РЕФЕРАТ

На тему:

Об’єктивні перешкоди контакту оратора й аудиторії та їх урахування в
організації аудиторії

Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного
стану, як правило, ускладнюється перешкодами при встановленні
інформаційного (передавального і сприймаючого) контакту між реципієнтом
і комунікатором, тобто оратором і аудиторією.

Перешкод існує багато — і суб’єктивних, і об’єктивних.

Суб’єктивні — це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки
оратора, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику
аудиторії тощо. Тобто ці перешкоди якби задаються самим оратором, і для
того, щоб їх здолати, треба краще готуватися до виступу.

Об’єктивні — це такі, які змінити оратор не може, адже вони походять з
наших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише
враховувати і знаходити єдино можливі способи організації аудиторії.

Першою з об’єктивних психологічних перешкод є інерція оключеності. Це
такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках,
проблемах і не можуть зразу активно слухати, сприймати виступ оратора.
Це означає, що ораторові потрібно звільнити на час виступу свідомість
слухачів від тих життєвих обставин, які могли б негативно вплинути на
їхнє відношення до одержуваної інформації. Інерція включеності заважає
людині переключити увагу на оратора, породжує навіть консерватизм
поглядів, може привести і до звуження поля зору.

Друга перешкода — висока швидкість розумової діяльності. Людина думає в
4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли оратор говорить,
інтелект слухачів велику частину часу вільний і може відключатися від
промови оратора.

Третя — нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність оратора,
його голос, манера говорити, оформлення приміщення, звук дверей, що
відчиняються, шепотіння тощо.

Четверта перешкода — антипатія до чужих думок. Люди часто звикають до
своїх точок зору. їм зручніше і легше додержуватися логіки свого
міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору
оратора, а іноді це породжує репліки, вигуки й ін. реакцію незгоди.

Які знання допоможуть опанувати ці перешкоди та які існують психологічні
і педагогічні прийоми усунення перешкод у психологічній організації
аудиторії?

Перш за все, знання того, що можливість стійкого сприйняття без
розсіювання уваги не перевищує тридцяти секунд. Тому треба при
підготовці до виступу підібрати квантовий викид інформації в аудиторію,
суть якого втому, щоб через визначені часові інтервали пропонувати
слухачам нові факти, нетрафаретні висловлення, оригінальну ідею тощо.

Важливо також уміло застосовувати такі педагогічні принципи дидактики,
як наочність, систематичність, послідовність, посильність. Для
концентрації уваги слухачів необхідно опанувати такі
соціально-психологічні способи, як зараження, наслідування і навіювання
— внутрішні механізми контакту. Зараження — це несвідома, мимовільна
схильність людини до визначеного психологічного стану. Воно здійснюється
як передача особистості психічного настрою іншої особистості, що володіє
великим емоційним зарядом. При цьому емоційне співпереживання оратора й
аудиторії в процесі виступу виступає одночасно і як фон, і як основний
пусковий механізм їхнього контакту. Варто підкреслити, що емоційне
співпереживання аудиторії викликається в першу чергу самою особистістю
оратора. Його зацікавленість, переконаність, емоційний підйом неминуче
породжують відповідну емоційну реакцію слухачів, їх мимовільний інтерес
до того, що хвилює оратора. У силу цього ставлення оратора до виступу як
би стає ставленням до нього аудиторії, що і забезпечує у певній мірі
взаєморозуміння і погодженість з обох боків. У соціальній психології
сформульований закон емоційного зараження, відповідно до якого «сила
наростання накалу пристрастей», що створює психічний фон зараження,
знаходиться в прямій пропорційній залежності від величини аудиторії і
ступеня емоційного на-калу індуктора. Чим можна забезпечити зараження?
Знанням і використанням найбільш співпадаючих інтересів і настроїв
людей, емоційною яскравістю викладу, виразністю прикладів, манерою
поведінки оратора.

Складніші справи щодо механізму наслідування, що грало завжди велику
роль в історії ідей, смаків, моди, звичаїв. Наслідування — це імітація
людиною якихось зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, учинків, що
характеризуються визначеною раціональною й емоційною спрямованістю.
Тобто значення і зараження, і наслідування в тому, щоб забезпечити такий
стан аудиторії, коли підсилюється момент єдиного співпереживання
слухачів і оратора. А це допомагає кращому засвоєнню інформації.

Навіювання — це словесний вплив особистості на людей. Це такий спосіб
комунікативного впливу, що розрахований на некритичне, бездоказове
сприйняття інформації. Володіння «ефектом навіювання» припускає знання
двох основних груп умов. Перша група пов’язана з тим, кому вселяють,
друга — з тим, хто вселяє. Сприйнятливість навіювання залежить від віку,
від індивідуальних особливостей людини, її переконань, волі, емоцій і т.
ін.

«Ефект навіювання» багато в чому залежить від внутрішнього стану
особистості. Одна і та сама людина в один час може піддатися навіюванню,
а в інший — не може. Це трапляється, коли людина стомлена або переживає
розгубленість, страх. У такі хвилини треба вміти «перекрити» цей стан і
привернути до сприйняття необхідної інформації.

Переконання — логічно обґрунтоване впровадження у свідомість слухачів
певних положень. За допомогою переконань можна досягти перебудови
свідомості, мотивів діяльності, сформувати бажання, змінити спосіб життя
особистості. Як видно, саме переконання — провідний метод виховання і
навчання.

Існує ряд педагогічних прийомів переконання. Один з них — показ і
роз’яснення наслідків якого-небудь учинку. Оцінка вчинку, обґрунтування
його правомірності (або неправомірності) впливають на почуття і розум,
сприяють переосмисленню людиною своєї поведінки. Інший прийом —
порівняння дій того або іншого індивіда з поведінкою авторитетних людей,
літературних героїв тощо.

Отже, перші хвилини оратором виграні. Як забезпечити увагу аудиторії
протягом усього виступу? Для цього необхідно дотримуватися трьох
психолого-педагогічних вимог: новизни, доказовості й експресивності.

Перша вимога представляє сьогодні для оратора дуже І серйозну
психологічну і методичну проблему. Новий матеріал, природно, задовольняє
пізнавальні потреби слухачів. Але, як відомо, оратор часто не може
повідомити тим, що зібралися, щось абсолютно нове. Це пояснюється тим,
що сучасні люди одержують сьогодні великий обсяг інформації з каналів
масової комунікації. Дає про себе знати і високий культурний і освітній
рівень слухачів. Виходить, потрібно шукати інші засоби підвищення ефекту
новизни.

Одним з підходів до вирішення цієї задачі є виклад уже відомого
аудиторії під новим кутом зору. У такому випадку слухач буде обов’язково
зацікавлений, буде думати проте, чи зміг би і він сам вибудувати таку
систему викладання матеріалу, може, і зміг би, але раніше над цим не
думав. Виходить, те, що сказав оратор, для нього нове.

Іншим важливим підходом служить виявлення оратором свого ставлення до
розглянутого питання. У кожному виступі він повинен бути особистістю, що
має і висловлює свою думку з тієї або іншої проблеми. Адже не в кожному
виступі відкриєш істину. Це завжди важко і дається не кожному. Але
завжди можна і варто висловити своє ставлення до предмета. Слухач думає
так, але йому цікаво, як думає оратор. Йому важливо зіставити свою думку
з думкою оратора. Це допомагає аналізувати, уточнювати, прийти до
необхідних висновків.

Отже, новизна — не обов’язково нові дані з розглянутої проблеми, але і
нові уявлення про раніше відомі факти, події, положення, і зіставлення
того, що відомо слухачам під новим кутом зору, і прояв власного
ставлення до того, про що говорить оратор.

Доказовість — це логіка викладу й аргументація висунутих положень. Адже
задача оратора — не просто дати нову інформацію. Його обов’язок —
показати те, що він захищає, у чому переконує і переконаний. Без
ґрунтовної доказовості оратор не зуміє передати свою переконаність
слухачам. Звідси задача — допомогти слухачам опанувати наукові поняття,
логіку міркування, що представляють собою відбиття знань і досвіду.

Експресивність — це візуальний і звуковий прояв ставлення оратора до
того, про що він говорить: обурення, радість, жаль, упевненість, подив і
т.п. Цицерон стверджував, що без серцевого хвилювання і запалу мова
оратора буде непридатна. Тон, тембр голосу, характер інтонацій говорять
про певне ставлення оратора до проблем іноді більше, ніж інші прийоми
ораторського мистецтва. Інтонація може донести до 40% інформації. Міміка
і жести також впливають на сприйняття. Є. Вахтанов говорив: «Руки
доводять думку» . Емоційна яскравість виступу багато в чому забезпечує
увагу аудиторії, ефективність засвоєння. При емоційно яскравому,
експресивному виступі зростають розумова діяльність слухачів, їхнє
прагнення міркувати по ходу виступу оратора, вносити корективи у свої
знання.

Безпосередній контакт зі слухачами дозволяє використовувати у виступі
новизну, доказовість і експресивність найбільш комплексно, а значить і
оптимально. Важливо володіти тому не тільки логічністю викладу своїх
думок, вірно будувати фрази, але і правильно інтонувати слова,
користуватися модуляцією голосу, мімікою, жестами. Вони активізують
сприйняття інформації, більш поглиблену її обробку.

Перейдемо тепер до розгляду однієї з основних психологічних умов
ефективності процесу взаємодії оратора й аудиторії, до аналізу такого
виду контакту, як інтелектуальне співпереживання. Розумове сприяння
визначається включеністю обох сторін у єдину активну діяльність по
розгляду тієї або іншої проблеми і спрямовану на розв’язання певних
розумових задач. Оратор, викладаючи свою точку зору, як би привселюдно
мислить, і аудиторія, стежачи за розвитком його думки, робить ту ж
розумову роботу. У результаті такої спільної розумової діяльності,
співмислення між оратором і слухачами виникає контакт у повному змісті
цього слова.

Важливо підкреслити, що інтелектуальне співпереживання викликається
переважно усною формою мови, зрозуміло, при ясній постановці проблеми
обговорення, строгій логіці і послідовності її викладу оратором. Саме
такими особливостями — незламною логікою, ясністю і гостротою постановки
питання, значимістю і важливістю предмета обговорення — відрізнялися
виступи видатних ораторів минулого і сьогодення. 1 це завжди приводило
до встановлення найтіснішого контакту між оратором і аудиторією. Деяких
ораторів аудиторія могла слухати впродовж багатьох годин.

Зовнішнім проявом наявності або відсутності контакту між оратором і
слухачами с їх поведінка під час виступу. Так, увага слухачів, погляди і
жести схвалення, робоча, регульована самим оратором тиша в залі,
напружене мовчання аудиторії під час пауз оратора й інших показників
свідчи. ь, що слухачі включені в загальну з оратором активну розумову
діяльність. Якщо ораторові вдається установити контакт з аудиторією, він
говорить природно, у звичній для себе манері. У цьому випадку в мові
почувається впевненість, бажання вести довірчу бесіду. Він часто
користується прямими звертаннями до слухачів (товариші, панове),
питаннями-звертаннями (Чи ясно?), риторичними питаннями. Його вільна
манера триматися, міміка, жести, прагнення зменшити дистанцію, як би
наблизитися до слухачів, свідчить, що він сам одержує задоволення від
спілкування з аудиторією.

Розглядаючи контакт як умову і результат успішного виступу оратора,
варто зупинитися на передумовах його спільної з аудиторією мисленнєвою
діяльністю, що є основним психологічним механізмом цього контакту. В
якості такої передумови й у той же час показником розумової активності
слухачів виступають їхня увага й інтерес до виступу оратора.

Відомі три види уваги: мимовільна, довільна і післядовільна.

Мимовільна увага — це спрямованість свідомості людини на об’єкт без
будь-якого вольового зусилля, поза метою, тобто мимоволі. Така увага
викликається несподіваним, яскравим, що контрастує, цікавим подразником,
або тим, що відповідає визначеному станові людини. Цікавий, інтригуючий
незвичайний початок виступу оратора, як правило, викликає мимовільну
увагу аудиторії.

Але цей вид уваги нестійкий — будь-який інший більш сильний або цікавий
подразник (жарт сусіда, яскрава деталь обстановки і ін.) може привести
слухача до переключення, відвернути слухача від його виступу.

Більш стійким видом уваги є увага довільна. Вона виникає в результаті
зосередженості, вольового зусилля спрямованого на досягнення заздалегідь
поставленої людиною мети. Як правило, такий вид уваги характеризує
початок, на перший погляд, нецікавого виступу, тобто момент, коли
аудиторія уважна, тому що знає, що їй потрібно ввійти в роботу. Під час
виступу оратор часто апелює саме до довільної уваги слухачів, говорячи:
«Товариші, послухайте, зверніть увагу, постарайтеся запам’ятати і т.д.».
Ставлячи перед слухачами визначену мету, оратор припускає і їх певне
вольове зусилля, що вони повинні зробити для її реалізації. При
довільній увазі у слухача формуються приватні цілі слухання, виникає
інтерес до сприйняття інформації. У цьому випадку довільна увага
переходить в інший специфічний вид уваги — післядовільний. При такій
увазі слухач, затаївши подих, стежить за думкою оратора. Він цілком
захоплений нею.

Природно, що всі зусилля оратора повинні бути спрямовані на формування
саме цього виду уваги. Щоб його викликати, необхідно дотримуватися
основного психологічного правила: важливо, насамперед, створити умови
для активної розумової діяльності слухачів в аудиторії.

Велике значення для оратора має також урахування особливостей,
властивостей уваги, що виявляються як у його власній діяльності, так і в
поведінці аудиторії. До основних з них відносяться стійкість, розподіл,
переключення й обсяг.

Стійкість уваги визначається часом зосередження свідомості на
якому-небудь об’єкті. Експериментально доведено, що якщо на одному
одиничному об’єкті увага утримується не більш 1,5-2,5 сек (відбувається
його коливання), то на діяльності в цілому (на її предметі, меті,
способах і засобах досягнення мети) увага дорослої людини може
утримуватися досить довго — до 40-45 хв. Таким чином, стійкість уваги
аудиторії обумовлюється характером і структурою самої діяльності
оратора, значимістю теми виступу, правильністю її мовної побудови,
чіткістю логічної побудови. Інакше кажучи, стійкість уваги залежить від
того, наскільки органічно всі ці елементи утворюють єдине ціле, один
глобальний об’єкт уваги аудиторії — смислове значення виступу.

Важливо при цьому знати, як розподіляється увага аудиторії впродовж
виступу оратора. Усвідомити такий розподіл допоможе схема «Фази стану
уваги аудиторії впродовж виступу оратора» (рис. 1).

It ні

90

80

70

60

50

40

ЗО

20 10

О

D

А В

А — В (до 5 хв.) — фаза адаптації:

В — С (до 45 хв.) — фаза оптимальної активності;

С — D (до 15 хв.) — фаза втомлення;

D — Е (решта часу) фаза дуже вираженого стомлення.

Рис. 1. Емоційно-психологічне сприйняття.

Розподіл уваги означає одночасну спрямованість свідомості на кілька
різнорідних об’єктів (або дій), об’єднаних однією діяльністю. Ця
властивість уваги професійно значима для оратора. Так, він одночасно
пам’ятає про зміст виступу, стежить за часом, за поведінкою слухачів, за
їхньою реакцією і т.д. Порівнюючи діяльність оратора і диригента, герой
оповідання А.П. Чехова «Нудна історія» говорив: «Хороший диригент,
передаючи думку композитора, робить відразу двадцять справ: читає
партитуру, махає паличкою, стежить за співакам, робить рух то убік
барабана, валторни та ін. Те ж саме і я, коли виступаю».

Необхідно відзначити, що увага оратора зосереджується в основному на
змістовній стороні діяльності, наприклад, на смислі власного
висловлення, на ознаках, що свідчать про розуміння або нерозуміння
виступу слухачами. І hi форму висловлення він звертає увагу лише тоді,
коли свідомо вибирає той або інший засіб для кращої передачі думки.
Форма привертає до себе увагу й у тому випадку, якщо вона сама є
подразником, як, наприклад, поведінка, вигуки окремого слухача.

Переключення уваги — це зміна спрямованості свідомості з одного об’єкта
на інший. Воно вимагає певного часу, причому, різного для різних людей.
Оратор, що вдається до демонстрації репродукцій, схем, використання
діапозитивів, або переходить від одного стилю і жанру до іншого, від
теоретичних положень до життєвих епізодів, повинен враховувати цю
особливість слухачів. Наприклад, при переході від однієї думки до іншої
доцільно використовувати вставні сполучні фрази, типу: «Як ми вже
переконалися…», при демонстрації засобів наочності — робити паузи і
т.д.

Обсяг уваги визначається кількістю однорідних предметів, що може
одночасно утримувати людина при зоровому чи слуховому сприйнятті.
Установлено, що обсяг уваги не перевищує п’яти — семи об’єктів. Увага
спрямовується насамперед на зміст, припускає активну розумову діяльність
людини, що формує потребу в такій діяльності, пізнавальний і практичний
інтерес до неї. А інтерес — це емоційний прояв пізнавальних потреб
людини. Це той стимул , що по більшій частині і приводить їх до зали
послухати оратора. Інтерес може з’явитися й у ході самого виступу, тоді
ним обумовлюється внутрішній механізм післядовільної уваги в загальній
діяльності оратора і слухачів — в діяльності спілкування.

Таким чином, увага й інтерес тісно пов’язані між собою і разом
визначають активну розумову діяльність слухача.

Для поглиблення дидактичного аспекту, тобто повної і точної передачі
змісту, забезпечення його засвоєння слухачами ораторові варто згадати
принципи пізнавальної діяльності, що ввійшли в золотий фонд педагогіки,
такі, як: принцип наочності, свідомості, активності, принцип доступності
і посильності, систематичності і послідовності, зв’язку теорії з
практикою, принцип науковості, міцності засвоєння. Треба зупинитися
більш докладно на питанні щодо проблемності навчання. Сутність його
зводиться до використання особливих засобів для підвищення пізнавальної
активності, стимулювання самостійного пошуку відповіді слухачами.
Досягається це їх залученням до розв’язання пізнавальних задач, ядром
яких служить так звана проблемна ситуація. Виникає вона з протиріччя між
задачею і незнанням слухачами шляхів її вирішення. Проблемності
виступові можна додати, якщо показувати, як з’явилася та або інша задача
в науці і на практиці; які існують точки зору поданому питанню; у чому і
де маються розбіжності між різними, протилежними положеннями в науці;
які видимі протиріччя і невідповідності спостерігаються в ході розвитку
визначеного явища і яке пояснення можна їм дати? При цьому може бути і
пряме запрошення слухачів знайти своє пояснення рішення, що
відрізняється від пропонованих.

Правда, слід зазначити, що перебудова для проблемного викладу — справа
важка. Але витрати праці виправдуються, тому що такий виступ збуджує
думку, допомагає встановленню контакту оратора й аудиторії.

Література

Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей.
– К., 2000.

Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

“Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст.
168-192, всього 310 ст.

С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа»,
1999 р.;

М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції»,
Москва, «Художня література», 1985 р.;

«Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

Історія красномовства. – к., 2000.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.

Похожие записи