Коломийський економіко-правовий коледж
Курсова робота
з предмету РПС
на тему:
«ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ»
Виконав:
ст. гр. Б-12
Миколенко І.І.
Коломия 2001
Зміст
1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура.
2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природних умов.
3. Характеристика природно-ресурсного потенціалу України та її регіонів.
4. Ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного
потенціалу.
1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА
Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних
сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до
найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла
й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть
бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні
умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і
діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій
і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним,
оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До
основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять:
географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та
розміщення ресурсного потенціалу.
Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну
структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна
структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних
ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми
просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна —
можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів.
Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив
природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних
господарських комплексів.
Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його
складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні,
кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних
ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони
поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація,
енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні
ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні
невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на
ресурси виробничого й невиробничого, промислового й
сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та
багатоцільового призначення.
2. КІЛЬКІСНА І ЯКІСНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИРОДНИХ УМОВ
Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх
адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна
(виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь
придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з
урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання.
Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона
здійснюється, як правило, перед економічною.
Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення
їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок:
перша — характеризує економічні результати використання природних
ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне
середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення
природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів
застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти
та ефективності.
При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами:
за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному
господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при
вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на
запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші
здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво
очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через
недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів
тощо.
Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають
кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським
значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові,
використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають
промисловим вимогам за якістю сировини і гірничо-технічними умовами
експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології
експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії
запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і СІ —
розвідані менш докладно; Сг — оцінені попередньо і приблизно. Запаси
корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ разом з прогнозованими
запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів
відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов
забезпечує достатню рентабельність виробництва.
3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ
Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють
сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за
сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання
мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й
нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового
виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика,
машинобудування, хімічна промисловість та ін.
В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля,
запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7
млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні
запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і
Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в
Дніпровському басейні.
В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно
на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові
розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь
виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним
резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За
існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють
збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі
запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що
зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській,
Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та
Львівській областях.
Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С,
оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні
родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах,
Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне
з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28
млрд. т.
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої
потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та
Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в
Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на
узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській
області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї. Унікальні
родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних
елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку
золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.
Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль,
самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний
камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т)
зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.
Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів
України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів,
виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів
фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі
здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота,
міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів,
фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками
збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у
1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування
вуглеводнів) [9, с 47].
Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення
народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також
основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового
господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення,
господарського використання і особливостей правового режиму відносяться
до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.
Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний
потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з
важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і
своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України
становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального
призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа
(суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її
сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність —
57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь
перевищила 79%.
За цільовим призначенням земель та функціональним використанням
земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн.
га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га,
або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами,
житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті
поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га,
або 5,6%).
Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується
такими співвідношеннями: державні та колективні сільгосппідприємства,
кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн.
га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн.
га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв’язку та ін. —
2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров’я
та ін. — 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохоронного та
рекреаційного призначення — 0,3 млн. га, або 0,5%; водогосподарські
підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації
— 0,1 млн. га, або 0,2%; землі державної власності — 3,3 млн. га, або
5,5%.
Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить
диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у
господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській
областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить
високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома
вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для
продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність
території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%),
Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та
Херсонської (81,4%) областей.
На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері
земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання
та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації
грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого
співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування
продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної
основи розв’язання продовольчої проблеми.
Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов’язані з
посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням
ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики,
залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій
перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для
несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних
галузей народного господарства до нормативних величин.
Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового
водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього
народного господарства та у життєдіяльності населення.
Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і
визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських
вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з
яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб.
км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов’язаних з
поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві
України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на
одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045
куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і
північних областях України.
Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не
відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша
кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних
споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні
області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу
чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське
господарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територіальних
відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1
тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких
знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних
каналів і 10 водоводів тощо.
Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто
відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних
процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне
господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в
межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика,
водний транспорт, рибне господарство, туризм).
Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси
енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря.
Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї
енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі
(за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для
використання гідроенергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України
становлять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для
використання — 21,5 млрд. кВт – год.; економічно доцільні для
використання становлять 16 млрд. кВт – год. [1, с. 141].
Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та
збереження водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних
об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і
комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних
фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій
продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та
самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором
системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення
водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.
Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у формуванні
ефективних правових, економічних та організаційних передумов
раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм
господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з
мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних
джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну
спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе
водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних
джерел.
Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього
середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим
сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.
Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її
лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4
млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень
територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до
1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на
рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними
запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.
Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько
51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в
екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За
останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів
лісокористування. Загальні обсяги заготівлі деревини зменшилися з 14,4
млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 p., тобто майже на 30%.
Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями:
молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та
стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних
величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових
насаджень загинула від промислових викидів та постраждала від аварії на
ЧАЕС. Крім того, загальний стан лісів України не відповідає
еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства
здійснюється в складних економічних умовах.
Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і
раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення
збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і
екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення
природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість
інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів
лісокористування та низький рівень задоволення потреб у деревині за
рахунок місцевих ресурсів.
Вирішення названих проблем тісно пов’язано з розширеним відтворенням
лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охорони і використання.
Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових
насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни
переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних
екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити
експортні мож- ливості лісового господарства України.
Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил
людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для
регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення. До
рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження,
які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку,
туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі),
кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені
практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є
дуже нерівномірним.
Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях
України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької
та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні
рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних
вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий
Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник)
областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в
Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.
Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються
потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного
комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені
санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти
і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група
рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність
взаємопов’язаних регіонів).
В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та
13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть
прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом
з тим за останні роки спостерігається тенденція зменшення мережі та
місткості закладів організованого відпочинку, скоротилася мережа
туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання
рекреаційних ресурсів.
Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів
України полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення у
повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні
рекреаційних ресурсів; зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи
розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні
додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби
рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії
відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної
сфери у зростанні національного доходу країни.
4. РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ — ГОЛОВНИЙ НАПРЯМ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО
ПОТЕНЦІАЛУ
Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання
природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних
ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості
використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні
стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких:
комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;
впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке
використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;
стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі,
рекультивація відпрацьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання
лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне
лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових
промислових об’єктів.
Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний
потенціал. Навіть за кризових умов господарювання щорічно утворюється
близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50
найменувань, в структурі яких переважає видобувна, паливно-енергетична,
металургійна, хімічна промисловість [9, с. 48]. У перспективі
передбачається формування ефективного механізму вторинного
ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема,
значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага
приділятиметься розширенню напрямів використання макулатури, полімерної
вторинної сировини, деревини; створюватимуться потужності по переробці
картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.
Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у
зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за
рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних
ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з
енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити
заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві
енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного
та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на
цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне
переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний
механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів,
нових енергозберігаючих маловитратних технологій; запровадити на
енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління
витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни
відновлювані та нетрадиційні джерела енергії.
В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть
змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на
економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному
співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному
виробничому циклі.
Література
1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економічної і
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.
2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплексного
развития территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с.
3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215.
4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова
думка, 1993. — 210с.
5. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 139—179.
6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 4—10.
7. РуденкоВ.П. Природно-ресурсний потенціал України. — К.: Либідь,
1994.— 150с.
8. Трегобчук В. Ресурсне — екологічна складова національної безпеки //
Економіка України. — ] 999. — № 2. — С. 4—15.
9. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 1. — 163 с.
10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 2. — 117 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
