.

Динаміка населення земної кулі(курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
310 5364
Скачать документ

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Коломийський економіко-правовий коледж

Курсова робота з РПС

на тему:

“Динаміка населення земної кулі”

Виконав студент

групи Е-11

Сущик Віталій Степанович

Керівник викладач:

Мацишин І.Р.

Коломия 2000р.

Зміст курсової роботи

Вступ.

1.Кількість населення Землі, його природний та механічний рух.

5.Демографічна політика, криза, демографічний «вибух».

2.Розміщення населення.

4.Відтворення населення.

3.Статево-віковий, етнічний та релігійний склад населення.

7.Міське розселення, урбанізація і типи міст.

6.Міграції населення.

8.Трудові ресурси та зайнятість населення.

Висновок.

Література.

Додаток.Вступ.

На земній кулі проживає велика кількість різних народів, які перебувають
на різних етапах свого розвитку, в тому числі в соціально-економічному,
культурному та ін. Етноси являють собою історично складені на певній
території сукупності людей, які мають одну мову, деякі загальні ознаки
культури і психіки, володіють розвиненим почуттям самосвідомості,
зафіксованому в назві. На різних стадіях свого розвитку народи проходять
приблизно три стадії : племена та групи племен, народність і нація.
Рівень розвитку демографічних процесів відзеркалюється через систему
розвитку показників. З-поміж них освоєними є: динаміка загальної
кількості сільського населення, статево-вікова структура,
народжуваність, природній приріст і смертність населення.

Географічний аналіз цих показників дає змогу виявити загальні
закономірності та характерні особливості їх розвитку в області вцілому
та в окремих її частинах.

Упродовж ХХ століття природні чинники, що визначають кількість населення
нашого світу і особливості його розміщення, поступово втрачали своє
значення.

Географія населення включає особливості розміщення населення та поселень
на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов
його існування. Кількість населення Землі постійно зростає, і темпи його
зростання прискорюються. Зростання населення відбувається за рахунок
малорозвинутих країн світу.

Кількість населення Землі, його природний

та механічний рух.

Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її
населення. Воно вивчається багатьма науками. Так, демографія досліджує
закономірності відтворення населення та окремих його груп шляхом аналізу
природного руху та змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур.
Етнографія ( побутові та культурні особливості життя народів. Географія
населення вивчає особливості розміщення населення та поселень на земній
кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його
існування.

Головними напрямками досліджень географії населення є вивчення його
регіональних кількісних характеристик; відмінностей статево-вікового,
соціального, етнічного, релігійного складу; особливостей розселення та
сучасного стану урбанізації, якості та характеру використання трудових
ресурсів у країнах і регіонах.

Нині населення світу становить понад 6 млрд. чоловік. Воно постійно
зростає за рахунок відтворення (див. дод. табл. 4 ст. 29). Відтворення
(природний рух) населення ( це сукупність процесів народжуваності і
смертності, які визначають розміри природного приросту. Від динаміки
природного приросту залежить характер безперервного відновлення людських
поколінь.

Природний приріст ( це перевищення народжуваності над смертністю
(обчислюється на 1000 жителів на рік). Він може бути додатним у разі
перевищення народжуваності над смертністю і від’ємним, коли смертність
більша від народжуваності, або нульовим, коли ці показники мають
однакове значення (Див. дод. ст. 26 мал. 1 ).

Залежно від соціально-економічних умов життя людей, співвідношення
показників народжуваності, смертності та природного приросту складається
по-різному. Для населення країн, що перебувають на низьких рівнях
економічного розвитку, характерні високі показники народжуваності і
смертності, а відтак ( низький природний приріст. Епідемії та стихійні
лиха ще більше погіршують ситуацію. З початком тих чи інших
суспільно-економічних перетворень поліпшується якість життя, кращим стає
медичне обслуговування, і це сприяє істотному зменшенню показників
смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації
починають зменшуватися і показники народжуваності. Кожному з етапів
перебігу цього демографічного переходу притаманна своя ситуація у
відтворенні населення. В наш час у світі переважають два типи
відтворення населення. Для першого типу характерні порівняно невисокі
показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12
чоловік на 1000 жителів). Як наслідок ( велика частка старших вікових
груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн
Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення властивий країнам
Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівняно
високі показники народжуваності, стабільні на певному (часто низькому)
рівні показники смертності та високий природний приріст (понад 12
чоловік на 1000 жителів). У цій групі висока частка молодших вікових
груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в
розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить
відповідно 3 і 5 чоловік на 1000 жителів, тоді як, наприклад, у країнах
Південної Азії ( 22, Центральної Америки ( 31 чоловік на 1000 жителів. У
середньому за рік населення Землі зростає на 90 млн. чоловік, насамперед
за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад 90 % щорічного
приросту населення

( Див. дод. ст. 26 мал. 1 ).

До XVIII ст. зростання кількості населення світу залежало здебільшого
від біологічних процесів. Пізніше на перший план вийшли
соціально-економічні чинники, і з того часу населення Землі почало
зростати швидкими темпами. За прогнозами спеціалістів ООН, до кінця
наступного століття кількість населення на планеті ще більше зросте і
стабілізується на рівні близько 10 млрд. чоловік. Швидкі темпи зростання
приросту населення дістали назву демографічного вибуху й перетворилися в
одну з глобальних проблем людства. Розв’язання цієї проблеми вбачається
у проведенні певної демографічної політики ( системи адміністративних,
економічних, пропагандистських та інших заходів, які здійснюються
державою з метою врегулювання передусім народжуваності. В країнах з
першим типом відтворення населення державні заходи спрямовані на
збільшення народжуваності та природного приросту, а в країнах з другим
типом ( навпаки, на скорочення. Так, у багатьох європейських країнах
(ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певні
міри соціального захисту та стимулювання, інші заходи
соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок, які мають
дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика
стримування народжуваності шляхом її обмеження.

Кількість населення світу та його середньорічний приріст зображено у
дод. ст. 28 табл. 3.

На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній
рівень істотно впливають міграції.

Міграції населення ( це переміщення людей по території, пов’язані зі
зміною постійного місця проживання та роботи.

Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні, гуманітарні
тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і
внутрішні), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно
впливають на міграцію війни, конфлікти, зміни політичної ситуації в
країні або регіоні, зміни державних кордонів.

Механічний приріст вносить певні корективи в демографічні процеси і у
формування культури народів. Зовнішні міграції поділяють на:

а) еміграцію ( виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на
постійне проживання або на тривалий період;

б) імміграцію ( в’їзд до країни громадян іншої держави на постійне або
тривале проживання.

Зовнішні міграції населення найбільшого розмаху набули в добу
капіталізму. Після Другої світової війни головним районом притягання
робочої сили стала Західна Європа. Великий район імміграції сформувався
в нафтодобувних арабських країнах Близького Сходу.

У другій половині XX ст. з’явилася нова форма зовнішніх міграцій, яка
дістала назву «відпливу умів». Суть її полягає в переманюванні
розвинутими країнами іноземних учених, інженерів та інших спеціалістів
високої кваліфікації, яким створюють кращі умови роботи і виплачують
високу зарплату.

Нині найбільші міграційні потоки спрямовані у США ( з країн Латинської
Америки, в Європу ( з країн Азії і Африки. Багато людей виїжджає з країн
СНД і Центральної Європи в Західну Європу, Північну Америку, Ізраїль.

Для всіх країн світу характерною рисою є зростання масштабів внутрішніх
міграцій і насамперед з сільської місцевості в міста, особливо великі та
столичні. В результаті темпи зростання сільського населення
уповільнились, а темпи зростання міського ( прискорилися.

Природний рух населення — це зміна чисельності та складу населення
внаслідок народжуваності й смертності без урахування механічного
переміщення( Див. дод. ст. 26 мал. 1). Природний рух населення
характеризується абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних
показників основним є природний приріст (спад) населення, серед
відносних — коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня
природного приросту до середнього показника населення за конкретний
період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами
народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного
приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення,
характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність
чисельності населення території з огляду на різні поєднання
народжуваності та смертності. У 1985—1990 pp. величина загального
коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік складала
17,3%, до кінця століття вона становитиме приблизно 14%. Показники
природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн
Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на
початку 90-х pp. перевищував 20%. Найвищий середньорічний приріст
населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки.
Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні
низькі темпи природного приросту населення.

Народжуваність населення — це процес дітонародження в певному поколінні
людей або в сукупності поколінь — населенні. Для характеристики
народжуваності використовується система показників: загальний коефіцієнт
народжуваності (число народжених живими на 1000 жителів, що вимірюється
у проміле), вікові коефіцієнти народжуваності (число народжених живими у
матерів певного віку на 1000 жінок того ж віку), сумарний коефіцієнт
народжуваності, що розраховується як сума однорічних вікових
коефіцієнтів народжуваності, поділена на 1000 (тобто з розрахунку на
одну жінку), та ін. У 1985—1990 pp. загальний коефіцієнт народжуваності
в світі становив 27,1% (у 1960—1965 pp. — 35,6%), в Африці — 44,7,
Латинській Америці — 29,1, Північній Америці — 15,0, Азії — 27,6, Європі
— 13,0, Австралії та Океанії — 20,1%. У більш розвинених регіонах він
становив 14,6, у менш розвинених — 31,0%.

Смертність населення — процес вимирання покоління. Це масовий процес, що
складається з множини одиничних смертей, які настають у різному віці та
визначають у своїй сукупності порядок вимирання реального або
гіпотетичного покоління. Смертність характеризують такі показники:
загальні коефіцієнти смертності (тобто число померлих із розрахунку на
1000 осіб), віковий коефіцієнт смертності, показник дитячої смертності з
розрахунку на 1000 новонароджених тощо. Майже для всіх країн є
характерною досить однорідна структура причин смертності: на першому
місці серцево-судинні захворювання, потім — новоутворення, переважно
злоякісні, і нещасні випадки. Досить високою є частка хвороб органів
дихання (переважно у дітей і людей похилого віку) та органів травлення.
У 1985—1990 pp. смертність у світі становила 3,45%, в Африці —6,2%,
Латинській Америці — 3,55, Північній Америці — 1,81, Азії — 3,48, Європі
— 1,72, Океанії — 2,51; у більш розвинених регіонах — 1,89, менш
розвинених — 3,9%.

Демографічна політика, криза і демографічний вибух.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та
інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни наявних
тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може
розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності.
Політика в царині смертності зазвичай є складником соціальної політики
щодо охорони здоров’я населення. Заходи в царині народжуваності можуть
бути спрямовані на підвищення її, збереження на існуючому рівні або
зниження. Більшість країн світу має такі спільні цілі: зменшити приріст
населення, поліпшити здоров’я й харчування, збільшити технічні
потужності й ліквідувати бідність. Планування сім’ї, як засіб
регулювання чисельності всього населення, прийнято урядами декількох
країн: Китаю, Індії, Індонезії, Шрі-Ланки та ін. Таїланд успішно знизив
приріст із 3,1% у 1960-х pp. до 1,9% у 1980—1989 pp. А втім, уряди
деяких країн і католицька церква до ідеї регулювання приросту населення
ставляться негативно.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населення, що
загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії
людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті
голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень
смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і
регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний
процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислово розвинених
країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від
необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної
демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростання світового
населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно
випереджає зниження народжуваності, то це приводить до прискореного
збільшення чисельності населення, неузгодженого з об’єктивними вимогами
соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення числа народжень
над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі
темпи росту чисельності населення земної кулі значною мірою визначаються
темпами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та
Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу),
демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За
демографічного вибуху середньорічний приріст населення перевищує
1,8—2,0%.

Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвитком демографічного
переходу порушена узгодженість типів народжуваності та смертності
відновлюється, проміжний тип відтворення населення поступається місцем
основному, і демографічний вибух припиняється. Але темпи демографічного
переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли
він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго
зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах,
що розвиваються, проводиться демографічна політика, спрямована на
подолання перехідного характеру відтворення населення. Процес
демографічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до стану,
характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах
світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що
розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

Розміщення населення.

Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його
сконцентровано на 8 % суходолу, близько 85 % проживає в східній півкулі,
60 % ( в помірному поясі північної півкулі, більш як 50 % ( на низовинах
і майже 1/3 (в приморській смузі. На розміщення населення впливають
природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва. (Див.
дод. ст. 29 мал. 4 ).

Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства:
острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська
рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота
населення місцями перевищує 300 чоловік на 1 км2. Густо заселені також
оазиси аридної зони, старопромислові райони Європи, сходу Північної
Америки (понад 200 чоловік на 1 км2) та узбережжя Південної Америки,
Африки, Австралії, що пов’язано з історією їх освоєння.

Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості
на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоеності певного типу
природного середовища, задіяності його в господарській діяльності. (Див.
дод. ст. 28 табл. 2 ). Так, середня густота населення на Землі в 1975
році становила 29 чоловік на 1 км2, у 1987 ропі ( 38, у 1994 році (40
чоловік на 1 км2. Густота населення в різних частинах світу неоднакова (
від З чоловік на 1 км2 в Австралії до 130 чоловік на 1 км2 в Азії.
Найгустіше заселена Євразія ( 105 чоловік на 1 км2. Найбільша густота
населення в Бангладеш (1200 чоловік на 1 км2). Втричі меншу, ніж в
Євразії, середню густоту населення мають Латинська Америка та Африка (
43 чоловіки на 1 км2. В Латинській Америці найгустіше заселені острівні
центральноамериканські держави.

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське.
Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення
до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій
міста закріплюється законодавче в кожній країні, коливаючись від 2000
чоловік в Ісландії до 50 тис. чоловік в Японії.

Нині в світі міське населення становить трохи менше половини, але його
кількість невпинно зростає.

Найбільша частка міського населення в Австралії (85 %), країнах Західної
Європи, Північної Америки (близько 75 %), Латинської Америки (понад 60
%).

Міське населення зростає з багатьох причин, серед яких головними є
відтік людей з сільської місцевості в міста, перетворення частини
сільських поселень у міські та ін.

До найважливіших соціально-економічних процесів сучасності належить
урбанізація.

Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населення
в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у
широкому розумінні слова ( це світовий історичний процес підвищення ролі
міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за
характером праці, способу життя, культури, що пов’язані із розвитком
цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака
урбанізації ( зростання міст, збільшення їх впливу на розселення та
відповідне ускладнення функцій.

За структурою зайнятості населення, джерелами його існування, характером
зв’язків можна визначити функціональну структуру міста, що залежить від
його величини, адміністративного статусу, геополітичного положення,
історії розвитку й формування.

Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні,
розподільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо)
функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові,
торговельні, транспортні та адміністративні функції. Є також
вузькоспеціалізовані центри: промислові (Детройт), транспортні (Суец),
політико-адміністративні (Бонн, Канберра), військові бази (Гібралтар),
наукові та вузівські (Кембридж, Гейдельберг), курорти (Ніцца, Брайтон),
релігійні (Мекка, Лурд).

У XX ст. темпи урбанізації значно зросли. За прогнозами ООН, цей процес
триватиме, і в останнє десятиліття XX ст. кількість міського населення
досягне 3,2 млрд. чоловік, тобто більшість населення світу проживатиме в
містах. При цьому міське населення в Азії, Африці, Латинській Америці
зросте в 3 рази, а в Європі та Північній Америці ( в 1,5 раза.

До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5
жителів, належить Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія,
Уругвай, Кувейт, Ізраїль, Японія. Найактивніше зростає населення великих
міст (понад 100 тис. чоловік), дуже великих (понад 500 тис. чоловік) та
міст-мільйонерів.

Водночас уповільнилися темпи зростання великих міст у розвинутих
країнах, спостерігається навіть деякий відтік населення з міст у
приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя.

Міста відіграють провідну роль в економічному, політичному та
культурному житті. Вони є центрами культурно-побутових,
інформаційно-управлінських, рекреаційних та інших зв’язків. У результаті
формуються такі сучасні групові форми міського розселення, як
агломерація. Міська агломерація ( це система поселень, що розміщені на
певній території і об’єднані між собою політичними, трудовими,
культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими,
адміністративно-управлінсь-кими та іншими зв’язками. Вони формуються
навколо одного чи кількох центрів. Найбільші в світі агломерації
сформувалися навколо Токіо, Нью-Йорка, Мехіко, Сан-Паулу, Лондона,
Парижа (Див. дод. ст. мал. ), Лос-Анджелеса, Буенос-Айреса,
Осака – Кобе – Кіото, Ріо-де-Жанейро, В США налічується більш як півтори
сотні агломерацій, в яких проживає 70 % населення країни, у
Великобританії ( 8 агломерацій з населенням понад 2 млн.. чоловік кожна.
Швидкими темпами формуються урбанізовані території в Китаї, Індії,
Бразилії, інших країнах, що розвиваються.

Злиття зон суцільної урбанізації утворюють мегалополіси, наприклад,
мегалополіс БосВаш на північному сході США об’єднує агломерації Бостона,
Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона та інших міст, концентруючи близько
50 млн.. чоловік. Мегалополіс Токайдо об’єднує агломерації Токіо,
Йокогами, Осаки – Кобе – Кіото. Незважаючи на швидке зростання міст,
половина населення світу нині проживає в сільській місцевості. Сільське
населення переважає в таких країнах, як Бангладеш (понад 70 %
кількості), Індія, Пакистан, Індонезія, Китай. У більшості країн Африки
воно становить близько 80 % усього населення.

Сільське населення більше зв’язане з природними умовами, тому його
розселення наочніше відбиває характер природокористування. Форми
розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в
районах пасовищного тваринництва (Див. дод. ст. мал. ).

Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних
видів і розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в
Україні, Росії, у зарубіжній Європі, Японії, Китаї, в більшості країн,
що розвиваються. Розкидана форма розселення (фермерський тип) переважає
в таких розвинутих країнах, як США, Канада, Австралія.

Поширені й мішані форми розселення. У розвинутих країнах значна
кількість людей працюють у місті, а живуть у приміській зоні, де
оселилися з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у
країнах з низьким рівнем економічного розвитку частина міських жителів
займається сільським господарством. Таким чином, форми розселення
населення постійно ускладнюються, віддзеркалюючи відповідні зміни у ході
розвитку цивілізації від античного «поліса» (міста-держави) до сучасного
мегалополіса.

Відтворення населення.

Відтворення населення — процес збереження в часі та просторі
конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісного
складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поколінь людей
внаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Для кількісної
характеристики відтворення населення користуються показниками режиму
відтворення населення, серед яких найбільш узагальнений —
нетто-коефіцієнт (Р) відтворення населення (характеризує міру заміщення
одного покоління наступним). Відтворення населення буває:

1) простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених
дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління
матерів або відповідно сини — батьків); вікова структура в різних
країнах з різними типами його відтворення дуже різна; (Див. дод. ст.
мал. ).

2) розширеним, коли населення збільшується (Р, більше 1);

3) звуженим (Рд менше 1).

У Європі нетто-коефіцієнт відтворення населення менше 1, тобто не
відбувається навіть простого заміщення поколінь. В Азії, Африці,
Південній Америці та Австралії має місце розширене відтворення
населення, у Північній Америці та Східній Азії (Японія) — звужене.

Демографічний перехід — концепція, що застосовується в сучасній
демографії для пояснення типів відтворення населення. Цей термін
запропонував 1945 p. американський демограф Ф. Наутстайн.

Наприкінці XIX ст. було встановлено, що рівні народжуваності та
смертності людей зумовлюються не біологічними законами, а соціальними
умовами. Вирізняють чотири фази демографічного переходу, кінцева межа
якого — стабілізація населення. В першій фазі, яку до середини XX ст.
завершили промислове розвинені країни, зниження коефіцієнта смертності
випереджає зниження коефіцієнта народжуваності, завдяки чому коефіцієнт
природного приросту населення зростає до найвищого значення. У другій
фазі коефіцієнт смертності знижується далі та досягає найменшого
значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ще швидше, і приріст
населення поступово сповільнюється. Для третьої фази характерне
підвищення коефіцієнта смертності, обумовлене демографічним старінням, з
одночасним сповільненням зниження народжуваності. Врешті-решт коефіцієнт
народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а
коефіцієнт смертності залишається нижчим від цього рівня, оскільки
вікова структура ще не стабілізована і має побільшену частку вікових
груп із низькою смертністю. В четвертій фазі коефіцієнт смертності
підвищується, зближуючись із коефіцієнтом народжуваності, процес
демографічної стабілізації закінчується. Економічно розвинені країни у
80-х pp. були близькі до завершення третьої фази демографічного
переходу, тоді як більшість країн, що розвиваються, знаходяться в першій
— на початку другої фази.

Теорія демографічного переходу корисна для вивчення деяких історичних
умов, але нею не можна пояснити всі випадки зміни населення.

Статево-віковий, етнічний, релігійний склад (структура) населення.

Співвідношення чоловіків і жінок віддзеркалює статевий склад (структуру)
населення. В цілому у світі чоловіків більше, ніж жінок, переважно за
рахунок країн Азії. Приблизно в половині країн світу жінки кількісно
переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість
життя жінок на 5-8 років більша, ніж чоловіків. У деяких країнах
переважання жінок є результатом Другої світової війни та сучасних
воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні
чоловіків і жінок поступово скорочується. (Див. дод. ст. мал.).

Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах,
де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, численні й
ранні народження дітей), а також у тих країнах, де великий приплив
чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в
Індії та Китаї.

Віковий склад населення залежить від показників народжуваності,
смертності та природного приросту. Тому основні типи вікового складу
населення на початку 90-х років XX ст. загалом відповідають типам його
відтворення (Див. дод. ст. мал.).

Статевий склад населення — співвідношення чисельності чоловіків і жінок
у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності,
смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні
серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує
чисельність жінок на 33,9 млн.. У 101 країні світу більше жінок, у 84 —
більше чоловіків, у 24 їх кількість приблизно однакова. Як і інші
демографічні показники, статева структура неоднакова в розвинених
країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить
48,2%, у других — 50,9%). Чисельність чоловіків перевищує чисельність
жінок у переважній більшості азійських країн. В Індонезії, М’янмі,
В’єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності
чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їх життя. У
країнах Південної Азії та в Китаї чоловіків на 63,4 млн.. більше, ніж
жінок (у тому числі в Китаї на 31,2 млн.., в Індії — на 24,4 млн.., в
Пакистані — на 4,5 млн., в Бангладеш — на 2,8 млн.). В Африці в цілому
чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах
Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії
вони становлять 53,0% населення, в Єгипті — 50,9, в Тунісі — 50,4%). В
Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно
однакова. У Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі
тенденції характерній для Північної Америки. В Австралії та Океанії дещо
переважають чоловіки. У більшості країн на 100 дівчаток народжується в
середньому 104—107 хлопчиків. Але вища смертність серед хлопчиків
приводить до того, що у віці 15—20 років числове співвідношення між
статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похилого віку впливає на
статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані,
Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на 0,5—2,2 року
менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення.
Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн
ще й досі остаточно не з’ясовані.

Вікова структура населення — розподіл його за віковими групами і
віковими контингентами з метою вивчення демографічних і
соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай
розподіляється за одно- або п’ятирічними групами. Для оцінки загальних
структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи: 0—14
років, 15—59 років, 60 років та більше. У міжнародних порівняннях
застосовують поділ населення на дві групи: до 14 років, 15—64 роки.
Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по
горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих
вікових груп, а по вертикалі — вік. У 1990 р. в світі спостерігалася
така вікова структура населення: до 14 років — 32,0, 15—64 роки — 61%; у
країнах із високим доходом відповідно — 20,5 і 66,8%; у країнах із
середнім доходом — 36,2 і 58,7%; у країнах із низьким доходом — 33,5 і
60,0%.(Див. дод. ст. мал.).

За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу
зросла з 5,1% 1950 р. до 6% 1990 р. В окремих частинах світу процес
старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі
(частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7% 1950 р. до 13,5% 1990 р.).
В інших регіонах світу становить: Латинська Америка — 5%, Океанія — 9,
Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Африка — 3,0, Азія — 5,0% .

Статево-вікова структура населення ( важливий економіко-демографічний
показник, який дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно,
трудові ресурси.

Етнічний склад населення світу ( результат довготривалого історичного
процесу.

Етнос (етнічна спільність) ( стійкий соціальний вид угруповання людей,
що виник історично і представлений плем’ям, народністю, нацією.

Єдності етносу надають такі спільності, як мова, територія,
господарювання, культура й побут, релігійна, расова, державна
приналежність, історична доля. Зрозуміло, що розвиток цивілізації,
взаємодія етносів змінюють ці ознаки. Залежно від національного складу
населення країни поділяються на однонаціональні та багатонаціональні.
Переважають багатонаціональні країни, з-поміж яких найбільшими є Індія,
Китай, Пакистан, Індонезія, США, Росія. Складну етнічну структуру мають
більшість країн Африки. До однонаціональних належать Польща, Угорщина,
Аргентина, Японія, арабські країни Південно-Західної Азії, Австралія
тощо. Є також двонаціональні держави (Бельгія, Канада.

У світі налічується близько 3 тис. народів (етносів). З-поміж них
вирізняються 18 найчисленніших, що становлять більшу частину населення
Землі. Це такі народи, як китайці, хіндустанці, американці США,
бенгальці, росіяни, бразильці, японці. В Європі найчисельнішими народами
є німці, італійці, французи, англійці, українці, іспанці. Всього ж на
планеті 2,5 тис. різних мов, а з різновидами (6 тисяч. Усі мови
об’єднані в 20 мовних сімей, що поділяються на мовні групи.
Найпоширеніші серед них ( індоєвропейська, китайсько-тибетська,
семіто-хамітська, нігеро-кордофанська, алтайська мовні сім’ї.

Мовами індоєвропейської сім’ї спілкуються 150 народів, які живуть на
всіх континентах і становлять більшість в Європі, Північній Америці,
Австралії. В Європі 9/10 населення належить до трьох великих мовних
груп: германської (німці, австрійці, шведи, англійці), романської
(італійці, французи, іспанці, румуни), слов’янської (росіяни, українці,
серби, болгари, поляки).

Релігія — невід’ємна складова духовного життя людства, значною мірою
основа нормування повсякденного життя. Той чи інший релігійний світогляд
віддзеркалюється в елементах матеріальної (культові споруди) і духовної
(пісні, музика, обрядовість тощо) культури кожного народу, визначає не
тільки культурно-побутові відмінності та особливості демографічних
процесів, а й впливає на політичне та соціально-економічне становище
країн і регіонів.

Найбільш поширені в світі три релігії, які через це дістали назву
світових: християнство, іслам, буддизм. Крім того, значна частина
людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм.

Християнство поширене на всіх материках. Воно включає три гілки —
католицьку, православну та протестантську. Його сповідує понад 1/4
людства, з них 3/5 — католики, 1/3 — протестанти, 1/10 ( православні.
Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції,
Польщі, країнах Латинської Америки, окремих країнах заходу та півдня
Африки, на Філіппінах. Протестантизм ( в англо-американських країнах та
в Австралії. Православ’я дотримуються греки, народи півдня Центральної
Європи, країн СНД (росіяни, українці, грузини тощо) та Ефіопії.

Послідовники ісламу становлять близько 20 % населення Землі. Іслам
поширений переважно в країнах Центральної, Південно-Західної Азії,
Африки, в Індонезії.

Буддизм та синтоїзм сповідують понад 11 % людства, трохи менше
прихильників індуїзму, конфуціанства й даосизму ( 7,5 %. Буддизм
поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Народи
Південної Азії сповідують також індуїзм. Конфуціанство та даосизм
розповсюджені переважно в Китаї. (Див. дод. ст. мал.).

Серед релігій, які є етнічною ознакою певного народу, найбільш поширені
іудаїзм (євреї), синтоїзм (японці), сікхізм (сікхи в Індії), джайнізм
(маратхи на півночі Індії) та інші.

Міське розселення, урбанізація і типи міст.

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у
вигляді міст, розвиток яких пов’язаний з розміщенням промислових
підприємств, об’єктів будівництва, транспорту, з пост-індустріальними
видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах
неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів
понад 250, Малайзії — 1 тис.» Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії —
50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги
критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу
введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень
благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація,
мережа культурно-побутових закладів).

До категорії міст в Україні відносять населені пункти з людністю понад
10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники,
службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для
визначення міст свідчить про те, що вони навряд чи доцільні, оскільки
існують великі відмінності в різних регіонах в освоєнні територій та їх
заселенні, у природних умовах проживання та ін.

Міське розселення характеризується такими властивостями: високою
щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою
насиченістю й тісними зв’язками між поселеннями і всередині їх;
різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку
тощо) і великою щільністю контактів; ускладненням форм розселення.
Урбанізаційному розселенню властиві динамічність (зміна розселення в
просторі й часі), ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм
розселення), багатофункціональність (виконання різних функцій; місць
проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs —
місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється
у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у
великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу
поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток продуктивних сил,
технічний і соціальний прогрес, розширення рамок суспільного поділу
праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві,
збільшення територіальної та соціальної рухливості населення.
Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних
країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості
населення — частки міського населення в загальній його чисельності.

Динаміка урбанізації виглядає так. У 1800 p. частка міського населення
становила близько 3%, 1850 p. — 6,4, 1900 p. — 19,6, 1992 p. — 43%. В
Австралії, Північній Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії 1990
p. переважало міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки
своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому
в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинені країни
(1990 p.): в Європі — Великобританія (89,1%), Швеція (84%), Бельгія
(96,9%) та ін.; у Північній Америці — США (75%), Канада (77,1%); в
Латинській Америці — Венесуела (90,5%), Аргентина (86,3%); в Азії —
Ізраїль (91,6%), Кувейт (95,6%), Японія (77%); Австралія (85,5%); в
Африці — ПАР (59,5%), Туніс (54,3%). Коли частка міського населення
перевищує 70%, темпи урбанізації зазвичай сповільнюються. (Див. дод. ст.
мал.).

Контрурбанізація — соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації.
Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження
урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання
суспільного розвитку, зокрема й росту міст. Перевага віддається
економічним методам, скерованим на раціональніше розміщення галузей
економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон.
Заходи з контрурбанізації тісно пов’язані з регіональною політикою.
Контрурбанізація характерна тільки для розвинених країн і є процесом, що
слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати
контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що
розвиваються, характерними є зміни поляризації урбанізації, коли
прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено — великі
процеси. Контрурбанізація в розвинених країнах і зміна поляризації в
країнах, що розвиваються, пов’язані зі змінним характером потоків
міграції.

Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — процес
поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація
може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення,
перенесенням у сільську місцевість форм господарської діяльності,
характерних для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування
та ін. Здійснюється, з одного боку, залученням сільських жителів до
міської культури, а з іншого — з допомогою втягування сільських поселень
провідними міськими центрами у сферу своєї діяльності, перетворення
сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних
систем, що формуються на базі великих міст.

Місто — населений пункт, віднесений згідно з законодавством держави до
категорії міст і має, як правило, значну (порівняно з сільськими
поселеннями) чисельність населення, зайнятого переважно у промисловості,
торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі. Міста мають свою
територію, обмежену так званою міською межею, здебільшого досить
стійкою. Населення міст 1992 p. складало 43% всього населення світу.
Великих міст, які мають більше 100 тис. жителів, у світі близько 2,4
тис., у тому числі понад 200 з них мають більше 1 млн.. жителів (в
Україні — 5). Перші міста виникли в IV—III тис. до н. е. в Месопотамії,
Єгипті, Сирії, Індії, Китаї в басейнах та поблизу великих рік. На
території України міста відомі з І тис. до н. е. на узбережжі Чорного
моря (античні міста — держави Північного Причорномор’я). Міста є
надзвичайно складним соціальним організмом, економіко-географічним,
архітектурним, інженерно-будівельним, культурним комплексом. У них
зосереджено адміністративно-політичні, промислові, транспортні,
військові (міста-фортеці), культурні, наукові, рекреаційні
(міста-курорти), релігійні (міста — релігійні центри, наприклад, Мекка)
та інші функції. (Див. дод. ст. мал.).

Світові міста — ті, функції яких мають планетарне значення. У них
концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка
поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також
транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські
порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні
ознаки світових міст, окрім великої людності, — спеціалізація в галузі
фінансово-управлінських операцій та ділових послуг, інтенсивність
різноманітних інтернаціональних зв’язків, концентрація штаб-квартир
транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних
агентств. Концепція світових міст, висунута Дж. Фрідманом і Уолффом у
працях 1982 і 1986 pp., увійшла до числа класичних. До світових міст
можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В
Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову.

Субурбанізація (від лат. sub — лід, біля та urbanus — міський) — процес
зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслідок чого
формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами
збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників
порівняно з містами — центрами агломерацій. Під впливом урбанізації
формуються міські агломерації. Агломерація міська (від лат. agglomero —
приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід
розуміти територіальне утворення, що: виникає на базі великого міста
(або кількох компактно розташованих міст — конурбація) і створює значну
зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти; вирізняється
високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв,
насамперед промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових навчальних
закладів, а також значною чисельністю населення; справляє вирішальний
перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну
структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий
рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його
елементів.

За основними характеристиками агломерації бувають різні: великі й малі,
сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і
поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях,
розміщених у розвинених країнах, чисельність населення збільшується
незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака,
Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розвиваються, продовжують
швидкими темпами збільшувати населення.

Міграції населення.

Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — переміщення людей
(мігрантів) через кордони тих чи інших територій зі зміною місця
проживання назавжди або на більш чи менш тривалий період. Однією з
основних ознак міграції населення є перетинання адміністративного
кордону території (держави, області, населеного пункту і т. д.). На цій
основі вирізняють насамперед зовнішню міграцію (еміграція та імміграція)
і внутрішню міграцію. Зовнішня міграція пов’язана з перетинанням
державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та
поділяють на між- та внутріконтинентальну. Внутрішня міграція — це
переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того
самого населеного пункту не розглядаються як міграція населення.
Розрізняють міграцію сільського населення і міського, міжміську міграцію
та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки «село — місто»,
«місто — місто», «місто — село», «село — село».

За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану
міграцію, здійснювану з участю держави або громадських організацій та
їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, що проводиться силами й
засобами самих мігрантів.

Головні причини міграції населення — соціально-економічні, політичні,
воєнні, екологічні. Міграція населення зіграла велику роль у розвиткові
людства. Значний вплив на походження багатьох народів Європи та Азії
справило велике переселення народів (масові міграції гунських,
німецьких, слов’янських, аланських та інших племен переважно в IV—VII
ст.). Великі географічні відкриття мали наслідком інтенсивні міграційні
потоки зі Старого Світу до Америки. Значні міграційні потоки були
спричинені першою та другою світовими війнами, а нещодавно — розпадом
СРСР. Нинішні переміщення людей мають насамперед соціально-економічні,
політичні та релігійні причини. Набула поширення міграція спеціалістів
до розвинених країн із менш розвинених («відплив інтелектів»). (Див.
дод. ст. мал.).

Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення осіб найманої праці
між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу
трудових ресурсів між ланками всесвітнього господарства. Основні потоки
робітників-мігрантів спрямовані до Західної Європи і США. В Західній
Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей — близько 14 млн. осіб,
що становить від 5 до 25% усіх працюючих за наймом у розвинених
західноєвропейських країнах. У Франції іноземці — це 80% усіх
робітників(будівельників, у Бельгії — 50% шахтарів, у ФРН — 40%
робітників автомобільних заводів.

Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене загрозою
втратити життя чи здоров’я, зазнати обмежень у життєдіяльності. До
біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які
стали жертвою переслідувань із причин расової, національної,
конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені
покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію
країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині
країни, коли відбувається громадянська війна (воєнні конфлікти в
республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо).
Розрізняють такі типи біженців: екологічні (після техногенних і
природних катастроф), воєнні (в разі воєнних конфліктів), релігійні
(внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті), національні — етнічні (за
міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в
роки другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 p. в
багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді
районів Африки; в 1990-х pp. — в Югославії, Російській Федерації,
Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними
ООН, 1974 p. становила 1,8 млн.. душ (без палестинців), 1981 р. — 6,8
млн.. (крім того, палестинців — 1,9 млн..), 1993 p. — 18 млн..

Трудові ресурси та зайнятість населення.

До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла
працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (в
США, Росії, Україні ( 16-60 років, Канаді ( 15-66, в Мексиці і
Португалії ( 12-65). У міжнародній статистиці працездатним вважається
населення віком від 15 до 65 років.

У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі
не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. Частина трудових
ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний
час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі
майже 3/4 трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним
населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття.
Цей показник змінюється в часі і не однаковий у різних країнах. Він
залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та
певною мірою рівень життя населення.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень
розвитку окремих галузей, функціональну структуру поселень. У розвинутих
країнах зайнятість у промисловості становить 25-40 %, а кількість
зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до
35-50 % зростає кількість зайнятих у невиробничій сфері, що представлена
не тільки такими традиційними видами діяльності, як освіта, охорона
здоров’я та відпочинок, а й торговельно-фінансовою діяльністю. В
країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному
секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15
%. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в
сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення
зайнята в матеріальному виробництві (майже 40 % ( у промисловості й 20 %
( в сільському господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30
%, причому 2/3 зайняті в освіті, охороні здоров’я, культурі.

Таким чином, простежується закономірний зв’язок між структурою
зяйнятості, структурою виробництва та типом країни

(Див. дод. ст. мал.).

Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний
розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої
промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень
промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята у невиробничій
сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати
варіації, пов’язані з національними традиціями або політичними умовами
на певний час. У цьому можна впевнитись навіть порівнюючи США та Японію,
Індію та Китай за даними. Але загалом за динамікою галузевої структури
зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі виробництва та
перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни.

Висновок.

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних

проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші
проблеми народонаселення, які загрожують вкрай негативними наслідками:
стрімке зростання населення, або демографічний вибух у країнах, що
розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в
економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести
також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу
великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню
міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супроводжується
інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка
населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується (33,1%
1950 p., 27% 1975 p.) і, згідно з прогнозами ООН, зменшиться до 2000 р.
до 20,5%, тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки, що
розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. — 72,9% і за
оцінкою до 2000 p. —

79,5%). Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток
негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолання економічної
відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин
між державами і для прогресу людства в цілому.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 —

на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння
народжуваності — значно нижче від рівня, який забезпечує просте
відтворення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією населення
з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латинської
Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні
20—30 років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У
сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості»:

1. Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення

розрив у рівнях національного доходу на душу населення між розвиненими і
тими країнами, що розвиваються, .збільшився з 1:10 в 50-х pp. до 1:13
наприкінці 70-х pp. і може досягнути 1:15 до 2000р.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні

темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним

швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах,

що розвиваються (млрд. осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2 і, за

прогнозами ООН, — 2,8 у 2000 р.

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості,
росте потреба в нових робочих місцях для працездатного

населення. До кінця 80-х pp. число безробітних, а також осіб, що не

знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, перевищило
500 млн..

4. Попри значне збільшення частки письменного населення в світі — з 61%
1960 р. до 71% 1980 p. і, за прогнозом ЮНЕСКО, до

85% до кінця XX ст., кількість неписьменних на земній кулі

(більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно виросла з
700 млн. до 800 млн. душ і може досягнути 950 млн. у 2000 p.

Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної ситуації
полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого

до 2000 p. перевищить 6 млрд. осіб (а в 2025 p. — 8 млрд.), входить у

XXI ст. з 1 млрд. голодуючих, 1 млрд. неписьменних, 1 млрд. безробітних,
1,5 млрд. знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та

ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і

єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового

приросту населення до 2000 p. або 2025—2050 pp. завдяки скороченню
народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї

концепції твердять, що технологічними засобами контролю над
народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню

думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну
політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й
культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту
виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та
ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення,
як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою
природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а
наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому
країни, що розвиваються, можуть

здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворен-

ня населення або його помірного зростання тільки в процесі одно-

часного економічного, соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою

нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народона-

селення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників —

продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного

— називають цифри від 10 млрд. до 20 млрд. осіб); строки досягнення

стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — сере-

дина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної

політики — стримування зростання населення в країнах, що розвиваються.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких

країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини

80-х pp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм планування сім’ї,
хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа,

Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не

погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем
народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріальному
суспільствах.

Д О Д А Т О К

Сучасна галузева структура зайнятості в країнах різних типів, %

США Японія ФРН Польща Індія Китай

Сільське, лісове та рибне господарство

2,9

5,8

3,3

23,0

60,9

56,4

Індустріальні галузі(гірничо-добувна проми-

словість, енергетична, будівництво, транспорт)

30,1

40,2

43,0

37,4

20,6

25,2

Обслуговуючі галузі(торгівля, сфера обслуго-

вування, фінанси,адміністрація)

67,0

54,0

53,7

39,6

18,5

18,4

Зростання кількості населення Землі

Рік Кількість населення, млн. осіб Показник приросту за наступний
період, %

0 н.е. 200 (

1000 300 50,0

1200 350 16,7

1400 380 8,6

1500 450 18,4

1600 480 6,7

1700 550 14,6

1800 880 60,0

1850 1200 36,4

1900 1600 33,3

1910 1700 6,3

1920 1870 8,2

1930 2000 8,7

1940 2260 13,0

1950 2520 11,5

1960 3021 19,9

1970 3697 22,3

1980 4444 20,2

1990 5285 18,9

1995 5702 7,9

Прогноз на:

2000 6100 16,4

2050 9700 59,0

2108 10400 10,7

Кількість населення та середньорічний приріст

великих регіонів (за даними ООН)

Регіони світу Кількість населення, млн. осіб (на середину року)
Середньорічний темп приросту 1990-1995, %

1950 1960 1970 1975 1980 1985 1990 1995 2025

Світ у цілому 2520 3021 3697 4077 4444 4846 5282 5702 8342 1,6

Африка 224 282 364 414 476 549 633 720 1510 2,8

Лат. Америка 166 217 283 320 358 398 440 481 706 1,8

Північ. Америка 166 199 226 239 252 265 278 293 375 1,0

Азія 1403 1703 2147 2406 2642 2904 3186 3451 4969 1,6

Європа 549 605 656 676 693 706 722 729 743 0,2

Океанія 12 12 21,3 22 23 24 26 28 39 1,5

Мал. 4. Розміщення населення по континентах та регіонах світу,
1995р., млн. осіб (за даними ООН)

Таблиця № 5.

Структура населення деяких регіонів світу за статтю.

Колишній СРСР 136,2 152,2 52,8 -16,0

* Разом з іспаномовними країнами Пн. Америки.

** Тільки США, Канада, Бериудські Острови, Гренландія, Сент-П’єр і
Мікелон.

* Разом з іспаномовними країнами Пн. Америки.

** Тільки США, Канада, Бериудські Острови, Гренландія, Сент-П’єр і
Мікелон.

Таблиця № 4. Відтворення населення світу, 1995-2000рр.(за даними
ООН)

Океанія

28

Європа(без Росії) 581

Африка

720

Америка

774

Азія(без Росії)

3451

147 Росія

181 Зах.

94 Півн.

144 Півд.

199 Зах.

50 Південна

83 центр.

162 Півн.

181 Зах.

226 Східна

126 Центр.

295 Східна

319 Південна

168 Західна

485 Південно-східна

1355

Центральна і Південна

1442

Східна

36 Карибський басейн

Млн. осіб

Таблица № 3.

Таблиця № 2.

Таблиця №1.

Мал. 2. Вікова структура населення в країнах з різними типами його
відтворення

4,1%

59,9%

36,0%

3,9%

71,0%

25,1%

14,5%

65,6%

19,9%

14,1%

69,6%

16,3%

12,7%

65,3%

22,0%

0-14 років 16-54 роки понад 65 років

США

Японія

Франція

Республіка Корея

Індія

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020