Реферат на тему:

“Організовані і неорганізовані суперечки”

Суперечка — це процес обміну протилежними думками.

Вирішення багатьох проблем сучасності можливе тільки на шляхах
відкритого обміну думками, широкого суспільного діалогу, громадської
згоди.

Загальним для всіх значень слова спір є наявністю розбіжностей у
поглядах, відсутність єдиної думки.

В сучасній науковій, довідковій літературі слово спір служить для
позначення процесу обміну протилежними думками. Однак єдиного визначення
даного поняття немає.

Під спором розуміється всяке зіткнення думок, розбіжності в точках зору
з якого-небудь питання, предмету, боротьба, за якої кожна зі сторін
відстоює свою правоту.

Дискусією називають такий публічний спір, метою якого є з’ясування і
зіставлення різних точок зору, пошук, виявлення істинної думки,
знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусія вважається
ефективним засобом переконання, бо її учасники самі приходять до того
або іншого висновку.

Учасники дискусії, зіставляючи суперечливі судження, намагаються прийти
до єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину.

Як бачите, існують різні види суперечок. Однак єдина класифікація
суперечок на сьогоднішній день відсутня. До основних факторів, які
впливають на характер спору і його особливості, відносять: мета спору,
соціальна значимість предмету спору, кількість учасників, форма
проведення спору.

Відомо, що люди, вступаючи в спір, переслідують далеко не однакові цілі,
керуються різними мотивами. По меті розрізняють наступні види:

спір через істину;

задля переконання кого-небудь;

задля перемоги;

спір заради спору.

Організовані суперечки планують, готують, проводять під керівництвом
фахівців. Полемісти мають можливість заздалегідь познайомитися з
предметом спору, визначити свою позицію, підібрати необхідні аргументи.
Але спір може виникнути і стихійно. Таке нерідко трапляється в
навчальному процесі, на зборах і засіданнях.

Неорганізовані, стихійні суперечки менш продуктивні. У подібних
суперечках виступи учасників бувають недостатньо аргументованими, часом
наводять випадкові докази, звучать не зовсім зрілі висловлювання.

Спір заради істини набуває характеру особливої красоти, він може дати
насолоду і задоволення учасникам спору. Поширюються знання про предмет
спору, з’являється певність і можливість з’ясування істини, зміцнюється
віра у власні інтелектуальні можливості. В результаті такої розумової
боротьби людина почуває себе піднесеною і краще. Якщо потрібно
відступати, здавати позиції, відмовитися від захисту думки, то неприємне
відчуття від поразки відпадає на задній план.

Метою спору буває не дослідження, не переконання, а перемога. Причому
домагаються її з різних мотивів. Одні вважають, що відстоюють праве
діло, захищають суспільні інтереси. Вони переконані в своїй правоті і до
кінця залишаються на принципових позиціях. Іншим перемога потрібна для
самоствердження. Тому їм дуже важливий успіх в спорі, визнання своїх
інтелектуальних або ораторських здібностей. Треті просто полюбляють
перемагати. Вони бажають перемагати найефективніше.

Досить часто зустрічається і спір заради спору. Для таких спорщиків
байдуже, про що сперечатися, навіщо сперечатися. Їм важливо блиснути
красномовством. Якщо ви будете заперечувати будь-яке положення, вони
обов’язково почнуть його захищати. Таких людей можна нерідко зустріти
серед молоді.

До предмету спору відносять проблеми екології, виживання людства,
збереження миру на Землі та ін.

Нерідко потрібно відстоювати групові інтереси, наприклад, людей певної
професії, колективів окремих підприємств, установ тощо.

В спорі захищаються родинні, а також особисті інтереси.

В конкретному публічному спорі ці інтереси звичайно взаємнозв’язані і
взаємнообумовлені, тісно переплітаються.

На специфіку спору впливає кількість осіб, котрі беруть участь в
обговоренні проблемних питань. За цією ознакою можна виділити три
основні групи:

спір – монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий
внутрішній спір);

спір – діалог (сперечаються дві особи);

спір – полілог (ведеться декількома або багатьма особами).

Суперечки можуть відбуватися при слухачах і без слухачів. Присутність
слухачів, навіть якщо вони не висловлюють свого відношення до спору, діє
на супротивників. Перемога при слухачах приносить більше задоволення,
тішить, а поразка стає більш прикрою і неприємною. В суспільному житті
нерідко можна зустрітися і зі спором для слухачів. Спір ведеться не для
того, щоб з’ясувати істину, переконати одне одного, а щоб привернути
увагу до проблеми, справити на слухачів певне враження, вплинути
необхідним чином.

На процес спору накладає свій відбиток і форма ведення боротьби думок.
Суперечки можуть бути усними і письмовими. Усні суперечки, як правило,
обмеженні в часі і замкнені в просторі: вони ведуться на заняттях,
засіданнях, конференціях. Письмові форми тривалі в часі, ніж усні.

В усному спорі важливу роль грають зовнішні і психологічні моменти.
Велике значення має манера впевнено триматися, швидкість реакції, жваве
мислення, дотепність. Письмовий спір буває більш придатний для
з’ясування істини, ніж усний. Однак у нього є свої недоліки. Він інколи
тягнеться занадто довго, протягом декількох років.

Предметом спору повинен бути одразу визначений сторонами, що
полемізують. Нерідко він уточнюється в ході самої дискусії, а часом може
з’явитися і під час обговорення будь-якої проблеми. Під час розмови спір
може переходити з одного предмету на інший. Важливо, щоб спірники
кожного разу ясно уявляли собі, що саме є предмет їхніх розходжень.

Обов’язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу,
є:

пропонент;

опонент;

аудиторія.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу,
оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути
кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може
висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи
іншого питання.

Опонент — це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність
тези, яку висунув пропонент.

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у
спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере
участі в аргументативному процесі.

Аудиторія — це колективний суб’єкт суперечки. Однак вона не є пасивною
масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки
зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об’єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за
формою може бути:

дискусією;

диспутом;

полемікою;

дебатами.

Дискусія (лат. сіізсиззіо — дослідження, розгляд) — це публічна
суперечка, мета якої полягає у з’ясуванні і порівнянні різних точок
зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання.

Дискусія вважається ефективним засобом переконання, тому що її учасники
самі приходять до певного висновку.

Диспут (лат. йізриіаг — міркувати) — це публічна суперечка з приводу
наукового або суспільно важливого питання.

Спочатку словом «диспут» позначали публічний захист наукового твору,
який писали для отримання вченого ступеня.

Полеміка (грец. роїетісоз — ворожий, войовничий) — це суперечка, де є
конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв’язку
з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з
якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання
своєї точки зору і спростування протилежної.

З цього визначення випливає суттєва різниця між полемікою, з одного
боку, та дискусією і диспутом — з іншого.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки,
намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне
рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно
одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну
позицію.

Дебати (франц. йеЬаі — суперечка) — це суперечки, які виникають при
обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях
тощо.

Окрім наведеної вище, існують також інші класифікації суперечок. Так,
залежно від мети, розрізняють такі види суперечок:

суперечка заради істини;

суперечка заради переконання;

суперечка заради перемоги;

суперечка заради суперечки.

Суперечка заради істини (діалектична суперечка) у чистому вигляді
зустрічається рідко. У такій суперечці дуже старанно підбираються та
аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції
та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільне
дослідження істини. Такий спір можливий лише між компетентними,
освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Як
зазначав відомий філософ та логік СІ. Поварнін — цей вид суперечки «дає,
окрім безперечної користі, істинну насолоду і задоволення і є насправді
«розумовим бенкетом»}

Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось
положення, а й переконання іншої людини. У цьому випадку говорять про
суперечку заради переконання. Тут важливо зазначити два моменти. Людина
може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить у те, що є
предметом переконання, або ж тому, що «так треба» з огляду на певні
обставини, хоча вона сама насправді не поділяє думку, яку відстоює.

Метою суперечки також може бути не дослідження чи переконання, а
перемога. У цьому випадку говорять про суперечку заради перемоги. Мотиви
проведення такого спору можуть бути різними. Один вважає, що відстоює
справедливість, інший — захищає суспільні інтереси, третій нав’язує свою
думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як має бути,
четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть
перед сперечальниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «узяти гору»
над «супротивником» за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи.
Таку суперечку іноді називають ще еристичною суперечкою.

Досить часто зустрічається такий вид спору, як суперечка заради
суперечки. Це своєрідне «мистецтво для мистецтва», своєрідний «спорт».
Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою
метою сперечатися. Головне для них — перебувати в стані сперечання.
«Такий «спортсмен», — пише СІ. Поварнін, — чаето не розбирає, заради
чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися
про все і з будь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча думка, яку
обстоюють, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою».2

За кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань,
виділяють три види спорів:

суперечку-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий
внутрішній спір);

суперечку-діалог (сперечаються дві особи);

суперечку-полілог (спір ведеться кількома особами).

У свою чергу суперечка-полілог може бути:

масовою (усі присутні беруть участь в спорі);

груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх
учасників).

І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки

поділяють на:

усні;

письмові.

Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб.
Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі:
проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників
спору. Такі суперечки більш тривалі за часом, ніж усні.

І. Докази в суперечці

1. У всьому, що продумано, розрізняйте необхідне і корисне, неминуче і
небезпечне.

2. Не забувайте різниці між міркуваннями, які стосуються суті суперечки
і аргументацією, спрямованою на людське, моральне.

3. Бережіться так званих двогострих доказів.

4. Із попереднього правила випливає інше: умійте користуватися
двогострими міркуваннями.

5. Не доказуйте очевидного.

6. Якщо вам удалося знайти яскравий доказ або сильне заперечення, не
починайте з них і не висловлюйте їх без певної підготовки.

7. Відкиньте все посереднє і ненадійні докази.

8. Доказуючи і розвиваючи кожне окреме положення, не випускайте із виду
головної думки й інших основних положень; користуйтеся будь-яким
випадком, щоб нагадати те й інше.

9. Не упускайте нагоди викласти сильний доказ у вигляді міркування: одне
із двох, тобто дилеми.

10. Не бійтесь погоджуватися із супротивником, не чекаючи заперечення.

11. Якщо докази сильні, слід подавати їх окремо, детально розвиваючи
кожен з них; якщо вони слабкі, необхідно зібрати їх в одну жменю.

12. Намагайтеся якомога частіше підкріплювати один доказ іншим.

13. Не намагайтеся пояснювати те, чого самі не зовсім розумієте.

14. Не допускайте суперечностей у своїх доводах.

II. Спростування в суперечці

1. Не розділяйте узагальнені доводи суперечника.

2. Заперечуючи супротивнику, не висловлюйте особливої ретельності.

3. Не залишайте без заперечень сильні доводи супротивника.

4. Не доказуйте, коли можна заперечити.

5. Відповідайте фактами на слова.

6. Заперечуйте супротивнику його власними доводами.

7. Не сперечайтесь проти безсумнівних доказів і правильних думок
суперечника.

8. Не спростовуйте неймовірного.

9. Користуйтеся фактами, які визнав супротивник.

10. Якщо захисник обійшов мовчанням неспростовний доказ, звинувачу слід
лише нагадати його присяжним і указати, що його супротивник не знайшов
пояснення, яке б усунуло його.

Слід нагадати загальне правило будь-якої суперечки: щоб викривати
неправильні міркування супротивника, необхідно усувати із них другорядні
міркування, окремі положення, які складають ланку логічного ланцюга,
розташувавши їх у вигляді одного або декількох силлогізмів: помилка тоді
стане очевидною.

Використана література:

Карнегі Дейл. Як навчитися виступати перед широким загалом. – К., 2003.

Іржі Томан. Мистецтво говорити. – К., 2000.

Основи риторики / За ред. Підлипчука М.І. – К., 1998.

Еристика / За ред. Ухтомської В.С. – К., 1994.

Похожие записи