.

Основні критерії розміщення продуктивних сил. Вугільна промисловість України, її значення. Особливості розміщення, її значення. Сучасний стан та персп

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1 9069
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Основні критерії розміщення продуктивних сил. Вугільна промисловість
України, її значення. Особливості розміщення, її значення. Сучасний стан
та перспективи розвитку. Тваринництво України і його значення. Галузева
структура. Зональний характери розміщення, вплив на формування
спеціальних АПК.

ПЛАН

Основні критерії розміщення продуктивних сил.

Вугільна промисловість України, її значення. Особливості розміщення, її
значення. Сучасний стан та перспективи розвитку.

Тваринництво України і його значення. Галузева структура. Зональний
характери розміщення, вплив на формування спеціальних АПК.

1. Основні критерії розміщення продуктивних сил.

Під критеріями розміщення продуктивних сил слід розуміти основні
закономірності та принципи розміщення продуктивних сил, які сформувалися
і продовжують формуватися під впливом різноманітних економічних законів.

Сучасна територіальна організація продуктивних сил України сформувалася
під впливом економічних законів планової економіки. Перехід до ринку
зумовлює відповідні зміни в теорії розміщення продуктивних сил і
передусім утверджує пріоритетність загальних для всіх
суспільпо-економічпих формацій економічних законів.

Економічні закони – це об’єктивні закони розвитку суспільства, що
відображують відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання
матеріальних благ та найістотніші стійкі зв’язки між явищами
економічного життя суспільства. Розміщення продуктивних сил визначається
дією загальних економічних законів, хоча у спеціальній економічній та
еконо-міко-гсографічній літературі з цього приводу йдеться не про
закони, а про закономірності, які фактично є просторовим виявом окремих
економічних законів.

Закономірності розміщення продуктивних сил – це категорії того самого
порядку, що й економічні закони розвитку суспільства, їх модифікація
зумовлена своєрідністю розміщення виробництва на території країн, його
значною територіальною диференціацією в розрізі економічних районів. Це
пояснюється складними взаємозв’язками розміщення продуктивних сил з
географічним середовищем і залежністю розміщення окремих виробництв від
локальних природних умов та ресурсів; значними регіональними
відмінностями заселення територій і рівнів розвитку продуктивних сил у
районах; різним поєднанням галузей і виробництв промисловості та
сільського господарства в районах і країнах; значними
техніко-економічними відмінностями розміщення різних галузей і
виробництв.

Закономірності розміщення продуктивних сил – це об’єктивні категорії,
які пізнаються і свідомо використовуються в практичній діяльності. У
своїй господарській політиці суспільство на основі пізнання
закономірностей формулює і втілює в життя певні принципи. Закономірності
розміщення продуктивних сил є власне законами територіальної організації
господарства.

Закономірність ефективного чи раціонального розміщення виробництва, за
якою відношення між економікою та територією такі, що найбільш можливий
ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення
об’єкта. Тобто, вказана закономірність випливає із закону економії
праці, який регулює витрати на подолання просторової незбалансованості
між районами видобутку, виробництва і споживання продукції:

,                                                              (1.1)

 – відповідно, результати виробництва і праці;

 – відповідно, витрати виробництва і затрати праці.

В сучасних умовах надто багато затрачається праці на транспортування
сировини, палива, готової продукції внаслідок територіальної
віддаленості між окремими елементами виробництва. Через те
закономірність раціонального розміщення продуктивних сил повинна
реалізовуватися через наближення виробництва до джерел сировини, палива,
людських ресурсів та споживачів. Цю закономірність ще називають
економічністю або ефективністю розміщення продуктивних сил.

Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил на певній
території випливає з економічного закону оптимальної концентрації
промислових підприємств та його соціального значення, яке сприятиме 
вирівнюванню в розрізі областей виробництва національного і реального
доходу у громадян. Дана закономірність втілюється в життя дією принципів
вирівнювання економічного розвитку різних районів. Її ще називають 
закономірністю територіального поділу праці. Застосовуючи методи аналізу
територіальної організації господарства економічних районів, визначають:
економічну оцінку природних ресурсів, рівень забезпечення власними
трудовими ресурсами; територіальний поділ населення як споживача
матеріальних благ; співвідношення між спеціалізованими і допоміжними
галузями; забезпечення господарства енергоресурсами, рівень
транспортного обслуговування.

Закономірність комплексності РПС випливає з економічного закону
суспільного поділу праці, який у просторовому аспекті модифікується в
закон територіального поділу праці і виявляється у формуванні
економічних районів і спеціалізації господарства. Основними рисами
комплексного розвитку економічних районів є: раціональне використання
районних ресурсів, узгодженість районного господарства з раціональною
галузевою і територіальною  структурами, обумовленість
матеріально-технічних, кооперативних, послідовних зв’язків.

Закономірність економічної цілісності регіону, що полягає у його
географічному положенні, матеріальній та соціальній сферах, збереженні
централізованого і регіонального елементів.

Закономірність регіональної інтерпретації господарства полягає у
збиранні елементів національної економіки, внаслідок чого утворюється
інтегрована система або регіональний економічний простір.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил в регіонах
полягає у зосередженні виробництва і трудових ресурсів у найвигідніших
місцях регіону, що забезпечує більш високий рівень життя його населення.

Найважливішими принципами розміщення продуктивних сил є:

· принцип оптимальності розміщення виробництва – отримання оптимальних
результатів при мінімальних витратах;

· принцип раціонального розміщення виробництва – наближення до
матеріальних, трудових ресурсів;

· принцип пропорційності і збалансованості між виробничими потужностями,
обсягом виробництва та наявністю сировинних енергетичних, водних,
земельних, трудових, фінансових ресурсів;

· принцип комплексного розміщення виробництва, що полягає у комплексному
використанні природних ресурсів;

· принцип розміщення підприємств  згідно з раціональними формами
суспільної організації виробництва;

· принцип збереження екологічної рівноваги – найголовнішого екологічного
імперативу;

· принцип обмеженого централізму – органічного поєднання стратегічних
інтересів країни з інтересами регіонів;

· принцип урахування міжнародного територіального поділу праці – країна
повинна розвивати те виробництво, для якого вона має найкращі умови і
продукція якого користується найбільшим попитом на світовому ринку.

Розглянуті закономірності  і принципи реалізуються на основі певних 
умов або факторів розміщення, які можна згрупувати за такими напрямами:
природно-географічні, демографічні, техніко-економічні,
соціально-економічні та еколого-економічні. При розміщенні продуктивних
сил завжди необхідно економічно обгрунтувати і врахувати дію даних
факторів.

Природно-географічні характеризують енергетичні, водні, лісові, земельні
ресурси та корисні копалини, природно-кліматичні та транспортні умови за
кількісними і якісними показниками.

Демографічні фактори враховують чисельність населення і його розміщення,
кількісну та якісну оцінку людських ресурсів.

Техніко-економічні фактори характеризують рівень науково-технічного
розвитку, виробничі умови, транспортні потоки.

Соціально-економічні фактори залежать від рівня розвитку продуктивних
сил, зайнятості населення, умов праці, житлово-комунальних умов і сфери
послуг.

Еколого-економічні фактори враховують вплив виробничих економічних
систем на навколишнє середовище, шляхи відшкодування збитків, заподіяних
природі внаслідок будь-якого виробництва продукції чи розміщення
продуктивних сил.

В сучасних умовах важливий вплив на РПС в Україні мають також
геополітичний та національний фактори.

В науковій літературі зустрічається і більш диференційована система
факторів РПС. До них відносять: сировинний, водний,
паливно-енергетичний, трудовий, споживчий, транспортний, соціальний,
екологічний фактори; економіко-географічного положення та ринкової
кон’юнктури (рух цінних паперів, зайнятість, розміри виробництва).

Організація РПС полягає в обгрунтуванні та врахуванні дії зазначених
факторів, за допомогою їх економічної оцінки та наукових методів.

2. Вугільна промисловість України, її значення.

Особливості розміщення, її значення.

Сучасний стан та перспективи розвитку.

Запаси вугілля на території України зосереджені в основному в трьох
басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському (табл. 6).
В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома
вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т),
Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т)
та 3,5% (4,1 млрд. т).

Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської
областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т.
Із загальних запасів 42,5 млрд. т віднесено до прогнозних ресурсів.

Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення власних потреб
і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та
технологічні умови розробки вугільних родовищ України, в першу чергу
Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у
вугільній промисловості.

Таблиця 1

РОЗМІЩЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАПАСІВ ВУГІЛЛЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ на 01.01.2003
p.*

Запаси всього Балансові запаси

Забалансові запаси

басейни

млрд

% А+ В + С, С2 Всього

млрд. т

%

млрд. т % млрд. т %

млрд. т %

Україна 117,1 100,0 45,7 100,0 11,2 100,0 56,9 100,0 17,4 100,0

Донецькуй

басейн 101,9 87,0 42,2 92,3 10,7 95,5 52,9 93,0 16,7 96,0

Львівсько-Волинський басейн 2,3

2,0

1,2

2,6

0,25

2,2

1,5

2,6

0,4

2,3

Дніпровський басейн 4,1

3,5

1,9

4,2

0,25

2,2

2,2

3,9

0,2

1,1

* За даними Державного балансу запасів корисних копалин України
(вугілля).

Наведені в табл. 7 дані характеризують стан вугільних басейнів України.
Вони свідчать про те, що геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні
зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2
м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна
— становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт,
на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля.
Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і
газу, характерні для 40% шахт.

Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського
басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів
Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів
вугілля — від 1 до 1,5 м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу
майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно
перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси
вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля України).

В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на
відміну від кам’яного має більш низьку теплотворну здатність і
використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів,
які споживаються населенням на комунально-побутові потреби. Розробка
буровугільних родовищ проводиться підземним та відкритим способом.
Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів
невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах
сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля нижча, ніж
у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак
запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України).

Таблиця 2

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВУГІЛЬНИХ БАСЕЙНІВ УКРАЇНИ

(за даними 2003 р.)

Показники

По Мін-вугле-прому Донецький басейн Львівсько-Волинський басейн
Дніпровський басейн

Промислові запаси вугілля кат. А + В+ С1 млрд . т 45,7

42,2

1,2

1,9

Розроблювані і підготовлені до освоєння запаси, млрд. т 23,3

21,5

0,7

0,8

Середня потужність розроблюваних пластів, м 1,18

1,06

1,24

3,27

Максимальна глибина розробки, м 1400 1400 550 100

Мінімальна глибина розробки, м 24 123 345 24

Середня глибина розробки, м 651 692 456 77

Виробничі потужності, млн. т 115,1 109,1 4,0 2,0

Видобуток вугілля, млн. т 75,9 70,9 3,6 1,4

в тому числі: коксівного, млн. т 31,6 31,6

енергетичного, млн. т 44,3 39,3 3,6 1,4

Зольність видобутого вугілля, % 36,0 36,2 47,6 21,7

Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан виробничих фондів
шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти
мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20
років.

Незважаючи на значний строк експлуатації шахт, обсяги реконструкції і
будівництва нових шахт з 1975 р. стали різко зменшуватися. За останні
15—20 років у Донбасі не було закладено жодної шахти, у
Львівсько-Волинському басейні — одна, в Дніпровському басейні — один
розріз. Остання масова реконструкція вугільних шахт була проведена у
другій половині 60-х — на початку 70-х років. Тоді вона була здійснена
на 25% підприємств.

Однією з причин такого важкого стану було обмеження капітальних вкладень
на оновлення виробничих потужностей вугільної промисловості України. Це
пов’язано з тим, що протягом трьох останніх десятиліть вся інвестиційна
діяльність у вугільній промисловості була орієнтована на розвиток
видобутку вугілля у східних регіонах колишнього СРСР.

Усе це і визначило різке гальмування процесу оновлення виробничих
потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні.

Виробничі потужності, що вибули у 1991—2002 pp., склали 78,7 млн. т. Це
призвело до втрати реальної виробничої потужності шахтного фонду в
обсязі 77,3 млн. т і зниження видобутку вугілля до надзвичайно низького
рівня — 75,9 млн. т в 1997 р. при 164,8 млн. т в 1990 p., або більше ніж
у два рази (табл. 8).

Найбільше зниження обсягів видобутку відбулося за цей час у
Дніпровському буровугільному басейні — на 84,8%, тоді як у Донецькому —
на 51,1 %, а Львівсько-Волинському — на 65,7%.

Таблиця 3

ВИДОБУТОК ВУГІЛЛЯ В УКРАЇНІ у 1990—2003 pp., млн. т

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1998 2003

Україна 164,8 135,6 133,6 115,7 94,4 83,6 71,7 75,9

Донецький басейн 145,1 120,4 119,4 103,6 85,3 76,4 66,3 70,9

Львівсько-Волинський басейн 10,5 8,0 8,4 8,0 6,4 4,9 3,8 3,6

Дніпровський басейн 9,2 7,2 5,8 4,1 2,7 2,3 1,6 1,4

* За даними Міністерства вугільної промисловості України.

Із загального обсягу постачання вугілля на територію України до 95%
припадає на донецьке вугілля, з якого майже 30% становить коксівне.
Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну
використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях
та в комунальному секторі економіки.

Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська,
Луганська і Запорізька області, де воно використовується головним чином
для потреб енергетики та коксохімічної промисловості. В решту областей
донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.

Львівсько-Волинське вугілля постачається у західні області
(Івано-Франківська, Львівська та ін.) і до того ж лише на енергетичні
потреби. Буре вугілля використовується головним чином для виробництва
буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черкаська області).

Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей
постачається на експорт, головним чином у Молдову та країни далекого
зарубіжжя.

Імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахстану
(для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі.

Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація
вибуваючих потужностей за рахунок завершення вже початого будівництва і
реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт
й переглянути політику цін на вугілля і вугільну продукцію. Це дасть
змогу дещо сповільнити спад виробництва, а потім стабілізувати видобуток
вугілля і створити передумови для його зростання завдяки будівництву
нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та при-діленню
особливої уваги технічному переозброєнню галузі.

Підприємства вугільної промисловості відносяться до еколо-гонебезпечних,
оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний
режим експлуатації поверхневих і підземних вод, посилює забруднення
повітряного басейну, погіршує родючість грунтів.

Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної
кількості високомінералізованих шахтних вод у поверхневі водойми та
водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного
водозливу та зливу збагачувальних фабрик.

Вугільна промисловість забруднює і повітряний басейн. Викиди забруднених
речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від
викидів цих речовин по Україні. На очисні споруди направляється менше
половини всіх викидів, з яких уловлюється й обезводнюється 95%. Решта
викидів здійснюється без очистки у вигляді газоподібних та рідких
речовин.

Значним джерелом забруднення повітряного басейну, поверхневих та
підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів
вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних
відвалах та накопичувачах — щорічно у відвали скидається 60—70 млн. м3
породи. Кількість природних відвалів становить майже 1300, з яких
близько 300 — це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами
становить більш як 7000 гектарів.

Незадовільний екологічний стан у вугледобувних районах, особливо у
Донбасі, посилюється також високим рівнем концентрації підприємств
металургійної та хімічної промисловості, що посилює техногенне
навантаження на навколишнє середовище і характеризує його як надзвичайно
небезпечне для здоров’я населення.

3. Тваринництво України і його значення. Галузева структура. Зональний
характери розміщення, вплив на формування спеціальних АПК

Галузь тваринництва поділяється на : скотарство,
свинарство, вівчарство, конярство, птахівництво та інші допоміжні
галузі.

Залежно від особливостей кормової бази, застосовують різне утримання
худоби: стійлове та стійлово-пасовищне.

При стійловому утриманні худобу годують заздалегідь заготовленими
кормами, а при стійлово-пасовищному худоба більшу частину року
перебуває на природних пасовищах, а взимку – в стійлах.

Україна має величезні природні пасовища і луки, але для кращого
розвитку тваринництва треба розширювати кормову базу, збільшувати
виробництво концентрованих і сокових кормів, щоб забезпечувати ними
худобу цілий рік.

У лісовій і лісостеповій зонах розводять молочні породи худоби , тут
легше забезпечувати її соковитими кормами.

Молочно-м’ясну худобу розводять у степовій зоні , де на природних
пасовищах мало соковитих кормів, але є можливість забезпечувати худобу
силосом та концентрованими кормами при стійловому утриманні.

Приблизно 1/3 поголів’я великої рогатої худоби припадає на поголів’я
корів. За останні роки значно збільшився обсяг виробництва молока, в
зв’язку із збільшенням корів. Однак досягнутий рівень виробництва
молока ще не відповідає реальним можливостям галузі. Середньорічні надої
молока від корови в цілому по державі становили 2918 кг.

Напрям тваринництва визначається також потребами населення і
промисловості в його продукції. Наприклад , велика рогата худоба
поширена майже всюди в усіх землеробських районах України. Але
використання її продукції не скрізь однакове. Біля великих міст і в
промислових районах розвивається молочне тваринництво для забезпечення
населення молоком. Далеко від цих районів молоко переробляють на масло
, сир, молочні консерви.

Поблизу міст і особливо в зерновій зоні створюють птахофабрики для
прискореного одержання м’яса та яєць. За останні роки м’ясо птиці
зросло із 225 до 364 тис. тонн. Зросло також виробництво яєць за той же
період – з 7,2 до 17,7 млрд штук. У розрахунку на одного жителя їх
припадає 320 штук щорічно – близько до науково-обгрунтованої норми
споживання цього продукту.

Але завдяки застосуванню машин та електроенергії почали менше розводити
робочої худоби. Проте в гірських районах ще потрібні коні. Поголів’я
коней з часів колективізації постійно знижувалося і налічується
приблизно 782 тис. голів. Вони зосереджені переважно в районах Карпат ,
Закарпаття , Поділля та Полісся. На українських заводах розводять
племінних коней.

Вівчарство розвивається в південних степах, гірських районах. Воно може
бути додатковою галуззю в районах розведення великої рогатої худоби. У
північних районах розводять овець на хутро і м’ясо у південних –
тонкорунних. Смужкове та молочне вівчарство переважно склалося в
Карпатах.

Товарною галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво. В
останні два десятиріччя виробництво кролячого м’яса в Україні досягло
69-80 тонн на рік. Чисельність поголів’я кролів коливається в межах
10-15тис. Основна їх кількість зосереджена в підсобних господарствах.

Перспективною галуззю є рибне господарство. Воно розвивається на основі
ставків (200 тис.га) ; водоймів Дністра, Дніпра, Південного Бугу та ін.,
а також уздовж багатьох середніх та великих річок. Тут переважно
розводять коропа, білого амура, ляща, товстолобика, судака та ін.

У державі організовано кліткове звірівництво і практично у всіх областях
розводять нутрій , норок, песця, андатру.

В Україні є і бджільництво , яке має тут давно історично сформовану
продукцію. Ця продукція за княжих часів була важливою статтею експорту.
Але інтенсивне вирубування лісів, розорювання земель, конкуренція
штучного воску призвело до занепаду бджільництва в 18 ст. У 19 ст.
відомий український пасічник П. Прокопович вперше в світі виготовив
рамковий валик, в результаті чого бджільництво на Україні почало
відновлюватися.

Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними
продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами, яйцями тощо.
Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м’ясо,
молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва ряду
лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки із землеробством,
якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу землеробство бере
участь у формуванні кормового балансу тваринництва. Розвиток і
розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю кормової
бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає на
створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове
кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур),
природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки
сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і
комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими
культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що становить 32—37% всієї
посівної площі. Це — посіви кукурудзи на силос і зелений корм, однорічні
і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим важливим джерелом
кормової бази є використання природних кормових угідь, їх площа в
Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають 2,2 млн.
га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогосподарських угідь
висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — в
Степовій зоні. В Укра’їні налагоджено виробництво комбікормів на
комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні
кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази,
її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони
розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і
молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових
угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства,
вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство,
свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство,
бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і
виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються
тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України
є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію
переважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м’ясній спеціалізації
частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при
м’ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м’ясний і
м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В приміських АПК, що
створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і
Донбасу, рекреаційних районах для адоволення потреб міського населення в
цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка
корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4
тис. кг.

На 01.01.2003 р. в Україні налічувалось 12,7 млн. гол. великої рогатої
худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно
24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній
річний удій яких становив 1902—1384 кг. Найвища концентрація поголів’я
великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської
зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне
Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.),
білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра
українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська,
[Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь
тваринництва. На 01.01.2003 р. налічувалось 9,4 млн. гол. (на 01.01.91
р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх природно-економічних
зонах. Розміщення галузі визначаєть: станом і характером кормової бази.
Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в
районах вирощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також
в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової
промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи
відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів’я свиней в
Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській,
Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лісостеповій зонах
галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК
переважає м’ясний напрям. Основні породи свиней — велика біла, що
найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу і на півночі степової зони;
українська біла степова — у Степу, а також степова ряба, миргородська,
довговуха біла та ін.

Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво.
Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому
найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.
Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де
птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів).
В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких
становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих
господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша
концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.
В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі —
м’ясо-вовняний. На 01.01.2003 р. в Україні налічувалося 2,3 млн. голів
овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.

Скотарство представлене породами молочного і м’ясного напрямів
продуктивності.

Найбільш поширеними в молочному скотарстві є червона степова порода
молочного напрямку, спеціалізовані молочні породи – українська
червоно-ряба та українська чорно-ряба. Локально розміщеними є бура
карпатська та лебединська породи комбінованого молочно-м’ясного
напрямку. Крім цих порід в репродукторах розводять чистопородних тварин
чорно-рябої і червоно-рябої голштинської, швіцької, червоної датської,
англерської, симентальської (австрійської селекції), айрширської порід.
В генофондних стадах зберігається симентальська, білоголова українська,
сіра українська, червона польська породи.

М’ясне скотарство представлене породами української селекції українською
м’ясною породою, волинською і поліською породами та знам’янським типом.
Широко розповсюджені також абердин-ангуська, лімузин, шароле, герефорд.

Племзаводи української м’ясної породи – “Росія”, “Дружби народів” – АР
Крим, “Еліта” Київської області, “Чиста криниця” Полтавської, “Світанок”
Рівненської, “Воля” Черкаської, “ім. Фрунзе”, “Україна”,
“Головеньківський” Чернігівської області.

Основна кількість свинини в Україні виробляється від порід комбінованого
м’ясо-молочного напряму продуктивності. Провідне місце займає велика
біла порода, питома вага якої складає біля 80% від загального поголів’я.

Останніми роками значне поширення набуває розведення спеціалізованих
м’ясних порід – полтавської м’ясної і української м’ясної та
червоно-поясної спеціалізованої лінії м’ясних свиней, виведених
Інститутом свинарства УААН.

В системі гібридизації використовуються м’ясні породи зарубіжної
селекції – дюрок, ландрас, п’єтрен.

В Україні вівчарство традиційна галузь. Займаються ним в усіх регіонах,
основна чисельність поголів’я овець зосереджена в зоні Степу. За
породним складом тонкорунні вівці асканійської породи та прекос спадають
34,6 відсотки, напівтонкорунні цигайська 25,0% та українські
м’ясо-вовнові з кросбредною вовною 2,5%, грубововнові 3,7%, каракульські
та смушкові 5,7 відсотки.

За останні п’ять років навіть в умовах кризового стану створено і
апробовано таврійський тип асканійської тонкорунної породи з настригом
чистої вовни 3,6-3,9 кг при виході чистого волокна 49-52%, два нових
типи в породі прекос – харківський та закарпатський живою масою
вівцематок 57-58 кг і настригом чистої вовни з 1 вівці 2,65-3,0 кг, нові
типи м’ясо-вовнових овець з кросбредною вовною – асканійські кросбреди
та асканійські чорноголові з виробництвом м’яса на вівцематку 65-78 кг і
настригом чистої вовни 4,0-5,6 кг, апробовано гірськокарпатську породу
овець з килимовою вовною.

Найцінніший генофонд овець України зосереджений в 16 племзаводах. По
асканійській тонкорунній 3 племзаводи (“Асканія Нова” та “Червоний
чабан” Чаплинського району Херсонської області, “Атманай” Якимівсько
району Запорізької області); породі прекос – 4 племзаводи (“Іллічівка”,
“Степок” Барвінківського району та “Чувиріне” Вовчанського районів
Харківської області та “Прикордонник” Виноградівського району
Закарпатської області). Ці племзаводи щорічно вирощують близько 5,0 тис.
голів племінник баранів для реалізації.

По цигайській породі діє 5 племзаводів (ім. Р.Люксембург Новоазовського
району Донецької області, “Славне”, “Чорноморський” АР Крим, “Вікторія”
Одеської, “Дружба народів” Чернівецької областей).

По українському типу м’ясо-вовнових овець 3 племзаводи (“Асканія Нова”,
“Маркеєво” Чаплинського Херсонської та ім. Щорса Куп’янського районів
Харківської області. Чорноголові вівці цього типу не мають аналогів у
світовій та вітчизняній практиці з настригом чистої вовни у вівцематок
5,1 кг, баранів – 8,3 кг виробництвом м’яса на вівцематку 78 кг.

Сокільська порода овець представлена одним племзаводом “Сокільський”
Полтавської області, асканійський багатоплідний каракуль розводять в
племзаводі “Маркеєво” Херсонської області.

Наукове забезпечення галузі вівчарства здійснюється національним
науковим селекційно-генетичним центром з вівчарства – HYPERLINK
“http://minagro.kiev.ua/animal/nauka.htm” \l “in_tvar” інститутом
тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова “Асканія Нова” . Це нове
формування по виробництву і використанню як цінного генофонду поголів’я,
так і продукції вівчарства в умовах ринкової економіки.

Чисельність поголів’я птиці в усіх категоріях господарств на 1 листопада
цього рому налічує 148,5 млн. гол., в тому числі в господарствах
суспільного сектору 35,7 млн. гол., в господарствах приватного сектору
112,8 млн. голів.

Для забезпечення товаровиробників птахівничої продукції племінним
матеріалом є налагоджена схема взаємозв’язків племінних господарств
різного рівня між собою і з виробниками товарної продукції: СГЦ –
племзавод – племрепродуктори 1-го порядку; племрепродуктори II-го
порядку, птахогосподарства – інкубаторно-птахівничі підприємства,
населення.

Ведется поглиблена селекційна робота з птицей кросів “Борки-117”,
“Борки-2М”, “Борки-колор”, “Ломанн Браун”, “Беларусь-9”, а так же
зберігається птиця кросу “Прогрес”, “П-46”, “Домінант”, “Іза Браун”,
“Тетра-СЛ”, “Арбор-Айкрес”, “Зміна”, “Бройлер-прим”.

Збільшується поголів’я качок кросу “Благоварський” та “Темп”.

Гуси представлені породами великі сірі, італійські білі, горьківські та
інші.

Племінне птахівництво України має можливість повністю забезпечити
вітчизняний ринок кросами, що селекціонуються в племзаводах і СГЦ
України, при створенні належних умов годівлі та утримання птиці.

Проведення политики в галузі птахівництва України покладено на
HYPERLINK “http://minagro.kiev.ua/animal/uk_birds.htm”
Виробниче-наукове-об’єднання “Укрптахопром” .

В Україні конярство представлено такими напрямками: племінний,
робочо-користувальний та спортивний.

Найбільш поширені породи: чистокровна верхова, вирощується в 5-ти
конезаводах; українська верхова – 8; російська рисиста – 6; орловська
рисиста – 5; російська ваговозна – 4; торійська – 1; новоолександрівська
ваговозна в 1 конезаводі. Племінне ядро основних поліпшуючих порід коней
зосереджено в 17 кінних заводах України.

Дібровський кінний завод виростив чемпіона і рекордиста орловської
рисистої породи – жеребця Піона родоначальника нової лінії.

Новоолександрівський кінний завод сконцентрував кращий генофонд
ваговозних порід коней, а також створив нову новоолександрівську
ваговозну породу, яка має лінії жеребців Кокетливого, Тантала, Стиля,
тут вирощено чемпіонів і рекордистів цієї породи.

Деркульський кінний завод вивів найкращу у вітчизняному чистокровному
кіннозаводстві лінію жеребця Дугласа, яка розповсюджена в країнах СНД,
Крім того вирощено видатних скакунів, жеребців-плідників. Чемпіонами
породи стали жеребці Деракий та Задорний.

Стрілецький кінний виростив високоякісного “дербіста” чистокровної
верхової породи жеребця Брімстона, який дав чотири “дербіста” в тому
числі тричі вінчаного жеребця Будинка.

Вихованці Онуфрієвського кінного заводу чистокровної верхової породи
одержали перемогу в головних традиційних та міжнародних призах; Ринжир,
Гугенот, Бравада, Ескадрон, Гудзон, Дегестан, Едіт, Брезент, Хельсинг,
Менует, Байкал і інші.

Станом на 01.01.2003 р. в Україні налічувалось 736,9 тис. голів коней.
Роботу в галузі конярства координують: корпорація “Конярство України” та
асоціація “Укркіньпром”.

Удосконалення племінних якостей, вирощування та випробування коней
зосереджених в конезаводах та іподромах України проводить HYPERLINK
“http://minagro.kiev.ua/animal/horse_uk.htm” корпорація “Конярство
України” .

HYPERLINK “http://minagro.kiev.ua/animal/uk_horse.htm” Асоціація
“Укркіньпром” забезпечує господарства і населення України обозними і
шкіряно-лимарними виробами, кінно-причепними знаряддями, засобами
догляду за кіньми і постійно вдосконалює та впроваджує – у виробництво
нові конкурентоспроможні зразки кінно-причепного знаряддя.

Рис. 1. Спеціалізація сільського господарства України

Список використаної літератури

Заставний Ф.Д. Соціально-економічна географія України. – Львів: Світ,
2002. – 606 с.

Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. – К.:
Вид-во ЄУФІСМБ, 2001. – 216 с.

Іщук С.І. Територіально-виробничі комплекси і економічне районування. –
К.: УФІМБ, 1996. –242 с.

Пістун М.Д., Гуцал В.О. Географія агропромислових комплексів: Навч.
посіб. – К., 1997.

Розміщення продуктивних сил / За ред. Є. П. Качана – К.: Вища шк., 2003.
– 350 с.

Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана. –
К., Юридична книга, 2001. – 552 с.

Розміщення продуктивних сил: Підручник / В.В.Ковалевський, О.Л.
Михайлюк, В.Ф.Семенов та ін.; За ред. Ковалевського О.Л. – К.: Тов.
«Знання», КОО, 2002. – 546 с.

Соціально-економічна географія України / За ред. О. І. Шаблія. -Львів:
Світ, 2001.

PAGE

PAGE 22

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019