Київ: “Картографія” 1997

“Розміщення продуктивних сил” за редакцією В.В. Ковалевського та інших.
Київ “Знання” 1998р.

“Розміщення продуктивних сил України” за редакцією Є.П. Качан. Київ
“Вища школа” 1997р.

“Формування економічних відносин в умовах ринку” збірник наукових праць
під редакцією професора І.Д.Фаріона. Тернопіль 2001.

“Правові аспекти здійснення зовнішньоекономічної діяльності в Україні”.
Журнал “Право України” 1998р.

Основи світогосподарських зв’язків: [Учб. посіб. для екон. вузів и
фак./ В. Н. Гринева, В. В. Мамонова, В. В. Парамонов ]: Під ред. В. Н.
Гриневой, В. В. Парамонова. Х.: Основа, 1993.

Журнал “Провізор” серпень N20, 1998р.

Розміщення продуктивних сил за редакцією Є.Качана – Київ: “Вища школа”,
1998 р.

Соціально-економічна географія України/ за редакцією О.І.Шаблія – Львів:
“Світ” 1994 р.

Масляк П.О., Олійник Я.Б. Географія – навічальний посібник – Київ
“Знання”, 1998 р.

Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія України – Київ: “Зодіак-Еко” 1998 р.

Заставний Ф.Д. Фізична географія України – Львів: “Світ”, 1996 р.

Сиротенко А.Й., Чернов Б.О. Географія України – Київ: “Картографія” 1997
р.

“ Основи загальної екології “ Г.О.Білявський, Київ ,1993 р.

“ Екологічна експертиза, право та практика “ Андрейцев Ю.І.,Москва ,
1989 р.

“ Навколишне середовище та розвиток “. Воронов А. К. Москва , 2005 р.

“Довідкова допомога з географії для тих, що поступають у вузи”, Москва,
1994 р.

Заставний Р.Д. Географія України : Навчальний посібник для географічного
факультету та економічних спціальностей. – Львів: Світ, 2004 –740 с.

Заблоцький Б.Ф. та інші. Економіка України : Національна економіка
України. – Львів: ЛБК НБУ, 1997.-580ст.

Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України: навчальний посібник.
– Львів : Світ, 1994. – 608 с., іл.

Качан Є.П. та інші. Розміщення продуктивнвх сил України: Підручник/ р64.
– К: Вища шк., 1998. – 375с.: іл.

Статистичний щорічник України за 1999 рік / Державний комітет статистики
України;с 78 за редакцією О.Г. Осауленка.; Відп. за вип. В.А. Гловко –
К: Техніка 1999 ISBN 966-575-167-0

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020