Захисна промова С. Андрієвського у справі М. Андреева

Панове присяжні засідателі!

Убивство дружини чи коханки, так як і убивство чоловіка чи коханця,
інакше, позбавлення життя найближчої людини на світі, щоразу викликає у
нас найглибші душевні переживання. Вам слід зрозуміти обидвох і сказати
про них щиру правду, зважаючи на те, що вони одне одного не розуміли,
тому що завжди домінує істина: «чужа душа — темний ліс». А в шлюбі, де,
здавалося б, у чоловіка і жінки одне тіло, — це загальне правило
підтверджується особливо часто.

До речі, навряд чи знайдеться інша пара, така гармонійна зовні і така
роз’єднана зсередини, як Андреев і Зінаіда Миколаївна.

Подивимося, як же склалися і поєдналися їхні долі.

Почнемо з чоловіка.

Перший раз він одружився у 23 роки. Шлюб був спокійний, без особливого
захоплення. Дівчина була із гарної сім’ї, на три роки молодша Андреева.
Подружжя зажило дружно. Андреев був вірним чоловіком. Різноманітності в
жінках він не шукав, не любив і навіть.

не розумів, Він був із породи «однолюбів». Так тривало більше десяти
років. Лише на тридцять п’ятому році перед Андресвим з’явилася спокуса в
образі Сари Левіної. Наперекір своїй волі був він одурманений. У ньому
заговорила, якщо хочете «друга молодість», тому що перша пройшла
непомітно. Це фатальне почуття, природний потяг до жінки, заполонило
стриманого і нерозпусного чоловіка значно глибше і повніше, ніж перше.
Скромний чоловік, який пропустив мимохіть бурхливу пристрасть юності, у
таких випадках думає собі: «Це, нарешті, те справжнє щастя, яке,
здається, всі знають, а я ще не знав»…

Я назвав Андреева «однолюбом», а тепер ніби суперечу собі. Який же
«однолюб», якщо «друга молодість».

Але люди зовсім чисті в статевому питанні зустрічаються рідко. Тобто,
звичайно, є на світі бездоганні жінки, що не знали нікого, окрім свого
чоловіка. Бувають і чоловіки, які залишаються вірними своїм дружинам,
взявши з ними шлюб після всілякого бешкетування. Але навряд чи була
колись така подружня пара, яка і з’єдналася при взаємній невинності, і
залишається такою до смерті. Тому Андреева, який знав протягом ЗО років
лише двох жінок, можна назвати цнотливим, чистим, схильним до
однолюбства.

Перша зустріч Андреева зі своєю «судженою» відбувалася в «Лісному», на
товариському гулянні. Йому назвали її як загальнодоступну «панночку».

Багато любителів розваг залицялося до неї. Але вся вона, з голови до
ніг, якось відразу пройняла його серце. Пояснити це почуття неможливо. У
кожного є своя призначена жінка, від якої не врятуєшся… Така була і
Сара Левіна для Андреева. З кожною новою зустріччю він захоплювався все
більше. Він робив їй подарунки, висловлював свої почуття. Вона,
очевидно, приглядалася до нього і подавала надії. Нарешті, його ніжність
і захоплення зробили свою справу. Вона відчула в ньому щось стійке,
надійне — і віддалася… Вона не була цнотливою. Як завжди в таких
випадках, у минулому коханні виявилось щось невизначене: чи то
короткочасні романи, чи необережність. Андреев не заглиблювався і нічого
не хотів знати. Перші розкриті йому обійми вирішили його долю. Він уже
не міг бути вірним своїй дружині, він міг бути вірним тільки Левіній.

Довелося з’ясовувати стосунки з дружиною. Почалося руйнування сім’ї.
Дружина не легко віддавала свого вірного чоловіка, тим більше, що
суперниця бешкетувала і всіляко ображала її. Зустрічаючись на вулиці,
Левіна показувала їй язика. Якщо заставала біля її під’їзду готовий
екіпаж, сідала в нього і наказувала кучерові везти її, а не баришню. А
Андреева лише дивувалася, куди подівся її екіпаж..

Андреев був між двома вогнями. Усвідомлюючи себе невільним грішником,
він мучився за заподіяні дружині образи і водночас не міг звинувачувати
Левіну, бо бачив у тому бешкетуванні доказ її ревнощів, її взаємності,
її бажання поєднатися з ним безроздільно, чого він і сам прагнув усім
серцем. Тяжкі часи переживав він.

Тим часом Левіна завагітніла. Андреев зрадів, бо побачив у цьому нове
зміцнення цих стосунків. Становище ускладнювалося, тому що дружина,
обурена нахабством Левіної, вживала всіх заходів, аби звільнити від
суперниці чоловіка. Вона домоглася того, що поліція «пристрахала»
Левіну… Нічого не підозрюючи, Андреев застав одного разу свою вагітну
коханку непритомною, з повісткою про висилку із Петербурга. Він
терміново пустив у хід всі свої зв’язки і йому пощастило паралізувати
висилку, зявдяки втручанню в справу градоначальника Грессера.

Прагнучи надалі узабезпечити кохану жінку від подібних випадків, Андреев
відразу ж записав її в гільдію. Нарешті, дружина підкорилась своїй долі.
Андреев сповна забезпечив її і доньку. Було вирішено, що дружина не буде
перешкоджати співжиттю Андреева з Левіною, але розлучення не
відбудеться, доки донька від першого шлюбу не вийде заміж. Величезними
зусиллями перша сім’я була влаштована і фактично відпала.

І ми повинні віддати справедливість подружжю першого шлюбу: кожен з них
свято оберігав інтереси дітей.

Як тільки у Левіної народилася донька, вона прийняла християнство і
назвалась Зінаїдою. Хрещення було необхідне для того, щоб Андреев міг
узаконити новонароджену. Водночас, на вимогу Андреева, і він, і його
подруга склали заповіт на користь цієї дитини. З того часу, вже 17
років, як баришня, яку ви бачите, е єдиною спадкоємницею після своїх
батьків.

І ось з’явилася у Андреева нова родина. Здавалося, пара була цілком
підходяща. Різниця — років дванадцять — дуже гарна. Обоє із купецького
середовища, не дуже освічені. Вона вже встигла пожити без грошей, без
певного заробітку і до зустрічі з Андреевим ризикувала, як мовиться,
«ходити по руках», їй зустрілася людина поважна, вірна, яка обожнювала
її, оточила її достатком, любов’ю, ніжними турботами. Чого, здавалося б,
ще бажати? І дійсно, Андреев нічого більше не бажав.

У пресі, не знаючи справи, уже розпускали плітки про цю дару.
Дивувалися, що біржевий маклер став героєм кримінального роману.
Припускали, що тут проза заїла поезію, що егоїстичний, заможний крамар
занапастив емоційну жіночу натуру.

Нічого подібного тут не було. Андреев мав повне право вважати себе
щасливим чоловіком. Запитують: «Як чоловіком? Адже Левіна майже 14 років
була у нього на утриманні»… Чи варто заперечувати. У співжитті, із
лицемірства, люди придумали багато фальшиво-презирливих слів. Якщо
чоловік повінчався з жінкою, про неї кажуть: «дружина, жінка». А якщо
ні, її називають: «утриманка, наложниця»- Але хіба законна дружина не
знає, що таке «ложе»? Хіба чоловік майже завжди не утримує свою дружину?
Справжнім шлюбом я називаю такий любовний союз між чоловіком і жінкою,
коли ні їй, ні йому нікого іншого не потрібно, — коли він для неї
заміняє всіх чоловіків, а вона для нього — всіх жінок. І в такому
розумінні для Андреева вибрана ним подруга була справжньою дружиною.

До речі, перша дружина дотримала слова: після заміжжя її доньки
відбулося розлучення, і за три роки до катастрофи Зінаїда Миколаївна
обвінчалася з Андреєвим. Всі в один голос говорять, що Андреев «шалено»
кохав свою дружину. Чому? Якщо комусь з вас не зрозуміло, я вам докажу.

Візьміть все життя Андреева. Ви побачите, що він працював невтомно і
працював успішно. Заробляв дуже великі гроші. Але грошима не дорожив.
Розкошів не розумів. Збиткових захоплень не мав. Ні гравець, ні пияка,
ні ненажера, ні честолюбець. Власне кажучи, вся робота йшла на інших.
Більшу частину грошей він віддавав першій дружині. Крім того, брав
участь у всіх можливих благодійних спілках і заслужив різні почесні
звання. Вищі духовні інтереси — наука, мистецтво — були чужі для нього.

Скажіть: потрібно ж було мати і цій гарній людині щось таке, що складало
б його особисте життя, його щастя, відпочинок, утіху. І його потягло до
такого щастя, яке вкладене в нас самою природою, — до коханої жінки, яка
б скрасила самотність чоловіка. Що не кажіть, але «не подобає чоловікові
бути одному». Це закон життя, основа всього світу. Яку б дружбу до
ближнього ми не відчували, ми однаково відчуваємо себе віддаленим від
них. Тільки в істоті іншої статі ми знаходимо ніби частину свого серця,
яке стукає нам назустріч і зливає нас з цією істотою нероздільно. Цю
найвищу радість Андреев знайшов у своїй другій дружині. Він не знав, як
віддячити її… Виконував усі її примхи. Віддавав їй усе, що в нього
було. Не зважав на всі її різкості, завжди вмів виправдати її
жорстокість.

За своїми відчуттями він міг поклястися, що цій жінці ніхто інший не
потрібен. І оскільки він ніякої іншої жінки не мав, то він зрісся з
дружиною, він бачив у ній і в собі дві нерозривні половини одного
створіння.

Не маю сумніву, що Сара Левіна, завдяки своєму легковажному поглядові на
чоловіка і хтивому темпераменту, віддалася своєму здоровому чоловікові з
найповнішою для нього ілюзією гарячої взаємності. Чого б іще він міг
вимагати? І в такій омані він прожив, наскільки це можливо, щасливо,
протягом майже сімнадцяти років… І раптом!

Але тут ми залишимо чоловіка і звернемося до дружини.

Важко говорити про мертвих. Можна було б говорити неправду про них, тому
що вони не можуть заперечити. Але оскільки «мертві сорому не мають», то
говорити про них правду не тільки можливо, але навіть необхідно, тому що
кожен померлий є повчання для живих.

Отож, придивимося до Сари Левіної.

Зв’язавшись з Андреєвим, приживши від нього дитину і переманивши його до
себе на правах чоловіка, Зінаіда Миколаївна «зметикувала», що вона
набула сімейного стану, але при цьому зовсім не втратила своєї свободи.
Зовні вона все так влаштувала, що, як їй гадалося, ніколи й нічим не
ризикувала.

Майже весь день у її розпорядженні, через те, що чоловік працював у
місті з ранку до обіду. Крім того, їй іноді щастило їздити одній в
Михайлівський театр, куди чоловік не заглядав. Нарешті, для неї стало
звичайним жити влітку в Царському, куди чоловік приїздив тільки двічі на
тиждень. Всюди, де з’являлася, вона завжди справляла своєю ефектною
зовнішністю враження на чоловіків. Це їй подобалося. Легкість поводження
з ними у неї залишилася з першої молодості. Ми знаємо від інженера
Фанталова, що добитися взаємності Андреевої було неважко. Можливо, тому
вона не раз обманювала чоловіка. Але нас цікавить лише один її роман,
повністю доведений і вельми давній, з генералом Шстолькорсом. Хочу,
втім, додати, що я розумію тут роман лише з боку генерала, який був
дійсно закоханий в Андрееву. А вона?

Я не бачу в її житті жодного випадку, де б вона любила когось крім себе.
І якби це не видалося прикрим для генерала Пістолькорса, слід сказати,
що і його вона не кохала. Генерал атестує покійну з найкращого боку:
«Правдива, чесна, розумна, скромна»… Чи не так? «Правдива»? Вона його
обдурила, що заміжня. “Чесна” Вона ще в 1903 році, коли жила в достатку,
взяла від Пістолькорса, невідомо за що, 50 тисяч рублів. «Розумна»? В
практичному розумінні, так, вона була не промах. Але в розумінні
інтелектуального рівня вона була страшенно дріб’язковою, гонорною.
Нарешті, «скромна»… Про цю скромність генерал може тепер зробити
висновок з розповідей інженера Фанталова..,

Безцеремонність Зінаїди Миколаївни в її подвійній грі між коханцем і
чоловіком дивовижна. Візьміть хоча б її шлюб з Андреєвим після того, як
юна вже отримала завдаток від Пістолькорса. Вінчання відбувається 18
квітня 1904 року. Релігійний, щасливий наречений, Андреев, з новісіньким
шлюбним перстнем, обводить навколо амвона свою обранку. Він налаштований
урочисто. Він дякує богові, що, нарешті, узаконює перед людьми своє
кохання. Молоді в присутності запрошених цілуються… А в цю ж хвилину
блаженний Пістолькорс, нічого не підозрюючи про цю подію, думає:
«Звичайно, найважче буде добитися розлучення. Але ми з нею цього
доб’ємося! Вона неодмінно розв’яжеться з чоловіком для мене»… Справді,
чи не жалюгідні ці обидва коханці Сари Левіної?

.

2

A

Ae

* , e u $

&

?

?

?

?

e

?

, &

?

?

емо ми суворо звинувачувати її? Згадайте: вона виросла і розцвіла в
такому середовищі, де легка поведінка дівчини не вважалася ганебною.
Природа дала їй чудове тіло. Вона використала цю зброю, їй все давалося
легко, і вона уявила, що крім особистих задоволень, їй нема про що
думати в житті. Вона перетворилася на розбещену егоїстку, яка вважала,
що всіляка брехня, грубість і примхи минуть їй даром. Людина виховується
тільки в нещасті, а вона його ніколи не знала, і навряд чи могла
збагнути чуже горе. її трагічний кінець і заподіяні нею прикрощі
пояснюються лише тим, що люди, багаті душею, її зовсім не розуміли.

їй, наприклад, навіть на думку не спадало, що закріпивши свій зв’язок з
Пістолькорсом і пообіцявши йому одруження, вона зруйнувала все життя
свого нещасного чоловіка.

їй здавалося, шо має відбуватися лише звичайна угода щодо неї між двома
чоловіками — і нічого більше. Вона навіть додумалася до нісенітниці, що
вони обидва будуть однаково раді, тому що для неї цей перехід вельми
вигідний і приємний.

Інша мимоволі б занепокоїлася, передбачаючи страшне руйнування тривалих
близьких стосунків з вірним товаришем. Вона б намагалася пом’якшити
удар. Можна було б, наприклад, в листах з-за кордону до чоловіка
поскаржитися на хворобливу нудьгу, на невизначене очікування якогось
горя і т.п. Але для Андреєвої все було «тринь-трава». За кордоном вона
сміливо веде себе з Пістолькорсом як наречена. Перед від’їздом в Росію
вона бере від Пістолькорса браслет вартістю 1200 марок. Тимчасово
розлучаючись з ним, вона примушує доньку вигадувати йому «закохані»
телеграми, її заручини з ним мають відбутися відразу ж, як вони
повернуться в Петербург. А в той же час чоловікові посилає листи «Милий
Міша», «Добрий Міша». В листах продовжує вимагати різні суми на всілякі
витрати… І в останньому пише: «Ми жалкуємо, що ти не з нами»,,. Ну, де
ж тут було бідному Андрееву здогадатися, що з приїздом дружини може
скоїтися з ним жахлива катастрофа?

Про Пістолькорса він тільки чув від дружини, що вона десь давно з ним
познайомилася. Сам він розмовляв з Пістолькорсом один раз в житті на
якійсь виставці, де їх познайомила дружина. У своїй оселі він його
ніколи не бачив, і взагалі, все, що відбувалося між Пістолькорсом і його
дружиною вже майже три роки, було від нього так приховано, що про
Пістолькорса він думав стільки ж, як про усякого перехожого на
Невському…

Нарешті, дружина приїхала. І ось ще одна гідна подиву подробиця: в першу
ж ніч Андреева віддається чоловікові, будучи ще не зовсім здоровою,
неодмінно вимагаючи від нього ласки! Я думаю, що цього її вчинку ні
Пістолькорс, ні Андреев ніколи в житті не зрозуміють.

І справді. Адже це нове останнє зближення з чоловіком неминуче повинно
було подвоїти його майбутні ревнощі після зізнання дружини. Цей любовний
акт був водночас і заочною наругою над почуттям Пістолькорса. Але
Андреева міркувала інакше. Вона, певне, думала, що «після цього» Міша
буде з нею добріший і вельми легко з усім погодиться… Дійсно,
наступного ж дня, за ранковим чаєм, розв’язко посміхаючись, вона раптом
ляпнула чоловікові:

«Знаєш? Я одружуюсь з Пістолькорсом…»

Панове присяжні засідателі! Все, що я говорив досі схоже на спокійну
розповідь. Кримінальної драми ніби навіть здаля не було видно. Проте
якщо ви зрозумієте все попереднє, то вам стане ясно, який страшний тягар
навалився на душу Андреева. З цієї хвилини, власне, і починається
захист.

У житті Андреева відбулося щось на зразок землетрусу, зовсім як у Помпеї
чи на Мартініці. Чудесний клімат, всі блага природи, ясне небо. Раптом
з’являється слабке світло, димок. Потім чорні клуби диму, сажа, кіптява.
Дедалі більше. Ось уже і сонця не видно. Полетіло каміння. Розливається
вогненна лава. Загибель погрожує звідусіль. Грунт хитається. Безпорадний
страх. Нарешті, несподіваний підземний удар, тріск — все загинуло.

Все це, від початку до кінця продовжувалося протягом жахливих дванадцяти
днів…

«Знаєш? Я одружуюся з Пістолькорсом…»

У першу хвилину Андреев сприйняв слова дружини за найбез-глуздіший жарт.
Але вона їх повторила. Він витріщив очі. Далі — більше. Дружина
продовжує розвивати свої плани, її впертість проявляється чіткіше. Він
все ще не хоче вірити. Але ім’я Пістолькорса все голосніше вривається в
його дім, як ім’я людини, яка витискує його самого з дороги. Дружина
відкрито телефонує Пістолькорсу. Нарешті, донька після довгих вагань
повідомляє батькові про серйозні наміри матері, розкриває перед ним її
давній роман. Андреев починає відчувати загибель. Він купує фінський
ніж, щоб покінчити з собою. Довелося купити ніж, бо на купівлю
револьвера потрібний дозвіл, а приплив відчаю міг настати кожної
хвилини, і йому здавалося, що якщо він буде мати при собі смерть у
кишені, то зможе ще триматися на ногах, йому легше буде упрошувати
дружину, благати зберегти її за собою…

Весь звичний спосіб життя зник! Чоловік втрачає дружину. Він не спить,
не їсть від несподіваної біди. Він все ще за щось чіпляється, хоч і
повторює своїй доньці: «Я цього не витерплю». Поки йому все ще здається,
що дружина капризує. Суперник лише на рік молодший за нього. Коштів у
самого Андреева достатньо. А головне, Зінаіда Миколаївна навіть не
говорить про кохання. Вона, мов сорока, тріщить тільки про мільйони, про
високе становище, про можливість потрапити до двору. Залишалась
мимовільна надія навести її на розум.

З’явився, нарешті, до Андреева і сам Пістолькорс з пропозицією про
розлучення. Але Андреев і йому ще не казав ні «так», ні «ні»: «Справа
серйозна, треба подумати.»

Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за
потурання батькові. Андреев непокоїться за доньку, замикає її від матері
і все думає, думає… Про що він думає? Він думає, як страшно для нього
зректися жінки, заради якої він жертвував усім; яка жалюгідна буде його
одинока старість, а головне, він не розуміє, заради чого все це
робиться…

Дійсно, якби Андреева мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді
кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла й цінувала серце
свого чоловіка, вона б зовсім легко уладнала своє становище. Звичайно,
постраждав би чоловік, але сама Андреева досягла б бажаного без
найменшої катастрофи для себе. Підготувавши чоловіка заздалегідь (про що
я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому:

«Міша, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звинувачуй мене.
Адже ж і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Прости ж і ти мене.
Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою
ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя в нас не буде.
Відпусти мене, Міша. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»

Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреева
цілком? Все було б ясно до безнадійності. Він би відсторонився і,
можливо, наклав би на себе руки. Але Андреева нічого подібного не могла
сказати саме тому, що не кохана Пістолькорса. Вона лише біснувала, що
чоловік наважується перечити її примхам.

І ось вранці, 23 серпня, вона вирішила розрубати вузол. У цей час
чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось надіючись, уже
збирався кудись вийти в справах, і, як автомат, натягнув пальто. Зінаїда
Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб відразу
добитися свого.

Нікому в домі, — ні їй, ні її чоловікові — не могло б прийти в голову,
що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить
останні кроки в житті.

Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий.
Але вона вела себе як дике, тупе створіння, забрита все людське. На
безневинного і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою… Вона
вже уявляла себе знатною дамою, з владою Трепова (градоначальник
Петербурга) в руках… Донька, прибігши на шум, почула останню фразу
матері: «Я зроблю так, що тебе викинуть із Петербурга!»…

Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду,
викохана, опікувана ним як скарб протягом 16 років, — ця жінка хоче
«скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його
своєю ногою!

Тоді Андреев швидким рухом скинув з себе пальто зі словами: «Чи ти довго
будеш кривдити нас?!» схопив дружину за руку, потягнув до кабінету — і
звідти, біля самих дверей, почувся її відчайдушний крик…

За декілька секунд все закінчилося. Андреев вибіг у передпокій, кинув
фінський ніж і оголосив себе злочинцем.

Що відбулося в його душі?

На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхідна для
судового вироку, тому що при такому невимовному душевному потрясінні все
в людині перевертається… Звідкись зсередини в Андреева піднялася
могутня хвиля, яка поглинула собою і розум, і серце, і совість, і
пам’ять про загрожуючий закон.

Що тут було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить.
Гострі ревнощі уже були покорені, тому що Андреев міг діловито
перемовлятися зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не
в’яжуться зі справою, тому що Андреев був добрий і терплячий до
останньої можливості.

Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими Андрееву
жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і
життя. В ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Тут уже
нуртувала сила життя, яка ламає все непридатне без прокурора і суду.
Втекти від цієї неминучої кризи не було куди ні Андрееву, ні його
дружині.

Я назву душевний стан Андреева «несамовитістю» — не тією несамовитістю,
про яку говорить формальний закон (тому що там неодмінно потрібна
душевна хвороба), але несамовитістю в загальне вживаному змісті цього
слова. Людина «зійшла з розуму», була в «нестямі». Його ноги і руки
працювали без його участі, бо душа була відсутня…

Невже люди цього не зрозуміють?

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреева, коли він говорить: «Крик
дружини повернув мені розум». Значить, до цього крику він був у стані
божевілля…

Чи бажав Андреев того, що він зробив? Ні, не бажав, бо наступного дня
говорив своїм знайомим: «Я, здається, віддав би все на світі, аби цього
не сталося…»

Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий — не по-людськи, та й не
потрібно.

Ось і все що я хотів сказати. Я намагався роз’яснити вам цю справу мовою
вашого власного сумління. Правду кажучи, я не маю сумнівів, що ви не
погодитесь зі мною.

І вірте, що Андреев вийде з суду, «з опущеною головою»… У глибині його
душі, як і долі, буде невигойна рана… Його гріх перед богом і
закривавлений привид його дружини — у всій своїй жахливості — залишаться
з ним нерозлучними до кінця.

Андреев був виправданий. Присяжними було визнано, що вбивство здійснено
в стані крайнього роздратування і запалу.

ЛІТЕРАТУРА

Андриевский С.А. Драмы из жизни. Защитительные речи. — Петроград, 1916.

Аннушкин В.И. Первая русская риторика. — М., 1989.

Античные риторики. — М., 1978.

Апресян Г.З. Ораторское искусство. — М., 1978.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. — М., 1978.

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Ієна. — К., 1967.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

Безменова Н.А. Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика.
Коммуникация. Стиль. — М., 1983.

Бельчиков Ю.А. Говори ясно и просто. — М., 1980.

Бондаренко 77. С. Судова промова. — Львів, 1972.

Васильев А.Н. Основы культуры речи. — М., 1990.

Введенском Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. — М., 1984.

Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за
законодавством України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 1992.

Виклади давньослов’янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф.
Головацьким. — К. 1991.

Похожие записи