ВСТУП
Агропромисловий комплекс є одним з найбільш важливих секторів економіки
України. Тут формується основна частина продовольчих ресурсів та майже
три чверті роздрібного товарообороту. Від рівня розвитку, стабільності
його функціонування, особливо сільського господарства, залежать стан
економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і
зовнішнього ринків, матеріальний рівень життя населення.
Сільське господарство як матеріальна основа існування і поступального
розвитку людини і суспільства в цілому для України має винятково важливе
значення ще і в силу її природно-кліматичних умов, географічного
положення, менталітету народу та стратегічних інтересів відродження
державності. Об’єктивною є закономірність що склалася віками: якщо
країна хоче бути міцною і незалежною, вона особливо дбає про власне
продовольче забезпечення.
На підтвердження пріоритетної ролі цього сектора економіки досить
послатися на те, що всі країни після різного роду соціально-політичних
змін починали своє відродження, як правило, із сільського господарства.
З великого ряду причин Україна не лише не зробила сільське господарство
реально пріоритетним, а навпаки, замість виведення його інтересів і
потреб у післярадянський період на чільне місце обрала протилежний шлях:
без будь-яких на те підстав знехтувала ними і пустила галузь на
самоплив, давши можливість іншим галузям і виробництвам відверто і
безкарно експлуатувати її у найгіршому розумінні слова.
Лише останнім часом робляться певні кроки, щоб привернути увагу до
виведення її з кризи. Прийнято ряд законодавчих актів, зокрема Закони
України «Про оренду землі», «Про розвиток ринку зерна», «Про зупинення
спаду сільськогосподарського виробництва», Указ Президента «Про заходи
щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва», розробленo
Національну програму розвитку агропромислового виробництва і відродження
села на 1999-2010 роки. Але втрачено надто багато. За останні
До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті
культури , а також каучуконосні та олійні культури.
Провідною технічною культурою є цукровий буряк. Цукробурякове
виробництво-один з важливіших пріоритетів у розвитку агропромислового
комплексу України. Вирощування цукрових буряків належить до стратегічних
галузей сільськогосподарського виробництва, яка характеризується високою
економічною ефективністю порівняно з іншими. При врожайності корнеплодів
цукрових буряків у межах 400-420 ц/га одержують 48-50 ц цукру, а також
близько 170 ц жички,190 ц жому, та понад 3,5 ц меляси. У переведенні на
кормові одиниці – це становить понад 50 ц , або на 22 ц більше порівняно
з вівсом при його врожайності 20 ц/га. За розрахунками Українського НДІ
цукрових буряків та інституту цукрових буряків УААН , при виробництві 3
тонн цукру з гектара, від його реалізації, грошові надходження
становлять 800 доларів США, пшениці -450 , кукурудзи на зерно – 440,
ячменю – 400 доларів США. При запровадженні прогресивної технології
вирощування і переробки цукрових буряків при одержанні 5 тонн цукру з
гектара виручка у світових цінах становить понад 4,5 тис. доларів США.
Крім того, цукрові буряки є добрим попередником для багатьох культур
польової сівозміни.
Економічний аналіз вирощування цукрових буряків свідчить, що Україна за
площею
посіву входить у першу десятку країн світу. Загальна посівна площа за
останні десять років коливається в межах 1,6-1,2 ц/га , середня
врожайність культури – 270-183 ц/га , а валовий збір конеплодів – 44-23
млн. тонн.
Цукровий буряк вирощують у 19 з 25 областей України . При достатньому
інвестуванні бурякоцукрового виробництва , Україна має всі шанси стати
найбільшим постачальником цукру на світових ринках .
Насіння олійних культур – унікальна сировина для отримання харчових та
технічних олій, дешевих харчових та кормових видів білка з особливими
біологічними та функціональними властивостями , високим вмістом
біологічно активних речовин та широким набором макро-, мікро-, та
ультрамікроелементів. Рослинні олії необхідні всім галузям народного
господарства. Вони можуть бут надійним джерелом валютних надходжень.
Серед українських олійних культур найбільше значення для цієї мати мають
соняшник, соя та ріпак. За обсягами посівних площ, олійні культури
поступаються лише зерновим. Серед них, особливо в останні роки,
домінуюче місце займає соняшник, частка якого у структурі виробництва
олійних культур становить понад 90%. Очевидна й важливість цієї культури
– нині в Україні соняшник є основною культурою для виробництва рослинної
олії та високобілкових кормів, а його експорт приносить значний валютний
прибуток. Україна займає одне з провідних місць соняшникосіючих держав ,
виробляючи щорічно 10%
Крім переліченого, ріпак має ще одну не менш важливу перевагу. Нині на
нього покладається багато надій для виготовлення екологічного пального
для двигунів внутрішнього згоряння. Йдеться про новий перспективний
напрям широкого використання ріпака як біосировини для поповнення
енергоресурсів. Адже відомо, що Україна на 10-12% забезпечується
нафтопродуктами власного виробництва, решту доводиться імпортувати. При
виробництві ріпаку витрачається до 200 кг пального на 1 га, а з урожаю
можна виробній до 1,5 т біодизеля. До того ж відходи (макуха)
використовується як корм худобі. Зважаючи на високу екологічність,
пальне з ріпаку можна використовувати для машин, які працюють у
сільському господарстві, міському та водному транспорті тощо.
Соціально-економічні та природні передумови розвитку і розміщення галузі
За рівнем виробництва зернових культур Україна здавна займала одне з
провідних місць у світі. Відомо, що па сучасній території нашої країни
землеробством займалися вже 4-5 тис. років тому (за археологічними
даними). Вивіз українського зерна в Європу почався з другої половини 17
ст. Але війни припинили вивіз хліба за кордон. Відновився він з кінця
18ст. після виходу Росії до Чорного та Азовського морів. Це сприяло
освоєнню південноукраїнських степів, перетворенню їх в головний район
вирощування зернових культур. Напередодні Першої світової війни Україна
забезпечувала близько 8% світового валового збору пшениці, 45% – жита,
5% – вівса, 3% – кукурудзи. В 1909 – 1913 роках експорт з України (без
Галичини) становив: пшениці – 20% світового експорту, жита – 21%, ячменю
-41%, вівса – 9%, кукурудзи – 10%. На Україну припадало близько 80%
всього експорту зерна царської Росії (пшениці – 98%. жита – 75%. ячменю
– 73%. вівса – 27%, кукурудзи – 84%) Така спеціалізація України на
світовому ринку зумовлена насамперед сприятливими природними
передумовами розвитку зерновиробництва. Зрозуміло, що найважливішим
основним засобом і територіальною базою для виробництва зернових і
технічних культур є земля. На даний час Україна має значний фонд земель,
який перебуває в розпорядженні сільськогосподарських підприємств і
господарств. Площа цих земель становить 48,6 млн. га при загальній
території України 60.3 млн. га. В Україні зосереджені великі (41,7 млн.
га) масиви сільськогосподарських угідь, які знаходяться у віданні
сільськогосподарських підприємств і господарств. З них 33.8 млн. га
займають орні землі, 4,7 га пасовища і 2,1 млн. га сіножаті. В цілому
Україна характеризується високою розораністю (питома вага ріллі
становить понад половину її території), відносно низькою питомою вагою
природних кормових угідь, певною просторовою відмінністю структури
земельних угідь (див. табл.).
Найвищу питому вагу мають рільні угіддя в степовій частині України (68 –
80% усієї площі). У північних і західних регіонах України питома вага
таких земель помітно знижується через те, що тут розташовані великі
масиви лісів, які займають в окремих районах (Карпати, Полісся) ЗО – 50%
усієї площі і більше.
У цілому сільськогосподарські угіддя, які характеризуються високою
родючістю, створюють добрі перед) мови для виробництва зернових і
технічних культур.
Територіальна організація галузі.
У структурі посівів зернові культури займають провідне місце (див.
табл.). В Україні вирощують озимі та ярі культури. Сіють, як правило,
більше озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак нерідко
несприятливі погодні умови призводять до загибелі посівів озимих культур
і доводиться пересівати їх ярими. Тому площі ярих культур дуже помітно
коливаються у різні роки.
Чільне місце у структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця.
Урожайність цієї культури значно вища, ніж ярої ( урожайність озимої
пшениці становить 25-38 ц/га, ярої – від 17 до 33 ц/га).
Основними районами вирощування озимої пшениці є області Степової і
Лісостепової зон, де ця культура займає більше чверті всіх посівів і
половину площ, зайнятих зерновими. У поліських та західних регіонах
питома вага посівів озимої пшениці значно менша.
Друге місце за розмірами посівних площ належить озимому житу.
Врожайність цієї культури, як і врожайність інших сільськогосподарських
культур в Україні, в різні роки різна і становить 15-24 ц/га.
З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимий
ячмінь.
Провідне місце у структурі посівів належить ярому ячменю. Він
вирощується повсюдно з найбільшою концентрацією у південних районах
України. Площі ярого ячменю розширюються в ті роки, коли ним пересівають
озимі. Врожайність озимого і ярого ячменю становить 20 – ЗО ц/га.
Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Найбільш значна
територіальна концентрація кукурудзи спостерігається в північній і
центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу. Високими врожаями
кукурудзи на зерно відзначаються
Закарпатська, Чернівецька. Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська.
Полтавська, Запорізька, Миколаївська і Херсонська області. Цю культуру
вирощують для пересіву після загибелі озимих. Середня врожайність – 25 –
ЗО ц/га.
Овес – цінна фуражна і продовольча культура. Його вирощують в основному
у північній та західній частинах України, а на півдні й у центрі країни
часто використовують для пересіву озимих. Урожайність цієї культури –
16-27 ц/га.
Значні площі в Україні відводяться під гречку – до 342 тис. га. Однак за
повоєнні роки площі посівів гречки скоротилися приблизно на 400 тис. га.
Відносно невеликою є і врожайність цієї культури (10 – 12.5 ц/га).
Найбільш значні масиви займає гречка у Чернігівській, Житомирській,
Київській, Сумській областях, тобто у північній поліській частині
України, переважно у центральних і східних її регіонах, а також у
Лісостепу.
У Степовій та Лісостеповій зонах вирощують просо. У повоєнні роки його
посіви скоротилися у чотири рази. Просо відноситься до посухостійких
культур і дає відносно високі і досить стабільні врожаї у посушливі роки
(15 – 21 ц/га).
Приблизно 35 тис. га в Україні зайнято під рис. Ця культура вирощується
на поливних землях, дає високі і стабільні врожаї до 50 ц/га.
Найважливішими технічними культурами, які займають найбільшу площу, є
цукрові буряки та соняшник. Основними регіонами вирощування цукрових
буряків є Вінницька, Хмельницька. Черкаська. Полтавська. Тернопільська
та інші області, розташовані в Лісостепу, південній частині Полісся, на
півночі Степу.
Основні площі соняшнику зосереджені в Степовій зоні. Закарпатті, на
півдні Лісостепу.
У північній та західній частинах України вирощується льон-довгунець. Це
– культура довгого дня і краще росте в більш північних районах. В умовах
України його вирощують у поліських районах Чернігівської. Житомирської,
Рівненської, Волинської та Сумської областей. Посівні площі
льону-довгунця зосереджені також у Львівській, Івано-Франківській
областях.
В Україні вирощують також коноплі, посіви яких значно скоротилися (з
98тис. га \ 1960 р. до 2 тис. га \ 1998 р.). Коноплі південні вирощують
у Степовій зоні (Дніпропетровська і Миколаївська області),
середньоруські – в Лісостеповій (Сумська, Чернігівська. Полтавська
області), на півдні Полісся.
Вирощують також тютюн і махорку (ЗО тис. га). Основні площі тютюну
зосереджені в західній (Тернопільська. Івано-Франківська і Хмельницька
області) та південній (Крим) частинах України.
Стан цукробурякового виробництва в Україні.
Цукробурякове виробництво – одна з небагатьох сфер АПК, що за певних
організаційно-економічних умов може бути і експорто-, і
конкурентоспроможною. Україна донедавна входила у першу десятку країн –
найбільших виробників цукру і поставляла його за межі держави понад 3.5
млн.т, на внутрішній ринок – до 2,5 млн т. У вартості експортних
продовольчих товарів частка цукру ще недавно (у 1995 році) становила
понад 30%. Багатокомпонентність вихідної продукції цукробурякового
виробництва, її використання в багатьох сферах народного господарства
зумовлює не тільки кон’юктурність галузі, а й виробничо-економічну
залежність її від ефективного розвитку підприємств і організацій інших
галузей, зокрема харчової промисловості. До того ж цукор може бути
перероблений на продукти технічного використання. Проте з різних причин
виробництво цукру з цукрових буряків в Україні скоротилось від 5,3 млн.т
у 1990р. до 2 млн.т у 1997 р. і в 1998 р. – всього лише 1,84 млн.т. За
цей період обсяги виробництва цукрових буряків зменшились на 26,6 млн.т,
або в 2,5 раза. а урожайність знизилась в 1,6 раза (від 27.6 т/га у 1990
р. до 18,5 у 1998 р.). Звузився внутрішній ринок цукру.
Причини скорочення посівів цукрових буряків і зниження урожайності
зумовлені втратою інтересу до виробництва, що було породжено ейфорією
переходу до ринкових відносин без сформованої і відрегульованої
нормативно-правової основи відносин власності.
Національна програма розвитку вітчизняного машинобудування не
виконується, а імпортна техніка не по кишені господарствам, внаслідок
чого в полі залишаються цукрові буряки, кукурудза та інші культури.
Внесення на поля органічних добрив під цукрові буряки скоротилось в 1,7
раза, мінеральних – в 4,1 раза, що й призвело до значного зниження
урожайності. Водночас Україна експортує вдвічі більше мінеральних
добрив, ніж вносить під посіви, маючи незабезпечені потреби власного
землеробства в поживних речовинах.
В країнах світу за аналізований період врожайність цукрових буряків була
досить високою: у Світі – 34,5 т/га, Франції – 64,3, Голландії – 65,6,
Німеччині – 51, США – 44,4 т/га.
В Україні є відпрацьована вітчизняна інтенсивна технологія вирощування
цукрових
буряків, яка не набагато поступається тим технологіям, що впроваджуються
у наших
господарствах інофірмами. Ведення буряківництва на основі цієї
технології забезпечило б
виробництво цукрових буряків на рівні 55-60 млн.т.
Проте відсутність фінансових ресурсів, що, безумовно, є наслідком не
відрегульованого на макрорівні механізму відносин власності, обмежує
ведення буряківництва на інтенсивній основі і призводить до зниженя
обсягів виробництва цукрових буряків. В результаті галузь з ще недавно
прибуткової стала збитковою, інтерес до розвитку якої може бути
втрачений, якщо не будуть змінені економічні правила господарювання. А
це призведе до занепаду не тільки сільськогосподарського виробництва,
цукрової промисловості, а й інших галузей харчової промисловості, що
загрожуватиме продовольчій безпеці країни, яка є складовою національної
безпеки.
Стан галузі тютюнництва в Україні
Тютюнництво – високодохідна галузь сільського господарства, яка
розвивається в єдиному агропромисловому комплексі України і є сировинною
базою для тютюново-ферментаційних заводів та тютюнових фабрик.
Виробництво тютюнової сировини – необхідна галузь вітчизняного
тютюнового підкомплексу і разом з підприємствами тютюнової промисловості
дає суттєвий доход до державного бюджету у вигляді податку на додану
вартість, акцизного збору та податку з прибутку.
Виробництво тютюнових виробів ефективне, але при сучасних недосконалих
економічних відносинах галузь знаходиться в дуже складних умовах
господарювання і за останні роки стала хронічно збитковою. Внаслідок
цього в Україні значно скоротилися посівні площі тютюну, знизилися
врожайність та валові збори цієї важливої культури (табл. 6).
У роки стабільного виробництва Україна мала 24-30 тис. т власного тютюну
при посівних площах 24-27 тис.га. Найбільшу кількість тютюнового сухого
листя було зібрано у 1972 р. – 36,8 при урожайності 13,8 ц/га і площі
26.6 тис. га.
Різкий спад у галузі намітився з 1989 р., коли вперше за всю історію
тютюнництва в Україні було зібрано 13,2 тис. т тютюну, або на 8,5 тис т
менше, ніж у 1988 р., а вже з 1991 р. тенденція зниження виробництва
тютюну в державі стала катастрофічною для сировинної галузі. При потребі
ринку в 50-55 тис.т тютюнової сировини в 1997 р. в Україні
господарствами всіх форм власності вироблено 2,8 тис.т, у тому числі 1,5
тис.т, або 53.4% -у громадському аграрному секторі та 1,3 тис. т. або
46% – у приватному секторі. У 80-х роках таку кількість тютюну вирощував
один Борщівський район Тернопільської області. Основні площі тютюну
приватного сектора сконцентровані у придністровській тютюносійній зоні.
За даними Держкомстату, в останні роки тютюн вирощують у господарсвах
приватного сектора інших областей, зокрема Волинської. Житомирської.
Київської, Полтавської, Сумської, Чернігівської та Черкаської. Однак
площі тут незначні -20-50 га з розрахунку на одну область. Питома вага
всіх цих областей невисока і у 1997 р.
Запорізькій та Миколаївській областях, а також у Дніпропетровській І
Донецькій областях . Друге місце займає Лісостеп , де найраціональніше
розміщувати посіви озимих у Черкаській області . Непогано складаються
умови для вирощування озимих зернових у Полтавській та Хмельницькій
областях. У перспективі в цих двох зонах доцільно зосереджувати, в
основному всі посіви цих культур.
В результаті недостатньо обґрунтованого розміщення посівів озимих
зернових культур, господарства зони Полісся зазнають великих збитків,
оскільки тут недоотримують значну кількість продукції з одиниці площі
при значно вищих затратах праці і коштів, ніж в умовах Лісостепу . Про
це свідчать дослідження, проведені вченими Інституту аграрної економіки
УААН у 1996 р. в трьох областях Поліської зони з площею посівів 618478
га і тринадцяти областях Степу та Лісостепу, які вирощують озимі на
площі 3413333 га. Проведеними розрахунками встановлено, що коли
перенести вирощування озимих культур у Степ і Лісостеп, то за рахунок
використання кращих природно-економічних умов можна було б отримати
680,3 тис. т додаткової продукції тільки у 1996 р. (за рахунок
підвищення врожайності на 11 ц/га). зменшити затрати праці на 1 ц зерна
з 0,54 до 1,0 людино-години, а собівартість 1 ц зернових культур знизити
з 10,21 до 6,8 грн. У цілому від впровадження цього заходу (щодо
оптимальних варіантів розміщення зернових культур) можна було б досягти
економії в розмірах: грошово-матеріальних ресурсів близько 140 млн. грн.
і праці 781,3 тис. людино-днів.
На основі використання сукупного індексу вченими проводились дослідження
і розрахунки так само по ярих зернових культурах (див. табл. 9). Судячи
з величини сукупних індексів, які склалися в регіонах, можна дійти
висновку, що існуюче розміщення виробництва ярих зернових культур у
господарствах України не відповідає сучасним умовам ринкової економіки.
Особливо невдало розміщено посіви ярих зернових у Миколаївській та
Одеській областях, де найнижчий сукупний індекс ( відповідно 0,72 і
0.63). При вирощуванні цих культур у сприятливіших природно-економічних
умовах, наприклад, у Дніпропетровській та Луганській областях або ж у
Лісостепу, можна було б тільки в 1996 р. отримати додаткової продукції
(за рахунок підвищення врожайності на 10 ц/га) в розмірі 280.1 тис.т на
суму понад 30 млн. грн.(у закупівельних цінах 1996 р.). зекономити
грошово-матеріальних ресурсів на вирощуванні врожаю близько 8 млн. грн.
і затрат праці -473 тис. людино-днів.
Таким чином, лише за рахунок деякого поліпшення процесу організацій
розміщення озимих і ярих зернових культур, зосередивши їх у
сприятливіших умовах, можна було б тільки у 1996 р. отримати економію
грошово-матеріальних засобів на суму 191,3 млн.грн. і
праці – 1479,6 тис. людино-днів. Водночас із цим господаства
отримали б додаткову кількість зерна (за рахунок підвищення
врожайності) у розмірі 1070,8 тис.т.
До важливих невикористаних резервів підвищення ефективності виробництва
зерна слід віднести раціоналізацію виконання робіт, особливо на сівбі та
збиранні врожаю, зменшення його витрат, тобто реально вирощеного зерна,
яке через ті чи інші причини не надійшло споживачеві. Найбільші втрати
зерна у сільськогосподарських підприємствах припускаються під час
збирання врожаю. Оптимальна тривалість збирання зернових колосових, як
правило, не перевищує 15 днів. В Україні фактична тривалість робіт на
збиранні все ще істотно перевищує оптимальну, внаслідок того, що
відсутня достатня кількість техніки, її продуктивність низька і
коефіцієнт використання невисокий.
Насіння олійних культур і продукти їх переробки користуються великим
попитом на
внутрішньому і світовому ринках, а рентабельність виробництва має
відносно високий
рівень порівняно з виробницвом інших культур. Ці та інші причини
призвели до того, що
в останні роки соняшник вирощується в Україні за тактикою “спаленої
землі”. Якщо в 1998 р.
було посіяно понад 2.5 млн. га і зібрано близько 2,2 млн. т соняшнику
при середній
урожайності 9,3 ц/га. то вже в 1999 р. посівні площі соняшнику досягли
2,85 млн.га. або на
350 тис.га більше, ніж у попередньому році, площа посіву в 1999 р. на
1,2 млн. га перевищує
межу науково обґрунтованих оптимальних розмірів посівів цієї культури.
Таку ситуацію
слід розглядати як екологічно небезпечну, бо за наслідками її можна
прирівняти до вивозу за
межі держави родючого шару ґрунту.
У зв’язку з цим вчені розробили комплекс заходів, необхідних для
оптимального функціонування галузі, а саме:
раціонально розмістити посіви олійних культур за грунтово-кліматичними
зонами згідно з їх біологічними вимогами до умов вирощування;
у зв’язках з різними грунтово-кліматичними умовами вирішувати проблему
збільшення виробництва насіння олійних культур, шротів, олії
найдоцільніше за рахунок не однієї культури – соняшнику, а поєднання
сої, соняшнику і ріпаку;
удосконалити структуру посівів олійних культур, насамперед, сої.
враховуючи унікальне поєднання в її насінні білка й олії, здатність
культури до
біологічної фіксації азоту, особливу увагу звернути на розширення
посівів цієї
культури на не зрошуваних землях у зоні Лісостепу, північному і
центральному Степу та на зрошуваних землях у центральному і північному
Степу;
у тих регіонах, де хоча б одна з олійних культур не забезпечує одержання
високого врожаю, або виробництво їх економічно невигідне, вирощувати
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
