.

Промисловий комплекс України: сутність, значення, розвиток, проблеми та шляхи вдосконалення (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1008 6825
Скачать документ

Курсова з РПС

Промисловий комплекс України: сутність, значення, розвиток, проблеми та
шляхи вдосконалення

ПЛАН

TOC \o “1-2” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc28870020” Вступ PAGEREF
_Toc28870020 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc28870021” Розділ 1. Сутність та значення
промислового комплексу PAGEREF _Toc28870021 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc28870022” 1.1. Місце промисловості у структурі
національного господарства PAGEREF _Toc28870022 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc28870023” 1.2. Структура та значенння промислового
комплексу PAGEREF _Toc28870023 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc28870024” Розділ 2. Розвиток промислового комплексу
України PAGEREF _Toc28870024 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc28870025” 2.1. Розвиток промисловості України
PAGEREF _Toc28870025 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc28870026” 2.2. Територіальна організація
промисловості України PAGEREF _Toc28870026 \h 13

HYPERLINK \l “_Toc28870027” Розділ 3. Проблеми та шляхи вдосконалення
промислового комплексу України PAGEREF _Toc28870027 \h 20

HYPERLINK \l “_Toc28870028” 3.1. Проблеми розвитку галузі PAGEREF
_Toc28870028 \h 20

HYPERLINK \l “_Toc28870029” 3.2. Шляхи вдосконалення промислового
комплексу PAGEREF _Toc28870029 \h 24

HYPERLINK \l “_Toc28870030” Висновки PAGEREF _Toc28870030 \h 28

HYPERLINK \l “_Toc28870031” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc28870031 \h 29

Вступ

Виробничо-територіальний комплекс України є важливою складовою ланкою
єдиного східноєвропейського господарського комплексу.

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного
виробництва, розподілу та обміну на своїй території. Економіка України
виділяється складною, досить диференційованою і диверсифікованою
структурою. Для неї характерні: переважання важкої індустрії,
недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання,
наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний
прогрес і розширення й поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих
виробничих зв’язків.

На галузеву структуру економіки України мають вплив різні економічні та
природні фактори, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил,
темпи зростання або занепаду виробництва, рівень забезпечення
сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації
досягнень науки і техніки, міжнародний поділ праці, економічна
інтеграція.

Територіальний поділ праці і відмінності в економічних і природних
умовах в окремих регіонах України мають вплив на диференціацію структури
промисловості, її формування та удосконалення.

Науково-технічний прогрес посилює динамічність зрушень у структурі
промисловості. Міжгалузеві пропорції в сучасних умовах виявляють
залежність від соціальних аспектів, пов’язаних з підвищенням добробуту
населення, тому виробництво товарів народного споживання повинно
розвиватися як пріоритетне.

Завдання даної курсової роботи – дослідити структуру промисловості
України. Об’єктом дослідження є промисловий комплекс України, предметом
– його структура, значення в народному господарстві. Метою виконання
роботи є пошук шляхів вдосконалення структури промисловості України.

Розділ 1. Сутність та значення промислового комплексу

1.1. Місце промисловості у структурі національного господарства

Поняття структури будь-якого явища чи системи передбачає наявність їх
складових частин і зв’язків між ними. Головними компонентами структури
національного господарства є дві сфери – виробництва і послуг. Кожна з
них виконує відповідні функції. Перша забезпечує саму себе, сферу послуг
та населення різноманітними товарами, а друга – в основному послугами
матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення між цими
сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними,
абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це
співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги сфери послуг і
зменшення виробничої сфери у всьому національному господарстві.

Місце кожної з цих сфер у національному господарстві України ілюструє
табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Співвідношення між сфера народного господарства, % зайнятих

Сфера 1970 р. 1980 р. 1990 р. 2000 р.

Виробнича 79,9 76,0 73,8 66,0

Послуг 20,1 24,0 26,2 34,0

Разом 100,0 100,0 100,0 100,0

Як бачимо: 1) в Україні переважає виробнича сфера; 2) існує повільна
тенденція до збільшений питомої ваги сфери послуг.

Велика перевага виробничої сфери над сферою послуг за кількістю зайнятих
(більше ніж у 2 рази) свідчить, що тут дуже низька продуктивність праці
і це вимагало зосередження значної кількості трудових ресурсів. В
останні роки спостерігається не тільки кількісне, а й відносне зменшення
зайнятості у виробничій сфері і відповідно кількісне і відносне
збільшення зайнятих у сфері послуг. Цей процес став особливо помітним
після переходу господарства України на рейки ринкової економіки.

Існує одна закономірність: чим більше урбанізований та
індустріалізований регіон, тим порівняно вища в ньому питома вага
зайнятих у сфері послуг. Отже, степова частина України має у структурі
господарства відносно вищу частку сфери послуг, ніж поліська, а Донбас і
середнє Придніпров’я – більшу, ніж Карпатський регіон.

Сфера послуг національного господарства України має у своєму складі дві
важливі групи галузей. Перша з них включає освіту, культуру і мистецтво,
науку і наукове обслуговування, охорону здоров’я, соціальне забезпечення
та фізкультуру і задовольняє в основному духовні та фізичні потреби
населення. Характерно, що частка зайнятих у галузях цієї групи зростає
(64,3% у 1990 р., 69,6% у 2000 р.).

Друга група галузей сфери послуг – це в основному види діяльності, що
задовольняють інші матеріальні потреби в послугах. Сюди входять:
житлово-комунальне господарство, невиробничі види побутового
обслуговування населення, пасажирський транспорт, зв’язок, управління,
кредитування та державне страхування. Всі ці галузі, за винятком
управлінських, особливо державного управління, будуть зростати в
абсолютному відношенні, хоч відносна частка їх порівняно з галузями
першої групи зменшуватиметься.

Виробнича сфера національного господарства України надзвичайно складна.
Вона включає: промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове
господарство, транспорт і зв’язок, торгівлю, громадське харчування,
матеріально-технічне постачання, заготівлю та збут. Кожна з цих великих
галузей (секторів) національного господарства однаково важлива для його
розвитку, структури та функціонування.

Саме у виробничій сфері продукуються засоби виробництва (сировина,
паливо, енергія, машини, будівельні матеріали, споруджуються
підприємства, прокладаються шляхи сполучення тощо), на що припадає
близько 64% вартості усієї продукції. На предмети споживання
(продовольство, одяг, взуття, меблі, легкові автомобілі, побутова
радіоапаратура, електроприлади тощо) – 36%. Таким чином, економічна
структура виробництва України є дуже однобокою і потребує корінної
перебудови, спрямованої на збільшення виробництва предметів споживання.

Чотири перші сектори (промисловість, будівництво, сільське і лісове
господарство) безпосередньо виробляють продукцію, а решта – так чи
інакше доводять ці продукти до проміжного (виробничого) чи кінцевого
(невиробничого) споживача. У виробничій сфері в основному (90%)
виробляється національний прибуток держави. Співвідношення між секторами
цієї сфери показано в табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Структура виробничої сфери, % (2001 р.)

Сектори виробничої сфери Зайнятість Валовий суспільний продукт
Національний прибуток

Промисловість 37,5 58,5 42,6

Сільське та лісове господарство 28,9 13,4 16,3

Будівництво 9,8 12,4 16,3

Транспорт і зв’язок 9,0 7,9 12,5

Інші 14,8 7,8 14,3

Разом 100,0 100,0 100,0

Найбільшим у структурі виробничої сфери України за усіма показниками є
промислове виробництво. Тут зайнято близько 50% (разом з будівництвом)
усіх працівників сфери, виробляється понад 60% валового суспільного
продукту і понад 40% національного прибутку.

Продукція промисловості споживається в усіх галузях народного
господарства, іде у фонди нагромадження (у капіталовкладення), на
експорт.

Отже, промисловий сектор споживає майже половину власної продукції
(46%), що свідчить про велику закомплексованість його на себе, а також
про те, що для промисловості характерний повторний рахунок вартості. Цим
пояснюється і порівняно менша питома вага цього сектора у виробництві
національного прибутку, ніж у створенні валового суспільного продукту.

Для промисловості характерні глибокий галузевий поділ праці та
інтеграція. Тут найбільш повною мірою розвинені внутрігалузеві і
міжгалузеві спеціалізації, кооперування та комбінування. Разом з іншими
секторами та галузями промисловість формує міжгалузеві комплекси –
загальнонаціональногосподарські і територіальні (табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Структура промисловості України, % (2001 р.)

Галузі та міжгалузеві комплекси Зайнятість Основні виробничі фонди Обсяг
виробленої продукції

Важка індустрія, в т.ч.: 79,7 89,1 69,3

паливно-енергетичний 11,2 27,1 8,1

металургійний 6,3 16,6 12,5

машинобудівний 43,1 27,9 32,9

хімічний і лісовий 8,8 11,0 9,1

промисловість будівельних матеріалів 6,3 4,1 3,5

Легка індустрія, в т.ч.: 20,3 10,9 30,7

легка промисловість 10,6 3,2 11,3

харчова промисловість 9,6 7,2 18,1

Вся промисловість 100,0 100,0 100,0

1.2. Структура та значення промислового комплексу

У структурі промисловості формуються такі міжгалузеві комплекси:
паливно-енергетичний (в нього входять електроенергетика і паливна
промисловість – вугільна, нафтогазовидобувна і нафтогазопереробна,
торф’яна тощо) і металургійний (чорна і кольорова металургія), що разом
з машинобудівним можна об’єднати у металургійно-машинобудівний; хімічний
та лісовий (у статистиці їх об’єднують, насправді це два різних
комплекси). Частина галузей разом з галузями інших секторів формує також
міжгалузеві комплекси, які об’єднують (інтегрують) ці сектори з
промисловим виробництвом. Сюди належать: агропромисловий (сільське
господарство і переробні галузі харчової та значною мірою легкої
промисловості), лісовиробничий (лісове господарство та лісові переробні
галузі), будівельно-індустріальний (виробництво будматеріалів та
будівництво) та ін.

Як видно з таблиці 1.3, більшість галузей входять у важку індустрію,
тобто в них переважає виробництво засобів виробництва – машин,
устаткування, транспортних засобів, сировини, палива, матеріалів,
напівфабрикатів та ін. Виробляючи майже сім десятих вартості продукції
промисловості, важка індустрія зосереджує майже вісім десятих зайнятих і
майже дев’ять десятих основних виробничих засобів. Це результат
однобокого розвитку промислового виробництва у недалекому минулому.

Навіть у 1986–1990 рр. капіталовкладення у важку індустрію становили
майже дев’ять десятих тієї їх вартості, що йшла у промисловість (у 1990
р. – 85%). Левова частка припадала на паливно-енергетичний,
металургійний і машинобудівний комплекси – відповідно 73% у 1986-1990
рр. і 60% у 1990 р. (у 2000 р. – 58,5%). Багато галузей важкої
індустрії, особливо паливної, металургійної і хімічної, працюють на
дотаціях держави, тобто є збитковими,

І хоч важка індустрія розвивалася випереджаючими темпами, в Україні з її
допомогою не розв’язано жодної народногосподарської проблеми.
Паливно-енергетичний комплекс, наприклад, володіє більше ніж чвертю
основних засобів промисловості, а Україна ніяк не вийде з енергетичної
кризи. Більшість основних виробничих фондів фізично зношено: у
промисловості загалом на 49%, металургійному комплексі – на 61%,
машинобудуванні – на 47%, хімічній і нафтохімічній – на 56%.

У важку промисловість повністю входить видобувна. Вона видобуває
сировину і паливо і здійснює їх первинну обробку, облагородження,
підготовку до подальшої переробки, лісоексплуатацію, виробництво
електроенергії на ГЕС тощо. Тут виділяється так звана гірничо-видобувна,
що займається лише одержанням сировини і палива із земних надр. З усіх
галузей промислового виробництва гірничо-видобувні галузі є найбільш
фондомісткими і трудомісткими. Тут зосереджено близько шостої частини
усіх зайнятих та четвертої частини основних виробничих фондів, в той час
як вартість виготовленої промислової продукції не досягає і десятої
частини.

Галузі видобувної промисловості у своєму розміщенні орієнтуються на
джерела сировини, енергії і палива – басейни вугілля, нафти, газу, руд
чорних і кольорових металів, агроруд (фосфорна сировина, калійні солі),
ресурси хімічної сировини, будівельних матеріалів. Тому найбільше
підприємств цих галузей сконцентровано у Донбасі, середньому
Придніпров’ї та Передкарпатті.

Легка індустрія, з одного боку, тісно пов’язана з важкою (одержує від
неї устаткування, паливо, енергію, частково сировину), а з другого –
передусім із сільським господарством, від якого одержує сировину і
напівфабрикати. Разом із сільським господарством вона формує великий
агропромисловий комплекс, який дає до 40% вартості валового суспільного
продукту. Харчова промисловість виробляє майже удвічі більше продукту,
ніж легка.

Разом з деякими галузями і комплексами важкої індустрії (машинобудування
у значній частині) легка індустрія повністю належить до обробної
промисловості.

У легкій індустрії переважає виробництво предметів особистого споживання
(група „Б”). Правда, останнім часом третина їх вартості виготовляється у
галузях важкої індустрії (машини і устаткування, легкові автомашини,
меблі, хіміко-фармацевтична продукція).

Галузі легкої індустрії, як і всієї обробної промисловості, мають багато
ступенів свободи у своєму розміщенні.

Ті, що є сировинномісткими, як, наприклад, цукрова промисловість,
тяжіють до джерел сировини; інші, продукція яких не витримує далеких
перевезень (виробництво хліба, пива, свіжо-молочної продукції тощо),
розміщуються поблизу споживача і деякі з них локалізуються у місцях
зосередження робочої сили (наприклад, текстильні і швейні фабрики
розміщуються у містах з метою більш повного використання жіночої робочої
сили).

У цілому галузі легкої і харчової промисловості розміщені по території
України більш-менш рівномірно.

В обробній промисловості найбільше розвинені галузевий поділ та
інтеграція праці. Внаслідок цього розвиваються так звані
виробничо-технологічні цикли (ВТЦ).

Виробничо-технологічний цикл – це сукупність виробничих процесів у
вигляді кількох послідовних стадій, починаючи від одержання вихідної
сировини чи палива і закінчуючи виготовленням кінцевих продуктів. Перша
стадія ВТЦ починається з виробництва сировини, палива, енергії. Тому у
неї можуть входити не лише добувна промисловість, але й сільське, лісове
господарство, рибальство. Найбільш поширеними ВТЦ є такі:

а) агропромислові: молоко-, м’ясовиробні,
зерно-борошномельно-хлібовиробні, цукровиробні, олієвиробні,
плодоовочево-консервні, виноградарсько-виноробні, спиртово-горілчані,
текстильно-швейні та ін.;

б) лісовиробничі: лісобудівельний, меблевий, лісохімічний;

в) рибний;

г) будівельно-індустріальний;

д) паливно-енергетичний;

е) металургійно-машинобудівний;

є) хімічні (нафтовий, газо-, вуглехімічний) та ін.

Промисловий комплекс України є пріоритетною галуззю національної
економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни,
її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор
створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у
сфері економіки робочими місцями. Промисловість є активним агентом
зовнішньої торгівлі України. Частка валового випуску промислової
продукції в експортно-імпортному обороті країни дорівнює майже 80%,
завдяки чому країна одержує близько двох третин валютних надходжень.
Очевидно, що стратегічний розвиток України значною мірою залежить від
місця її промислового комплексу в системі міжнародного поділу праці.

Розділ 2. Розвиток промислового комплексу України

2.1. Розвиток промисловості України

Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу
України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення,
зайнятого у народному господарстві.

За радянський період розвитку економіки виробництво засобів виробництва
(групи „А”) розвивалося найбільше, а його частка у загальному обсязі
виробництва становила 71,2% (1989 р.). Частка виробництва групи „Б”
(виробництво предметів споживання) становила 28,8%. З 1990 р. почалися
структурні зміни, спрямовані на виробництво товарів народного
споживання. У 2001 р. частка цієї ланки промисловості становила 30,8%.
Ці прогресивні зміни мають і негативні риси, тому що головний його
чинник пов’язаний з найбільшими темпами зниження виробництва групи „А”.
Особливо це стосується галузей, які не мають достатньої власної
сировинної бази або є труднощі в її розвитку. Так, наприклад, видобуток
вугілля зменшився з 180,2 млн. т у 1989 р. до 73,8 у 1999 р. Споживання
нафти з 50–55 млн. т (у 80-ті роки) знизилося до 33 млн. т у 2000 р. У
чорній металургії видобуток залізної руди зменшився з 105 млн. т у 1990
р. до 55,7 млн. т у 2000 р., виплавляння чавуну – з 44,9 млн. т до 18,0
млн. т. Найбільший спад виробництва відбувається в нафтопереробній,
хімічній та нафтохімічній, вугільній промисловості, чорній металургії,
будівельній індустрії.

Незважаючи на те, що частка виробництва товарів народного споживання
збільшується, загальний обсяг виробництва значно зменшується. Так,
порівняно з 1989 р. виробництво тканин у 2001 р. зменшилося з 1250 млн.
м2 до 169 млн. м2, взуття – з 193,7 до 20,6 млн. пар.

Основні причини зменшення темпів зростання промисловості пов’язані із
загальною економічною кризою: важким фінансовим становищем, високим
рівнем інфляції, розпадом господарських зв’язків з країнами близького
зарубіжжя та колишніми країнами – членами Ради економічної
взаємодопомоги.

Проте Україна в європейському масштабі залишається значним виробником
певних видів продукції: вугілля, залізної руди, прокату чорних металів,
стальних труб, цементу, мінеральних добрив, кальцинованої соди,
продукції важкого машинобудування, верстатів, електротехнічної
промисловості, сільськогосподарських машин та ін.

Велике значення у постачанні продукції на ринок СНД та країн Балтії має
продукція харчової промисловості: цукор, макаронні вироби, сіль, олія,
овочеві й фруктові консерви, кондитерські та м’ясо-молочні вироби.

Внаслідок розпаду Радянського Союзу і високого рівня монополізації на
окремі види продукції колишніх республік в Україні не налагоджено
виробництво зернових комбайнів, пасажирських вагонів, вантажних
автомобілів (крім „КРАЗів”), обладнання для легкої промисловості,
каучуку, деяких видів пластмас, смол та ін. З окремих питань провадяться
дослідження і виробляються проекти створення нових або реконструкції
старих підприємств для забезпечення народного господарства необхідною
продукцією.

У 1992–1998 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування
та нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися
негативні процеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це є
найбільш небезпечною тенденцією в розвитку економіки країни. Тривало
зростання частки галузей проміжного продукту. Відповідно зменшувалася
частка галузей, що виробляють кінцевий продукт. 1998 р. на базові
галузі, зокрема електроенергетику, паливну промисловість та металургію,
припадало 49,3% промислової продукції проти 19,7% у 1993 р. Водночас
частка машинобудування, легкої та харчової промисловості в загальному
обсязі промислового виробництва зменшилася.

Ринкова трансформація економіки України в цілому має визначальний і
багато в чому суперечливий вплив на структуру промислового виробництва.
Виділяють дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.

Перша група – обмеженість доступу до традиційних ринків збуту, розрив
господарських зв’язків і міжрегіонального обміну в країні, на який
припадала частина товарного виробництва. Докорінне порушення
технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні
вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і
багато в чому незворотний вплив на структуру промисловості.

Друга група – недосконалість та інерційність міжгалузевої політики
держави. Відчутними є наслідки старого, „союзного” поділу праці,
розміщення в Україні матеріало- та енергомістких галузей, зокрема чорної
металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Ці галузі не були
забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії, важливими
видами сировини.

Реструктуризація економічних відносин є дійовим чинником переходу від
закритого методу господарювання до конкурентного механізму
функціонування цілісних виробничих комплексів.

Велике значення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані
технологічні ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені
цикли, забезпечують випуск виробів машинобудівного та міжгалузевого
призначення.

Назріла потреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних
підприємств і організацій, прискорення конверсії, виробництв, що
втратили оборонне значення.

2.2. Територіальна організація промисловості України

Промисловість України відзначається значними комплексно- і
районоутворюючими функціями. Під її впливом розвивається складна система
міжгалузевих і міжрайонних зв’язків, виникають нові центри розселення,
шляхи сполучення, виробнича інфраструктура, освоюються нові джерела
сировини, палива, енергії тощо.

Функціонування господарського комплексу зумовлює постійне посилення і
розширення виробничих зв’язків між підприємствами кожної галузі, між
окремими галузями. Це свідчить про процеси диверсифікації, спеціалізації
й концентрації різноманітних стадій виробництва та обміну продукцією. На
основі цих складних економіко-виробничих процесів формуються міжгалузеві
комплекси.

Зазначені процеси об’єктивні, їх виникнення пов’язане, з одного боку, з
поглибленням суспільного й територіального поділу праці, яке, в свою
чергу, виявляється в удосконаленні спеціалізації (предметної,
подетальної, технологічної) окремих видів і стадій виробництва і дає
змогу стримувати економічно ефективну продукцію високої якості; з іншого
– виникнення на цій основі різноманітних інтеграційних (кооперування,
комбінування) процесів (взаємозв’язків між елементами виробництва).

Для обслуговування основного виробництва необхідно також створити ряд
об’єктів виробничої й соціальної інфраструктур. До виробничої
інфраструктури належать об’єкти ремонтного господарства, виробництво
запасних частин, енергозабезпечення, виробничий транспорт, складські
приміщення тощо; до соціальної – об’єкти культурно-побутового
обслуговування, охорони здоров’я, культури, житлово-комунальне
господарство, пасажирський транспорт і зв’язок тощо.

Нині виділяють такі міжгалузеві генералізовані структурні підрозділи
промисловості: паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і
електроенергетика); машинобудівний; комплекс галузей, які виробляють
сировину й матеріали (хімічна промисловість, чорна і кольорова
металургія, промисловість будівельних матеріалів та лісова
промисловість); галузі, які виробляють предмети споживання (легка та
харчова промисловість).

Прикладом менших форм міжгалузевих комплексів можна назвати виробничі
(ВО) і науково-виробничі об’єднання (НВО). До останніх крім основного
виробництва й об’єктів обслуговуючої інфраструктури належать і наукові
організації. Наприклад, у Тернополі є кілька таких об’єднань: „Ватра”,
„Комбайновий завод” тощо. Традиційними міжгалузевими об’єднаннями є
концерни.

Крім цих „екстериторіальних” міжгалузевих об’єднань формуються також
різного рангу територіально-промислові об’єднання. Основна особливість
їх – спільність території, на якій вони знаходяться. Територіальна
організація промисловості зумовлена формуванням виробничо-територіальних
поєднань двох типів: промислових угрупувань та промислових комплексів.

Під промисловими угрупуваннями розуміють сукупність кількох підприємств,
не об’єднаних виробничо-технологічними зв’язками, однак з характерним
транспортно-географічним положенням, спільністю використання об’єктів
інфраструктури і всієї системи обслуговування.

Для промислового комплексу, крім зазначених ознак, характерні тісні
виробничо-технологічні зв’язки на основі послідовної й комплексної
переробки сировини, відходів виробництва і спільного випуску готової
продукції.

Виробничо-територіальним угрупуванням різних типів відповідають різні
таксономічні (територіальні) одиниці. Так, якщо в населеному пункті
розміщене одне підприємство, то такий таксон називають промисловим
пунктом; якщо це група підприємств, – то промисловим центром.

Потрібно відрізняти наукове поняття промислового центру від
загальноприйнятого, де промисловим центром може бути певне промислове
місто (в основі якого є не тільки угрупування підприємств, а й
промисловий комплекс). Останньому поняттю, яке є більш складним
утворенням, ніж просто угрупування підприємств, відповідають такі
таксономічні одиниці, як промислові вузли, райони, промислові зони.

Згідно з визначеннями економістів промислові вузли, – це локальні
виробничо-територіальні угрупування комплексного характеру, де при
взаємній близькості підприємства об’єднані між собою тісними виробничими
й виробничо-технологічними зв’язками, єдністю транспортно-географічного
положення, спільними системами інфраструктури й населених місць з метою
найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових
ресурсів. Наприклад, місто Донецьк можна назвати промисловим вузлом,
тому що тут діє кілька взаємопов’язаних підприємств вугільної,
металургійної, будівельної, хімічної, машинобудівної галузей
промисловості.

Промисловий район – складніше й ширше за територією формування. Він
виникає на основі комплексів, угрупувань або внаслідок взаємодії цих
форм. Наприклад, Донецьку, Дніпропетровську та інші області,
промисловість яких має спільний характер, називають
Донецько-Придніпровським промисловим районом.

Для поняття „промислові зони” немає необхідних науково обґрунтованих
визначень. Це, як правило, сукупність промислових районів або досить
великих просторових ареалів з високою конкуренцією в них промисловості.

У наведеній схемі знаходимо таке поняття, як „промислова агломерація”.
Ця категорія за своїм змістом створює агломераційний ефект, суть якого
полягає в тому, що компактно розміщені об’єкти завжди ефективніші, ніж
ізольовані, розпорошені. Така форма розміщення близька до поняття
„промисловий комплекс” і пов’язана з концентрацією промисловості у
великих міських агломераціях, наприклад, Донецько-Макіївська промислова
агломерація.

Комплексне розміщення підприємств має велике економічне значення, тому
що створює додатковий економічний ефект. Навіть просте нагромадження
кількох підприємств на порівняно обмеженій території уможливлює
спільність використання загальної транспортної мережі, сировини,
паливно-енергетичної і будівельної баз, спільних обслуговуючих
виробництв тощо, тобто сприяє економії матеріальних, грошових і трудових
ресурсів. За даними науково-дослідних інститутів, необхідні капітальні
вкладення у групове розміщення підприємств зменшуються на 15% у
будівельній індустрії, на 10-12% – у машинобудуванні, на 5-7% – в інших
галузях.

Істотний додатковий економічний ефект досягається в промислових
комплексах, де підприємства об’єднані тісними зв’язками виробничого й
технологічного характеру. На відміну від окремо розташованих підприємств
виробничо-територіальні угрупування дають економічний ефект, який
перевищує суму часткових ефектів. Промислові комплекси дають змогу
повніше й раціональніше організувати охорону навколишнього середовища
(комплексна переробка сировини, зменшення відходів, спільні очисні
споруди тощо).

Комплексна організація виробництва має й негативні риси: надмірна
концентрація в одному місці підприємств збільшує викиди забруднюючих
речовин у природне середовище, ускладнює постачання сировини й вивезення
продукції у зв’язку з перевантаженням транспорту, створює соціальне
напруження населення. Отже, треба дуже обережно визначати кількість
підприємств, обсяги виробництва, інші характеристики можливого
нагромадження виробництва.

Об’єктивно сформовані виробничо-територіальні поєднання зумовлюють
потребу створення відповідних форм управління або їх регулювання.
Відсутність таких форм не сприяла виявленню всіх позитивних аспектів
комплексної територіальної організації. У зв’язку з подальшою
децентралізацією управління промисловістю в умовах переходу до ринкової
економіки можливо погіршення такої ситуації, тому необхідна більша
повнота влади на місцях, а також наукові обґрунтування прогнозного
характеру щодо вдосконалення територіальної організації промисловості
(на рівні регіональних схем, проектів районного планування, можливо
особливих програм розвитку тощо). Наукове обґрунтування розміщення
продуктивних сил дасть змогу виробити спеціальні економічні (податкові
та ін.), адміністративно-правові механізми регулювання економікою, що
діють у західних країнах.

В основу територіальної організації промисловості покладено процеси
територіального поділу праці, які за своєю суттю є просторовим виявом
суспільного поділу праці. Прийнято вирізняти такі форми суспільної
організації виробництва: концентрація (збільшення розмірів виробництва);
спеціалізація (сукупність номенклатури продукції виробничих одиниць);
кооперування (встановлення тривалих виробничих зв’язків між
підприємствами); комбінування (об’єднання в рамках підприємства кількох
технологічно різних, але взаємопов’язаних виробництв).

Концентрації є чотирьох типів: агрегатна (збільшення потужностей
агрегатів), технологічна (збільшення розмірів технологічно однакових
виробництв), заводська (розширення підприємств) і
організаційно-господарська (централізація управління завдяки об’єднанню
підприємств).

Розрізняють спеціалізацію предметну (виробництво готової продукції),
детальну (випуск деталей або частини готової продукції), технологічну
(виробництво напівфабрикатів або окремі стадії технологічних процесів).
Аналогічно класифікують кооперування: предметне, подетальне,
технологічне, оскільки це процес, протилежний спеціалізації.

Усі ці форми мають і свої просторові виявлення. Так, спеціалізовані
підприємства виникають на території району, насамперед з урахуванням
умов і факторів, сприятливих для певного виробництва саме у цьому місці.
Поглиблення спеціалізації неможливе без концентрації виробництва. За
інших умов це економічно невигідно. Комбінування також можливе в умовах
досить великих виробництв. Диференціація виробництва водночас потребує
його інтеграції, тобто розвитку зв’язків для обміну продукції і
напівфабрикатів між підприємствами. Отже, формуються зв’язки кооперації
як у самих районах, так і між районами залежно від конкретних
соціально-економічних і природних умов.

Для таких процесів характерна тенденція подальшого поглиблення й
розширення масштабів розвитку. Економічно це сприяє зростанню прибутку
при найменших витратах. Цьому сприяє й розширення процесів
диверсифікації виробництва, тобто паралельного розвитку не пов’язаних
між собою видів виробництва, розширення асортименту виробів.

Слід зважати й на те, що надмірна концентрація призводить до розвитку
гігантоманії, яка уможливлює монополізацію промисловості, що в умовах
ринкової економіки є стримуючим фактором нормального формування цін на
продукцію. Тому необхідний розвиток середніх і малих підприємств. Вони
дадуть змогу швидше реагувати на потреби ринку, оскільки їх можна з
меншими витратами реконструювати або закрити і збудувати нові.

Усі розглянуті процеси покладено в основу формування різноманітних
галузевих і міжгалузевих виробничо-територіальних угрупувань,
комплексів, специфіка яких залежить від конкретних умов регіону. На
території України сформовано значну кількість великих промислових вузлів
у всіх економічних районах (Львівський, Київський, Харківський, Одеський
та ін.). Вирізняються великі промислові райони та агломерації –
промисловий район або промислова зона Донецько-Придніпровського,
Південного, Західного економічних районів. Можливе й докладніше
промислове районування в межах економічних районів.

Територіальна організація промисловості України потребує подальшого
вдосконалення і поліпшення розвитку промисловості в цілому. Проблем тут
багато. Основними є розвантаження найбільших промислових районів, де
зосереджена надмірна кількість великих підприємств важкої промисловості;
зрушення у розміщенні нових підприємств важкої промисловості; розміщення
нових підприємств у малих і середніх містах; обмеження розвитку
екологічно небезпечних підприємств у районах з надмірним забрудненням
навколишнього середовища; поліпшення внутрішньої структури „старих”
промислових комплексів, наприклад, створення підприємств для переробки
відходів, побічної продукції.

Розділ 3. Проблеми та шляхи вдосконалення промислового комплексу
України

3.1. Проблеми розвитку галузі

Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це
призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє
основних потреб економіки, наприклад в інвестиційних ресурсах, і потреб
населення – в послугах і товарах, передусім продовольчих, а також у
товарах легкої промисловості тривалого користування.

Загальною проблемою розвитку промисловості України залишається потреба
поліпшення структури промислового виробництва: зменшення частки
виробництва групи „А” і збільшення обсягів, а також асортименту та
якості виробництва товарів народного споживання; зменшення частки
ресурсо- і енергоємних виробництв; впровадження досягнень
науково-технічного прогресу у виробництво і подальший розвиток
наукоємних, відносно трудомістких галузей промисловості
(машинобудування, особливо електронної, приладобудування та ін.);
впровадження екологічно безпечних технологій та обладнання.

Необхідна також поглиблена інтенсифікація виробництва на всіх рівнях.
Впровадження „високих технологій” потрібне як у старих, традиційних
галузях (паливно-енергетичному комплексі, чорній металургії, хімічній
промисловості, важкому машинобудуванні та ін.), так і в принципово нових
галузях. Це потребує поширення обміну досягненнями „ноу-хау” з
високорозвиненими країнами світу, впровадження досвіду
воєнно-промислового комплексу України (який відрізняється відносно
високим рівнем розвитку НТП). Поліпшення якості кінцевої продукції,
доведення її до світових стандартів – це головна умова виходу
промисловості України на світовий ринок.

Україна серед інших країн СНД має високий рівень розвитку науки, деяких
галузей НТП. Проте науково-технічний потенціал використовується не
повністю. Навпаки, останніми роками склалася тенденція до скорочення
ролі науки у промисловій діяльності. Так, скорочується впровадження
нових технологій, у тому числі маловідходних і ресурсозберігаючих;
використання верстатів з ЧПУ, промислових роботів; більшість підприємств
і наукових організацій припинили раціоналізаторську діяльність. Частка
осіб, зайнятих у науці для створення ВВП, скоротилася до 0,6% (світовий
показник – 2,7%). Тільки 0,5% всіх машин і обладнання є
конкурентоспроможними.

Скорочується також виробництво прогресивних видів продукції та
використання вже впроваджених прогресивних технологій. Так, неперервний
розлив сталі становить тільки 6% загального обсягу (в Японії цим методом
розливають 100% сталі). Виробництво прокату з низьколегованої сталі із
зміцнювальною термічною обробкою становить тільки 17,7% всього
виробництва. У 2 рази зменшилося виробництво полістиролу і
співполімерів, у 4 рази – поліетилену, в 1,4 рази – труб і деталей з
термопластів, шин для вантажних автомобілів, у 5,6 разів – гумотканевих
стрічок, у 1,3 рази – лікарських засобів. Ці негативні тенденції
зменшують потенційні можливості України щодо виходу на світовий ринок.
Частка продукції машинобудування (основної експортної галузі України на
перспективу) зменшилася до 12% у загальному обсязі експорту, в тому
числі за валюту – до 2%. У структурі експорту продукції промисловості
продовжують домінувати сировинні галузі та галузі з невисоким рівнем
переробки сировини.

Останніми роками розпочався процес створення спільних підприємств за
допомогою зарубіжних країн, які мають найкращі можливості виходу на
світовий ринок. Проте основна частка їх працює в сфері
торгово-посередницьких послуг. Дослідження СП у Києві показали, що на
підприємства з виробничими функціями припадає тільки 15%.

До факторів, які обмежують розвиток промисловості, належать складна
демографічна ситуація; негативне екологічне і соціальне становище у
великих містах і промислових районах; дефіцит паливно-енергетичних,
водних, лісових ресурсів, руд кольорових металів та деяких інших видів
сировини; зменшення інвестицій на нове будівництво і реконструкцію
старих підприємств.

Для прогресивного розвитку промисловості необхідна її приватизація і
впровадження інших форм організації: концернів, акціонерних товариств,
приватних і спільних підприємств та ін. Процеси приватизації в Україні
поки що не набули достатнього поширення і гальмують розвиток ринкових
відносин. Частка підприємств недержавної форми власності у 2001 р.
становила 61% загальної кількості, обсяг виробництва їх – 38% загального
обсягу виробництва країни. Орендних підприємств налічується 1,4 тис.
(34% загальної кількості), акціонерних – 1,3 тис. (або 3,2% діючих).

Отже, розвиток промисловості України протягом останніх років відбувався
хаотично, без визначення і дотримання державних пріоритетів, за
відсутності продуманої державної промислової політики. Ці роки можна
назвати періодом спроб і помилок, коли перехід до ринкових відносин
здійснювався шляхом пришвидшеної лібералізації як внутрішніх, так і
зовнішніх економічних відносин. Нехтування особливостей стану
національного ринку та механічне використання у макроекономічній
політиці різноманітних непослідовних заходів призвели до обвальної
інфляції, різкого спаду виробництва та втрати контролю над економічною
діяльністю в країні. У середньостроковій економічній стратегії не було
враховано системні фактори, що починають діяти при переході економіки
від централізованого планування до ринкової орієнтації і справляють
визначальний вплив на розвиток виробництва. Мова йде про: а) нечітке
визначення нормативними документами вимог ринку до економічної
діяльності (відсутність дієвого законодавства про банкрутство,
можливість лобіювання дешевих кредитів і бюджетних субсидій та ін.); б)
зволікання з розподілом прав власності; в) різку лібералізацію цін і
зовнішньоекономічної діяльності без одночасного надання державних послуг
щодо маркетингу зовнішніх ринків, підготовки кадрів підприємств з
управління ринковими сегментами розвитку, г) відсутність регуляторної
політики і дієвого антимонопольного законодавства; д) політичну
неспроможність утримати старі ринки збуту та ін.

Вказані фактори притаманні всім перехідним економікам, але в Україні
вони були посилені невизначеністю економічної та політичної обстановки.
Це змушувало громадян та підприємства займати очікувальну позицію і
призводило до затримки прийняття рішень щодо розвитку нових видів
діяльності.

Заходи промислової політики виявилися недостатніми для подолання спаду
виробництва, який за період незалежності перевищив 52% рівня 1990 р.
Зазнала деформації й галузева структура виробництва, але не в бік її
технологічного вдосконалення: у процесі жорсткого цінового пристосування
зростала частка галузей паливно-сировинного комплексу, а частка товарів
кінцевого споживання знизилася: продукції машинобудування та
металообробки – майже вдвоє, легкої промисловості – в 7 разів.
Переживають спад галузі виробництва матеріалів – хімічних та
нафтохімічних, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості. У
найгіршому стані опинився сектор виробництва товарів народного
споживання, частка яких у загальному обсязі промислової продукції
знизилася з 31% до 20%. Не стимулювалися інновації у промисловому
виробництві: фінансування науки скоротилося з 3,1% ВВП у 1990 р. до 1%
ВВП у 2001 р. Зменшилося виробництво найважливіших видів прогресивної
промислової продукції, а саме: киснево-конверторної сталі, електросталі,
листового прокату, прокату зі зміцнюючою термічною обробкою, обсадних
високоміцних труб, синтетичних смол і пластичних мас на основі
полівінілхлориду, полістиролу та їх співполімерів, роторних і
роторно-конвеєрних ліній і комплексів, деревостружкових та
деревоволокнистих плит. Значних масштабів набуло фізичне і моральне
старіння основних промислово-виробничих фондів. У більшості галузей їх
амортизація наближається до 60%, а в галузях чорної металургії,
хімічної, нафтохімічної та харчової промисловості цей рівень, за
експертною оцінкою, перевищує 70%.

За таких умов внутрішнього виробництва погіршилася структура експортної
продукції промислового сектора. Тут відтворилася тенденція внутрішнього
промислового виробництва: зросла частка сировини та напівфабрикатів.
Експортна продукція машинобудування поступово втрачала традиційні ринки
збуту. Експерти пояснюють таку тенденцію недостатньою
конкурентоспроможністю українських товарів, відсутністю умов для
поліпшення їх якості, значною монополізацією ринків, відсутністю закону
про банкрутство та послідовної політики уряду щодо внутрішніх та
зовнішніх інвесторів. Крім цього, національний виробник не є захищеним
від зовнішньої конкуренції та не має змоги отримувати інформацію щодо
економічного стану та розвитку конкуренції на товарних ринках.

За умов скорочення внутрішнього попиту на промислову продукцію вагомим
чинником оздоровлення економіки може стати розвиток її експортного
потенціалу. За загального спаду промислового виробництва обсяг експорту
промислової продукції в останнє десятиріччя зріс, але в основному за
рахунок сировинних галузей промисловості. Спектр зовнішнього ринку
розширено шляхом збільшення експорту в країни з традиційно ринковою
економікою: Австрію. Грецію, Єгипет, Іран, Іспанію, Китай, Німеччину,
Сирію, Туреччину та деякі інші.

3.2. Шляхи вдосконалення промислового комплексу

Стратегічний розвиток України значною мірою залежить від місця її
промислового комплексу в системі міжнародного поділу праці. При цьому
промислова та зовнішньоекономічна політика держави мають бути тісно
пов’язаними та спрямованими передусім на підвищення ефективності та
конкурентоспроможності промислового виробництва. Це може бути досягнуто
шляхом:

стимулювання підприємців до відродження промислового виробництва через
оптимізацію форм власності, сприяння появі ефективного власника та
заохочення інвестування в промисловість, проведення податкової реформи
та скасування правових обмежень розвитку промислового виробництва;

надання державної підтримки пріоритетним напрямам промислового розвитку
– потенційно прибутковим галузям та комплексам, якими є наукомісткі та
високотехнологічні промислові виробництва;

запровадження нових технологій, стимулювання промисловців до інновацій:

стимулювання зменшення ресурсомісткості, насамперед енергомісткості
виробництва, закриття або реструктуризація неефективних підприємств,
зміна галузевої структури;

підвищення конкурентоспроможності та розширення ринків збуту українських
підприємств шляхом переорієнтації виробництва на замкнені технологічні
цикли виробництва товарів кінцевого споживання для внутрішнього ринку та
ринків третіх країн, на яких Україні традиційно належали лідируючі
позиції.

Виконання цих завдань має супроводжуватись комплексом заходів щодо
забезпечення виходу продукції промисловості на інші міжнародні ринки,
поглиблення її інтеграції у світову економіку, що сприятиме поповненню
валютних резервів країни, стабілізації та подальшому оздоровленню її
економіки. Безумовно, здійснення цих стратегічних завдань вимагає
комплексного реформування економіки як на макро-, так і на мікрорівні.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в
таких основних напрямах:

підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та
забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;

удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної
структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку
промислового комплексу;

модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових
галузей промисловості;

прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить
науково-технічний прогрес;

розвиток наукомістких галузей і виробництв;

комбінування і кооперування виробництва з метою комплексною використання
мінеральної сировини, утилізація відходів.

Зміни в пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими,
взаємопов’язаними. Структурна переорієнтація економіки потребує
цілісного підходу, програмного забезпечення і безпосереднього державного
регулювання, про що свідчить практика багатьох зарубіжних країн.

Загальні напрями вдосконалення розвитку окремих галузей промисловості
такі:

1. У паливно-енергетичному комплексі – вироблення нової концепції
забезпечення власних потреб, спрямованих на всебічну економію енергії в
усіх галузях господарства, на значне зменшення енергоємності виробництва
валового національного продукту, пошук нових, нетрадиційних джерел
енергії, зменшення залежності України від постачання нафти і природного
газу з Росії, пошук нових партнерів, створення танкерного флоту і
будівництво нафтового терміналу поблизу Одеси; збільшення видобутку
нафти і газу з великих (понад 4-5 км) глибин; впровадження технологій,
які підвищують обсяг видобутку ресурсів з надр, а також глибину
переробки нафти на НПЗ (до 80% і більше), дослідження нових родовищ у
перспективних районах, шельфу Азовського і Чорного морів, використання
метану вугільних шахт та ін., створення більш надійних АЕС.

2. У чорній металургії – значна реконструкція, перехід до нових,
екологічно безпечних і менш ресурсоємних технологій; поліпшення якості й
розширення асортименту металевих виробів з тим, щоб зменшити постачання
необхідного спеціалізованого прокату з інших регіонів близького
зарубіжжя, оскільки в Україні немає виробництва тонкого холоднокатаного
листа для виробництва кузовів автомобілів, нержавіючої і
трансформаторної листової сталі; нафтопровідних труб малого діаметра та
ін.

У перспективі необхідно створити принципово нові науково-виробничі
комплекси, які поєднуватимуть чорну і кольорову металургію. хімічну
промисловість для випуску композитних матеріалів, сплавів із заданими
якісними параметрами та ін.

3. У машинобудівному комплексі – розвиток нових галузей, впровадження
„високих технологій”, досягнення світових стандартів якості з метою
виходу на світовий ринок; впровадження досягнень ВПК конверсією.

4. У виробництві товарів народного споживання – підвищення якості,
збільшення кількості, розширення асортименту продукції за рахунок
розвитку відповідних галузей на новій основі, а саме приватизації
промисловості з метою заповнення споживчого ринку, створення галузі
виробництва нового прогресивного обладнання (в тому числі для
мініпідприємств), а також для сфери послуг населенню (торгівлі,
побутових послуг та ін.). За рахунок скорочення обороту капіталу в цій
галузі можливе створення умов для прискорення розвитку всієї економіки
країни.

Висновки

Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу
України.

Промисловий комплекс України є пріоритетною галуззю національної
економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни,
її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор
створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у
сфері економіки робочими місцями. Промисловість є активним агентом
зовнішньої торгівлі України.

Нині виділяють такі міжгалузеві генералізовані структурні підрозділи
промисловості: паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і
електроенергетика); машинобудівний; комплекс галузей, які виробляють
сировину й матеріали (хімічна промисловість, чорна і кольорова
металургія, промисловість будівельних матеріалів та лісова
промисловість); галузі, які виробляють предмети споживання (легка та
харчова промисловість).

Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це
призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє
основних потреб економіки.

Промисловість характеризується складною територіальною організацією.
Головними компонентами її територіальної структури є промислові райони:
Донецький, Придніпровський, Передкарпатський.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в
таких основних напрямах: удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та
територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності
розвитку промислового комплексу; модернізація і перехід на нові
прогресивні технології всіх базових галузей промисловості; розвиток
наукомістких галузей і виробництв.

Список використаної літератури

Алымов А.Н. Производительные силы: проблемы развития и размещения. – М.:
Экономика, 1981. – 288 с.

Бородюк В. М. Структурный фактор в развитии экономики Украины. – К.:
Наук. думка, 1991. – 117 с.

Гаврилюк О.В., Румянцев А. П. Економічна інтеграція в сучасному світі. –
К.: Наук. думка, 1991. – 400 с.

Заставний Ф.Д. Географія України. – Львів: Світ, 1990. – 360 с.

Іщук С.І. Територіально-виробничі комплекси і економічне районування
(Методологія, теорія). – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і
бізнесу, 1996. – 244 с.

Карпунин М.Г. Перестройка и модернизация машиностроения: экономический
аспект. – М.: Машиностроение, 1990. – 271 с.

Ковалевський В.В., Михайлик О.Л., Семенова В.Ф. Розміщення продуктивних
сил. – К.: Знання, 1998, 378 с.

Крыжановский Б.Н. Потенциал машиностроения. – К.: Наук. думка, 1994. –
351 с.

Майергойз И.М. Территориальная структура хозяйства. – Новосибирск:
Наука, 1986. – 302 с.

Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища шк., 1996. –
230 с.

Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук.
думка, 1993. – 210 с.

Регіональна політика України /Під ред. Н.Г. Курдюкової. – К.: Наук.
думка. – 1995.

Розміщення продуктивних сил. / За ред. Є.П. Качана. – К.: Вища школа,
1999, 314 с.

Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / За ред.
Філіпенко А.С. – К., 2001.

PAGE

– PAGE 29 –

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020