.

Міське та сільське населення України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 5059
Скачать документ

Курсова робота з РПС

Міське та сільське населення України

План

Вступ.

Міське розселення України. Проблеми і перспективи.

Сільське розселення населення України. Проблеми і перспективи.

Висновок.

Вступ

Розселення, як відомо, оцінюється регіональними відмінностями в густоті
населення, співвідношенням чисельності міських і сільських жителів,
інтенсивності зміни кількості жителів сільських і міських населених
пунктів тощо. В свою чергу, просторові зрушення в порайонній організації
виробництва та інших видах трудової діяльності мають прямий вплив на
форми й територіальні особливості розселення людей, в значній мірі
зумовлюють інтенсивність і напрям постійних і маятникових міграцій,
призводять до зміни в питомій вазі міських і сільських жителів у всьому
населенні України та її областей.

1. Міське розселення

Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в
структурі праці зумовлюють зростаючу концентрацію населення в містах. За
1940-1991 роки, наприклад, кількість міських жителів України зросла з
14,0 до 35,1 млн. чол., тоді як кількість сільського населення
скоротилася з 27,0 до 16,8 млн. чол. (при збільшенні чисельності всього
населення з 41,3 до 51,9, або на 10,6 млн. чол.). Значно зменшилася
питома вага сільських і помітно зросла питома вага міських жителів — за
наведені роки відповідно з 66 до 32% і з 34 до 68 % (збільшення частки
міських і зменшення частки сільських жителів становило по 34%).

Зміни в чисельності населення в міських населених пунктах різних
розмірних категорій ілюструє табл. 41, яка дає змогу зробити висновок
про досить значне сповільнення темпів чисельності населення всіх
розмірних категорій міських населених пунктів. Причому за 1959-1970 роки
відбулося різке прискорення росту чисельності населення всіх розмірних
категорій міських поселень. У 1970-1979 роках — сповільнення росту
чисельності малих міст, у 1979-1989 pp. — вирівнювання темпів приросту
населення.

У повоєнні роки відбулося певне зміщення питомої ваги різних розмірних
категорій міських поселень за критерієм частки їх населення: за
1959-1989 роки питома вага жителів малих міських поселень скоротилася на
4,1 %, середніх — залишилася без помітних змін, великих — зросла на 3 %,
більших — на 0,3% і найбільших — на 0,8%. Таким чином, в Україні
найвищими темпами зростало число жителів великих міських поселень. Ця
особливість є типовою для більшості країн Західної і Центральної Європи.

Згідно з адміністративно-територіальним поділом Україна складається
(1991 р.) з 25 областей, 481 району, 436 міст (з них 149 міст
республіканського й обласного підпорядкування), 120 районів у містах,
925 селищ міського типу і 9211 сільських Рад. Два міста
республіканського підпорядкування — Київ і Севастополь — мають статус
областей. За останні роки кількість названих
адміністративно-територіальних одиниць суттєво не змінювалася. Виняток
становлять сільські Ради (за 1940-1987 роки число їх скоротилося вдвічі,
а за 1989-1991 роки – на 406), міста і селища міського типу, райони в
містах (за названий період їх кількість також скоротилася майже
наполовину).

Найбільш щільна мережа міських поселень склалася в Донбасі: у Донецькій
та Луганській областях зосереджено відповідного і 37 міст, а також 134 і
109 селищ міського типу. Це становить близько четвертої частини всіх
міських поселень республіки. У Донбасі ці поселення характеризуються
порівняно високою густотою заселення. У західній частині України також
зосереджена густа мережа міських поселень — міст і селищ міського типу
(містечок), але густота заселення більшості з них незначна (4-10 тис.
чол.).

Найбільшим населеним пунктом республіки є її столиця м. Київ з
населенням 2635 тис. чол. (1991 р.) в Україні розташовано п’ять міст
мільйонерів: Харків (1623) тис. чол.), Дніпропетровськ (1189 тис.),
Донецьк (1121 тис.), Одеса (1101 тис. чол.). До мільйонного рубежу
наближаються Запоріжжя (897 тис.) і Львів (802 тис. чол.). Населення
Кривого Рогу (724 тис.), Маріуполя (522 тис.), Миколаєва (512 тис.) і
Луганська (504 тис.) перевищило 0,5 млн. чол.; Макіївки (424 тис.) — 0,4
млн. чол. Понад 0,3 млн. чол. живе у Вінниці (381 тис.), Севастополі
(366 тис.), Херсоні (362 тис.), Сімферополі (353 тис.), Горлівці (337
тис.), Полтаві (320 тис.), Чернігові (306 тис.), Черкасах (302 тис.),
Сумах (301 тис.). В Україні розташована велика кількість малих (до 50
тис. чол.) і середніх (50-100 тис.) міських поселень (у 1989 р. –
відповідно 1241 і 51), частина яких має необхідні територіальні ресурси
для свого розвитку. Такі міста є в усіх областях; найбільше їх
сконцентровано у західній частині республіки, включаючи Хмельницьку,
Вінницьку, а також Черкаську області. В Україні є близько 40 міст з
населенням від 100 до 500 тис. чол.

Наявні також поселення, чисельність жителів яких або зменшується, або
зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у
зв’язку з помітним скороченням зайнятості. Це насамперед міста й селища
міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого
економічного зростання, а також міські поселення причорнобильської зони.
До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зокрема,
Торез (за 1970-1991 роки населення зменшилося з 90 до 88 тис.),
зменшується Макіївка (на 1 тис. чол.), Слов’янськ (13 тис.),
Костянтинівка (3 тис.), а також Горлівка (1 тис.), Брянка (6 тис.),
Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов (11 тис.) та деякі інші.

Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу, а й інших
регіонів. Серед них — Бердичів, Білгород-Дністровський, Бориспіль,
Дзержинськ, Дрогобич, Дружківка, Ізюм, Іллічівськ, Калуш, Лубни,
Марганець, Ніжин, Нововолинськ, Новомосковськ (Дніпропетровської обл.),
Охтирка, Прилуки, Ромни, Ялта та деякі інші.

У перспективі список таких міст (переважно в Донбасі, а також у
Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється
тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться
кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення,
визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах,
обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі
працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної
промисловості та пов’язаних з ними об’єктах, могли бути своєчасно
працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від
них).

Важливою є вчасна оцінка тих змін, які відбуваються у розвитку міських
поселень. По-перше, за останні роки спостерігається значне скорочення
темпів приросту міського населення: за 1979-1989 роки вони стали втроє
нижчі, ніж за 1959-1970 роки. У цілому такі зміни оцінюються позитивно,
оскільки прискорене зростання чисельності міських жителів, яке
відбувалося переважно за рахунок сільського населення, ускладнює
проблему розвитку сільського господарства й соціальної перебудови села.

По-друге, скорочення темпів приросту населення є характерним для всіх
розмірних категорій міських поселень, у тому числі більших і найбільших
міст, але найпомітніше воно саме в малих поселеннях.

По-третє, аналіз додаткових матеріалів, зокрема оцінка зрушень, які
сталися за період між переписами населення 1979 і 1989 років, свідчать,
що в останнє десятиріччя проходило вирівнювання темпів зростання
міського населення, яке живе в поселеннях різних розмірних категорій.
Наприклад, чисельність населення, що проживає в містах України з
кількістю жителів від 50 до 100 тис., зросла на 15%, у містах з
населенням від 100 до 500 тис. чол.— також на 15%, у містах з населенням
від 500 тис. до 1 млн. чол.— на 12%, у містах-мільйонерах — на 13%.

Зазначимо, що уповільнення і вирівнювання темпів росту великих, більших
та найбільших міст необхідно оцінювати позитивно. Тимчасом подальше
уповільнення темпів зростання малих та середніх міських поселень не
можна визнати прийнятним. У багатьох міських поселеннях названої
розмірної категорії існують досить сприятливі умови для розвитку: в них
та і на прилеглих до них територіях є певні резерви трудових ресурсів,
запаси багатьох видів мінеральної сировини, води, палива тощо.

Значний інтерес викликає групування міст республіки за
генетико-функціональною ознакою. В Україні, на нашу думку, можна
виділити чотири типи міст:

1. Міста, що виникли на інтенсивних транспортних шляхах та їх
перетинах: річкових (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Черкаси
та ін.), морських (Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріуполь та
ін.), сухопутних — особливо на межах різних природних зон, між якими
здійснювався і здійснюється інтенсивний торговельний обмін (Стрий,
Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Мукачеве, Луцьк, Рівне,
Житомир, Конотоп, Ніжин та ін.); роль та значення цих міст постійно
змінюються.

2. Міста, що виникли як центри промисловості, насамперед
гірничодобувної (Юзівка, (зараз Донецьк), Макіївка,
Кривий Ріг, Марганець, Нововолинськ, Новий Роздол, Калуш,
Борислав, Стебник та ін.), причому як в дорадянський, так і в радянський
час.

3. Міста-курортні центри (Ялта, Євпаторія, Феодосія, Трускавець та ін.).

4. Міста — центри оборонного значення (Севастополь та ін.).

Україна характеризується високою густотою міських поселень. На 10 тис.
км2 у республіці припадає близько 23 міські поселення, в тому числі 7
міст і 16 селищ міського типу. У різних регіонах республіки густота
міських населених пунктів суттєво змінюється: різниця в максимальній і
мінімальній їх чисельності досягає 6-кратної величини (Донецька обл.-70,
Миколаївська обл.-11). Найвища густота міських поселень в Донбасі (в
Донецькій обл. вона становить, як уже зазначалося, 70, Луганській -53).
Вищою ніж середня по Україні є густота міських населених пунктів у
західних її областях (у Львівській -35, Закарпатській -29,
Івано-Франківській -28). Причому переважаючими Тут є невеликі поселення.
Якщо середня людність міського населеного пункту становить по республіці
близько 25 тис. чол., то в названих вище областях – 12-13 тис. чол.
Порівняно невеликі міські населені пункти сформувалися також на півночі
України, де середня їх людність у Волинській, Рівненській, Житомирській,
Чернігівській областях коливається в межах 15-20 тис. чол.

У повоєнні роки відбулися певні зміни в географії міського населення.
Найсуттєвішими з них є прискорене зростання чисельності міських жителів
західної і південної частини України. В результаті частка міських
жителів східних і південно-східних областей в усьому міському населенні
сильно (майже на 10%) скоротилася. Продовжувався неухильний процес
повсюдної концентрації населення в обласних центрах.

Значний інтерес для комплексної характеристики населення має визначення
частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що
проживають в Україні. Це зумовлено насамперед тим, що в умовах планової
економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови
життя, трудової діяльності і соціального розвитку, ніж жителям сільських
населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях
представників певної нації дає підставу стверджувати, що вона мала певні
переваги в рівні життя і можливостях соціального розвитку.

Дослідження рівнів життя міського і сільського населення свідчать, що
рівні сукупних доходів сім’ї робітника і службовця (міські поселення), а
також сім’ї колгоспника (сільські поселення), скореговані з урахуванням
витрат часу на роботу в суспільному господарстві, а також з урахуванням
зіставлення доходів, що використовуються вказаними групами населення на
будівництво і обслуговування житла, допоміжних будівель і споруд, на
оплату комунальних послуг з фондів суспільного споживання, реально
складають відповідно 100 і 66,8%. Словом, різниця між доходами міського
і сільського населення досить значна і складає 23,2% на користь
міського. Причому, вказана різниця створювалася в умовах, коли рівні
грошових доходів міських і сільських жителів України були майже
однакові. Отже, дана різниця формувалася за рахунок того, що в містах
оплата житла становила лише незначну частину усіх витрат на його
спорудження і обслуговування, тоді як у селах практично усе це
оплачували самі жителі. Крім того, міське населення користувалося значно
більшими коштами на інші види соціальних витрат з розрахунку на одного
жителя. Особливо велика різниця в рівнях доходів і можливостях
соціального розвитку за рахунок держави була серед жителів великих міст
і сіл, що пояснюється більшими розмірами коштів, які направляла держава
в розрахунку на одного жителя великого міста, а отже, більшими
соціальними витратами і вищою якістю обслуговування.

Аналіз матеріалів перепису населення 1989 р. свідчить, що найвищу частку
серед міських жителів України займають євреї (99,1% від усіх євреїв
республіки). Різко переважають міські жителі серед найбільшої
національної меншини — росіян (87,6%), окремих малочисельних у
республіці національностей — осетин, асірійців, киргизів, арабів та ін.
(близько 100%). Частка міських жителів молдаван і кримських татар (по
33,3%), гагаузів (27,5%), угорців (38,6%), українців (60,3%) та ін.
відносно невисока (табл. 44).

Безперечно, в майбутньому, у зв’язку з переходом до ринкової економіки,
критерії оцінок рівнів життя і можливостей соціального розвитку міського
і сільського населення зміняться. Але на сучасному етапі різке
перевищення частки міського населення одних національностей порівняно з
часткою населення інших є досить переконливим свідченням неоднозначного
підходу до питань соціального захисту населення різних національностей в
умовах функціонування планової економіки.

2. Сільське розселення

Значний науковий і практичний інтерес викликає вивчення сільського
розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970-1979
роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до
29,7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільського
населення (з 21,4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%). У наступні роки ці в
цілому високі темпи були ще вищими (за 1979-1989 pp. чисельність
сільського населення скоротилася до 17,1 млн. чол., або на 11,9%).

Найбільш інтенсивне скорочення кількості сільських населених пунктів
відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньому
Південно-Західному економічному районі, де зосереджено майже 50 % усіх
сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді
областей даного району (Івано-Франківській, Львівській, Волинській)
число сільських поселень практично не скоротилося.

Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє
визначити певні тенденції в сільському розселенні, виявити головні
причини, що обумовлюють дані процеси.

По-перше, за 1970-1989 роки число малих сільських поселень України (з
населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час
зросла кількість поселень з населенням 51-100 чол.— відповідно з 2251 до
2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась.
Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нараховувалось 637 сіл з
населенням понад 3 тис. чол. в кожному, то в 1979 р. кількість їх
скоротилася — до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період
кількість сіл з населенням 1001-3000 чол. також помітно зменшилася — з
6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту
питомої ваги невеликих сіл (з населенням до 100 чол.). Так, якщо в 1970
р. їх частка в Україні становила 12% від загальної кількості сільських
населених пунктів, в 1979 p.—15,3%, то в 1989 р. їх питома вага уже
зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням
в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, 20,4% до 17,8%.

«Розукрупнення» сільських населених пунктів — процес об’єктивний.
Людність абсолютної більшості сіл зменшилась насамперед у результаті
відпливу сільського” населення в міста. Результати досліджень показують,
що в багатьох областях України, перш за все західної її частини, малі
села практично не ліквідовуються: населення багатьох з них зростає
швидкими темпами. Отже, твердження про інтенсивний відплив у міста
сільських жителів, які проживають в невеликих селах, не підтверджуються.
У ряді випадків міграція населення з великих сіл більш інтенсивна, ніж з
малих.

По-друге, спостерігаються значні міжобласні відмінності в розмірах
сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1989 р. було
зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровсько-му районі (близько 60%
всіх такого розміру сіл України). Лише в Харківській, Сумській і
Полтавській областях кількість таких сіл складала близько третини
загальної кількості їх у республіці. Досить мала кількість сіл вказаних
розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівненську,
Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти
переважно зосереджені в центральній і східній частинах республіки.

По-третє, помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських
населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за
1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на 30,7 чол., за
1979-1989 роки — з 654,7 до 600,7 жителя, або на 54 чол. Ці досить
значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які
відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш крупні села
зосереджені в колишньому Південно-Західному економічному районі (їх
середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі
середня людність сіл зростала найменше.

По-четверте, поряд зі збільшенням кількості невеликих сіл помітно зросла
кількість їх жителів. У селах України з населенням до 50 чол. загальна
чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис.
чол., за 1979-1989 роки — з 56,9 до 74,8 чол.; з населенням 51-100 чол.-
відповідно з 171,8 тис. до 188,5 тис. і 200,4 чол. Тим часом населення
великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.- з
809 тис. до 692,2 тис. і до 630,3 тис чол., 3001-5000 – з 1875 тис. до
1753,5 і до 155,5 тис чол., 2001-3000 – з 2905,4 тис. до 2549,5 і 207,4
тис. чол., 1001 — 2000 жителів — з 6882,3 тис. до 6037,6 і до 5051 тис.
чол. Словом, найбільш значне скорочення сільського населення
відбувається, як уже зазначалося, за рахунок жителів не малих, а великих
сіл. Ця особливість, що характерна майже для усіх областей, не
відповідає нашим традиційним уявленням про зміни, які відбуваються
останнім часом в сільському розселенні України. За 1970-1989 роки питома
вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів
понад 1 тис. чол., скоротилася з 58,2 до приблизно 55%, тоді як питома
вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до
1,5%).

Зміни в сільському розселенні, як бачимо з наведених показників,
відбуваються відносно невисокими темпами. В той же час загальна
тенденція цих змін досить чітко відображає об’єктивні процеси, що мають
місце останнім часом у сільському розселенні.

Слід зазначити, що скорочення кількості великих сіл і зниження питомої
ваги їх жителів пояснюється не ліквідацією таких населених пунктів, а
переходом їх у села менш розмірних категорій, а в ряді випадків — у
міста і селища міського типу, а також включенням їх до складу міст.

При вивченні регіональних особливостей сільського розселення в умовах
інтенсивного відпливу сільських жителів у міста важливе значення має
визначення стійкості (життєздатності) різних розмірних категорій
сільських поселень. При цьому враховувалися як показники масовості таких
сіл, так і показники відносно стабільної чисельності їх населення,
оскільки беруть до уваги найбільш типові залежності. Наприклад, певна
розмірна категорія сільських населених пунктів як за кількістю, так і за
чисельністю населення може видатися, порівняно з іншими, найбільш
стабільною. Тим часом питома вага цієї розмірної категорії (за
чисельністю сіл) становить тільки 1% від загальної кількості населених
пунктів області, в цих поселеннях проживає лише 1 % сільських жителів.
Чи можна оцінювати вказану розмірну категорію сіл як найбільш
життєздатну? Зрозуміло, що ні.

Поняття «стійкість», «перспективність» зовсім не означає, що з найбільш
масових і відносно стабільних за кількістю населення сіл жителі не
вибувають в інші поселення, переважно в міські. За сучасних умов такий
процес цілком закономірний для сільських населених пунктів усіх
розмірів, в тому числі і для тих, які відносяться до категорії найбільш
стійких. Однак відплив з них населення відбувається менш інтенсивно,
причому чисельна рівновага частково забезпечується за рахунок мігрантів,
які прибувають з інших населених пунктів. Отже, такі відносно стабільні
за чисельністю жителів села є досить важливими «орієнтирами» при
визначенні найбільш прийнятних їх розмірів.

Визначення перспективних розмірних категорій сільських поселень вимагає
вивчення територіальних аспектів проблеми. Потрібно, зокрема,
встановити, чи виявлені розмірні категорії населених пунктів є масовими
і стійкими повсюдно, тобто по всій території України, чи різним її
регіонам властиві свої особливості. При такому підході можна більш
мотивовано визначити оптимальну категорію населеного пункту, виявити
групи сіл, в яких доцільно будувати соціально-культурні об’єкти,
підвищувати рівень благоустрою. Йдеться про те, щоб управління сільським
розселенням виступало фактором територіальної стабілізації сільських
жителів, стримувало їх відплив у міста, створювало можливості для
розвитку фермерського та інших форм сільськогосподарського виробництва.

Найбільш інтенсивно скорочувалася кількість сільських жителів в областях
колишнього Донецьке-При дніпровського економічного району, особливо в
регіонах з високою питомою вагою сільського населення (менш розвинутих у
промисловому відношенні). За 1970-1989 pp. чисельність сільського
населення в колишньому Донецько-Придніпровському економічному районі
зменшилася приблизно на 10% в Сумській і Полтавській областях —
відповідно майже на 15 %.

Чисельність сільського населення в колишньому Південно-Західному районі
за 1970-1989 роки знизилась більше ніж на 10%. Тим часом тут мали місце
значні територіальні відхилення. У групі областей західної частини
України чисельність сільських жителів практично збереглася на рівні 1970
р. Окрему групу становлять північно-західні області, де сільське
населення скорочувалося дещо повільніше, ніж у цілому по економічному
району. Що стосується областей центральної частини Полісся і Поділля, то
тут чисельність сільського населення знизилася найбільш — на 20-25 (за
винятком Київської обл., де це скорочення становило близько 12%.

За 1970-1989 роки практично не зменшилась кількість сільських жителів
колишнього Південного економічного району, а в таких його областях, як
Кримська і Херсонська, воно навіть помітно зросло.

Не зупиняючись на регіональних особливостях чисельності населення різних
розмірних категорій сільських поселень.

Показники дають досить повну картину територіальних відмінностей, що
склалися в зміні чисельності сільського населення республіки та
областей, а також сільських населених пунктів різних розмірних
категорій. Але вони не дають змоги повністю виявити найбільш стійкі
розмірні категорії сіл, які можна прийняти за типові. Пояснюється це
тим, що наведені показники не враховують масштабності змін у чисельності
населення в різних розмірних категоріях сільських поселень. А це є конче
необхідним, оскільки в одних випадках може становити кілька тисяч
чоловік, в інших — кілька сотень тисяч і більше. Тому однакова абсолютна
величина приросту (або скорочення) чисельності населення в результаті
неоднакової частки цих величин серед усіх жителів буде виражатися
різними показниками.

Слід враховувати і те, що в перспективі чисельність сільського населення
також буде скорочуватися. При визначенні найбільш масових розмірних
категорій сільських поселень необхідно також враховувати реальні зміни,
які відбудуться в сільському розселенні в умовах приватизації
сільськогосподарського виробництва. Такі корективи сприятимуть виявленню
випадкових залежностей.

З урахуванням викладеного для визначення стійкості різних розмірних
категорій сільських поселень доцільно використати інтегральну величину у
вигляді коефіцієнта стійкості (перспективності), який рекомендується
визначати за формулою

де Н — питома вага жителів певних сільських поселень у загальній
кількості сільського населення, %; Ті — інтенсивність зміни (за певний
час) чисельності даного населення.

За цією формулою розраховано коефіцієнти стійкості відповідних вимірних
категорій сільських населених пунктів як в цілому по Україні, так і по
її областях.

Зрозуміло, що наведені коефіцієнти досить умовні, тому що багатопланові
і багаторівневі процеси сільського розселення важко відтворити в
формалізованому вигляді і дати їм однозначну кількісну оцінку. Та
експериментальна перевірка показала, що вони забезпечують більш-менш
правильну оцінку, а крім того, дозволяють не враховувати по найбільш
крупних поселеннях випадкові, а по невеликих поселеннях нетипові
залежності.

Що в Україні найбільш високими коефіцієнтами стійкості характеризуються
сільські поселення, в яких проживає 200-3000 чол. У середньому по
республіці сума коефіцієнта стійкості наведених розмірних категорій її
поселень становить 74,9, тоді як сума коефіцієнтів решти розмірних
категорій населених пунктів— тільки 16,3. В межах же вказаної розмірної
величини найбільш високою стійкістю виділяється категорія сіл з
кількістю жителів 5000-2000 і сумарним коефіцієнтом близько 25.

Названі коефіцієнти в різних областях мають свої особливості. Якщо в
середньому по республіці сума вказаних коефіцієнтів для населених
пунктів з числом жителів понад 3000 чол. становить 11,5, то в колишньому
Південному економічному районі -16,8. Ще вищими показниками виділяються
Одеська обл. (25,1) і Крим (21,4). Високий коефіцієнт стійкості крупних
сіл фіксується також у деяких інших областях (Закарпатській 30,2;
Чернімецькій -29,4; Запорізькій -27,1; Київській – 21,3;
Івано-Франківській – 20). Трохи вище середньореспубліканських є
коефіцієнти стійкості малих сіл у східній частині України.

Незважаючи на певні регіональні відмінності, поселення з числом жителів
2000-3000 чол., а в їх межах — з числом жителів 501-2000 чол., можна
віднести до найбільш перспективних типів сільських населених пунктів
практично в усіх областях України.

Така принципова залежність спостерігається і при визначенні наведених
коефіцієнтів за період між наступними переписами населення (1979-1989
pp.).

На нашу думку, викладені питання дозволять більш умотивовано і
однозначно оцінювати зміни, які відбуваються в сільському розселенні, і
на цій основі реалізовувати територіальне диференційовані заходи,
спрямовані на удосконалення розвитку сіл. При цьому процес сповільнення
розвитку сіл в Україні є цілком закономірний і прогнозований.

Висновок

Україна — багатонаціональна держава. Тут проживає понад 100
національностей і народностей чисельністю в 14 млн. чол. (27,3% з усього
населення). Національні меншини знайшли в Україні рідну батьківщину, їх
політичні права і національно-культурні свободи всебічно захищені. В
свою чергу, національні меншини зобов’язані повсюдно дотримуватися
законів республіки, шанувати історичні надбання українського народу,
його мову, традиції, культуру. Така логіка мирного міжетнічного
співжиття.

Дослідження міжнаціональних відносин в Україні, особливо поліетнічних,
набуває принципово важливого значення. Йдеться насамперед про те, щоб на
базі широкого використання сучасного статистичного матеріалу вивчати
питання про забезпечення їх національно-культурних потреб, доцільність
створення відповідних культурно-мовних автономій тощо. Аналогічні
дослідження необхідно вести і серед українців у діаспорі ближнього
зарубіжжя. Словом, ставиться питання про створення адекватних умов
національно-культурного розвитку як для національних меншин в Україні,
так і для українських національних меншин у країнах східного, а також у
пограничних державах західного зарубіжжя.

Розв’язанню поставлених завдань сприятиме належне інформаційне
забезпечення. Бодай чи доцільними є мільярдні витрати на підготовку і
проведення переписів населення, коли опрацьовується лише незначна частка
фактичного матеріалу і розмножувати його тиражем 65 прим., які до того ж
недоступні навіть спеціалістам. Зовсім не публікується така конче
потрібна статистична інформація, як національно-територіальна структура
шкільництва, професійних училищ, технікумів, вищих учбових закладів, хід
виконання закону про державну мову і т. д. Словом, необхідно зробити
принципову переоцінку збору та опрацювання тих чи інших статистичних
матеріалів в нових умовах, забезпечити нагромадження і опрацювання нових
даних. Сподіваємося, що цьому сприятиме новий закон про статистику.

І, нарешті, про міждержавний обмін статистичними матеріалами з
національно-територіальних проблем між державами колишнього GPCF, а
також з Польщею, Румунією, Словаччиною, де, як уже зазначалося,
розміщена чисельна українська діаспора. Україна повинна б надавати іншим
країнам матеріали, що стосуються статистики національно-культурного
життя відповідних національних діаспор. У свою чергу, ці держави мали б
забезпечувати Україну аналогічними матеріалами про життя українських
національних меншин. Подальша розробка назрілих національно-політичних і
національно-територіальних проблем забезпечить мир і злагоду в усіх
регіонах України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019