Коломийський економіко-правовий коледж
КУРСОВА РОБОТА
з предмету “Розміщення продуктивних сил України”
на тему:
“АГРОПРОМИСЛОВИЙ
КОМПЛЕКС УКРАЇНИ”
Зміст роботи
1. Роль агропромислового комплексу в народному господарстві. Структура і
форми територіальної організації АПК.
2. Сільське господарство, його структура.
3. Розміщення галузей рослинництва.
4. Розміщення галузей тваринництва.
5. Територіальна структура АПК України.
6. Харчова промисловість як основна переробна ланка АПК.
7. Проблеми і перспективи розвитку АПК України.
1. РОЛЬ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
В НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.
СТРУКТУРА І ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АПК
Галузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві
пропорції, міжгалузеві виробничі зв’язки, що постійно посилюються і
розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і
розподілу тієї чи іншої продукції. В народному господарстві України
спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур —
міжгалузевих комплексів.
Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є
аграрнопромисловий. Це складний комплекс виробництва, що об’єднує різні
галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) значною
мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя
населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість —
сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми
здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою
економіки і мусить мати пріоритетний розвиток.
В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного
господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних
виробничих фондів.
Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5
валового суспільного продукту.
АПК — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно
взаємопов’язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто
складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3
основні сфери:
1. Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що
створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.
2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це
— сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту
рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна
промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів
для АПК та ін.
3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції
(харчова, легка).
Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соціальна
інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу.
Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне
постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи,
заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне
забезпечення, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство,
культурне та медичне обслуговування тощо.
Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих
кадрів для забезпечення його ефективного функціонування.
За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і
непродовольчий. Продовольчий комплекс — це сукупність галузей,
пов’язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного
походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять
виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це
— виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін.
До непродовольчого комплексу належать галузі, пов’язані з виробництвом
товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження;
галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною
переробкою сільськогосподарської сировини.
Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що
використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі
підкомплекси.
Особливу роль в АПК відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує
населення продуктами харчування. Він включає галузі, пов’язані лише з
виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входять
зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий,
плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний,
олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні
інфраструктурні галузі.
Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній
території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції,
тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі
виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на
порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових
підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської
продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є
найбільш поширеними. Серед них виділяють:
• агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об’єднує в населеному
пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;
• агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об’єднує в населеному
пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;
• агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що характеризується
компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і
центрів з їх сировинними зонами;
• агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове
утворення, яке розглядається як система компактно розміщених
агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило,
обласного чи районного центру) [9, с. 19—26].
Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної
адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного
регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати
територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного
району.
В межах природно-економічних зон виділяють зональні АПК, сформовані під
впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені інтегральними
агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими
агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона — це
територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів в межах
однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах
Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної
агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які
формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу
(наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий
район — територіальне зосередження агропромислових підприємств однієї
спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне
виробництво). Інтегральний агропромисловий район — це територіальне
зосередження агропромислових підприємств у межах певної частини
природно-економічної зони.
Якщо зональні агропромислові комплекси формувалися переважно під впливом
природних умов у межах природно-економічних зон Полісся, Лісостепу і
Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів
переважно під впливом економічних факторів формувалися зональні —
інтегральні і спеціалізовані приміські АПК. На формування таких
агропромислових утворень насамперед впливає попит населення великих міст
на малотранспортабельну продукцію харчування — овочі, свіже і дієтичне
м’ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК характерна
відсутність виробництва і переробки більшості зернових і технічних
культур та тісний зв’язок виробництва продукції з її реалізацією.
Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.
2. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ЙОГО СТРУКТУРА
Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального
виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське
господарство. Якщо в структурі АПК за показниками обсягу продукції,
основних виробничих фондів, чисельністю зайнятих сільськогосподарське
виробництво відіграє провідну роль, то в народногосподарському комплексі
України на нього припадає близько 24,6% основних виробничих фондів,
14,4% валової суспільної продукції, 21,9% працівників народного
господарства. Сільськогосподарське виробництво формує 16—22%
національного доходу країни.
В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі —
рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та
рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями
в обсягах його продукції змінюються. Так, у 80-ті роки і на початку 90-х
у структурі продукції сільського господарства переважала продукція
тваринництва, а в останні роки — продукція рослинництва (табл. 28, 29).
В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється,
поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних
культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво,
польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих
культур, то до складу рослинництва входять такі галузі — рільництво,
овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.
Таблиця 1
СТРУКТУРА ВАЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
у 1997 р. (у господарствах усіх категорій)
Показники
У порівнянних цінах 1996р., млн грн В%
Продукція сільського господарства
28112
100
Продукція рослинництва
1 7364
62,1
Зернові культури
5661
20,1
Технічні культури
1787
6,3
Картопле-овочебаштанні
6386
22,5
Плодоягідна та виноградна продукція
1779
6,3
Кормові культури та інша продукція рослинництва
1751
6,9
Продукція тваринництва
10748
37,9
Вирощування худоби та птиці
4967
17,5
Молоко
4218
14,8
Яйця
1015
3,6
Вовна
11
0,04
Інша продукція тваринництва
537
1,96
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 158.
Таблиця 2
ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у
1990—1997 pp.*
Роки
Продукція сільського господарства в тому числі
млрд. грн.
в%
продукція рослинництва продукція тваринництва
млрд. грн. в% млрд. грн. в%
1990
48,6 .
100
24,3
50
24,3
50
1995
31,6
100
17,9
56,6
13,7
43,4
1996
28,6
100
16,4
57,3
12,2
42,7
1997
28,1
100
17,4
61,9
10,7
38,1
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 158.
Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з
козівництвом, птахівництво та ін.
Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же
економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього
народного господарства. В той же час тут відзначаються і деякі
специфічні умови розвитку цієї галузі, пов’язані з природними
особливостями сільськогосподарського виробництва. Великий вплив на
розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних
факторів, таких як кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси.
Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного
господарства.
Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що
основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої —
родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не
відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для
розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в
сільському господарстві — земля — при правильному використанні має
властивість постійно підвищувати родючість — природну основу
інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.
Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини,
і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них
характерні природні цикли виробництва.
Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує населення
продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне
значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних
економічних умовах. У розв’язанні актуальних проблем аграрного сектора
АГЖ повинні відігравати більш активну роль усі форми господарювання на
землі — колективні сільськогосподарські підприємства, орендні,
фермерські, сімейні господарства тощо. На початок 1998 р. в Україні
налічувалось 35927 фермерських господарств з площею
сільськогосподарських угідь 932,2 тис. га.
Основним завданням розвитку сільськогосподарського виробництва є його
подальша інтенсифікація, суть якої полягає у збільшенні виробництва
продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Це означає підвищення
ефективності всіх структурних підрозділів АПК, переведення виробничого
процесу на більш ефективні, потужні індустріальні методи виробництва.
Інтенсифікація передбачає використання досягнень науково-технічного
прогресу, активне впровадження всіх заходів науково-технічного характеру
та прогресивних індустріальних технологій 204
в усіх галузях сільського господарства, а також меліорацію земель,
хімізацію сільськогосподарського виробництва. Інтенсифікація веде до
підвищення і раціонального використання родючості землі, збільшення її
продуктивної сили.
Земельний фонд України становить 60,4 млн. га, з них 46,7 млн. га
(близько 77%) перебуває у користуванні сільськогосподарських підприємств
і господарств, у тому числі 41, 9 млн. га (близько 70% всієї території
України) становлять сільськогосподарські угіддя, тобто землі, які
безпосередньо використовуються у сільськогосподарському виробництві.
Майже 30% земельних ресурсів не використовується в
сільськогосподарському виробництві, з них значну площу займають ліси і
лісонасадження, болота, піски, водоймища, шляхи, а також землі, зайняті
під будівлями, та ін.
До сільськогосподарських угідь відносяться рілля, природні кормові
угіддя (пасовища та сіножаті), а також багаторічні насадження. Найбільшу
площу серед цих угідь складас рілля (33 млн. га), що становить 79,3%
площі всіх сільськогосподарських угідь і 55% всієї території України.
Площа пасовищ складає 5,3 млн. га (12,9% усіх сільгоспугідь), сіножатей
— 2,2 млн. га (5,4%), багаторічних насаджень — близько 1 млн. га (2,4%).
Найбільша частина (більше 2/5) сільськогосподарських угідь припадає на
Степ, 1/3 — на Лісостеп і майже 1/5 — на Полісся та передгірні райони
Карпат і Криму.
Україна належить до країн світу, де рівень сільськогосподарського
використання земельного фонду один з найвищих. Забезпеченість земельними
ресурсами досить висока і становить 0,65 га ріллі на душу населення (для
порівняння в Європі — 0,26 га, в світі в цілому — 0,29 га). В останні
десятиліття спостерігається зниження землезабезпеченості в Україні. Так,
якщо у 1950 р. на душу населення припадало 1,2 га сільськогосподарських
угідь і 1 га ріллі, то в 1965 р. — відповідно 0,95 га і 0,78 га. У 1996
р. цей показник знизився і становив 0,8 га і 0,6 га. Найбільшою
землезабезпеченістю характеризуються південні області України —
Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська, де на душу населення припадає
1,3 — 1,4 га орних земель, а найменш забезпечені ріллею в розрахунку на
душу населення Закарпатська (0,15 га), Львівська (0,29 га),
Івано-Франківська (0,26 га), Чернівецька (0,3 га) області.
Землі України характеризуються високою природною і економічною
родючістю, особливо чорноземи лісостепових і степових областей, де
зосереджена третина їх світових запасів. Під чорноземами зайнято більше
половини (55%) ґрунтового покриву України. Особливо високою природною
родючістю серед них відзначаються найцінніші типові чорноземи (18%
всього ґрунтового покриву), поширені переважно в Лісостепу, а також
звичайні чорноземи (28%), що мають високу природну родючість і поширені
переважно в північному Степу, та чорноземи мало- і слабогумусні (9%),
які потребують штучного зрошення і розміщені на півдні Степової зони.
В Лісостепу досить поширені сірі лісові фунти (7%). В Поліссі
переважають дерново-підзолисті, болотні і торфові грунти, які потребують
вапнування та інших меліоративних робіт. На всій території України (а
найбільше на півдні) є невеликі площі солончаків, що потребують
глибокого промивання і внесення добрив.
Враховуючи надмірну розораність території України і надто обмежене
збільшення сільськогосподарських угідь, потрібне бережливе ставлення й
раціональне використання земельного фонду. В той же час земельні ресурси
України нерідко потребують захисту від нераціонального їх використання.
Велика розораність земель, особливо в Степу і Лісостепу, призводить до
розвитку сильних ерозійних процесів. Щорічно з кожного гектара землі
зноситься близько 12—17 т родючого грунту. Ерозія змиває в основному
верхній — найбільш родючий шар грунту, зменшуючи вміст у ньому гумусу,
що погіршує родючість грунтів. Слід зауважити, що і меліоративні заходи,
якщо вони економічно не обгрунтовані і не враховують місцевих умов,
призводять до негативних наслідків. Так, у Поліссі внаслідок
непродуманої меліорації знижується рівень ґрунтових вод, що викликає
пересушення торфово-болотних грунтів, вітрову ерозію, а це призводить не
лише до зниження родючості грунтів, а навіть до непридатності деяких з
них до використання. Негативні наслідки меліорації в степовій зоні, в
районах зрошувального землеробства призводять до підвищення ґрунтових
вод, підтоплення, засолення земель.
Земельним ресурсам завдають великої шкоди, знижують їх продуктивність і
надмірне застосування хімічних засобів захисту рослин, і використання на
полях недосконалої техніки, і забруднення грунтів різними шкідливими
викидами численних підприємств тощо. Внаслідок Чорнобильської трагедії
із сільськогосподарського обігу вилучено майже 100 тис. га земель.
Вилучаються значні площі земельних угідь для несільськогосподарського
використання. Так, для різних видів будівництва щорічно відводиться
12—14 тис. га сільськогосподарських земель. Все це вимагає економного і
науково обгрунтованого використання земельних ресурсів як одного з
важливих напрямів раціонального природокористування.
3. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ РОСЛИННИЦТВА
Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, “рівень
розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей
рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та
раціонального використання. У табл. ЗО і 31 наведено основні показники
щодо посівних площ України за всіма категоріями господарств.
Таблиця 3
ПОСІВНІ ПЛОЩІ УКРАЇНИ
(всі категорії господарства, тис. га)*
Показники
1985
1990
1995
1996
1997
Вся посівна площа
32656
32406
30963
30061
30304
з неї: зернові культури
16077
14583
14152
13248
15051
у тому числі пшениця
6651
7568
5324
5985
6486
Технічні культури
3669
3751
3748
3652
3348
у тому числі цукрові буряки (фабричні) 1641
1607
1475
1359
1104
соняшник
1480
1636
2020
2107
2065
Картопля і овочебаштанні
2208
2073
2165
2135
2185
у тому числі картопля
1528
1429
1532
1547
1579
Кормові культури
10702
11999
10898
11026
9720
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 165.
Таблиця 4
СТРУКТУРА ПОСІВНИХ ПЛОЩ УКРАЇНИ у 1985—1997 рр.,% *
Показники 1985 1990 1995 1996 1997
Вся посівна площа 100 100 100 100 100
Зернові культури 49,2 45.0 45,7 44,1 49,6
Технічні культури 11,2 11,6 12,1 12,1 11,0
Картопля і овочебаштанні 6,8 6,4 6,9 7,1 7,2
Кормові культури 32,8 37,0 35,3 36,7 32,2
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 165.
Посівна площа України в 1997 р. становила 30,3 млн. га. Провідну роль у
структурі посівних площ відіграють зернові культури (49,6% всіх
посівів). Серед зернових найбільші площі займають посіви озимої пшениці
і ярого ячменю.
Друге місце в посівах належить кормовим культурам — 9— 11 млн. га, що
становить 32—36,6% від усієї посівної площі.
Третє місце в посівах займають картопля і овочебаштанні культури — 2,1
млн. га, що становить 7% посівної площі України.
Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це
основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб —
усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою
залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове
господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно
тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на
експорт.
Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч
вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі
(Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції,
а в останні роки — і Німеччині.
У табл. 32 наведена динаміка валового збору сільськогосподарських
культур (в тому числі зернових) в Україні у 1986—1997 pp. в усіх
категоріях господарств.
Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн.
до 50 млн. т. Максимальні валові збори спостерігались в 1978 р. і 1990
р. — 51 млн. т. За останні роки значно зменшилось виробництво зерна і
становило: в 1991 р. — 38,6 млн. т, в 1995 р. — 33,9 млн., в 1996 р. —
24,6 млн., в 1997 р. — 35,5 млн. т. Відповідно знизилось і виробництво
зерна на душу населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг в 1996 р. і 702 кг
в 1997 р. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не
менш, як 1 — 1,25 т на душу населення, щоб країна могла повністю
задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50
млн. т.
Таблиця 5
ВАЛОВИЙ ЗБІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІ
у 1986—1997 pp. (в усіх категоріях господарств)*
Показники
1986—1990 (в середньому за рік) 1990
1995
1996
1997
Зерно (млн. т)
47,4
51,0
33,9
24,6
35,5
Цукрові буряки (фабричні), млн. т
43,8
44,3
29,6
23,0
17,7
Соняшник (млн. т)
2,6
2,6
2,9
2,1
2,3
Льон-довгунець (волокно), тис. т
110,0
108,0
48,0
18,0
9,0
Картопля (млн. т)
18,0
16,7
14,7
18,4
16,7
Овочі (млн. т)
7,4
6,7
5,9
5,1
5,2
*Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. —С. 171.
Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні
роки споживання хлібних продуктів на душу населення зросло з 138 кг у
1985 р. до 145 кг у 1993 р. при фізіологічній нормі його споживання 101
кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб і картопля
становлять 46%, у той час як у американця — 22%.
У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не
вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп’яних культур. В
зв’язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріоритетне значення
надаватиметься збільшенню виробництва високоякісного зерна твердих і
сильних пшениць, носінні площі під якими мають збільшуватися в степових
і лісостепових областях України.
Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 42%
валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо збираємо ячменю, зерна
кукурудзи, вівса, зернобобових, використовуючи продовольче зерно для
фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва
фуражним зерном передбачається в найближчі роки довести його питому вагу
у валовому зборі всього зерна до 60—65%.
Протягом останніх років посівна площа під чорновими коливалася від 16
млн. га у 1998 р. до 13,2 млн. га в 1996 р. та 15 млн. га їв 1997р.
Національною програмою «Зерно України» передбачаєть-Іся стабілізувати
площу посіву зернових культур в межах 15 млн. га, що при урожайності
30—32 ц/га дасть змогу забезпечити валові, збори зерна близько 50 млн.
т.
В структурі виробництва зерна більше половини припадає на Іозиму
пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь 1(1/5 збору), на
третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому — жито (до
4%). За обсягами валового збору їм значно поступаються овес, просо,
гречка, рис, зернобобові (табл. 33).
Основна продовольча зернова культура України — озима шениця. її посіви
займають 6—7 млн. га, що становить 43% посівів усіх зернових культур (за
даними 1997 p.). Яра пшениця використовується в основному як страхова
культура, коли доводиться пересівати пошкоджені ділянки озимини. Озиму
пшеницю гвисівають восени, вегетує вона до настання холодів, а потім
від-: новлює свій ріст навесні. Вона раніше дозріває і має вищу
врожайність, проте не витримує сильних морозів. Вегетаційний пе-д —
220—250 днів, потребує мінімальної суми активних температур —
1200—1500°. Вибаглива до грунтів, дає кращі врожаї на багатих поживними
речовинами чорноземах, а також на сірих бісових грунтах. Протягом
1990—1997 pp. валовий збір пшениці скорочувався (табл. 6).
Таблиця 6
ВАЛОВИЙ ЗБІР І СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ у 1997 p.*
Сільськогосподарські культури
Валовий збір, тис. т
Структура,%
Зерно
35472
100,0
втому числі: пшениця
18404
51,9
жито
1348
3,8
ячмінь
7407
20,9
кукурудза
5340
15,1
овес
1062
2,9
просо
312
0,8
гречка
405
11,2
рис
65
0,2
зернобобові
1077
3,1
інші
52
0,1
* Статистичний щорічник України за 1997 рік — К. Українська
енциклопедія, 1998. — С. 171.
Таблиця 7
ВАЛОВИЙ ЗБІР ПШЕНИЦІ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., млн. т*
1985— 1990р. (в середньому за рік)
1990
1991
1992
1993
1994
1995
1996
1997
23,5
30,3
21,1
19,5
21,8
13,8
16,2
13,5
18,4
Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 171.
Отже, природно-кліматичні умови більшої частини України, меншою мірою;—
Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці, її посіви
зосереджені в степу, де розміщено більше половини її посівної площі в
Україні — 3,5 млн. га, 1/3 — в Лісостепу — 2,5 млн. га і найменше в
Поліссі — близько 10% і в районах Карпат. Значна концентрація посівів
озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій,
Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській,
Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.
Озима пшениця характеризується високою врожайністю — 30—40 ц/га.
Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде
концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови
сприяють вирощуванню зерна високої якості. Обсяги виробництва пшениці в
Поліссі мають визначатися внутрішніми потребами регіонів і господарств.
Передбачається на Півдні степової зони та в господарствах Автономної
Республіки Крим створення зони товарного виробництва твердої озимої
пше-йиці, де щорічно вироблятиметься до 300—350 тис. т зерна. Це дасть
змогу забезпечити цією сировиною вітчизняну макаронну круп’яну
промисловість. Значна частина цього зерна може бути реалізована на
світовому ринку.
Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до
грунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Це мо-їозостійка і посухостійка
культура, з коротким вегетаційним періодом (80—120 днів), невисокою
сумою активних температур (1000—1250°). Вона дає хоч і невисокі, проте
стабільні врожаї росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами
дерно-,о-підзолистих грунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, І
Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.
Під озимим житом зайнято 0,5—0,7 млн. га, при середній урожайності 20
ц/га. Україна отримує близько 1,3 млн. т цієї ультури.
Основними продовольчими круп’яними культурами, що вирощуються в Україні,
є гречка, просо і рис. Гречка — цінна куль-ура. Але посіви її порівняно
невеликі (0,3—0,4 млн. га) через изьку врожайність (7—10 ц/га),
складність очищення тощо. Гречка — тепло- і вологолюбива рослина, що має
короткий вегетаціїйний період (76—85 днів). Добре витримує кислі, піщані
та орфоболотні грунти. Отже, найбільш сприятливі умови для її
вирощування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені
основні її посіви. Значно менше її вирощують у степу. В Україні
виділяється два ареали з високою концентрацією посівів гречки:
1. Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони
Полтавської і Черкаської областей.
2. Південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони
Вінниччини.
Валові збори гречки у 1997 р. становили 0,4 млн. т.
Просо вирощують переважно в степу завдяки його посухостійкості. Воно має
короткий вегетаційний період (90—120 днів) ч сумами активних температур
1400—1800 . Посівна площа становить 0,2—0,3 млн. га, валові збори — 0,3
млн. т.
Рис — нова для України круп’яна культура, яку почали вирощувати в 30-ті
роки. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим,
Херсонської, Одеської та Миколаївської областей. Посівна площа — 23 тис.
га. Валові збори у 80-ті роки становили 159 тис. т, а в 1997 р. — 63
тис. т.
Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес,
кукурудза на зерно та зернобобові.
Ячмінь — основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Це
скоростигла, посухостійка, невибаглива культура. Має короткий
вегетаційний період (60—90 днів) з невеликими сумами активних температур
(950—1450°). Переносить кислі грунти, але найкращі врожаї дає на
чорноземах, темних каштанових грунтах. Найсприятливішими для неї є
грунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу. В
Україні вирощують озимий та ярий ячмінь. Переважають посіви ярого
ячменю, більше в Степу, менше — в Лісостепу і Поліссі, передгір’ях
Карпат. Озимий ячмінь дає високі врожаї лише в південних степових
районах. За площею (3—4 млн. га) і валовими зборами поступається лише
озимій пшениці. Валові збори протягом 80-х та на початку 90-х років
становили 10—13 млн. т, а в 1997 р. — 7,4 млн. т.
Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, посухостійка, тепло- і
світлолюбива. Мас короткий вегетаційний період (90—150 днів), для
дозрівання зерна сума активних температур становить 2500—2900 , а у фазі
молочно-воскової стиглості 1800—2400 . Одночасно вона вибаглива до
грунтів, добре реагує на внесені добрива. Найкращі грунтово-кліматичні
умови для її вирощування в лісостеповій і степовій зонах. Особливо
сприятливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в
Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприятливі — в
Поліссі і в Карпатах (за винятком Закарпаття), де кукурудза дає високі
врожаї на зерно — 70 ц/га при середній врожайності по Україні — З0—35
ц/ra. Під посівами кукурудзи на зерно в 1985 р. було зайнято 2,5 млн.
га. На початку 90-х років посівна площа під цією культурою зменшувалась
і становила 0,7 млн. га в 1996 р. В 1997 р. намітилось значне зростання
площі посіву під зерно кукурудзи до 1,7 млн. га, що відповідно привело і
до значного зростання її валового збору: від 4,7 млн. т на початку 90-х
років, 1,5 млн. т в середині 90-х років до 5,3 млн. т в 1997 р.
Різкий спад валового збору кукурудзи на зерно на початку і в середині
90-х років стримував виробництво комбікормів, що негативно вплинуло на
розвиток тваринництва. Велику потребу в зерні кукурудзи відчуває також
харчова, мікробіологічна промисловість, медична та інші галузі народного
господарства. Несприятливі погодні умови останніх років та погіршення
забезпечення господарств добривами, гербіцидами, пально-мастильними
матеріалами, морально застаріле технічне забезпечення галузі — ось ті
головні причини, що призвели до різкого зменшення валового збору
кукурудзи в країні. У зв’язку з цим у розробленій Національній програмі
«Зерно України» передбачається в наступні роки збільшити посівні площі
під кукурудзою до 2,3 млн. га і створити умови для доведення валових
зборів цієї культури до 8 млн. т у 2005 р.
Овес — фуражна і продовольча культура. Це холодостійка, вологолюбива і
невибаглива до грунтів зернова культура. Має короткий вегетаційний
період (90—120 днів), потребує 1000 — 1600° активних температур.
Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає в Поліссі і в
районі Карпат. Посівна площа цієї культури — 0,5—0,6 млн. га. її валові
збори протягом 90-х років становили 1,0—1,3 млн. т.
Зернобобові культури мають велике фуражне і частково продовольче
значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи
грунт азотом. До основних зернобобових культур належать горох, віка,
кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін. Посівна площа під
зернобобовими на початку 90-х років становила 1,4 млн. га; у 1997 р. —
0,7 млн. га; валові збори — відповідно 3,2 млн. т і 1 млн. т.
Зернове господарство розміщене у відповідності з особливостями
природно-економічних зон України. В Поліссі зернові займають 2,1—2,3
млн. га, або 40—45% посівної площі цієї зони. Тут більше всього
вирощують жита (60—65% його валового збору в Україні) та зернобобових
культур; виробляється 6% товарного зерна, 1/6 валового збору гречки та
ячменю, 10% пшениці.
В Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн. га, що становить
40—50% всієї посівної площі. Основна зернова культура Лісостепу — озима
пшениця, площа якої становить більш як 2 млн. га; вирощують також
кукурудзу на зерно, ячмінь та зернобобові. Лісостепова зона виробляє
близько 40% пшениці, 35% кукурудзи, 40% ячменю, 40% проса, 64% гречки,
27% жита.
В Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5—7 млн. га, що становить
55% всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу — озима
пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. В Степу вирощують
50—48% всього зерна України, 0% пшениці, 60% кукурудзи, 43% ячменю, 53%
проса, 100% рису. В Степовій зоні виробляється найбільш якісне зерно.
Зернове господарство є основною базою, що формує зернопродуктовий
підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його
заготівля, зберігання; ряд галузей харчової промисловості, що
переробляють і використовують перероблену зернову продукцію
(борошномельна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво
харчових концентратів, спиртова, крохмале-патокова та пивоварна);
селекція і насінництво зернових культур, виробництво засобів
виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструктура, що
обслуговує цей підкомплекс.
Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур
високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського господарства.
Розвиток виробництва технічних культур значною мірою визначає рівень
інтенсивності сільськогосподарського виробництва. Вирощування технічних
культур ще залишається трудомістким виробництвом, рівень механізації
окремих виробничих процесів є досить низьким. Розвиток і розміщення
галузі визначають як сприятливі грунтово-кліматичні умови для
вирощування окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість
трудовими ресурсами. Виробництво технічних культур формує сировинну базу
багатьох галузей харчової і легкої промисловості. Основними технічними
культурами, що вирощуються на Україні, є цукровий буряк і соняшник,
питома вага яких в структурі посівних площ технічних культур становить
94,6%, а також льон-довгунець (1,2% до площі всіх технічних культур),
хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рослини, які
використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній
промисловості.
Під технічними культурами зайнято 3,3 млн. га, що становить 11% посівної
площі України. Найбільші посівні площі під технічними культурами
зосереджені в степовій і лісостеповій зонах. Тут вища концентрація їх
посівів, в структурі посівних площ їх частка становить близько 15%.
Значно менша площа і концентрація посівів технічних культур в Поліській
зоні.
Основна технічна культура України — цукровий буряк. Це одна з
найцінніших культур нашого землеробства. Україна — світовий виробник
бурякового цукру, який за обсягами його виробництва поступається лише
Франції. Саме від реалізації бурякового цукру наша країна традиційно
отримує значний прибуток, який становить близько 70% від реалізації всіх
продовольчих товарів.
У 1997 р. під цукровим буряком було зайнято 1,1 млн. га, що становить
3,6% всієї посівної площі і 33% площі посівів технічних культур.
Протягом 90-х років спостерігається тенденція зменшення посівів і
валового збору цукрових буряків (табл. 8).
Таблиця 8
ПОКАЗНИКИ ВАЛОВОГО ЗБОРУ, УРОЖАЙНОСТІ ТА ПОСІВНИХ ПЛОЩ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ
В УКРАЇНІ у 1990-1997 pp.*
Показники
1990
1991
1992
1993
1994
1995
1996
1997
Посівна площа (тис. га)
1607
1558
1498
1530
1485
1475
1359
1104
Урожайність (ц/га)
276
234
194
222
192
205
183
176
Валовий збір (млн. т)
44,2
36,1
28,7
33,7
28,1
29,6
23,0
17,6
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 165, 171.
Цукровий буряк — теплолюбива культура, яка потребує багато сонячних днів
і багато води. У зв’язку з цим її можна вирощувати в районах, де
кількість атмосферних опадів не менше ніж 500 мм за вегетаційний період,
а також в районах зрошувального землеробства, її вегетаційний період
становить 125—160 днів, сума активних температур — 2200—2800°. Цукровий
буряк дуже вибагливий до родючості грунтів. Кращі врожаї отримують на
чорноземах, перегнійно-карбонатних суглинкових грунтах. Вирощування
цукрових буряків — трудомістке виробництво. Тому при розміщенні посівів
цукрових буряків, крім природних умов, враховуються і економічні:
наявність трудових ресурсів, переробних підприємств та транспортна
забезпеченість. Такі умови є в Лісостеповій зоні України. Все це пояснює
концентрацію посівів цукрових буряків саме в цій зоні, особливо в її
правобережній частині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька,
Тернопільська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська,
Житомирська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська,
Харківська, Чернігівська області). В Лісостепу сконцентровано 80%
посівів цукрових буряків України. Ця зона дає майже 70% всього валового
збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північному степу та на
півдні Полісся.
Для виробництва 1 т цукру потрібно 9—10 т цукрових буряків. Перевезення
сировини залізницею на 1 км у 6—7 разів обходиться дорожче, ніж
перевезення відповідної кількості цукру. Враховуючи низьку
транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується,
підприємства з переробки цукрових буряків — цукрові заводи розміщуються
поблизу цукробурякових плантацій. Цукрові заводи разом з сировинними
базами становлять елементарні агропромислові утворення. На базі
використання найбільшого у світі масиву посівів цукрових буряків як
сировинної бази переробної промисловості в Україні сформувався потужний
цукропромисловий спеціалізований АПК, до складу, якого входять
господарства по вирощуванню цукрових буряків,, численні цукрові і
цукрорафінадні заводи, а також підприємства not виробництву спирту,
харчових кислот, комбікормів тощо. До складу цукробурякового АПК входять
і відповідні виробництва засобів виробництва та інфраструктури, що
забезпечують його розвиток.
Серед технічних культур найбільшу посівну площу, що значно зросла в
90-ті роки в порівнянні з попередніми, має соняшник. В 1997 р. під цією
культурою було зайнято 2,1 млн. га, що становить 7% всієї посівної площі
і 58% площі посіву технічних культур України. Соняшник — це основна
олійна культура, валові збори якої становлять 2,5—2,1 млн. т при
урожайності 12—15 ц/га. У 1997 році було зібрано 2,3 млн. т насіння
соняшнику. Це — світлолюбива і теплолюбива культура, добре переносить
посуху. Вегетаційний період становить 100—200 днів з сумами активних
температур 2200—2300 . На Україні ця культура вирощується в зоні, де
сума температур становить 3000°. Добрі врожаї вона дає на чорноземах,
темно-каштанових грунтах, сірих лісових суглинках,
перегнійно-карбонатних; зовсім не витримує кислих та болотних грунтів.
Це дає змогу культивувати його в зонах недостатнього зволоження,
переважно в степовій зоні, де розміщено 80% його посівів. В
господарствах цієї зони посіви соняшнику становлять 10—14% всієї
посівної площі. Частково вирощують соняшник і в Лісостепу. Найбільші
площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій,
Кіровоградській та Харківській областях.
Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в західному
Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Це нова для
України культура. У 1997 році її валовий збір становив 18 тис. т. На
півдні, переважно в Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та
Дніпропетровській областях вирощують рицину; в західних областях —
ріпак; ефіроолійні культури — коріандр, м’яту, троянду, лаванду, кмин —
вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі. Ці та інші олійні
культури створюють сировинну базу добре розвинутому в Україні
олійнопродуктово-му підкомплексу. Промислова переробка насіння розміщена
в районах концентрації посівів олійницької сировини. Тут розміщені
олійні заводи, що виробляють різні види рослинної олії.
Льон-довгунець — основна прядивна культура України. Площа посіву цієї
культури за останні роки зменшилась від 211 тис. га в 1985 р. до 40 тис.
га в 1997 р. Середня врожайність волокна — 216
5—6 ц/га. Валові збори льноволокна зменшилися з 110 тис. т в 1985 р. до
9 тис. т в 1997 р. Льон-довгунець — невибаглива до І епла, вологолюбива
культура, потребує 600—700 мм опадів, має короткий вегетаційний період
(80—90 днів) з сумою активних температур 1200—1600°. Найбільш придатними
для її вирощування є суглинкові, або супіщані сірі та підзолисті грунти.
Отже, найбільш сприятливі умови для культивування цієї рослини —
поліські райони, а також передгір’я Карпат. Найбільші посівні площі
знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській,
Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях. У Поліссі
зосереджено 78% посівних площ льону-довгунця і виробляється майже 95%
його валових зборів.
До прядивних культур належить і коноиля, південні сорти якої вирощуються
переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та Черкаській
областях, а середньоросійські — в Сумській, Чернігівській, Полтавській
областях. Льонарство і коноплярство створюють сировинну базу для
розвитку луб’янопромис-лового підкомплексу АПК. Цей підкомплекс включає
виробництва, що переробляють цю сировину.
В повоєнні роки була спроба в південних районах Херсонської,
Миколаївської, Одеської областей та степовому Криму створити бавовницьку
базу. Але через низьку врожайність бавовнику і низьку якість продукції
вимушені були відмовитись від вирощування цієї культури в Україні. Зараз
повернулися знову до вирішення цієї проблеми, і ось уже перші 200 га
бавовнику посіяно на Херсонщині.
До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль
вирощують на Житомирщині, яка дає 70% його виробництва в Україні.
Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській
та Волинській областях. Махорку висівають на Чернігівщині, Полтавщині,
Сумщині та Черкащині. “Основні посіви тютюну зосереджені в Криму,
Закарпатті, Хмель-Іицькій та Тернопільській областях, а також на
Чернігівщині. На >азі переробки цієї сировини в Україні формується
тютюнопро-шсловий спеціалізований АПК.
Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі Іузі
рослинництва, що забезпечують населення високоцінними Іродуктами
харчування, а також мають велике технічне і кормо-ю значення. На частку
цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36%
продукції рослинництва. Під посівамими цих культур зайнято 2185 тис. га,
що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур
виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля — цінна
землеробська культура універсального значення. В продовольчому балансі
населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим
хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються
повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього
продукту.
Картопля використовується і як продовольча, і як технічна
(крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля
характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура
для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з
сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних
речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових грунтах, а
також окультурених торфових грунтах, чорноземах, добре переносить кислі
грунти лісової зони. Саме такими умовами характеризуються Полісся
України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в
цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська,
Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області)
спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах
крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає
34—40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в
господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і
рекреаційних центрів, де вона досягає 12—15%. В південних областях
картопля має невелику питому вагу (1—1,5%) в структурі посівних площ, за
винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані
зони вирощування ранньої картоплі.
Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї
посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн. т. В Україні вирощують
близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги
щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного
режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при
температурі понад 15 із сумою активних температур понад 1500 і не
витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8
із сумою активних температур від 300 до 1450 . Всі вони світло-любиві,
потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості грунтів.
Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає
територіальну організацію їх виробництва. У зв’язку з цим основна маса
товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється
в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних
центрів, а також в сировинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі
спеціалізовані господарства по вирощуванню овочів розміщені навколо
Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів
Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів
вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні
умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це райони
Степу, де вирощують тешюлюбиві культури — особливо помідори, баклажани,
перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві
культури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холодостійких
культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби
населення в картоплі забезпечуються повністю, навіть з перевищенням
рекомендованих норм, то овочів споживається на душу населення ще
недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.
Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і
південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська,
Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та Автономна Республіка
Крим.
Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить
садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодо-воягідні насадження
розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у
правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті.
Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст
та промислових центрів.
Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для
плодоовочеконсервної промисловості і разом формують
плодо-овочеконсервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається
вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різноманітних
овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних підприємств
розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують
напівфабрикати, орієнтуються на споживача.
4. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ТВАРИННИЦТВА
Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве
тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку
висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами,
яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої
промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для
виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки
із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу
землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва.
Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю
кормової бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає
на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове
кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур),
природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки
сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і
комбікормова промисловість.
Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими
культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що становить 32—37% всієї
посівної площі (табл. З, 4). Це — посіви кукурудзи на силос і зелений
корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим
важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь,
їх площа в Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають
2,2 млн. га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогосподарських
угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — в
Степовій зоні. В Укра’їні налагоджено виробництво комбікормів на
комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні
кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази,
її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони
розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і
молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових
угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства,
вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство,
свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство,
бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і
виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються
тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України
є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію
переважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м’ясній спеціалізації
частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при
м’ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м’ясний і
м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В приміських АПК, що
створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і
Донбасу, рекреаційних районах для адоволення потреб міського населення в
цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка
корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4
тис. кг.
На 01.01.98 р. в Україні налічувалось 12,7 млн. гол. великої рогатої
худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно
24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній
річний удій яких становив 1902—1384 кг. Найвища концентрація поголів’я
великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської
зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне
Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.),
білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра
українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська,
[Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної
І худоби галузь тваринництва. На 01.01.98 р. налічувалось 9,4 млн. гол.
(на 01.01.91 р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх
природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначаєть: станом і
характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах
інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового
буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки
сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для
відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва.
Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо
в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях.
В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у
Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям. Основні
породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу
і на півночі степової зони; українська біла степова — у Степу, а також
степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.
Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво.
Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому
найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.
Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де
птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів).
В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких
становлять кури.
Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих
господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша
концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.
В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі —
м’ясо-вовняний. На 01.01.1998 р. в Україні налічувалося 2,3 млн. голів
овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.
5. ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА АПК УКРАЇНИ
В межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох
основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією
сільського господарства та підприємств переробної промисловості і
виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий
АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та
приміські АПК.
Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся, До його складу
входять більша частина Волинської, Рівненської, Житомирської, північні
частини Київської, Чернігівської та Сумської обл., що займають 12,3 млн.
га (19% території України).
Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний, кількість
опадів — 550—750 мм, середньорічна температура — +6, +7°С, тривалість
вегетаційного періоду — від 190 до 205 днів з сумою активних температур
2250—2600 . Це найбільш зволожена територія України (особливо Західне
Полісся). Низинний рельєф, значна кількість опадів і незначне
випаровування сприяє заболоченості території і формуванню підзолистих
грунтів. У зв’язку з цим в зоні переважають дерно-підзолисті і болотні
грунти, що потребують збагачення їх поживними речовинами, вапнування та
інших меліоративних робіт. Близько 30% території зайнято лісом і
чагарниками, 2% — болотами. Сільськогосподарські угіддя становлять
близько половини, а рілля — 35% всієї території зони. В структурі
сільськогосподарських угідь на орні землі припадає 2/3 і на природні
кормові угіддя — 1/5.
Середня густота населення 20—40 чол. на 1 км2, на одного працездатного
припадає 2,6—3 га орних земель.
Такі умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства —
скотарство (молочно-м’ясного напряму), льонарство, картоплярство з
виробництвом зернової продукції. На основі переробки
сільськогосподарської сировини тут функціонують мо-локопромисловий,
м’ясопромисловий, картоплепродуктовий, льо-нопромисловий спеціалізовані
комплекси, а також додаткові — зернопродуктовий, бурякоцукровий,
плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Тут
виробляється 95% льону-довгунця, 45% картоплі, до 1/5 молока і м’яса.
Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природно-економічної
зони України. До його складу входять значна частина Львівської і
Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська,
Хмельницька, Вінницька обл., північна частина Кіровоградської обл.,
Черкаська, Полтавська, Харківська (крім південно-східної частини), а
також південні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,
Чернігівської і Сумської обл. У рельєфі спостерігається чергування
височин із •щиженими рівнинами. Поверхня зони розчленована долинами
річок, ярами і балками. Виділяються Волино-Подільська, Придніпровська та
відроги Середньоруської височин, а також велика за площею Придніпровська
низовина. Клімат помірно-теплий, кількість опадів від 600 мм на заході і
півночі до 500—450 мм на пів-Ідні і сході. Але тут більше випаровування,
ніж в Поліссі, тому й немає надмірного зволоження. Середньорічна
температура — +7, +8 С. Тривалість вегетаційного періоду — 200—2^0 днів,
сума активних температур — 2600—2800 С, до 3000 на півдні. Ґрунтовий
покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові,
чорноземно-лучні тощо. Лісостеп характеризується високою господарською
освоєністю території. Тут велика розораність земель — питома вага ріллі
до всієї площі зони становить 70%, що вдвічі вище, ніж у Поліссі. В зоні
знаходиться 37% орних земель України.
В Лісостепу висока густота сільського населення — 40— 60 чол. на 1 кв.
км, на 1 працездатного припадає 3—5 га ріллі; тут добра забезпеченість
трудовими ресурсами. Природно-кліматичні умови, наявність значних
трудових ресурсів значною мірою сприяли інтенсивному розвитку сільського
господарства, яке спеціалізується на виробництві цукрових буряків,
зерна, скотарстві га свинарстві. В зоні розвинуте виробництво картоплі,
овочів, юняшнику, хмелю, м’яти, фруктів, м’яса птиці. Все це створює
:иачну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопро-Іуктового,
м’ясопромислового, молоко-промислового та плодо-зочеконсервного
спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 0% цукрових буряків, 40%
зерна, половина виробництва молока м’яса України.
Степовий АПК сформувався в межах Степової природно-кономічної зони, до
складу якої входять Одеська, Миколаївська, Херсонська області, південь
Кіровоградської, Дніпропетровська, апорізька, Донецька, Луганська,
південно-східні райони Полтав-І.кої та Харківської областей та Автономна
Республіка Крим. Іін становить 25 млн. га, або 40% території України.
Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Середня річна температу ра
— +7,5, +11 С. Тут спостерігаються найбільш високі температури і
найтриваліший вегетаційний період (210—245 днів) з сумою середньодобових
температур вище +10° — від 2900° на півночі зони до 3600° на півдні. В
зоні випадає від 450 мм опадів (на півночі) до 300 мм в Причорномор’ї.
Висока випаровуваність вологи призводить до значного її дефіциту. В
Степу переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних
районах — каштанові грунти. Це основний район зрошувальної меліорації. В
Степу найвища розораність земель — близько 80% території і 80—85%
сільськогосподарських угідь. Тут знаходиться 48% орних земель України.
Густота сільського населення — 20—40 чол. на 1 км2. На 1 працездатного
припадає 7—10 га ріллі. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами
низький.
Природно-кліматичні умови сприяють розвиткові сільського господарства,
яке спеціалізується на вирощуванні зернових, соняшнику, а також на
скотарстві. Додатковими галузями є виноградарство, овочівництво,
свинарство, вівчарство і птахівництво. Все це створює значну сировинну
базу для функціонування спеціалізованих комплексів — м’ясопромислового,
молокопромис-лового, зернопродуктового, олійнопродуктового та
плодоовоче-консервного.
Тут виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна,
70% вовни, овочів — 35%, молока і м’яса — близько 1/3.
6. ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ ЯК ОСНОВНА ПЕРЕРОБНА ЛАНКА АПК
Весь обсяг сільськогосподарської продукції розподіляється таким чином,
що 60% надходить на промислову переробку, 25% споживається у свіжому
вигляді, решта — використовується в самому сільському господарстві. Із
перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина поступає
на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Тобто
основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є головним
інтегратором АПК — це харчова промисловість, яка виробляє близько 16,3%
продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість
входить до продуктивних комплексів АПК. Ії сировинна база досить
поширена в Україні. Ще більш широкі межі розміщення споживачів продукції
цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку
особливість, що виділяє її серед інших галузей, — її підприємства
розміщуються повсюдно: скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше
виробництво харчової продукції. Проте розміщення окремих галузей цього
виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них
сировинного чи споживчого фактора. У відповідності з цим виділяються три
групи галузей харчової промисловості:
1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або
ма-лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених
строках зберігання і виробляє транспортабельну продукцію, здатну до
зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До
складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова,
консервна, маслоробна, олійножирова.
2. До другої групи належать галузі, що переробляють транспортабельну
сировину і випускають малотраііспортабельну продукцію, або продукцію з
обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах
споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська,
пивоварна, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв.
3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як в районах
зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції
(м’ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті галузі, в яких
стадії технологічного процесу можуть бути 1 ериторіально відокремленими.
Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії
переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують
процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна).
Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше
20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є
цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна,
кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Динаміка виробництва
найважливіших видів продукції харчової промисловості України у 1985—1997
pp. наведена в табл. 36.
Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. І Україні у
80-ті роки вироблялось більше 6 млн. т цукру. В 1997 р. було вироблено 2
млн. т цукру. В Україні налічується 192 цукрових заводи, що розміщуються
в 19 областях. Більша частина цих іаводів знаходиться в правобережному
Лісостепу. Найбільша їх кількість — у Вінницькій області (38),
Черкаській (23), Київській 16), Хмельницькій (15), Тернопільській (15).
Найбільші цукрові вводи — Лохвицький і Орільський (Полтавська обл.),
Первомайський і Засільський (Миколаївська обл.), Саливонківський
(Київська обл.). Найбільше цукру виробляють Подільський регіон (30% його
виробництва в Україні), Центральний (24%), Східний (15%). Серед областей
цих регіонів виділяються Вінницька (12%), Тернопільська (10%),
Хмельницька (8%), Київська (12%), Черкаська (8%), Полтавська (6%)
області. Значно менша питома вага у виробництві цукру Поліського регіону
(13%), ще менша — Причорноморського, Карпатського і Придніпровського.
Таблиця 9
ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА НА ЙВАЖЛИВІЦШХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХАРЧОВОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*
Найменування продукції
1985
1990
1995
1996
1997
Цукор-пісок, тис. т
6247
6791
3894
3296
2034
в тому числі з цукрових буряків
4366
5388
3500
2702
2034
М’ясо (включаючи субпродукти 1 категорії), тис. т
2357
2763
957
760
558
Тваринне масло, тис. т
390
444
222
163
117
Продукція з незбираного молока в перерахунку на молоко, тис. т 5687
6432
1293
915
661
Олія, тис. т 846
1070
696
705
509
Консерви, млн. умовних банок
3978
4836
1444
1014
1135
в тому числі плодоовочеконсервні
3175
3865
1038
611
796
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 130.
Важливою галуззю харчової промисловості і складовою частиною
м’ясопродуктового комплексу є м’ясна, що забезпечує населення м’ясом і
продуктами його переробки. Виділяють три основні напрями виробництва
м’ясної промисловості — м’ясне, ковбасне і м’ясоконсервне. М’ясне
виробництво представляють більше сотні потужних м’ясокомбінатів, що
розміщуються як в про-мислово розвинутих областях України, так і в
районах наявності сировинної бази. В Україні у 1997 р. було вироблено
525 тис. т м’яса (в 1990 р. — 2,7 млн. т). В структурі промислового
виробництва м’яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце
займає м’ясо свинини (34%), третє — м’ясо птиці (до 10%). Потужні
м’ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові,
Луганську, а також в Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові
та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розмішується в районах
зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті
тощо. М’ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сировинних
районах — Київ, Вінниця, Полтава тощо.
До складу молокопереробної промисловості входять маслоробна, сироварна,
молочноконсервна галузі, а також виробництво продуктів з незбираного
молока. Молокопереробна промисловість є складовою частиною
молокопродуктового комплексу АПК. Розміщення галузі залежить від
наявності сировини і масового споживача. В районах споживання розміщують
підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока. Па сировину
орієнтуються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В Україні
працює близько 500 підприємств молокопереробної промисловості.
Маслоробні підприємства діють майже в усіх обласних і районних центрах.
Найбільші з них розміщені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі,
Львові. Сироварні підприємства розміщені в Бердянську (Запорізька обл.),
Долині і Бобринці (КІ-звоградська обл.), Жашкові і Тальному (Черкаська
обл.), Кременчуку (Полтавська обл.) та ін.
В Україні працює 10 молококонсервних заводів, всі вони розміщені в
районах зосередження сировини. Найбільші з них – в їахмачі (Чернігівська
обл.), Первомайську (Миколаївська обл.), :мілі (Черкаська обл.),
Куп’янську (Харківська обл.) та ін.
Олійно-жирова промисловість представлена олійними завода-си, які
виробляють кілька видів рослинної олії — соняшникову (90% виробництва),
кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність
сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3—4 т
олійного насіння), ця галузь середжена переважно в Степовій зоні. В
Україні існуємо вели-x державних олійних комбінатів та заводів, 418
олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров’ї.
На астку Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей рипадає
більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її
виробництва — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ,
Слов’янськ, а також Кіровоград, Полтава, причорноморський регіон
виробляє 14% олії (Одеса, Возне-енськ, Херсон). Серед інших центрів
виділяються Вінниця і Чернівці. В 1997 р. в Україні було вироблено 486
тис. т олії.
Плодоовочеконсервна промисловість — це складова частина повідного
підкомплексу АПК, що переробляє різноманітну про-.кцію овочівництва та
плодівництва. Сировинний фактор у розміщенні підприємств цієї галузі
відіграє основну роль. Через це найбільша концентрація
плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України.
Саме тут, на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької
областей та Автономної Республіки Крим сформувався спеціалізований район
плодоовочеконсервного виробництва. Головні центри — Одеса, Херсон,
Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ. Розміщене це виробництво і в
районах Поділля, а також в Черкасах, Житомирській, Полтавській та
Донецькій областях.
Ряд галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими
частинами зернопродуктового підкомплексу АПК. До них належать
борошномельно-круп’яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська,
виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на
спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як в районах
споживання готової продукції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська,
борошномельно-круп’яна, крохмале-патокова, спиртова) — переважно в
Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова
промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також
картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства
розміщуються і в Поліських районах.
7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АПК
За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно
загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції,
погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість
грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва.
Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні
його продуктивності.
Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного
парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення
ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення
рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних
засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК
висококваліфікованими кадрами.
У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому
комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та
розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення
державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.
Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на
створення економічно ефективного агропромислового виробництва,
поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання
сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах
щодо проведення аграрної реформи передбачається:
формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного
кредитування сільськогосподарських товаровиробників;
фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на
регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих
господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури
щодо інформаційного забезпечення;
розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель,
оптової торгівлі;
формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;
ефективне використання наявного земельного фонду;
реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.
У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони
земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.
Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення Украї-ш основними
видами продовольства потребує значного звільнення обсягів їх виробництва
на основі фінансової підтримки віт-гчизняного товаровиробника. На
сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично
вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі
широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій,
докорінної модернізації засобів механізації.
Література
1. Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А. Региональная
спе-циализация сельскохозяйственного производства Украинской ССР. — К.:
Наукова думка, 1989. — 197 с.
2. Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1988. — 311с.
3. Иванух Р. А. Природньїе ресурси сельскохозяйственного производства
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1984. — 223 с.
4. Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. —
М.: Мьісль, 1987. — 231 с.
5. Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1986. — 253 с.
6. Маракулин П. П. Региональньїе особенности размещения
сельскохозяйственного производства. — К.: Наукова думка, 1986. — 212 с.
7. МаслякП. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Слонник-довідник з
економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 1996. — 328 с.
8. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерпого. — К.: Видав.
Центр «Академія», 1998. —464 с.
9. Пістун М. Д., Гуцал В. О., Лровотар II. І. Географія агропромислових
комплексів. —К.: Либідь. — 1997. — 198 с.
Ю.Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мьісль, 1970.
—342с.
П.Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985.
—136с.
12. Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.:
Наукова думка, 1985. — 304 с.
ІЗ.Шипович Е. Й. География производительньїх сил Украинской ССР. — К.:
Вища школа, 1988. — 127 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
