.

Населення та трудові ресурси України (курсовик)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1355 10928
Скачать документ

Чернівецький національний університет

ім.Ю.Федьковича

Курсова робота

з предмету

“Розміщення продуктивних сил України”

на тему:

“НАСЕЛЕННЯ ТА ТРУДОВІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ”План

1. Роль народонаселення у розвитку продуктивних сил та територіальній
організації народного господарства.

2. Динаміка чисельності та склад населення, особливості його розміщення.

2.1. Чисельність та розміщення населення.

2.2. Міське та сільське населення.

2.3. Урбанізація та проблеми довкілля.

2.4. Статево-вікова структура населення.

2.5.Національний склад населення та його територіальні особливості.

2.6. Демографічна ситуація та її регіональні особливості.

3.1. Регіональні особливості відтворення населення.

3.2. Міграція населення та її види.

4. Трудові ресурси та їх структура.

5.Трудоресурсна ситуація та її регіональні особливості.

6.Ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості.

1. РОЛЬ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ У РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ
ОРГАНІЗАЦІЇ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

Населення або народонаселення — це сукупність людей, що проживають у
межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та
ін.).

Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом
виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства.
Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та
предметів праці — з іншого, забезпечує матеріальне виробництво.
Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює
виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними
ресурсами. Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни
можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво
товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво
засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без
цього існування суспільства неможливе.

Взаємозв’язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства —
процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього
історичного розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення
забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за
допомогою рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип
господарства змінився, і замість присвоєння природних засобів існування
треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було
землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей викликав необхідність
виробництва певних засобів праці, що привело до виникнення нового
прошарку людей — ремісників.

Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних
продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили
розвиток торгівлі як наступного сектора господарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап
розвитку суспільства. В наступні періоди історичного розвитку людство
значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від
доіндустріального суспільства до індустріального та постіндустріального.
Сьогодні домінує інформаційна стадія розвитку суспільства, коли наука і
розробка нових технологій стають основними сферами діяльності людей.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктивною силою, що
своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів
свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є.
споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як
бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські
потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою
чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина
є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що
чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є
фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною
продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у
створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на
споживання, а частина — на розвиток виробництва. Але розвиток
виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити
потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином,
зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в
цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як
споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує
поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей
народного господарства практичне значення мають чисельність наявних
трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного
функціонування народного господарства з постійним зростанням
продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів.
Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти,
професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для
функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові
ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд
галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших —
переважно жінок.

Але тісний зв’язок населення з економікою має місце не лише на стадії
виробництва. Не менш тісним є їх зв’язок і на стадії споживання. Тут
насамперед слід звернути увагу на те, що демографічна структура
населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів,
призначених для споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має
різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх
галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення
населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих
галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед
продукти харчування. Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей
соціальної інфраструктури та сфери послуг.

Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ
та послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами
соціального життя, що пов’язані з розвитком народного господарства, а з
другого, — це є процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким
складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв’язок між населенням і
розвитком територіальної організації народного господарства. Лише на цій
основі можлива побудова соціальне спрямованої ринкової економіки в
суспільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою
розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, духовного та
інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кількісного і якісного
відтворення прийдешніх.

2. ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ТА СКЛАД НАСЕЛЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗМІЩЕННЯ

2.1. ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є
результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів
суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та
демографічних. Закономірності розвитку економіки значною мірою
визначають характер демографічних процесів. Тенденції демографічного
розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює економічну і соціальну
політику держави. Вивчення процесів відтворення населення, особливо
динаміки його чисельності, має практичне значення для встановлення
механізму взаємодії економічних і демографічних процесів. Чисельність
населення держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона
змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних факторів.
Знання чисельності населення на певну дату чи період дозволяє оптимально
збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної
політики.

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На
початок 1998 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після
Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції.
Чисельність населення України складає нині більше ніж 50 млн. чоловік.

Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і
розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи.
Особливе значення для України мають останні чотири переписи — 1959,
1970, 1979, 1989 pp. Наступний перепис населення на Україні має
відбутися в 2001 р. За кожний рік між переписами ведеться поточний облік
(розрахункова чисельність) населення за основними параметрами з
урахуванням природного руху населення та даних міграції.

Згідно з даними переписів населення по Росії і колишньому СРСР
чисельність населення України становила (в сучасних кордонах): у 1897 р.
— 28,4 млн. чол., 1926 р. — 29,5, 1939 р. — 40,5, 1959 р. — 41,9, 1970
р. — 47,1, 1979 р. — 49,8, 1989 р. — 51,7 млн. чол.

Як бачимо, чисельність населення України за великий період часу постійно
зростала. Тільки за період 1959—1998 pp. загальний приріст населення
України перевищував 8 млн. чол. Слід відмітити, що середньорічний
приріст населення був дуже нестабільним, а кількісні параметри його
щороку змінювалися. Але загальною тенденцією було щорічне його
зменшення. Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення
України щорічно зменшується. На початок 1995 р. чисельність населення
була майже такою ж, як у 1989 р. Особливістю цього процесу в Україні є
те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні
катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та
демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на
нинішньому етапі суспільного розвитку.

Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду
демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це
стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової структури
населення (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення народного
господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування
підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Розміщення населення. Україна належить до держав з високою щільністю
населення. На початок 1999 р. в цілому по країні густота населення
становила майже 83 чол. на 1 км2. Розміщення населення по території
повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її
природно-ресурсному потенціалу.

Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та
півдня республіки. Тут воно становить менше ніж 60 чол. на 1 км .
Причому в Чернігівській області щільність населення не досягає і
половини відносно середнього показника по Україні. Такий рівень
заселеності тут викликаний природними особливостями, що обумовлюють
певну господарську діяльність. Рідко заселений і південь України,
особливо Херсонська та Миколаївська області. Найвищий показник густоти
населення в Україні характерний для східного регіону, де він перевищує
130чол. на 1 км2, а в Донецькій області досягає майже 190 чол./км2.

Висока щільність населення характерна і для західних областей України,
де вона становить: в Львівській області — 126 чол./км2, в Чернівецькій —
116 чол./км2.

Окремим регіоном, де показник щільності населення близький до середнього
рівня по Україні, є Автономна Республіка Крим (цей показник досягає 83
чол./км2). Зазначені особливості розміщення населення в Україні є
значною мірою результатом регіональних особливостей динаміки його
чисельності, що склалася в результаті відмінностей природного руху та
міграційних процесів.

2.2. МІСЬКЕ ТА СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у
розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і
сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та
оптимальний розвиток продуктивних сил.

Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення —
близько 82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в
міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське
населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до
зростання. Лише за період 1979-1998 pp. його приріст складав 3,5 млн.
чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення —
з 60,8% в 1979р. до 67,8% —в 1998р.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні
відмінності — від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій.
Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське
населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення
становить понад половину населення. Такі особливості територіальної
концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного,
екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в
загальній чисельності населення України та її регіонів. Так, протягом
останніх десятиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася:
якщо в міжпереписний період 1979—1989 pp. зростання міського населення
було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994
року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За
1994—1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік.

Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах
(з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50— 100 тис. жителів),
великих (100—250 тис. жителів), крупних (250— 500 тис. жителів) та
найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169
обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У
міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів
України, зосереджено більш як 2/3 населення країни. В цілому міста
становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає
близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина
припадає на крупні і найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. проживає лише 2%
населення, а решта населення проживає у поселеннях до 20 тис. чоловік.

Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис.
чоловік. Така його чисельність та динаміка — це результат неоднозначних
за характером процесів розселення людей протягом значного історичного
періоду.

Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільського населення є
соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її
історичного розвитку.

Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської
місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від
специфіки цього виробництва в певних природних і соціально-економічних
умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності населення і
особливо його працездатної частини, а також розміщення по території
певних населених пунктів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених
пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистичних даних за значний
період часу дав змогу встановити довгострокову і стабільну тенденцію —
постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України.
Так, лише за 1979— 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні
зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на
1,2 млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні
територіальні відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність
сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і
Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося
скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбільший
приріст сільського населення був характерним для Автономної Республіки
Крим. Найбільше скорочення сільського населення (майже на третину)
відбулося у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та
Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та
особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені
специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними
зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній
структурі і організації народного господарства, особливо галузей
матеріального виробництва.

2.3. УРБАНІЗАЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ДОВКІЛЛЯ

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним
збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного
стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних
умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов’язані з
територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації.
Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у
високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров’я та ін.). У таких
регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує
можливості їх самоочищення. Це призводить до деградації навколишнього
середовища, що негативно впливає на здоров’я населення. Несприятливі
екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення
навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних
проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні
промислові центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному
їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та
Луганській областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій
областях — більше половини.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні
майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не
уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші
викиди цих шкідливих речовин в атмосферу характерні для високо
урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже
третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% — на Дніпропетровську і
майже 15% — на Луганську область.

Звичайно, основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані
у містах та міських агломераціях. Найбільші викиди речовин в атмосферу
спостерігаються в Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську,
Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.

Особливості екологічних умов окремих регіонів повинні враховуватися і
при територіальній організації сільськогосподарського виробництва. Це
стосується насамперед приміського господарства, оскільки приміські
території дуже часто забруднені важкими металами та іншими шкідливими
елементами, які потрапляють з продуктами харчування в організм людини.

Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації у високо урбанізованих
регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності
населення великих міст. Так, не контрольований належним чином
промисловий розвиток таких великих міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ,
Макіївка, Горлівка призвів до ряду складних екологічних, економічних та
соціальних проблем. Один з шляхів їх вирішення полягає в обмеженні
розміщення нових виробництв, які можуть лише ускладнити екологічну
ситуацію.

В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку
малих і середніх міст, у яких природне середовище значно краще, ніж у
великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи
середніх міст, крім обласного центру (Вінницька, Рівненська,
Тернопільська, Чернівецька). Особливо актуальним є подальший розвиток
малих міст, в яких розміщені одне—два підприємства. В нових економічних
умовах банкрутство таких підприємств може призвести до руйнації
економічного базису розвитку цього міста.

2.4. СТАТЕВО-ВІКОВА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних
показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних
тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в
майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом
особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних
історичних умовах відтворення.

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні
спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її
населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні
показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між
чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками
пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та
війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність
чоловіків, — з другого. Наприклад, якщо коефіцієнт смертності жінок у
віці 40-50 років становив в останні роки 4,8—6,6 осіб на тисячу
населення цього віку, то чоловіків — відповідно 13,1—19,5 осіб. Наявну
структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору
тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Так, у віковій
групі до 25 років включно чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок;
у віковій групі понад

26 років чисельна перевага — на боці жінок. І ця перевага збільшується з
кожною віковою групою. Серед міських жителів чисельна перевага настає
вже з 17 років, а в сільській місцевості — після 40 років.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні
демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури
населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення
України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це
свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її
соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення
населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури,
має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення
нових поколінь.

Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни
є співвідношення між основними віковими групами населення —
допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз
вікової структури населення України за останні десятиліття показує
істотне зменшення як чисельності, так і питомої ваги дітей у віці до 16
років у загальній чисельності населення країни. Дещо зменшується
чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці
16—59 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення України у віці,
старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей
та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці,
старшому за працездатний, свідчить про постаріння населення країни. При
збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому
цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і
відповідно — загальне постаріння населення України.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення
України показує, що найбільша диспропорція у бік чисельної переваги
жінок та загального постаріння населення характерна для Подільських та
центральних областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова
структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській,
Івано-Франківській, Львівській та Рівненській.

Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже
важливе, оскільки воно дає змогу глибше оцінити зміни в демографічній
ситуації, визначити особливості формування трудових ресурсів у регіонах.

Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури
населення є результатом відмінностей природного відтворення населення та
його міграції.

2.5. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

Національний склад населення України характеризується значною чисельною
перевагою основної нації — українців. За даними останнього перепису
населення, українці становили понад 70% усіх жителів України. Крім того,
значна чисельність українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі.
Поряд з українцями на території України проживає понад 100
національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни — понад
20% всього населення країни. Друге місце за чисельністю після росіян
займають жителі єврейської національності, чисельність яких постійно
зменшується, і нині вони становлять близько 1% населення України проти
2,0% у 1959 році. На території України проживає значна чисельність
населення з прилеглих до країни держав. Це, перш за все, білоруси,
чисельність яких перевищує 400 тис. чоловік, молдавани (майже 300 тис.
чол.), болгари (близько 250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни
(100 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.). Крім цих національностей, в
Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Протягом історичного періоду національний склад населення України
змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від
етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на
суміжних з Україною територіях, айв багатьох віддалених від неї країнах
світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії — понад 4,4
млн. чол. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна
частина українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині,
Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших
країнах світу.

Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом
міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж
приїжджало на її територію. Серед національностей, що виїжджають з
України, найбільшу чисельність становлять росіяни, євреї, молдавани.
Разом з тим населення України зростало за рахунок азербайджанців,
білорусів, вірмен, болгар, грузинів.

Зміни у національному складі населення України обумовлені і поверненням
на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки
колишнього Союзу кримських татар та німців. Вони розміщуються переважно
в Криму та на півдні України.

Нині українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за
винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третини її населення
становлять росіяни, а частка українців дещо перевищує 25%). Понад 90%
всього населення становлять українці — у Волинській, Івано-Франківській,
Львівській, Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській,
Черкаській та Чернігівській областях. Це найбільший регіон компактного
проживання українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75
до 90%, формують Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська,
Миколаївська, Полтавська, Сумська, Херсонська області. В областях
Донбасу та Придніпров’я, а також у Харківській, Одеській та Чернівецькій
областях частка українців знаходиться в діапазоні від 50 до 70%.

Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Автономної
Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська,
Одеська і Харківська області. Тут частка росіян становить від 24% в
Дніпропетровській до майже 45% в Луганській областях.

Серед населення інших національностей слід виділити поляків, які в
Житомирській області становлять більш як 4% її населення, у Хмельницькій
— більш як 2%, у Львівській — близько 1%. Білоруси становлять понад 2%
населення Криму, близько 1% — населення Рівненської та Луганської
областей. Найвища частка євреїв в усьому населенні, в Харківській
(1,5%), Вінницькій (1,4%) та Дніпропетровській (1,3%) областях. На
молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської, Миколаївської
та Чернівецької областей. Угорці зосереджені в основному в
Закарпатській, а румуни — в Чернівецькій областях.

За межами України нині проживає понад 9 млн. українців, з яких більш як
7 млн. чоловік — у республіках колишнього Радянського Союзу.

Злагоджена життєдіяльність представників різних національностей
неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого.
Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями
однієї держави — України.

Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України
належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного
розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, які
проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні
бути предметом розвитку міждержавних відносин і вирішуватися на користь
народів усіх країн.

3. ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ ТА ЇЇ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

3.1. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДТВОРЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

Глибоке вивчення населення та проблем його відтворення стає все більш
актуальним завданням науки. Людина та закономірності її життєдіяльності
є предметом вивчення багатьох наук: демографії, географії населення,
економіки трудових ресурсів, соціології, філософії, політичної економії,
а також ряду медичних і біологічних наук.

Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли
народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до
зменшення загальної чисельності населення і відсутності навіть простого
заміщення одних поколінь людей новими. Таким чином, відтворення
населення України є звуженим.

Україна належить до держав світу, в яких природний приріст населення має
від’ємне значення, і в останнє десятиліття ця тенденція посилилася
(табл. 1).

Таблиця 1

КОЕФІЦІЄНТИ НАРОДЖУВАНОСТІ, СМЕРТНОСТІ ТА ПРИРОДНОГО ПРИРОСТУ НАСЕЛЕННЯ
УКРАЇНИ

(на 1000 чоловік населення)*

Показники 1985 1990 1991 1995 1996 1997 1998

Чисельність народжених 15,0 12,7 12,1 9,7 9,2 8,7 8,4

Чисельність померлих 12,1 12,1 12,9 15,5 15,2 14,9 14,4

Природнийприріст населення 2,9 0,6 -0,8 -5,8 -6,0 -6,2 -6,0

* За даними Держкомстату України.

Зниження природного приросту населення України, як видно з таблиці 1,
обумовлене постійним зниженням народжуваності і тенденцією досить
високої смертності населення.

В абсолютному виразі ці тенденції характеризуються такими показниками:
якщо у 1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а померло 617,6 тис.
чоловік, і таким чином, природний приріст становив 145,2 тис. чол., то у
1998 р. народилося вже 419,2 тис. дітей, а померло 720,0 тис. чол.
Внаслідок цього природний приріст був від’ємним і досяг 300,8 тис.
чоловік. За показниками природного приросту Україна наближається до
Угорщини, Болгарії та Німеччини.

Загальна демографічна ситуація в Україні — це результат специфіки
відтворення населення у різних населених пунктах і регіонах. Регіональні
особливості демографічної ситуації формуються під впливом багатьох
факторів. Тому в цілому по території України складається досить
диференційована ситуація щодо відтворення населення.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою
різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні
періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший
природний приріст населення був у Донецькій області (73,0 тис. чол.),
Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та
Харківській (26,4 тис. чол.) областях, а найменший — у Кіровоградській
(11,1 тис. чол.), Херсонській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6
тис. чол.) областях, то у 1997р. природний приріст населення був
характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.

Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) протягом
останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській,
Запорізькій та Луганській областях, де раніше мав місце найвищий
природний приріст населення. Низькі коефіцієнти природного приросту
характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров’я, але і для
Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської,
Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту
населення є південні території України — Автономна Республіка Крим,
Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного
приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська
області. В цих областях від’ємні значення показників природного приросту
є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху
населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду
зберігався природний приріст населення, формується такими областями, як
Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та
Чернівецька області. У 1998 р. цей приріст був лише у Закарпатській і
Рівненській областях.

Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення
цього регіону є сприятлива вікова структура населення. Тут найбільш
молоде населення в Україні і природно — найвищий потенціал
демографічного відтворення.

Важливими факторами, що впливають на відтворення населення, є соціальні
та природні умови його життєдіяльності. Особливо гостро їх дія
проявилася в областях Донбасу та Придніпров’я, де сформувалися значні
гіперурбанізовані території з високим рівнем забруднення атмосферного
повітря, води, грунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники
здоров’я населення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив
несприятливих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих
регіонах України.

Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і
значне радіоактивне забруднення її території. Нині понад 3 млн. чоловік
проживає на території з різним ступенем радіоактивного забруднення.
Вплив різних факторів, пов’язаних з цим явищем, погіршує стан
демовідтворення. Це стосується насамперед таких областей України, як
Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська.

Несприятлива демографічна ситуація в Україні спричинена перш за все
різким зниженням народжуваності, яке не забезпечує навіть простого
відтворення населення, причому це стосується як сільської, так і міської
місцевості. Серед причин цього є, очевидно, різке зниження життєвого
рівня більшості населення України, невпевненість у своєму майбутньому та
ін. В Україні зростають масштаби бездітності та однодітності сімей. До
того ж, це характерно не лише для міського, а й для сільського
населення. Погіршення процесів природного відтворення сільського
населення України пов’язане з вкрай деформованою статево-віковою
структурою населення.

Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить
високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні
загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 країнах світу. Якщо у 1989
р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. — 12,1, а у 1995 р. — 15,5%. Дещо
знизився цей показник у 1996— 1998 pp. і склав у 1998 р. 14,4%0.

3.2. МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ТА ЇЇ ВИДИ

Міграція — це переміщення населення з постійного місця проживання,
пов’язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни,
материка). Переміщення населення може бути пов’язане зі зміною місця
проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання
врожаю, на лісозаготівлю тощо.

Роль міграції у житті суспільства досить значна, особливо у відтворенні
населення певних регіонів. Відомо, що у міграції беруть участь переважно
люди молодших вікових груп. У місцях їх прибуття зростає частка молоді,
а значить, і можливості покращання демографічної ситуації (створення
сім’ї, зростання народжуваності, зменшення частки населення старшого
віку, а отже, і загальних коефіцієнтів смертності).

Протилежні наслідки міграції населення спостерігаються у районах вибуття
мігрантів.

Міграції відіграють і важливу економічну роль. Насамперед вони сприяють
територіальному перерозподілу трудових ресурсів, більш повному їх
використанню. Крім того, міграція населення сприяє розвитку нових
виробництв, освоєнню нових територій тощо.

Міграції відіграли значну роль у динаміці загальної чисельності
населення України. Протягом 1970—1993 pp. сальдо міграції населення
України було додатнім, і населення країни зростало за рахунок його
механічного руху.

Починаючи з 1994 p., сальдо міграції населення України набуло від’ємних
значень і стало фактором зменшення загальної чисельності населення
країни.

Від’ємне сальдо міграції досягло своїх максимальних значень у
високоіндустріальних і гіперурбанізованих областях Донбасу і
Придніпров’я. Основними причинами цього були причини
соціально-економічного характеру: різкий спад промислового виробництва,
зниження життєвого рівня населення, незадоволеність рівнем заробітної
плати тощо.

Найнижчі значення показників від’ємного сальдо міграції були у західних
областях України: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській,
Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій.

4. ТРУДОВІ РЕСУРСИ ТА ЇХ СТРУКТУРА

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний
фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію
для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються
головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових
ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а
також міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять
працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість
працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок
— 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових
ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів.
Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному
виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів
1 та II групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на
пільгових умовах).

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно
змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та
економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:
зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних
підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому
підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою
діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у
сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу
становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення
розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої
сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх
робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському,
лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв’язку (в частині
обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в
торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у
посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і
матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному
обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті розвідкою надр,
в геодезичній та гідрометеорологічній службі та інших галузях
матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у
житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового
обслуговування, охороні здоров’я, фізичній культурі і соціальному
забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому
обслуговуванні, на транспорті і зв’язку (в частині обслуговування
населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та
страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління,
органах управління кооперативних та громадських організацій.

Підприємства і організації матеріального виробництва і невиробничої
сфери можуть мати різну форму власності (державну, колективну,
індивідуальну та приватну). Структура зайнятості наводиться в балансі
трудових ресурсів, який складається на кожний рік у середньорічному
обчисленні.

5. ТРУДОРЕСУРСНА СИТУАЦІЯ ТА ЇЇ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якостей товару з
характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість
пов’язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку
властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли
певного фізичного та інтелектуального розвитку.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить більше ніж 55%
всього її населення. Але для цього показника характерні значні
територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де
переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька,
Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська
області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної
чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить
лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для
висо-коурбанізованих та індустріальне розвинутих областей:
Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях
частка працездатного населення перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліття показує,
що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно
зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по народному господарству України
було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997р. — менше ніж 21 млн. чол. Це
обумовлено не тільки загальним скороченням населення, а й збільшенням
чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є
промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому
у промисловості з урахуванням працівників кооперативів, спільних та
малих підприємств зайнято майже 6 млн. чол., у сільському господарстві —
понад 4,5 млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України.
Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру,
мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято
в закладах охорони здоров’я, фізкультури та соціального забезпечення
населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в
промисловості виділяються Донецька (близько 59% всіх зайнятих у
матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська
(більше 51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волинської,
Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях
переважають зайняті в сільському господарстві.

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з
сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Республіці Крим,
Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей
показник перевищує 30%.

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує
повного і ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується
зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень
або день, високою зайнятістю у низько ефективних, з загальнодержавної
точки зору, галузях народного господарства, у тому числі в особистому
підсобному сільському господарстві. Нераціональне використання трудових
ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов
можуть бути залучені у народне господарство країни.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в
Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових
ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному
господарстві, зайняті в особистому і підсобному сільському господарстві
та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять:
Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська,
Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області, в яких
зазначені потенційні резерви трудових ресурсів становлять від майже 17%
загальної чисельності трудових ресурсів у Київській області до 25% в
Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька,
Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська,
Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви
трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних
трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою
незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська,
Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та
Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному
господарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудових
ресурсів.

Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення
ефективності використання трудових ресурсів в окремих регіонах України.

6. РИНОК ПРАЦІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДУКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ

Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників
(тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та
організацій) з різних галузей народного господарства і поява
безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей
народного господарства близько 200—273 тис. чоловік. Причому майже
половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей
економіки значне вивільнення відбувається на транспорті і зв’язку, у
торгівлі і громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому
обслуговуванні та в освіті.

Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рівень попиту на
робочу силу. За останні роки цей попит не перевищував 36 тис. чоловік.
Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень
зайнятості трудових ресурсів України досягає 72%, або майже 23 млн.
чоловік. Нижче цього середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в
Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській,
Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень
зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської,
Полтавської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина
працездатного населення України офіційно зареєстрована як безробітні.
Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних.

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України.
Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних
областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської,
Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники
рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах
України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових
робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень
безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави,
регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації
соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим
більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної
неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного
робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою
загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо
зайнятості населення.

Література

1. АлексеевА.И. Социально-зкономическая география России. — М.: Варяг,
1995. — С. 50, 65.

2. Белоконь Н. В. Трудовы ресурсы села (проблемы сезонной за-нятости).
— К.: Наукова думка, 1987. — С. 20.

3. Доценко А. І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи. — К.:
Наукова думка, 1994. — С. 31.

4. Заставний Ф. Д. Населення України. — Львів: МП «Край», 1993. — 224 с.

5. Заяць Т. А. Відтворення робочої сили України: регіональні аспекти. —
К.: Ленвіт, 1996. — 100 с.

6. Заяць Т. А. Економічне регулювання сфери відтворення робочої сили. —
К.: Ленвіт, 1997. — 152 с.

7. КрисановД. Ф. Сельское расселение: социально-зкономический аспект. —
К.: Наукова думка, 1998. — 142 с.

8. Либанова 3. М., Полий Е. М. Демографическое развитие Укра-инской ССР
в 70—80-х годах й его перспектива. — К.: СОПС УССР АНУССР, 1988.— 22с.

9. Нові Закони України. Вип. 1. — К., 1991. — С. 75.

10. Піпгюренко Ю. І. Розвиток міст і міське розселення в Українській
РСР. — К.: Наукова думка, 1972. —С. 109-118.

11. Расселение: вопросьі теории развития (на примере Украинской ССР) /
Под. ред. Ф. Д. Заставного. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 34.

12. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є. П.
Качана. —К.: Вища школа, 1997. — 375 с.

13. Рассет 3, Процесе старения населення. — М.: Статистика, 1968. —192с.

14. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.:
Видавництво УАДУ, 1997. — 360 с.

15. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — 618с.

16. Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення: Підручник. — К.:
Вища школа, 1993. — 463 с.

17. Стешенко В. С. Природний рух населення України: загальна
характеристика. —К.: Здоров’я, 1991. — С. 6—10.

18. Фащевский Н. Й., Полий Е. М., Немченко М. П., Старостен-ко А. Г.
Территориальная организация жизнедеятельности населення. — К.: Наукова
думка, 1992. — 135 с.

19. Хомра О. У. Міграційні процеси в Україні. Здоров’я та відтворення
народу України // Матеріали конференції. — К.: Здоров’я, 1991. — 36с.

20. Чисельність населення України на 1 січня 1997 р. — К., 1997. — 68с.

21. Штемпель Д. Население мира в 2000 году. Пер. с немецкого. —
М.:МьІсль, 1988. —206с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020