Курсова робота
Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на сучасному
етапіЗміст.
TOC \o “1-3” Вступ PAGEREF _Toc480191885 \h 2
1. Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на сучасному
етапі PAGEREF _Toc480191886 \h 3
2. Міжбюджетні відносини у стимулюванні розвитку регіонів PAGEREF
_Toc480191887 \h 10
3. Регулювання територіального управління на державному та місцевому
рівнях PAGEREF _Toc480191888 \h 14
4. Вдосконалення галузевого територіального управління на прикладі
окремого регіону PAGEREF _Toc480191889 \h 18
Висновки PAGEREF _Toc480191890 \h 22
Список використаної літератури PAGEREF _Toc480191891 \h 26
Вступ
Взаємовідносини центру та регіонів завжди є доленосними для розвитку
держави в цілому. Вони не тільки визначають державний устрій, а й
справляють вирішальний вплив на добробут народу. Відсутність у минулому
власної виваженої регіональної політики призвела до значних диспропорцій
у територіальній структурі української економіки, неефективного
використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного
та науково-виробничого потенціалу регіонів, до надмірного забруднення
навколишнього середовища у багатьох містах і районах. В Україні ще не
створено правової бази, необхідної для досягнення регіонами оптимальної
економічної самостійності, немає чіткого розмежування повноважень між
центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого
самоврядування з питань управління соціально-економічним розвитком
регіонів. Слабкою є фінансово-економічна база багатьох
адміністративно-територіальних одиниць. Усе це зумовлює необхідність
вжиття цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної
політики, які б забезпечили ефективне регулювання процесів регіонального
розвитку, узгодження дій центральних та місцевих органів виконавчої
влади щодо структурної перебудови економіки країни та послідовного
впровадження ринкових відносин.
Нинішній соціально-економічний та екологічний стан регіонів є наслідком
загальної кризи економіки. Незважаючи на потужний економічний потенціал,
величезні можливості для стабілізації і пожвавлення господарської
діяльності, в Україні непомітні суттєві позитивні зрушення.
Нераціональне і неповне використання економічного потенціалу зумовлене
рядом факторів, у тому числі — недостатньою увагою до регіональних
проблем, до наявних диспропорцій у розміщенні продуктивних сил. Розробку
і проведення регіональної політики в країні ускладнює значна
диференціація її соціально-економічного простору. Внаслідок кризової
ситуації в економіці звужуються фінансові можливості уряду і гостріше
проявляється розрив у рівнях, темпах розвитку, перевагах та можливостях
окремих регіонів. Крім того, криза по-різному зачепила регіони у зв’язку
з існуючими диспропорціями в територіальній структурі національної
економіки, в темпах їх переходу до ринкових відносин. Ступінь соціальної
диференціації регіонів відбивається у динаміці і структурі зайнятості,
безробітті, рівні доходів та реального споживання.
В цій роботі зроблено спробу визначити та проаналізувати основні
напрямки вдосконалення управління України.
1. Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на
сучасному етапі
Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил
регіонального характеру варто виділити:
— надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у
високоіндустріальних районах — Донбасі і Придніпров’ї. На шість
високоіндустріальних областей — Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку,
Луганську, Харківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу
України;
— невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціалами, з
одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової
її організації в межах економічних районів, областей, міських поселень —
з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Південного
регіонів;
— недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи,
її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення
окремих регіонів та великих промислових центрів до загальнодержавного і
міжнародного поділу праці;
— ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в
основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального розвитку
для реалізації державних програм та інших заходів, зокрема, розвитку
нових форм розміщення продуктивних сил;
— складність формування ринкового середовища з причин надмірної
залежності від регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації
та ставлення до розвитку приватного бізнесу;
— неузгодженість і складність процесу нормативного та реального
розмежування власності між державними і регіональними рівнями через
відсутність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу
державної власності на рівнях державної влади і місцевого
самоврядування;
— недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка
повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне
піднесення на цій основі рівня життя народу.
Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива
соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового
вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський,
Поліський, Південний та Карпатський.
У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є
ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної,
коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого
машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у
промисловості тут сягає 60—80%. Застаріле обладнання, недосконалі
технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість
відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на
цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2
рази) смертності над народжуваністю та у від’ємному сальдо міграції.
Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та
кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке
машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне
середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.
Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційне
забруднених територій.
У Південному регіоні несе загрозу підняття рівня грунтових вод, що може
спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорінно
змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем —
розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального
облаштування.
Животрепетні проблеми Карпатського регіону — припинення
деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут — найвищий рівень
безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її
збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна
готовність до природних і недопущення техногенних катастроф) тощо.
Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями
становить 30—45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним стандартом
розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.
Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свідчить
про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної
нерівності в розвинутих країнах. Викликає безперечний інтерес досвід
розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та
соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними
обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення
технопарків, центрів нововведень, «технополісів»). Одним з методів, які
широко практикуються в регіональній політиці, є створення «полюсів
росту»: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або
географічного положення; у подальшому кожен такий пункт, будучи
забезпеченим інфраструктурними спорудами і виробничими підприємствами,
перетворюється на «центр розвитку». Таке перетворення стає важливим
фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно
пов’язане з тією роллю, яку «полюси» відіграють у доведенні розробок,
здійснюваних вищими учбовими закладами, а також у виготовленні нових
видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі
«полюси росту» проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню
економіку зі стану депресії.
Важлива частина системи державного управління територіальним розвитком —
цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів.
Вони дуже поширені у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних
цільових програм розвиваються дві третини земель; для нових федеральних
земель розроблено цільові програми «Поліпшення регіональної
господарської структури», чим створено умови для стимулювання інвестицій
шляхом субсидій на розвиток промисловості й інфраструктури з
федерального та земельних бюджетів, а також Європейського фонду
регіонального розвитку. Через державні програми стимулюється розвиток
40% територій у Великобританії, 90% — у Норвегії. Програми регіонального
розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.
У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль активного
методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних,
колективних, індивідуальних інтересів і відносин, мобілізації зусиль для
проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові
програми,— якщо вони, звичайно, виконуються,— це інструмент прямого
впливу держави на формування ринкової економіки того чи іншого регіону,
забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості в його
розвитку.
Особливу роль у регіональній політиці, поряд з адміністративними та
законодавчими заходами, повинно відігравати економічне стимулювання
розміщення виробництва. Воно перш за все включає:
— створення сприятливих умов для розміщення і функціонування підприємств
шляхом поліпшення промислової і соціальної інфраструктури у районах
концентрації виробництва, тобто в економічно освоєних районах, і
випереджаючого зростання промислової або соціальної інфраструктури у
відсталих або неперспективних для подальшого розвитку районах;
— широке і гнучке використання державного фінансування й оподаткування
підприємств з метою більш раціонального розвитку й розміщення
промисловості.
Ми воліємо збудувати європейську країну з високим рівнем життя, з такою
формою суспільного устрою, відповідно до якої єдина мета державного
втручання повинна полягати у тому, щоб допомогти громадянам. Є серйозним
порушенням громадського порядку такий стан справ, коли у соціального
утворення нижчого рівня відбирають засоби і функції, які воно може
виконувати саме, і передають їх соціальному утворенню вищого порядку.
Виходячи з цього загальний принцип державного впливу на регіональний
розвиток має грунтуватися на тому, що регіону надаються права для
самостійного вирішення проблем, які не зачіпають загальнодержавні
інтереси і не потребують фінансування з державного бюджету. У зв’язку з
цим виникає необхідність у створенні нової системи оцінки фінансових
можливостей і потреб районів. Соціально-економічний механізм державного
регулювання регіонального розвитку має передбачати: інтенсифікацію
перепідготовки кадрів; створення соціальних інвестиційних компаній;
надання додаткових ресурсів, створення фондів підтримки підприємницької
діяльності; реструктуризацію підприємств, надання нових технологій;
розвиток ринкової та соціальної інфраструктури.
Механізм державного регулювання регіонального розвитку повинен гнучко
поєднувати методи прямого й опосередкованого впливу на
соціально-економічні процеси. Прикладом прямого економічного регулювання
є безповоротне цільове фінансування, пряма фінансова допомога, вибіркова
фінансова допомога, надання премій, субвенції, прямі субсидії (дотації,
доплати). Опосередкованими формами економічного регулювання слугують
підойми кредитно-грошової, податкової, амортизаційної, валютної,
зовнішньоекономічної політики.
Держава повинна впливати на інвестиційні процеси в регіонах заходами
протекціонізму, а саме: наданням інвестиційних премій за спорудження
об’єктів, що поліпшують економічну структуру, стан навколишнього
середовища; наданням пільгових кредитів на інвестування, гарантій на
позики, допомоги у виділенні земель під будівництво; створенням
територіальних консорціумів, акціонерних товариств для закінчення
розпочатого будівництва; наданням податкових та амортизаційних пільг для
структурної трансформації регіону.
Диспропорції в економічному розвитку регіонів досягли загрозливих
величин. Згідно з розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, наприклад, за
показниками, що характеризують економічний потенціал і розміри грошових
доходів населення, максирегіональні відмінності між Закарпатською і
Дніпропетровською областями сьогодні досягають, відповідно, 66 і 90
процентних пунктів (у 1990 p. — 52 та 25 процентних пунктів). А тим
часом, як показує світовий досвід, коли межа відмінності міжрегіональних
рівнів становить ЗО—50 пунктів, виникає соціально-політичне напруження,
починається неконтрольована міграція населення, відбуваються інші
негативні явища.
Однією з причин загострення соціальних відносин у регіонах є затримки
(по півроку і більше) у виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій
тощо. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що
пов’язані з визначенням на центральному рівні управління шляхів
реформування агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної
промисловості, оборонного комплексу і т. ін.
Протягом останніх років відбулося падіння обсягів виробництва (послуг) у
всіх без винятку галузях, і найпомітніше — у трьох провідних секторах —
промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, де
створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни.
Тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції
утвердилася майже у всіх регіонах. Найвищі темпи спаду виробництва в
цілому за 6 років (1992—1997) припадають на промисловість
Кіровоградської (71 %), Житомирської (68 %), Волинської (67 %),
Херсонської (63 %), Чернігівської та Харківської (по 59 %) областей,
проти 52 % у середньому по промисловості країни. Це в основному
пов’язане з тим, що в структурі промисловості названих областей
переважають підприємства машинобудівної, легкої, харчової та деяких
інших галузей, де спостерігається найбільше скорочення обсягів
виробництва.
Значне скорочення відбувалося також у тих регіонах, де провідне місце в
структурі промисловості займають підприємства базових галузей — чорної і
кольорової металургії, паливної та хімічної промисловості. Так, у
Луганській області зменшення обсягів виробництва промислової продукції
становило 62 %, Дніпропетровській—54 %, Донецькій — 51 %, Сумській
області — 58 %.
Нерівномірність розвитку кризових явищ по окремих галузях промисловості,
різкі відмінності у підвищенні цін на продукцію базових галузей
спричинили подальшу диференціацію промислових потенціалів регіонів та
рівнів їхньої економіки. За цей період зросла питома вага ‘індустріальне
розвинутих областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької,
Луганської. Якщо у 1991 p. сумарна частка їх становила 36,6 %, то у 1997
p.—52,6 %. Тобто сьогодні на 4 названі області припадає більш як
половина всього промислового потенціалу країни, що свідчить не стільки
про нерівномірне розміщення промисловості по території, скільки про
слабку керованість з боку держави економічними процесами, особливо у
сфері цінової та інвестиційної політики. Натомість дуже знизився рівень
Львівської, Одеської, Харківської областей, бо їхні потужні
машинобудівні та оборонні комплекси, зорієнтовані раніше на
загальносоюзний ринок, зазнали найбільшого удару від руйнування колишніх
економічних зв’язків.
Зменшилася також питома вага практично всіх західних областей (крім
Рівненської); зокрема, частка Волинської, Закарпатської, Тернопільської
(а також Чернігівської) областей становить менше 1 %, що ч свідченням
катастрофічного згортання промислового виробництва у Західному регіоні,
де його становлення почалося лише наприкінці 50-х та у 60—70-х роках, і
тому не встиг утворитися потрібний потенціал.
Протягом 6 років реформування відбувалися негативні явища у сільському
господарстві. Обсяги виробництва продукції аграрного сектора скоротилися
в усіх 25 мезорегіонах (24 областях та в Автономній Республіці Крим).
Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській,
Миколаївській областях. Автономній Республіці Крим (понад 50 % у кожному
мезорегіоні, проти 40 % по Україні в цілому). Помірнішими темпами цей
процес ішов у західних та подільських областях, де темпи падіння
становили 20—35 % і активніше реформувалися економічні відносини в
аграрній сфері.
Відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрного
сектора. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Івано-Франківської,
Закарпатської, Київської, Львівської, Хмельницької, Черкаської областей,
тобто тих, які спеціалізувалися на виробництві зерна і цукрових буряків.
Водночас знизилася частка Автономної Республіки Крим, Донецької,
Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської, Чернігівської
областей, де економічні перетворення в аграрно-промисловому комплексі
проводилися непослідовно.
У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільського
господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це пояснюється
більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора економіки по
території країни і більш стабільним ціновим становищем усередині нього.
Економічна криза не обминула і капітального будівництва. За 1992—1997
pp. обсяги капітальних вкладень у народне господарство України
зменшилися в цілому у 4,4 раза; у господарство західних областей — в 5
разів, у тому числі Чернівецької області — у 9 разів, Закарпатської — у
8,8 раза, Волинської — у 6 разів. Різке скорочення обсягів капітального
будівництва було характерним для деяких приморських та центральних
територій: в Автономній Республіці Крим—в 11 разів, в Одеській області —
7,5 раза, Кіровоградській та Житомирській — у 9 разів. Це спричинило
зменшення обсягів будівництва і введення в експлуатацію об’єктів
соціальної та виробничої інфраструктури, що негативно позначилося на
забезпеченні потреб населення. Зокрема, обсяги введення жилих будинків у
1997 p. скоротилися по країні у 2,4 раза проти 1990 p., а по
Дніпропетровській і Чернігівській областях — у 4,6 раза, Миколаївській і
Херсонській — у 3,9 раза, Запорізькій — в 3,5 раза. Донецькій — у 3,6
раза, по Києву — більш як у 2 рази. Зменшення інвестицій у
соціально-культурне будівництво, нестача фінансових ресурсів на
підтримання у належному стані діючих об’єктів призвели до послаблення
матеріально-технічної бази соціальної інфраструктури, погіршення
показників забезпечення потреб населення послугами, особливо у сільській
місцевості.
Стислий аналіз соціально-економічного розвитку регіонів протягом
1992—1997 pp. свідчить про руйнацію територіальних пропорцій, які
складалися й усталювалися десятиліттями. Перехід економіки регіонів до
ринкових відносин відбувається, на жаль, стихійно, нерегульовано, поза
державним централізованим контролем. Внаслідок цього замість поступового
нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів
відбувається їх диференціація. Через слабку керованість з боку держави
процесами регіонального розвитку, під впливом економічних, соціальних,
екологічних та інших причин у багатьох регіонах (зокрема, західних)
практично перестали діяти стимули саморозвитку, і це призвело до майже
депресивного стану. Стала тенденція зниження обсягів виробництва
промислової та сільськогосподарської продукції, капітального
будівництва, значне зменшення реальних доходів населення спостерігаються
також у Житомирській, Кіровоградській, Херсонській областях, Автономній
Республіці Крим.
Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної
кризи різних галузевих господарських структур, а й затримок із
впровадженням заходів державної регіональної економічної політики,
застосуванням нових механізмів для регулювання територіального розвитку
країни.
Спираючись на аналіз соціально-економічного розвитку регіонів на
сучасному етапі економічного реформування, можна виділити декілька
найбільш характерних регіональних проблем, вирішення яких вимагає
цілеспрямованих дій центральних, регіональних та місцевих органів влади.
По-перше, це стосується нестабільності функціонування підприємств сфери
матеріального виробництва, яке супроводжується щорічним падінням
фізичних обсягів виробництва продукції і виконання робіт. (Навіть у 1997
p. лише у 12 регіонах із 25 обсяги промислового виробництва мали
тенденцію до зростання проти попереднього року, тобто і 1997 p. не
позначився стабілізацією промислового виробництва у всіх регіонах). Це,
в кінцевому підсумку, призвело за шестирічний період до значного
скорочення обсягів виробництва у кожному регіоні, нераціонального
використання виробничих фондів і матеріальних ресурсів, зниження
економічного потенціалу територіальних комплексів і країни в цілому.
По-друге, значно загострилася проблема ефективної зайнятості трудових
ресурсів. Внаслідок скорочення обсягів виробництва та будівництва
спостерігається щорічне підвищення рівня безробіття у всіх областях
(особливо помітно — там, де значно скорочувались обсяги виробництва
продукції машинобудування, ВПК, легкої і промисловості будівельних
матеріалів).
За 1991—1996 pp. кількість офіційно зареєстрованих безробітних
збільшилася по Україні в 54 рази і становила в 1996 p. 351 тис. чол. За
1997 p. кількість безробітних зросла більш як удвічі (найпомітніше — у
західних областях, особливо у Львівській, Волинській, Закарпатській,
Івано-Франківській, а також у східних індустріальне розвинутих
областях—Донецькій, Луганській, Харківській).
По-третє, триває скорочення інвестицій у невиробничу сферу, що
призводить до зниження обсягів введення в експлуатацію нових об’єктів
житлово-комунального і соціально-побутового призначення і погіршення
забезпеченості потреб населення (обсяги введення житлових будинків по
країні у 1997 p. скоротилися проти 1990 p. у 2,4 раза, загальноосвітніх
шкіл — у 7,2 раза, амбулаторно-поліклінічних закладів — у 6 разів).
За розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, інтегрований рівень розвитку
соціальної інфраструктури становив у країні на початку 90-х років 40—60
% від передбаченого нормативами. При цьому мали місце помітні
розбіжності між областями щодо рівнів забезпечення житлом, лікарняними
ліжками, амбулаторно-поліклінічними закладами, підприємствами побутового
обслуговування та ін. За 6 років реформування економіки, на жаль,
позитивних зрушень у розвитку соціальної сфери не відбулося.
По-четверте, практично скрізь значно погіршилася демографічна ситуація.
Економічна криза, недостатній соціальний захист громадян призвели
протягом 1991—1997 pp. до перевищення показників смертності над
показниками народжуваності, скорочення тривалості життя населення і
зменшення абсолютної його чисельності. З 1991 p. у країні йде невпинний
процес падіння природного приросту населення і зменшення його загальної
чисельності по регіонах. У 1997 p. депопуляції населення не було лише у
Закарпатській області. Найпомітніше знижується кількість населення у
Дніпропетровській, Донецькій, Кіровоградській, Луганській, Харківській,
Полтавській, Черкаській, Чернігівській областях, де від’ємні коефіцієнти
природного приросту населення вищі, ніж у середньому по Україні.
По-п’яте, спостерігається істотне погіршення реальних умов життя
абсолютної більшості населення у всіх без винятку регіонах. За
розрахунками вчених Академії наук України, життєвий рівень населення за
роки реформування знизився щонайменше у 3—4 рази, його купівельна
спроможність нині становить 20 % від загальноєвропейської норми. За
показниками рівня життя Україна займає 95-те місце у світі.
За роки перебудовчих процесів у регіонах нагромадилися й інші досить
складні проблеми, які також треба невідкладно вирішувати. Найгостріші з
них такі: неплатежі за поставлені товари; неплатежі державі та
населенню; нестача коштів у місцевих бюджетах для вирішення
територіальних соціально-економічних завдань; нестабільна робота
комунального господарства, міського транспорту і зв’язку; збої в
енергопостачанні. У деяких регіонах повільно йдуть приватизація
держмайна, аграрна реформа, розвиток малого підприємництва тощо.
2. Міжбюджетні відносини у стимулюванні розвитку регіонів
Питання про бюджет і бюджетно-податкову політику — це питання про роль
держави в економіці. Ступінь її втручання в економіку прийнято
вимірювати показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у
внутрішньому валовому продукті. Чим вони більші, тим сильніший (за всіх
інших рівних умов) вплив державних органів на господарські процеси. За
останні роки через бюджетно-податкову систему перерозподілялося
приблизно 40% ВВП України (з урахуванням коштів цільових фондів). Багато
це чи мало? Згідно з офіційною статистикою країн — членів Організації з
економічного співробітництва і розвитку (на цей час вона об’єднує 29
країн), у 1970 p. податки там становили близько 30%, у 1980 p. — 35%, а
тепер
— близько 40% ВВП. В окремих країнах цей показник іще вищий: у Данії —
51,6%, Швеції — 51%, Фінляндії — 47,3%, у Нідерландах — 45,9%.
При цьому слід враховувати, що всі податки зрештою сплачують громадяни і
перерозподіл через бюджетно-податкову систему України 40% ВВП
— це важкий тягар, який ослаблює стимули до праці, змушує шукати шляхи
приховування прибутків і спричиняє інші негативні явища. Одна справа,
коли вилучають 40% вартості виробленої продукції у розвинутих країнах,
де річний розмір ВВП в розрахунку на душу населення перевищує 20 тис.
дол., і зовсім інша — коли держава перерозподіляє через бюджет 40% ВВП у
країні, де, за офіційною статистикою, він не перевищує 1 тис. дол. на
душу населення.
Необхідно створити всі умови для того, щоб платникам податків було легше
нести покладений на них тягар. З цією метою важливо забезпечити
стабільність і простоту податкової системи, витримуючи класичний,
сформульований ще А. Смітом принцип визначеності податкових зобов’язань,
відповідно до якого термін сплати, спосіб платежу, сума платежу — все це
має бути ясним і визначеним. Для цього, перш за все, важливо спростити
бухгалтерські правила розрахунку податкових зобов’язань. На жаль,
податкове законодавство України виявилося у цьому відношенні надзвичайно
невдалим. Нині підприємства змушені вести подвійну бухгалтерію — окремо
податкову й окремо фінансову, а у межах податкової — ще й окремий облік
одних і тих самих витрат для обчислення різних податків. У таких умовах
правильно визначити податкові зобов’язання практично неможливо, а тому
платники податків стають без провини винними: будь-яка перевірка
обов’язково знайде недоліки, а відтак не тільки з’являються фінансові
санкції, а й часто порушуються кримінальні справи. Для того щоб
виправити становище, необхідно терміново відкоригувати податкове
законодавство, залучивши кращих науковців, спеціалістів і обов’язково
практиків — бухгалтерів підприємств. Після цього випробувати його на
окремих об’єктах і тільки одержавши позитивні результати — вже ввести в
дію, оголосивши мораторій на всілякі подальші принципові зміни.
Сьогодні більшу частину прибутків місцевих бюджетів України становлять
фінансові ресурси, які виділяються вищою владою порядком перерозподілу
частини загальнодержавних податків і зборів. Органи місцевого
самоврядування, як правило, до регулювання цього процесу не допускаються
і не можуть знати заздалегідь, які кошти і з яких джерел вони отримають
у черговому фінансовому році. Щодо власних прибутків, то вони нині
становлять незначну частину загальної суми фінансових ресурсів, що
надходять в їхнє розпорядження. Така «перекинута піраміда» прибутків
створює базу для перманентних міжбюджетних конфліктів і перешкоджає
раціональному використанню податкових надходжень.
Щоб усунути недоліки діючого механізму регулювання міжбюджетних
відносин, з огляду на досвід інших країн, можна запропонувати:
— по-перше, у найближчі роки більшу частину фінансових ресурсів,
призначених для перерозподілу, концентрувати в спеціальних бюджетних
фондах міжтериторіального регулювання (створюваних як у складі
державного бюджету — для регулювання між областями, так і у складі
обласних бюджетів — для регулювання між бюджетами районів та міст
обласного підпорядкування);
— по-друге, здійснювати розподіл ресурсів цього фонду з використанням
оприлюднених, заздалегідь розроблених правил;
— по-третє, не прагнути при цьому до повного вирівнювання потенціалів
територій, а зберегти стимули до розвитку системи власних прибутків, які
вишукуються місцевою владою.
Стосовно розвитку системи власних прибутків органів місцевого
самоврядування, то тут ще є такий важливий невикористаний резерв, як
податок на нерухоме майно. До речі, нині помайнові податки являють собою
одне з найзначніших джерел прибутків місцевих органів влади у розвинутих
країнах.
Саме сьогодні важливого значення для України набуває питання про місце у
міжнародному поділі праці. В умовах відкритості економічного простору й
конкуренції відсутність достатніх обсягів внутрішніх інвестицій і, що
найголовніше, новітніх конструкторсько-технологічних напрацювань
призведе і вже призводить до того, що Україна втрачає своє місце як
визнаний товаровиробник, зокрема, наукомісткої продукції. Проте вакууму
в поділі праці бути не може, і ці ніші займають інші країни. Тому уряд
повинен визначитися у довго- і середньострокових намірах щодо участі у
світовому економічному процесі.
Надходження в економіку країни потоків іноземних інвестицій
відбувається, як правило, в результаті дії двох основних факторів —
спонукальних мотивів і ліберального регулювання. На цей процес якісно
впливають і такі фактори:
— політична стабільність і соціальний порядок;
— наявність доступних ринків та їхні розміри;
— ступінь розвинутості ринкової інфраструктури;
— ступінь конкуренції;
— вартісні показники, в тому числі наявність дешевої робочої сили;
— привабливий розмір оподаткування;
— стабільність національної валюти;
— наявність міцної інституції приватної власності.
Досвід виходу з кризового стану економіки, здобутий постсоціалістичними
країнами, особливо Польщею, показує, що за відсутності необхідних
інвестицій високі темпи економічного зростання забезпечує розвиток
малого та середнього бізнесу. За своєю специфікою мале підприємництво
має яскраво виражену регіональну орієнтацію і активно впливає на
оптимізацію структури регіональної економіки. Органи влади повинні
розглядати мале підприємництво як одну з базових соціальних структур
економічної системи, що, грунтуючись на демократичних засадах, може на
вищому рівні задовольнити загальнонародні потреби й інтереси, зокрема,
надати нові робочі місця населенню.
В умовах кризового стану економіки країни ряд питань у сфері розвитку та
підтримки підприємництва треба вирішувати на регіональному рівні. Серед
них можна назвати такі:
— створення гнучкої системи надання підприємцям регіону кредитів
(мікрокредитів) та фінансової допомоги, посередництва в контактах з
інвестиційними фондами, лізинговими й ощадно-позичковими компаніями,
кредитними спілками та на базі комунальної власності;
— участь у створенні системи гарантування і страхування інвестиційних
ризиків малого підприємництва шляхом формування регіональних гарантійних
фондів;
— формування заохочувального для виробництва та інших пріоритетних
напрямів економічного розвитку регіону механізму оподаткування суб’єктів
підприємництва;
— організація надання загальнокомерційної, кредитної, інформаційної та
іншої підтримки експортно-орієнтованим виробничим малим підприємствам і
тим, що запроваджують нові технології;
— створення належних умов для діяльності підприємницьких структур, у
тому числі в сфері дерегулювання підприємницької діяльності;
— аналіз ефективності впровадження законодавчо-правових актів, місцевих
нормативних документів щодо їх впливу на ділову активність у регіоні,
вирішення конкретних проблем підприємців та розробку необхідних
пропозицій;
— створення мережі ринкової інфраструктури, яка оптимально стимулюватиме
подальший розвиток підприємництва в регіоні;
— ініціювання залучення коштів місцевих бюджетів, асоціацій, громадських
об’єднань, добродійних організацій, підприємців для фінансування
проектів, які відповідають місцевим пріоритетам;
— орієнтування діяльності фондів підтримки підприємництва на
кредитування підприємницьких проектів і фінансування цільових програм,
надання гарантій суб’єктам малого підприємництва стосовно одержаних у
комерційних банках кредитів, на часткову сплату процентів за них із
залученням коштів від приватизації державного майна.
3. Регулювання територіального управління на державному та місцевому
рівнях
Аналіз основних тенденцій і суперечностей існуючої структури української
економіки свідчить про суттєве загострення структурних проблем. Тому
заходи щодо їх подолання є стрижнем проекту Програми структурної
перебудови економіки України. Програма розрахована на середньостроковий
період (1999—2003 pp.), але окремі її положення — цільові настанови та
концептуальні принципи, перспективи інноваційного розвитку — мають
стратегічну спрямованість і відбивають загальне бачення шляхів
реалізації структурної політики держави. Структурній перебудові
притаманний широкий спектр впливу на розвиток і формування ефективної
ринкової моделі економіки. Але економічна та фінансова кон’юнктура
вимагає зосередити увагу на головних напрямах структурних змін, які
сприяли б кардинальному поліпшенню економічної ситуації в країні.
Виходячи з цього до головних пріоритетів структурної перебудови
віднесено шість комплексних проектів з вирішення найактуальніших проблем
економіки:
— підвищення конкурентоспроможності виробництва і збільшення експортного
потенціалу держави;
— посилення соціальної орієнтації економіки, освоєння нових,
конкурентоспроможних товарів народного споживання;
— реалізація енергозберігаючої моделі розвитку економіки;
— технологічне оновлення виробництва;
— реструктуризація підприємств;
— створення ефективних регіональних структур економіки. Структурна
перебудова економіки здійснюватиметься згідно з функціональним, а не
галузевим підходом — через постановку й вирішення проблемних завдань
економіки, визначених як пріоритети.
Зростанню надходжень іноземних інвестицій, розвиткові
зовнішньо-економічних зв’язків, збільшенню поставок на внутрішній ринок
високоякісних товарів та послуг, створенню сучасної виробничої,
транспортної, ринкової інфраструктури, ефективному використанню
природних ресурсів в Україні сприяє створення спеціальних економічних
зон. У них застосовуються пільговий режим оподаткування та митний режим,
згідно з яким запроваджується особливий порядок ввезення-вивезення
товарів. Такі зони створено у Закарпатській, Донецькій, Луганській
областях. З 1996 p. діє експериментальна зона «Сиваш». З метою створення
нових робочих місць для працевлаштування персоналу Чорнобильської АЕС,
що вивільняється у зв’язку з виведенням її блоків з експлуатації,
створено спеціальну економічну зону «Славутич».
Обравши шлях демократичних перетворень, Україна послідовно і наполегливо
здійснює свою мету,— поділяючи європейські цінності, гармонійно влитися
до єдиної системи світового поділу праці, посісти достойне місце в
європейському економічному просторі, побудувати власний державний
механізм, який би забезпечував економічне та соціальне процвітання
громадян і грунтувався на загальновизнаних принципах демократії.
Сьогодні зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування
нового торговельного режиму, з подальшою інтеграцією до світового
економічного співтовариства за допомогою поступового і зваженого
збільшення відкритості національної економіки.
Підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів сприяє створена за
ініціативою Спілки економістів Асоціація товарної нумерації
«ЄАН-Україна»: завдяки її діяльності наша країна стала членом
EAN-Intemational і отримала національний товарний код 482. Сьогодні весь
світ знає, що товари з цим кодом вироблені в Україні. Через мережу
регіональних центрів у всіх областях України асоціація забезпечує швидке
й гарантоване обслуговування товаровиробників.
Нові, ширші можливості для виходу українського підприємця на
європейський ринок надає Угода про партнерство і співробітництво між
Україною та Європейським Союзом (УПС), яка набула чинності з 1 березня
1998 p. Цим документом передбачено технічну допомогу в розвитку правової
бази діяльності малих та середніх підприємств, розбудову відповідної
інфраструктури (установи для підтримки малого бізнесу, зв’язок,
організація фонду таких підприємств тощо) і створення технопарків.
Перспективним напрямом інтеграції України у систему світового
господарства є створення зони вільної торгівлі з ЄС. Це одна з
найпривабливіших форм заохочення іноземних інвесторів, що дає змогу
активізувати підприємництво, нарощувати експортний потенціал, формувати
ринкову структуру, прискорювати розвиток економіки.
На обласному рівні потрібно мати концепцію розвитку окремих територій,
які відрізняються своєю специфікою, структурою, ресурсним потенціалом
тощо. Результатами такої концепції можуть бути: підвищення ефективності
управління завдяки його спрощенню; посилення контролю за використанням
інвестиційних ресурсів і спрямування їх у найефективніші проекти
розвитку регіонів; комплексний підхід до вирішення регіональних проблем,
досягнення на цій основі синергічного ефекту. В основу концепції може
бути покладений програмно-цільовий підхід. Потрібна розробка програм
соціально-економічного розвитку локальних територій. Маючи значний
ресурсний потенціал розвитку — виробничий, науково-технічний,
рекреаційний, сировинний, вони за своєю економічною суттю є «полюсами
росту». У Львівській області, наприклад, таким полюсом може бути
Трускавецько-Бориславська агломерація.
Уряд розробив і подав до Верховної Ради «Концепцію державної
регіональної політики», яка є сукупністю організаційних, правових,
економічних заходів держави у цій сфері відповідно до поточних і
стратегічних цілей. Ці заходи спрямовані на стимулювання ефективного
розвитку продуктивних сил регіонів, раціональне використання їхнього
ресурсного потенціалу, створення нормальних умов для життєдіяльності
населення, досягнення екологічної безпеки, вдосконалення територіальної
організації суспільства. Державна регіональна економічна політика
спрямовується на забезпечення однакових умов функціонування
господарських комплексів регіонів і збереження територіальної цілісності
Української держави. Вона спирається на такі принципи:
— правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності
регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і
місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування,
зміцнення їх фінансово-економічної основи та підвищення відповідальності
у вирішенні завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;
— дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної
єдності у розвитку продуктивних сил регіонів, у вирішенні завдань
соціально-економічного розвитку країни в цілому;
— врахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури
господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.
Державна регіональна економічна політика грунтується на положеннях
Конституції України, закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні», інших нормативно-правових актів.
Головні її цілі такі:
— збільшення національного багатства країни шляхом ефективного
використання природно-ресурсного та науково-технічного потенціалу
кожного регіону і тісного співробітництва між регіонами;
— послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня
соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального
поділу праці, раціоналізації систем розселення;
— врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших
особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;
— підтримання внутрірегіональної збалансованості економічного розвитку,
екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного
процесу;
— досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та
раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення
життєзабезпечення галузей виробництва в ринкових умовах;
— створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової
інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна,
земельної реформи, реформи у сфері державного оподаткування та інших
ринкових перетворень;
— формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з
визначенням територій для їх розміщення, облаштування державних кордонів
і налагодження на новій основі системи зв’язків між прикордонними
регіонами;
— удосконалення економічного районування країни;
— підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних
соціальних стандартів та соціального захисту населення, незалежно від
економічних можливостей регіонів;
— стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його
підвищення в усіх регіонах;
— гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення
високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на
продовольчі ринки світу;
— гарантування соціальних прав громадян, забезпечення зайнятості
населення шляхом вдосконалення функціонування ринків праці та
регулювання міграційних процесів;
— запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам
депопуляції населення;
— здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих
на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у
регіонах;
— формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих
і створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та
малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння
якісним перетворенням у них;
— регулювання господарської збалансованості регіонів, запобігання
забрудненню навколишнього середовища, ліквідація наслідків його
забруднення, ефективне використання та відтворення природних ресурсів,
впровадження економічного механізму природокористування, збереження
генетичного фонду живої природи, унікальних територій і природних
об’єктів;
— екологічно обгрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.
Відповідно до цілей визначаються стратегічні та поточні завдання
державної регіональної політики в кожному конкретному регіоні і
розробляються конкретні заходи, здійснення яких забезпечуватиме розвиток
його економіки і в кінцевому результаті — підвищення добробуту народу.
4. Вдосконалення галузевого територіального управління на прикладі
окремого регіону
Трансформаційні процеси, спрямовані на розбудову Української держави,
вимагають вироблення нової, науково обгрунтованої регіональної політики.
Адже чим краще діє система управління і господарювання у кожному
регіоні, чим повніше використовується його природно-ресурсний та
науково-технічний потенціал для високоефективного функціонування
властивих йому товаровиробництв, чим тіснішими стають міжрегіональні
ринкові зв’язки у процесах поглиблення спеціалізації та інтеграції, тим
скоріше міцнішає держава і підвищується добробут її народу.
Саме тому треба законодавчо закріпити основні засади регіональної
політики, а також переорієнтувати інвестиційну й інноваційну діяльність,
податкову, бюджетну і структурну політику в регіональну площину. Це
яскраво доводить досвід Чернігівщини, якій протягом десятиріч
відводилася роль постачальника сировини і продовольства на
загальнодержавний ринок, а інвестування господарського комплексу та
фінансування соціальної сфери здійснювалося за залишковим принципом.
Така політика призвела до деформації галузевої структури виробництва,
нераціонального використання наявних мінерально-сировинних ресурсів,
загострення демографічної кризи, особливо на півночі області . Протягом
1990—1998 pp. обсяги промислового виробництва тут скоротилися майже
втричі, рентабельність зменшилася у 4—5 разів. Наслідком цього стали
скорочення кількості робочих місць, низька конкурентоспроможність
продукції багатьох промислових підприємств, руйнація їхніх
зовнішньоекономічних зв’язків.
У критичному стані перебуває сільське господарство. Виробництво таких
традиційних для цих районів монокультур, як картопля і льон, скоротилося
більш як у 6 разів, молока — у 3,3, м’яса — у 3,8 раза. Через
локалізацію своєї діяльності більшість сільськогосподарських підприємств
здійснює натуральний розподіл.
Нагального вирішення потребує проблема працевлаштування населення,
особливо у Городнянському районі, де банкрутство заводу, що входив до
складу колишнього воєнно-промислового комплексу, і ліквідація військової
частини спричинили безробіття 20% працездатних жителів райцентру. Якщо
не вжити екстраординарних заходів для створення нових робочих місць, то
до кінця 2010 p. кожен другий житель північних районів області буде
безробітним.
Глибокий аналіз соціально-економічної ситуації переконує, що
традиційними підходами змінити її на краще неможливо. На нашу думку,
необхідно сформувати у північній частині області відкриту економічну
систему ринкового типу з елементами державного регулювання, в основі
якої буде раціональне використання наявного ресурсного потенціалу та
можливостей прикордонного співробітництва шляхом запровадження
спеціального режиму інвестиційної діяльності. Пропозиції області в цьому
напрямі зустріли підтримку Кабінету Міністрів України, у червні 1999 p.
видано відповідний Указ Президента України Л. Д. Кучми. Реалізація
положень указу вимагає значних інвестиційних капіталовкладень, у першу
чергу, для активного використання природно-ресурсного потенціалу
регіону, для оновлення активної частини основних фондів у виробництвах з
коротким періодом капіталовіддачі. Необхідно забезпечити зростання
випуску засобів виробництва і предметів споживання, з постійним
збільшенням частки останніх у загальному обсягу товарів. Це дозволить
сформувати раціональну структуру господарського комплексу, забезпечити
реальне зростання матеріального добробуту людей, щоб поступово вивести
його на докризовий рівень, відновити позитивний приріст населення,
поліпшити екологічну і соціальну ситуацію.
Північ Чернігівщини — це скарбниця природних ресурсів. Тут є фосфорити,
крейда, торф, високоякісні піски, потрібні для виробництва скла,
різноманітні глини — сировина для цегельно-черепичних заводів тощо.
Значні площі вкриті лісами. У порідному складі переважає сосна (понад
70%), поширені також дуб, береза, осика, вільха. Ліси багаті на ягоди,
гриби, лікарські рослини.
Північні території мають чималий туристичний і рекреаційний потенціал.
Сприятливі кліматичні умови, різноманітний світ флори і фауни, наявність
244 природно-заповідних об’єктів (8 з них — загальнодержавного значення)
роблять цю місцевість привабливою для відпочинку. Щодо розвитку туризму,
то дуже перспективним є архітектурно-історичний комплекс м.
Новгорода-Сіверського.
На початок 1999 p. у північній частині області налічувалося 66
промислових підприємств, 48 будівельних і ремонтно-будівельних
організацій, 22 підприємства автотранспорту, 207 сільськогосподарських
підприємств різних форм власності; є розгалужена мережа залізниць та
автошляхів, у тому числі загальнодержавного значення, важливою
транспортною артерією слугує також Десна.
Створивши сприятливі інвестиційні умови у названих вище районах, можна
домогтися усунення наявних диспропорцій і прискорення темпів
соціально-економічного розвитку, суттєво збільшити надходження до
державного і місцевих бюджетів. Наприклад, організація виробництва
крейди тонкодисперсного помелу на базі Путивського родовища у
Новгород-Сіверському районі дасть змогу відмовитися від імпорту її в
Україну для потреб медичної, хімічної, парфюмерно-косметичної
промисловості, принесе щорічну економію валютних коштів до 1 млн. дол.
Промислове освоєння у Ріпкинському районі Папернянського родовища пісків
(розвідані запаси обчислюються у 6,3 млн. т) забезпечить сировиною
українські підприємства, які випускають будівельне й автомобільне скло,
посуд, тару для харчової, медичної, косметичної промисловості, зумовить
приріст експортного потенціалу. Добудова Корюківського заводу
будівельних матеріалів потужністю 60 млн. шт. ум. цегли на рік дасть
змогу задовольнити потреби півночі Чернігівщини та сусідніх областей
Росії і Бєларусі у високоякісній облицювальній цеглі та черепиці. Випуск
продукції уже тепер гарантується обсягами продажів. Удосконалення діючих
технологій (зокрема, реконструкція устаткування) на Корюківській фабриці
технічних паперів дозволить збільшити виготовлення високоякісних шпалер
і крейдованого паперу. Обсяги виробництва відповідатимуть потребам
України і країн СНД.
Близькість до кордонів з країнами СНД, наявність залізниць та
автомобільних шляхів дають змогу створити у Чернігівському районі на
існуючій матеріальній базі ЗАТ «Чернігівголовпостач» постійно діючий
Слов’янський оптово-роздрібний ярмарок з продажу всіх видів продукції
виробничо-технічного призначення. Реалізація цього проекту сприятиме
використанню багатої інфраструктури Чернігівського аеропорту, яка
сьогодні не діє.
Для північних районів області є характерними також галузі лісової і
деревообробної промисловості. За сприятливого режиму інвестування можна
швидко модернізувати і відродити діяльність підприємств цих галузей у
Городнянському і Семенівському районах.
Спеціальний режим інвестиційної діяльності зміцнить економічну співпрацю
із суб’єктами підприємницької діяльності наших найближчих сусідів —
Росії та Бєларусі, бо виробництво товарів у цих районах Чернігівщини
адаптоване до їхньої продукції, не втрачені давні зв’язки з провідними
підприємствами машинобудування, хімічної промисловості, агропромислового
комплексу.
Для залучення інвесторів у північні райони області здійснюється комплекс
організаційних заходів.
Насамперед опрацьовуються інвестиційне привабливі проекти, які
передбачають використання існуючого ресурсного потенціалу, реалізацію
інноваційних пропозицій, випуск нової, конкурентоспроможної продукції.
Уже розроблено понад 60 таких проектів на загальну суму більш як 100
млн. дол., і робота в цьому напрямі триває.
Необхідно підготувати якомога більше реальних інвестиційних проектів,
визначити їх пріоритетність, здійснити відповідні пропозиції вітчизняним
і зарубіжним потенціальним інвесторам. Крім того, треба сформувати Раду
території спеціального режиму інвестиційної діяльності. До її складу
входитимуть представники органів місцевого самоврядування, місцевих
державних адміністрацій, а також центральних органів виконавчої влади.
Слід визначити порядок проведення експертизи інвестиційних проектів,
надання дозволів на їх реалізацію, укладання договорів із суб’єктами
підприємницької діяльності про реалізацію відповідного інвестиційного
проекту тощо. Згідно з наданими повноваженнями, Рада території
здійснюватиме організаційно-методичні та інформаційні заходи. Серед них:
— розгляд і схвалення інвестиційних проектів;
— залучення фінансових ресурсів для їх реалізації;
— контроль за інвестиційною діяльністю;
— підготовка пропозицій відповідним органам місцевого самоврядування
щодо ставок орендної плати, тарифів, плати за комунальні та інші
послуги, які надаються підприємствами комунальної форми власності;
— розгляд у досудовому порядку спорів між суб’єктами підприємницької
діяльності, які реалізують інвестиційні проекти, та відповідними
органами місцевого самоврядування;
— прийняття, у межах своєї компетенції, рішень, обов’язкових для
виконання на території пріоритетного розвитку під час реалізації
інвестиційних проектів;
— надання Міністерству економіки України, Міністерству фінансів України
й Агентству з питань спеціальних (вільних) економічних зон інформації
про результати запровадження спеціального режиму інвестиційної
діяльності.
Як свідчать розрахунки, запровадження спеціального режиму інвестиційної
діяльності на території пріоритетного розвитку радикально змінить
соціально-економічну ситуацію. Уже до 2010 p. приріст обсягів
промислового виробництва збільшиться у 2 рази. Буде створено і
відроджено близько 100 суб’єктів господарювання, завантаженість
виробничих потужностей на діючих підприємствах досягне 85%. Обсяги
виробництва сільськогосподарської продукції збільшаться в 1,9 раза.
Активізується сфера малого бізнесу. Пільгові умови функціонування
існуючих і створення нових підприємницьких структур, переважно у
виробничій сфері, вдосконалення механізму їх фінансової підтримки,
розвиток інфраструктури малого бізнесу — все це дозволить довести
показник кількості малих підприємств до 2,6 од. на 1000 чол. населення.
З’являться 25 тис. нових робочих місць, безробіття зменшиться у 2 рази.
Висновки
Щоб створити умови для ефективної керованості соціально-економічним
розвитком регіонів, для поетапного досягнення позитивних зрушень у
територіальних пропорціях, необхідно здійснити комплекс заходів як на
центральному, так і на регіональному та місцевому рівнях управління.
На центральному рівні необхідно:
1. Прискорити прийняття Верховною Радою України Концепції (основних
положень) державної регіональної політики. Цим буде забезпечене загальне
правове поле для цілеспрямованого проведення Урядом країни, центральними
і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування
комплексу заходів з практичного регулювання соціально-економічного
розвитку районів, міст, областей.
Створення правового поля має здійснюватись за трьома основними
напрямами, а саме: організаційно-правовий аспект; удосконалення
економічної бази місцевих органів управління; розширення фінансової
автономії органів місцевого самоврядування.
З цією метою треба прийняти такі законодавчо-нормативні акти:
— про адміністративно-територіальний устрій України. Акт юридично
встановить статус кожної адміністративної одиниці та її місце у
територіальному поділі країни;
— про комунальну власність і комунальні підприємства;
— про примірний статут територіальної громади;
— про організаційні структури регіональних органів виконавчої влади і
органів місцевого самоврядування.
Невідкладного вирішення потребує проблема створення фінансової автономії
органів місцевого самоврядування, що є основною передумовою для
ефективного вирішення завдань місцевого значення. З цією метою необхідно
прийняти такі законодавчі акти:
— про фінанси місцевого самоврядування;
— про місцеві податки і збори;
— про комунальний кредит і комунальні цінні папери;
— про комунальні банки.
2. Якнайшвидше ввести в дію Закон України «Про місцеві державні
адміністрації» і здійснити конкретні заходи для здійснення
адміністративної та муніципальної реформи в Україні.
Це дозволить чітко розмежувати повноваження і на практиці вдосконалити
правовий механізм взаємодії регіональних органів влади і органів
місцевого самоврядування в управлінні соціально-економічними процесами в
областях, районах, містах, селищах і селах.
3. Активізувати роботу, з переведенням її у практичне русло, щодо
реального створення в окремих районах країни нових форм територіальної
організації підприємництва — спеціальних (вільних) економічних зон
різного типу.
У жовтні 1992 p. було прийнято Закон України «Про загальні засади
створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». До
нього внесено потрібні уточнення, є методичні матеріали. Багато
державних службовців виїздили за кордон для вивчення зарубіжного досвіду
і т. ін., проте досі жодної «живої» вільної зони в країні не створено,
за винятком експериментальної зони «Сиваш» у Криму, що – занадто мало і
не відповідає потребам і можливостям України.
Сьогодні вже укладено техніко-економічну документацію для створення БЕЗ
в Одеській, Львівській, Закарпатській, Волинській, Донецькій та інших
областях, Автономній Республіці Крим. На нашу думку, Верховна Рада
України повинна прийняти відповідні рішення про розміщення таких зон у
регіонах країни, а Кабінет Міністрів України разом з місцевими органами
влади має вжити управлінських заходів до реалізації проектів
затверджених зон.
4. Визначитися із законодавчим забезпеченням правових засад
найважливішого державного механізму управління, яким е планування,
прогнозування і програмування соціально-економічного розвитку територій
на мікро-, мезо- і макрорівнях, тобто починаючи від села і закінчуючи
державою у цілому. Має бути чітко викладена вся система планування з
урахуванням формування оновленого механізму координації і діяльності
державних та недержавних суб’єктів управління економікою. Слід визначити
правовий статус національних, державних, галузевих, регіональних і
місцевих програм, запровадити технологічну схему розробки цих програм,
узгоджених з фінансовими планами адміністративно-територіальних одиниць
різного рангу; конкретизувати участь і відповідальність підприємств та
організацій, органів влади і управління, строки й періоди розроблення і
реалізації програмних документів тощо.
Згідно з постановами Уряду України, протягом 1992—1997 pp. розроблено
декілька регіональних (міжобласних) програм, зокрема, для Донбасу,
Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я.
Однак ці програми не мали правового статусу державних, не були
підкріплені централізованими фінансовими ресурсами і тому з багатьох
запланованих завдань не стали результативними. За умови одержання
законодавче закріпленого статусу, більш ретельного обгрунтування
економічного та фінансового блоків централізованої фінансової підтримки
зазначені програми перетворяться на важливий інструмент керованості
соціально-економічними процесами у регіонах.
Заслуговує на увагу пропозиція про створення загальнодержавного фонду
підтримки розвитку регіонів у розмірі 10 % від суми податкових
надходжень у регіонах до державного бюджету.
На регіональному та місцевому рівнях потрібно:
1. Місцевим органам державної виконавчої влади і самоврядування вжити
рішучих адміністративних заходів до значного скорочення і зведення до
мінімуму у поточному році заборгованості з надходжень коштів до місцевих
бюджетів, Пенсійного, Чорнобильського та інших фондів. Домогтися повного
виконання суб’єктами господарювання на місцях положень державної
бюджетно-фінансової та податкової політики.
2. Розробити обласні, районні, міські програми нарощування виробничого
потенціалу до 2005 p., з чітким визначенням і обгрунтуванням як
поточних, так і стратегічних завдань розвитку кожного регіону,
врахувавши забезпечення у перехідний період відродження та поступового
примноження створеного виробничого, науково-технічного, кадрового
потенціалів. У цих програмах слід передбачити заходи щодо:
— стабілізації функціонування сфери матеріального виробництва та
необхідного нарощування обсягів виробництва, узгоджені з державними
галузевими (національними) програмами;
— спеціалізації, міжгалузевої та міжрегіональної кооперації виробництва,
реструктуризації підприємств, диверсифікації виробництв;
— створення сприятливих організаційно-правових умов для інноваційного
підприємництва і формування інвестиційного середовища;
— функціонування вільних економічних зон, регіональних
фінансово-виробничих асоціацій та інших форм регіонального і
міжрегіонального співробітництва.
3. У кожному регіоні обласного рівня розробити програми
інвестиційно-інноваційної діяльності строком на 3—5 років із системою
формування річних завдань щодо залучення інвестицій та системою місцевих
пільг для інвесторів, які здійснюватимуть невідкладні проекти у різних
галузях економіки регіону.
4. Активно здійснювати на місцях весь комплекс структурних та
інституціональних перетворень, який включає обов’язкове реформування
власності на державне майно і землю, послідовне здійснення інноваційної
та інвестиційної політики, розвиток підприємництва.
Потрібно вишукувати місцеві резерви (зокрема, об’єднуючи кошти
підприємств) для зміцнення матеріальної бази соціальної інфраструктури,
насамперед у сільській місцевості, здійснювати практичні заходи щодо
соціального захисту найуразливіших верств населення.
5. Проводити планомірну підготовку та перепідготовку управлінських
кадрів відповідно до потреб ринкової економіки, періодично їх
атестувати, формувати резерв кадрів державних службовців.
Слід налагодити тісну взаємодію регіональних та місцевих органів влади у
справі виконання законодавчих актів і рішень уряду, постійно здійснювати
заходи з впорядкування населених пунктів, незалежно від їх статусу і
рангу, забезпечивши надійне функціонування всього інфраструктурного
комплексу.
Список використаної літератури
Бутко М. Розв‘язання проблем регіонального розвитку//Економіка України.
– 2000. – №1. – С. 12-16
Дзісь Г. Роль регіонів у становленні національної економіки
України//Економіка України. – 1999. – №10. – С. 19-28
Карагодов І. Механізм управління природокористуванням на рівні
регіону.//Економіка України. – 1997. – №10. – С. 64-69
Пила В., Абрамов В. Деякі підсумки і перспективи розвитку регіонів
України//Економіка України. – 1999. – №1. – С.40-46
Симоненко В. Н. Регионы Украины: Проблемы развития. – К., 1997
Теоретичні засади вирішення проблеми державного управління в Україні. –
К., 1995
PAGE 1
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
