Реферат на тему:

Про ораторське мистецтво: якості оратора, слово, аудиторія

ППлан

TOC \o «1-2» \h \z

HYPERLINK \l «_Toc20819890» Вступ PAGEREF _Toc20819890 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc20819891» 1.Про якості оратора PAGEREF
_Toc20819891 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc20819892» а)Про голос ,жести, міміку, рухи тіла
оратора PAGEREF _Toc20819892 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc20819893» б)Про емоційність і красномовство
PAGEREF _Toc20819893 \h 8

HYPERLINK \l «_Toc20819894» 2.Про ораторське слово PAGEREF
_Toc20819894 \h 12

HYPERLINK \l «_Toc20819895» 3.Оратор і аудиторія PAGEREF
_Toc20819895 \h 15

HYPERLINK \l «_Toc20819896» Висновки PAGEREF _Toc20819896 \h 16

HYPERLINK \l «_Toc20819897» Література: PAGEREF _Toc20819897 \h 19

Вступ

Ораторське мистецтво в найпростіших формах з’являється з виникненням
людського суспільства. Дар слова, як кращий засіб вираження
різноманітних процесів внутрішнього життя людини, як могутнє знаряддя
підкорення своїй волі інших, як засіб живого спілкування, по своїй
сутності став основою у твердженні могутності людини і людства.

Слово фіксує попередній розвиток суспільства й супроводжує його
подальший прогрес.

Спочатку підпорядкування волі однієї людини іншій відбувалося несвідомо,
у вилягляді прохання, безпосереднього вираження своїх потреб. Дар слова
взагалі незначно відрізнявся від інших видів внутрішньої діяльності
людини, що виражалась словом .

Лише пізніше, на вищому етапі розвитку людини і суспільства, з’явилася
постійна потреба в слові, що повинне переконувати. Така властивість
слова стала його відрізняти від простого вираження думки. Так виникла
назва для позначення переконуючого дії слова .

Однак красномовство тоді щє не було мистецтвом. Воно було «більш даром
природи, ніж плодом мистецтва» .

Красномовство стало мистецтвом в умовах рабовласницького ладу, що
викликав необхідність і створив визначену можливість безпосереднього
впливу на розум і волю співгромадян за допомогою живого слова оратора.

Ораторське мистецтво — живий процес, зумовлений духом часу. Виражаючи
основні тенденції соціальної дійсності, віяння часу. Ораторське
мистецтво висвітлює найважливіші, найбільш животрепетні
соціально-політичні питання. Воно одночасно пропагандує рух науки і
техніки, добутку усіх видів мистецтва. Ораторське мистецтво пропагандує
як теоретичні знання, так і завоювання всенародної практики.

Чуйність до віянь часу, уміння швидко і правильно реагувати на важливі
події сучасності — інші, не менш характерні риси і властивості
ораторського мистецтва. Його найважливіша особливість — мобільність,
оперативність, уміння вчасно прийти на допомогу широким колам
суспільства для роз’яснення самих складних питань сучасності. Наше
красномовство завжди і незмінно виконувало шляхетну роль порадника ,
його вчителя і вихователя.

1.Про якості оратора

а)Про голос ,жести, міміку, рухи тіла оратора

Ще в Древній Греції замислювались над силою звучного слова; слова
групувалися по характеру їхнього звучання. А пізніше римські ритори й
особливо Цицерон, що зв’язував характер звучання цілої фрази з
ораторським подихом. У Росії М. В. Ломоносов писав, що крім вміння
висловлюватись в оратора повинен бути ще чистий, звучний і приємний
голос.

Сильний, але не різкий , не тріскучий чи хрипкий, а м’який і співучий
голос — це природний дар, нічим не замінне надбання актора і художнього
читця, диктора і, звичайно, оратора. Якщо при цьому оратор своїм голосом
не зловживає, не відволікає звучністю своєї мови від її змісту, якщо
подих, оратора вільно і легко керується, можна вважати, що він майстер
своєї справи, тому що не кожного природа обдаровує музичним чи просто
привабливим голосом.

Кожному пропагандисту й агітатору слід замислитись над цими фактами,
вони не є другорядними для красномовства. Як часто, слухаючи публічну
мову, кожний з нас відчуває, що оратор кричить, а не говорить, не
приділяючи уваги не тільки на конкретний зміст власної мови, але і на
те , що людей у невеликому залі не так багато, отже, варто говорити
спокійніше. При цьому важливо дотримувати потрібний темп мови.

Погана мова надто повільна, немов позбавлена ораторської волі.
Талановита ораторська мова пластична, емоційна, так сказати, внутрішньо,
по своїй предметності й образності. І в такому випадку темпераментність
мови не зовнішня, не показна , а реальна, правдива у відомій мірі
естетична.

Крім видимої мови існує ще й мова прихована. Слухач завжди відчує
невідповідність між прихованою мовою і видимими жестами. Уявіть собі, що
хтось промовляє натхненні слова про те, як добре бути весною на природі,
і супроводжує їх жестами; при цьому нерухомі м’язи обличчя різко
контрастують з штучним натхненням мовця.

Жест — рух голови, тіла, руки або ноги, який візуально виражає те, що в
мові передається словами. З цього випливає, що жести мають доповнювати
мову і не виражати нічого іншого, крім того, про що говорить промовець.
Правильні жести — природні і синхронні з нашою мовою. Штучні ж, як
правило, вражають своєю неприродністю. Якщо ви надто багато дбатимете
про їх доцільність, то скоріше саме тоді вони виглядатимуть неприродно.

Жестикуляція завжди загострюють увагу слухачів. Якщо промовець не
робить ніяких рухів, то увага слухачів послаблюється. Але чи варто
вправлятися в жестикуляції? Мені здається, що ні. Оратору не потрібно
зловживати жестикуляцією, можливо, навіть відучитися від деяких зайвих
жестів. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю
неприродністю й незвичністю впадають у вічі і привертають увагу
слухачів. Ті перестають слухати промовця і починають стежити за його
жестами. Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони
не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова. Однак уміння
управляти собою, своїм емоційним станом, оскільки саме останнім
зумовлюється часто надмірна жестикуляція людини, не означає, що треба
взагалі уникати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє
враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба
лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів,
які притягують до себе надмірну увагу.

Вчені-психологи розрізняють чотири види жестів руками. Вказівним пальцем
звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок.
Стиснутий кулак — це ознака наголошення на певному аспекті якогось
питання. Долоня обернута догори, може мати кілька значень. Промовець
пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня,
обернена донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того,
розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати:

нижній рівень (від попереку вниз),

середній (між попереком і плечима)

високий (від плечей угору)

Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов’язані з
ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці
жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні
жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до
високих почуттів.

Положення тіла має бути природним. Не треба стояти, широко розставивши
ноги, або, навпаки, виструнчившись. Викликає подив промовець, який
рівномірно хитається, переносячи вагу тіла з однієї ноги на другу. Не
потрібно також стояти заціпеніло, випнувши груди, ніби намагаючись
справити враження неабиякої значущості своєї персони. Плечі тримайте
прямо, не відтягуйте їх назад, голову — рівно, не нахиляючи вперед чи
вбік.

Рухи м’язів обличчя, особливо навколо рота й очей, свідчать про настрій
і характер того, хто говорить. Деяким людям (наприклад лікарям,
психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато про що сказати.
Для них вони мають неабияке значення. А взагалі для людини, яка звикла
стежити за реакцією співрозмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє
ніякої реакції.

Будь-які рухи, пози, жести й міміка виправдані лише в тому разі, якщо
вони не привертають до себе надмірної уваги. Якщо ж вони впадають в очі,
то відвертатимуть увагу слухачів від основного змісту промови.

б)Про емоційність і красномовство

Людська емоційність виявляється внутрішньо і зовні, нерідко дуже
бурхливо й у визначених фізичних діях, міміці, а тим більше в мові і
т.п. Але при цьому самі емоції по їхньому характері (а не по ступені
прояву) звичайно класифікуються психологією на позитивні і негативні.
Перші з них у загальному бажані посмішка, сміх, радість, веселощі,
захоплення, задоволення, схвалення, натхнення, насолода, екстаз і інші.
Негативні чи депресивні емоції — це смуток, сум, туга, занепокоєння,
тривога, страх, жах, образа, сумнів, розчарування, гнів і в ряді
випадків — сльози, ридання.

Було б, однак, помилкою думати, що лише позитивні емоції позитивно
впливають на людські настрої, на щиросердечний світ особистості. Якби
справа обстояла саме так, то в мистецтві художники всіляко уникали б
зображувати, відтворювати смутні чи сумні картини, зокрема, у театрі не
існувало би жанру драми, а тим більше трагедії, джерела якої сходять до
давньогрецької античності. Одже трагедія, як правило, не обходиться без
почуттів страху і жаху, без гніву і загибелі.

Так чи тільки мистецтво, звертаючи до різних сторін дійсності, збуджує
в людях негативні емоції і почуття? Не було, немає і неможливе пізнання
соціального життя, що обходило би явища і факти лише тому, що вони
можуть породжувати в людях негативні емоції: засмучувати, чи засмучувати
ж викликати жах, страх. Почуття, переживання і пізнання лише позитивних
явищ, безсумнівно, збіднило б людство і, будучи однобічним, неповним,
стало б однієї з істотних причин, що гальмують суспільний прогрес.

Але справа не тільки в цих, самих по собі серйозних обставинах. Особливо
істотно підкреслити, що не тільки позитивні, але і негативні емоції є
істотними стимуляторами активної життєдіяльності. Скажемо, почуття чи
туги сумнів рідкий коли залишається замкнутим у самому собі, чи рано чи
пізно породжує бажання побороти тугу, вийти зі стану сумніву. Страх не
тільки лякає людину, але часом і різко підвищує активність, штовхає до
дії. Розчарування людини в початій справі може протривати чи довгий чи
короткий час, але чи рано чи пізно воно неодмінно спонукає зневіреного
до перегляду свого відношення до даної особистості, нової справи —
переоцінки «ціностей», визначеної активності. Що ж стосується гніву, тим
більше колективного і викликаного великим негативним явищем — низинним,
потворним чи вчинком подією,—то реакція на нього нерідко стає
безпосередньою причиною не тільки активної дії, але і шляхетного по
характеру вчинку, а інший раз, дивлячись по ситуації, і героїчного
здійснення.

Велика роль емоцій у людських мріях, прагненнях і реальних здійсненнях.
В. И. Ленін писав, що без людських емоцій не буває і людських шукань і
справ.

Неспроможними потрібно вважати думка про те, що сучасна людина в силу
своєї величезної і швидко зростаючої інтелектуальності стає усе менш
емоційною. Безупинний і гігантський науково-технічний прогрес, як
говорять, особливо в запальних суперечках (згадаємо диспути «фізиків» і
«ліриків») у сучасному світі не залишається хоча б малюсінького куточка
для чуттєвості, для емоцій. Усе це так, але проте немає серйозних основ
затверджувати, що наші люди начебто стали менш емоційними. Чи не вірніше
сказати, що піднялася емоційна культура народу, що емоції і почуття
будівельників нового суспільства стали більш складними і тонкими.

Емоції завжди змістовні, тому відіграють визначену роль у пізнанні.
Психологічно-емоційне нерідко дає поштовх до осмислення і пізнання того
чи іншого явища, що до того не залучало уваги.

Емоційно-почуттєвий початок у самій суті красномовства як соціального
явища, що завжди відбиває суспільно цікаве, важливе.

Об’єктивна даність емоційності красномовства , однак, не рятує
оратора від особливої турботи, від визначеного вольового відношення до
неї. Об’єктивна даність повинна добре зізнаватися, спрямовано
використовуватися в мові. Чи лектор доповідач, міркуючи про успіх свого
виступу, повинний працювати не тільки над змістом і формою свого
публічного виступу. Він зобов’язаний працювати над тим, щоб зміст і
форма мови у своїй органічній єдності несли заряд, здатний впливати на
емоції і почуття слухачів.

Емоційно-почуттєвий початок підсилює виразність, а значить
дохідливість ораторського слова. Воно у відомій мірі визначає естетичну
природу красномовства, а виходить, і силу його впливу на людей.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в
стародавній Греції. Як і драма, музика, скульптура й архітектура, вона
вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».

У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною
суспільного життя, В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто
не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську Агамемнона,
що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч
він уже й не міг безпосередньо брати участі в битві. Інші герої
Гомерової «Іліади» виголошували промови так, що вони розкривали характер
промовця і справляли неабияке враження витонченою майстерністю викладу
думок.

Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі:

— судова риторика;

— риторика політична (публічних виступів);

— урочиста риторика.

Художня риторика як різновид творчості сформувалася на базі практичної
риторики. Першу теорію риторики створили в V столітті до нашої ери
сицилійські греки в Сіракузах. Найвидатнішим з них був Горгій, який
удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни.
Незвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія
уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на
мистецтво, яке своєю красою та силою впливу зрівнялося з поезією. Школа
софістів продовжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську
майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголошуваних промов.

2.Про ораторське слово

Найважливіші елементи мовної культури — ясність, точність, чистота,
простота, стислість і образність мови.

Ясність мови оратора означає, що вона повинна бути сприйнята абсолютно
так, як неї розуміє сам оратор. Ясності сприяє точність мови. Культура
мови вимагає, щоб оратор вмів вибирати і вживати такі слова, що
найбільше точно виражали би зміст його мови, його думки і почуття.

Відомий оратор судового красномовства П. С. Пороховщіков говорив про те,
що людська мова була б досконалою, якби могла передавати думки з такою ж
точністю, як дзеркало відбиває світлові промені. Але це ідеальне
відображення змісту думки в мові не тільки недосяжно, але і не потрібно.
Треба, щоб думка, що цілком склалася в мозку, легко знаходила собі точне
вираження в словах . Далі говориться про те, що тільки точне знання
дасть точність вираження.

Точність мови вимагає доречності вживання слова. Мистецтво говорити,
вважав Л. Н. Толстой, складається в умінні щораз поставити, єдине
потрібне слово на єдине потрібне місце.

Часте вживання слів, що мають піднесений зміст, знецінює їх, не
торкається почуттів слухача, не викликає в нього священного трепету.

Засмічує виразну мову і невірне вживання багатьох професійних термінів.

Чистота рідної мови часом засмічується вживанням слів і словосполучень з
іншої мови. Без потреби часом прибігають до іноземних слів і виражень,
коли думку можна дуже ховаюся виразити рідною мовою.

Правильний наголос має значення не тільки для звучності, для значеннєвої
точності слова. Невірний наголос завжди залишає неприємне враження, а
інший раз викликає навіть і недовіру до лектора. Тому невірний наголос
не тільки затрудняє розуміння змісту лекції, але і знижає авторитет
лектора, викликає відчуження слухачів, що вимогливо відносяться до його
мови.

Одним з найважливіших ознак досконалості мови є її простота. Горький з
цього приводу говорив: «Потрібно, щоб мова була проста, ясна,
точна,—тоді вона красива і зрозуміла, тоді усе, що ви скажете цією
мовою, пролунає сильно і ясно» .

Простота допомагає слухачу глибше проникнути в сутність ораторської
мови, краще запам’ятати почуте, керуватися цим у своїх практичних
справах.

Обов’язковою умовою простоти мови є зрозумілість, дохідливість.

Притупляє разючу силу слова і порожня риторика, помилковий пафос. Тому
недозволено лектору але будь-якому приводу уживати вираження типу «в
обстановці нечуваного підйому», «з небаченим ентузіазмом» і т.д.

Однак простота мови не означає її спрощення. Прагнучи до максимальної
популярності лекції, важливо завжди пам’ятати про те, що існує грань, що
ніяка популярність не може і не повинна переходити. Мається на увазі
глибина і змістовність думки.

Зайво довга фраза нерідко заплутує не тільки слухача, що при цьому
втрачає основну думку, але і самого оратора веде убік від суті змісту .

Багато ораторів і письменники підкреслювали, що в стислості — сила мови.
Чому оратор буває багатослівний?

Найчастіше це наслідок неясності в думках. Лектор смутно усвідомляє, що
хоче сказати слухачам. Тому мова його сумбурна, нескладна, з
повтореннями і несподіваними відхиленнями.

Багатослівність — нерідко результат того, що лектору власне кажучи
справи чогось сказати. Закінчити свою мову раніш наміченого часу він не
бажає. І отут починаються непотрібні повторення, відступи від основного
змісту мови і, таким чином, затемнюється основний зміст її.

Невиправдана й інша крайність, коли оратор не укладається у відведений
йому регламент для виступу. Виходить, за цей час він не зумів висловити
коротко свою думку. Це завжди викликає негативну реакцію аудиторії. У
неї створюється враження про багатослівність оратора, його невміння ясно
і коротко висловити свою думку .

Не можна розмовляти з аудиторією тільки мовою абстрактних понять,
узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Оратор повинен зацікавити,
захопити слухачів ідеями, що він розкриває. І тут образність викладу
необхідна. М. Горький вказував, що мова повинна бути не тільки ясною,
простою, правильною, чистою, але і яскравою. Зобразити яскраву, образну
картину перед слухачем — залишити глибокий слід у їх пам’яті, схвилювати
їх.

3.Оратор і аудиторія

Оратору дуже легко втратити спілкування з аудиторією, якщо тільки час
від часу поглядати у вікно, оглядати стіни, опускати очі на підлогу і
піднімати їх до стелі, розглядати руки, уткнуться в замітки. Нарешті,
він може просто закрити очі. Такий оратор, що не вміє налагодити
спілкування зі слухачами, найчастіше прибігає до всіх прийомів, не
зупиняючи на жодному. Він нервово перескакує від одного до іншого, як
соромлива дитина, що намагається як-небудь вислизнути з кімнати, повної
гостей.

Але ніщо не призводить навколишніх у таку зніяковілість, як порожній
погляд, тобто манера дивитися на людей, як у порожній простір. Слухач
відразу зауважує це і завжди трохи в образі на оратора.

Наявність зорового контакту з аудиторією зовсім не означає, що потрібно
увесь час намагатися дивитися на всіх і кожний. Можна створити таке
враження, якщо повільно переводити погляд з однієї частини аудиторії на
іншу. Це допоможе уникнути зніяковілості, що випробують багато хто від
завзятого погляду, що направляється на них під час чи бесіди публічного
виступу.

Але справа не в технічних прийомах, що мають метою налагодити зв’язок з
аудиторією. Факт майже непояснений, але якщо дійсно звертатися до
людей, вони це почувають. Якщо дивитися на них і усю істоту натхнено
поставленою метою, слухачі будуть усвідомлювати, що мова звернена саме
до них, і почувати цілеспрямованість як свою власну. Мова дійсне
спілкування тільки тоді, коли у свідомості оратора сам він, слухачі і
слово зіллються в неподільній єдності.

Висновки

Разом із загальним ростом культури в нашій країні ускладнюються задачі
ораторського мистецтва і зростають вимоги, що пред’являються до рівня
культури ораторського мистецтва. Ця культура складає совокупність таких
якостей красномовства, як його науковість, глибока змістовність і
зроблена форма, його естетична сутність і мовна виразність, його
майстерність і привабливість, а тим більше переконливість.

У нашій країні маються всі можливості, щоб більш успішно розвивалося й
удосконалювалося ораторське мистецтво.

Всебічний аналіз ораторського мистецтва надає підставу зробити
насамперед висновок про те, що це суспільне явище класове й

історичне.

Виникнення, розвиток і розквіт ораторського мистецтва обумовлюється
різноманітними факторами: внутрішніми і зовнішніми, об’єктивними і
суб’єктивними. Але зрештою історія ораторського мистецтва — це історія
боротьби класів. Періоди його найвищого розквіту збігаються з моментами
найбільшого загострення класової боротьби, із соціальними революціями.

Розвиток ораторського мистецтва визначається також
національно-визвольною боротьбою, боротьбою народів і держав за свою
незалежність.

Значний вплив на розвиток красномовства мала і має боротьба у середині
пануючого класу, між різними партіями, групами, угрупованнями
експлуататорських класів з питань форм керування, режиму влади, напрямку
внутрішньої і зовнішньої політики і т.д. У моменти, коли пануючим
класам, окремим їхнім чи групам представникам потрібна була широка
підтримка населення, вони зверталися до могутньої сили слова, маскуючи
свої класові, егоїстичні інтереси загальнонародними,
загальнонаціональними.

На розвиток ораторського мистецтва впливали також суб’єктивні фактори.
Роль особистості (оратора, політичного, державного діяча) в історії
ораторського мистецтва досить значна, як і роль особистості в історії
взагалі.

Успіх кожного оратора, його роль і авторитет у кінцевому рахунку завжди
залежать від того, у якому ступені він виражає думки, почуття, настрою,
прагнення, інтереси мас, класів, націй, окремих соціальних шарів і груп.
Наскільки він просто, чітко, послідовно, логічно і разом з тим яскраво,
образно, емоційно висловлює їх, наскільки гармонічно з’єднує силу думки
із силою почуттів, абстрактність і образність у мисленні і почуттях.

Однак народні маси, будучи вирішальною силою суспільного розвитку,
являють собою і першоджерела ораторського мистецтва. Не окремі оратори ,
а красномовна творчість мас, що тисячами струмочків харчує ораторське
мистецтво кожного народу,—творець ораторського мистецтва. Видатні
оратори досягли великих успіхів насамперед тому, що вони краще інших
сприймали силу і красу мови і слова свого народу, досягаючи найглибших
шарів його свідомості, піднімаючи над усім дріб’язковим, часткою і
підкреслюючи найбільш істотне в душі народу.

У сучасному суспільно-політичному житті, у системі освіти і виховання,
науки і культури велике місце займають засоби масової інформації,
література і мистецтво. Однак роль живого слова, усного виступу свого
значення не втратила. Як і багато років тому, гарного оратора слухають
затаївши подих.

Красномовство впливає на окремих людей, групи, колективи, на все
суспільство. Воно служить украпленню зв’язків.

Ораторське мистецтво і політичній сфері виступає важливим засобом
перебудови і прискорення, знаряддям забезпечення активності, політичної
культури мас, засобом виховання, підвищення їхньої свідомості.

Необхідність масового оволодіння прийомами красномовства у нашому
суспільстві зумовлена поглибленням демократизації, посиленням гласності
в діяльності державних і громадських організацій.

Література:

1.Поль Л. Сопер «Основы искусства речи » под ред. и Л.М.Яхнича
,Издательство»Феникс»Ростов-на Дону 1999г.

2.С.С.Гурвич,В.Ф.Погорелко ,М.А.Герман “Основы риторики ”

Киев.:”Выща школа ”1988г.

3.Г.З.Апресян “Ораторское искусство”

Издательство Московського Университета 1969г.

4.Д.Н.Александров Риторика:Учебное пособие –Москва.:Юнити ,1999г.

5.Словник-довідник з культури української мови .Гринчишин Д.,Капелюшний
А.,Сербенська О.,Терлак З.,-Львів:Фенікс,1996р.

Поль Л.Сопер «Основы искусства речи » под ред. и Л.М.Яхнича
,Издательство»Феникс»,Ростов-на Дону 1999г, 8 стр.

Г.З.Апресян “Ораторское искусство” Издательство Московського
Университета 1969г,109 стр.

Г.З.Апресян “Ораторское искусство” Издательство Московського
Университета 1969г,110стр.

Г.З.Апресян “Ораторское искусство” Издательство Московського
Университета 1969г,126стр.

С.С.Гурвич ,В.Ф.Погорелко ,М.А.Герман “Основы риторики ” ,Киев”Выща
школа ”1988,104 стр.

С.С.Гурвич ,В.Ф.Погорелко ,М.А.Герман “Основы риторики ” ,Киев”Выща
школа ”1988,108 стр.

С.С.Гурвич ,В.Ф.Погорелко ,М.А.Герман “Основы риторики ” ,Киев”Выща
школа ”1988,109 стр.

Поль Л.Сопер «Основы искусства речи » под ред. и Л.М.Яхнича
,Издательство»Феникс»,Ростов-на Дону 1999г, 150-151стр.

Похожие записи