Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

Риторика 19 — 20 століть

ПЛАН

Західноєвропейська риторика на поч.ХХ ст.

Українське ораторство ХІХ-ХХ ст.

Використана література.

Західноєвропейська риторика на поч.ХХ ст.

До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики, який
розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини XX ст. спостерігається
неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі. Розвиток
індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних
груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення
програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Сопера
«Основи мистецтва мовлення» на першому місці подано формулу: «Мовлення —
це людина в цілому». З розвитком масових комунікацій змінюється техніка
мовлення, з’являються нові технологічні матеріали й можливості. У
масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас
ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом
позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю.
Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор,
диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує
рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати
листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це
висуває потребу вивчення «образу ритора»:

«Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами:
за сукупним образом ритора, за територіально-професійною ознакою та на
основі видових і жанрових особливостей.

Сукупний образ ритори масової інформації — надзвичайно важлива
категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об’єднує всі випуски одного
органу інформації. Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора».

Оратор, якщо він відверто й грубо «агітує», може хіба що зашкодити
сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж таки помітно
відрізняється від аудиторії Попередніх десятиліть завдяки загальному і
невпинному Зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова
інформація здебільшого відкидає «пропаганду», тобто особисту
оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація
на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але,
зрозуміло, що й «беземоційно» викладені факти дають можливість для
маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції.
Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією
з найнапруженіших проблем у теперішній соціальній психології (див.,
наприклад, працю Е. Бьорна «Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в
ігри» або Шострома Еверетта «Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор»).

У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи
з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія,
академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді
стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі
ці явища об’єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем
риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід
вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних
програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами
(наприклад, з юриспруденцією).

Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів
Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування.
Кібернетичний принцип зворотного зв’язку (гомеостазис), з точки зору
якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу
пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у
риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою
культурного життя взагалі.

Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д.
Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою
«співрозмовника», засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам
спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.

Формується навіть «педагогічна лінгвістика», яка прагне закласти у
свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І
це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а Й до всіх сфер
людської комунікації.

Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера
спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування
невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у
відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а
аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання
прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати
ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні
життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на
перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.

Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику —
неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р.
Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про
філологічну риторику, яка «має мало спільного з класичною риторикою,
грунтується на понятті тексту і пов’язана здебільшого з аналізом
текстів» (як приклад подається відомий підручник Ж. Дюбуа та ін.).

По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні
системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами
оновлення риторики є: вивчення засобів оптимальної побудови тексту;
функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення; стилістичні
системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами
велика увага приділяється практиці мовного спілкування (усного та
писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне
осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють
«професійні» обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних
межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця,
намагається не лише передати людям свої переконання» (принцип
Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте
навіть його «щирість» не виходить за межі професійної ролі). Велике
значення при цьому має емоційне забарвлення промови: «переконання
здійснюється переважно не логічними засобами, а емоційно-психологічними,
з урахуванням особливостей спірозмовника та аудиторії; ставиться
завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати позицію [в
рос. оригіналі — «мнение»].

У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (наприклад,
психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як
прогнозування результатів промови, добирання засобів змалювання
ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.

Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для
класичної аксіології. «Як сказати» стає важливішим за «що сказати».
Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки
суб’єктивною.

Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму
річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної
діяльності дитини, розвитку її риторичних здібностей. Але входження
дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим
розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і
бути почутою. Однак ця сфера риторики, яка мала б посісти помітне місце
у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою
дослідників і вимагає спеціальних спостережень.

Велика роль у спілкуванні належить «культурному коду», створеному
народом або групами народів протятом століть історії. Скажімо,
суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію
вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу
тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства,
різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації
спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях
одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і,
відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до
різних верств.

Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої
можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.

2. Українське ораторство XIX—XX ст.

Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та
Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і
Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства,
а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька,
польська чи церковно-слов’янська.

У східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний
І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він
мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: «употребляет
мужицкие слова».

Але пробудження національної самосвідомості та політичної активності
вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця
«Колокола»:

«Після київської справи були заборонені всі твори обвинених, а цензура і
шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським
книжкам не дозволено являтися на світ, але переслідувано навіть наукові
статті про Україну на російській мові; самі назви «Україна»,
«Малоросія», «Гетьманщина» уважано за нелояльні».

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що
українська мова не є якимось «діалектом», що це самостійна, справжня
мова. Однак все розбивалося об державну політику. Після печально
відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що
«никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть» і тому
подібних документів розвиток українського ораторства став дуже
утрудненим.

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Україні. Ось
красномовний випадок: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція
в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до
народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з
польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж
прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну
мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один
із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов’язався перед товаришами,
що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові,
бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували
польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав
церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало
йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати
казання польською мовою!».

Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували
зростання української національної самосвідомості і, певною мірою,
пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є,
наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої
половини XIX ст., професор богослів’я, львівський митрополит, посол до
Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської
Ради у Львові (1848 p.). У маніфесті цієї організації було яскраво
змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він
закінчувався гаслом «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо
народом». Залишився він в історії української риторики як автор
численних проповідей.

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні
після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що
перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню
ролі риторики, зокрема у сфері судового красномовства.
Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи
в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду присяжних і розвиток
адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло
помітне місце в суспільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних
норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах
римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності
й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина України, «ораторське
мистецтво не мало можливості розвинутися всебічно: для політичного
красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало
змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи»
[йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після скасування
кріпацтва 1861 р. — С. А., М. Ч. ],»здавна процвітало <...> лише духовне
красномовство».

Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню
інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики
(переважно російськомовної). Після згаданої судової реформи та
запровадження суду присяжних широкої популярності набирають видатні
судові оратори, які чинили великий вплив на розвиток цієї галузі
красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С.
Андрєєвський, О. Коні та ін.

Західна Україна, що перебувала тоді на правах культурно-національної
автономії, запровадженої Віднем, сміливіше підносила українське слово —
тут воно не було заборонено, як в Російській імперії. Разом з тим
освічені західні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами
Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському
суді.

Українське судове красномовство XIX—XX ст. знає також імена М.
Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької
юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного
оратора Петербургу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка,
шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів,
та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в
XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами були М. Максимович,
перший ректор Київського університету, та В. Антонович, професор цього ж
університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим
вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один
з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії,
Київському та Софійському університетах, був одним із засновників
вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення
україномовних підручників.

Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед російських авторів XIX
ст. виділяється ім’я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському
ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст.
Зі стабілізацією суспільного життя у другій половині XIX ст. постає
дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст.
нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники,
написані згідно з канонами античної риторики.

Динамізація політичного життя в Росії другої половини XIX—початку XX ст.
породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства — досить
пригадати імена діячів російської революції: О. Керенського, Л.
Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує
інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту
живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії
красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до
80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої безгласності
занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі
мовлення.

На рубежі XIX—XX ст. з’являється цілий ряд яскравих і популярних
політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього
політичного красномоства виділяється М. Міхновський, адвокат і політик,
що виступив як один з організаторів Української народної партії.
Написані ним для партії «Програма» і «Десять заповідей» стали помітним
явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий
оратор на політичних процесах.

Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхновського, в якому він
звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного
народу:

«А в істориї української нациї інтелїгенция її раз-у-раз грала ганебну й
соромітницьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але нїколи не
служила своєму народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах
цілої нації, нїколи не хтїла добачати спільности тих інтересів. На очах
істориї сильна, осьвічена і культурна інетелїгенция України прийняла в
XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські,
Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість
від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом український нарід
породив нову інтелїгенцию. Ся друга прийняла російьку національність
протягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські,
Прощинські, усі оті гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки — і «їм же
ність числа» — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без
інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, найтяжчі часи
істновання. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим
відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без
розбору і учених і темних, бідних і богатних, відступницьтво забрало
цьвіт нациї — найкультурнішу її верству».

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник
українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в
Росії стали популярні його публіцистичні «Розмови про сільське
хазяйство». Був видавцем газети «Громадська думка» — єдиної
україномовної газети в Росії. У радянські часи створив «Спогади» та
«Щоденник».

Помітний вплив на політичну філософію українського націоналізму справив
Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно
виступав як ідеолог самостійності України, послідовно дотримуючись
антиросійської позиції. Його публіцистика («Історія розвитку української
державної ідеї», «Націоналізм», «Московська отрута», «Росія чи Європа»
та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.

Популярний був публіцист, політик і літературознавець С. Єфремов,
заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську
національну ідею.

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч
держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був
відомий як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків
української нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено
офіційно новий статус української мови як державної («Закон Центральної
Ради про державну мову», 1918).

У цілому ж на рубежі XIX—XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як
і у світі в цілому, помітно знижується; спостерігається хіба що
піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого
принципово нового розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних державах,
у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні режими не сприяли ані
розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові.
Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають
викладати у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинається
почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури
стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Автор одного із
сучасних російських підручників з риторики М. Львов твердить, що криза
ця не торкнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особливих висот
не сягнула.

На Заході проповідники шукали нерідко модернізуючих прийомів, які часом
руйнували традиції гомілетики; в лоні ж «церкви мовчання» (СРСР)
консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало
суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне
слово (процвітали хіба що «грузинські» застільні тости). Висміяна в
популярному романі «12 стільців» Еллочка-людоїдка з її словником на 30
позицій, стає печальним символом епохи. Водночас відбувався неухильний
наступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширення «блатного»
лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і
концтаборах перебувала велика кількість людей; з другого — він
символізував звільнення особистості від диктату суспільства. Але його
логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення
кола понять і лексикону) вступала в конфлікт з кінічною («низовою»)
системою мовлення (що не визнавала ніяких законів і суспільних норм), і
щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних
посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідеології.

Загалом слід сказати, що початок XX ст. — це трагічна епоха. З одного
боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, буяння
духовної та митецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл і
течій у літературі та мистецтві. З другого боку, цей національний
ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму.
Зокрема, якщо йдеться про вільний розвиток української мови, що
звільнилася з-під гніту попереднього утиску в самодержавній Росії, то
успіхи її безперечні. Але паралельно починається, як складова частина
боротьби з «українським націоналізмом», поступова, планова та
невблаганна русифікація України. За цих умов годі було й сподіватися на
будь-який розвій української риторики.

Прослідкуймо кілька етапів цього процесу. З жовтня 1927 р, прийнято
постанову ЦК ВКП(б) «Про поліпшення партійного керівництва пресою».
Одразу ж при Комуністичному університеті ім. Артема в Києві
відкривається відділ газетних працівників; згодом — газетний технікум;
зявляється чимало нових газет і журналів. Впроваджено обласні газети
(1932 p.). У 1924—1925 pp. в ефір виходять Радіопередачі, серед яких
помітне місце займають «робітничі та колгоспно-совгоспні радіогазети»;
тематика цих передач — «соціалістичне змагання, викриття світового
імперіалізму та пережитків минулого». З 1939 р. до цього залучається й
Західна Україна.

Тяжкий період другої світової війни та післявоєнні репресії стосовно
українства майже докорінно винищили можливості вільного українського
слова. Проте це не означає, що зникла офіційна риторика, офіційна
пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо; з 1951 р. розгортає свою
діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94%
населення, другу — 78,5%. Та з часом згортається і українська мова як
така — з часів, коли в Україні секретарем республіканської компартії був
В. Щербицький. Якщо, звичайно, не зважати та той напів-зрусифікований,
вихолощений варіант української ораторської мови, який культивувався в
газетярстві, радіо, телебаченні і мав своїм результатом лише те, що
після розпаду Радянського Союзу 90% населення України проголосували за
її незалежність.

Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії
суспільства. Вивільнення духовного пошуку призвело до оновлення древньої
церковної гомілетики: змагання та полеміки між різними конфесіями
набувзють широкого резонансу. Понад сто політичних партій України
користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел. Академічне
слово набуло небувалої досі розкутості — як у сфері змісту, так і форми
самовиразу оратора. Не треба багато говорити про розквіт побутового
красномовства, яке забарвилося всіма інтонаціями та словесними фарбами,
які тільки хоче використати людина — хоча часом за рахунок зниження
культурної вибагливості й втрати почуття міри, як це звичайно властиво
для перехідних періодів.

Використана література:

1.Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С.Д.
Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарьова – К.: Юрінком Інтер, 2002.

2.Сагач Г. Риторика. К: вид-во “Ін юре”.2000р.

3.Молдован В.В. Риторика: загальна і судова.- к: вид-во “Юрінком” 1998р.

Сагач Г. Риторика. К: вид-во “Ін юре”.2000р.

Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С.Д.
Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарьова – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Молдован В.В. Риторика: загальна і судова.- к: вид-во “Юрінком” 1998р.

Похожие записи