Реферат

на тему:

Фражаючі факти з життя ораторів

ПЛАН

Вступ

1. Демосфен – вершина ораторського мистецтва

Стародавньої Греції

2. Цицерон – найвизначніша постать римського красномовства

3. Аристотель – видатний теоретик і практик ораторського мистецтва

Використана література

Вступ

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на
успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Стародавньому
Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його
батьківщиною є Стародавня Греція та Рим, де публічне слово мало
надзвичайно велике суспільне значення.

Особливо цікавим є життє найяскравіших представників ораторського
мистецтва античності. Серед них слід згадати Демосфена, життя якого є
суцільним вражаючим фактом, також Ціцерона та Аристотеля.

Демосфен – вершина ораторського мистецтва

Стародавньої Греції

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо
відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним
матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися
динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була
характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його
успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так
характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати
і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або
блискавицею».

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він
намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за вірність
переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена,
зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а
результатом тривалої, скурпульозної праці, покладеної на віднайдення
теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю,
шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його
недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він
спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й
чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям,
емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця.

Афінський державний діяч і великий оратор стародавності Демосфен усе
своє життя присвятив батьківщині і вмер у боротьбі за її волю. Він
народився в Афінах у 384 р. до н.е. Батько його (якого кликали також
Демосфеном) був заможною людиною, мав збройову майстерню.

Коли хлопчику було сім років, умер батько, залишивши в спадщину
майбутньому оратору і його п’ятилітній сестрі великий стан.

Виховання дитини було доручено матері й опікунам; опікуни (його дядька
по матері), однак, виявилися людьми несумлінними. Вони не платили платні
вчителям, не піклувалися про утворення дітей і вихованні. Хлопчик ріс
слабким, фізично недорозвиненим.

Коли Демосфен досяг повноліття, опікуни віддали йому лише будинок з
рабами, а велику частину грошей і майна привласнили собі. Молода людина
намагалася спочатку умовити опікунів добровільно повернути спадщину, але
ті відмовилися. Тоді він вирішив судом домагатися повернення викрадених
грошей. Щоб успішно вести справу в суді, потрібно було ґрунтовне
знайомство з афінськими законами, а саме головне — уміння гарно і
переконливо говорити.

У той час при демократичному ладі в Афінах майже кожному громадянину
приходилося виступати в суді й у народних зборах. Видатні оратори
користувалися загальною повагою: їх вибирали на почесні посади в державі
і відправляли послами в чужі країни. В Афінах з’явилося багато людей,
які навчали красномовству: як перемагати в суперечках, як зробити слабке
доведення більш сильним.

Найвидатнішими вчителями красномовства тоді були Ісократ і Ісей. Ісократ
мав вдома школу красномовства, але Демосфен не міг відвідувати заняття,
тому що плата за навчання була занадто високою. Тоді він звернувся до
Ісея, у той час кращому адвокату по справах про спадщини.

Чотири роки молода людина ретельна навчилася в Ісея і заплатила йому за
навчання велику суму грошей. За цей час він добре познайомився з
добутками усіх видатних письменників; особливо уважно вивчав він твору
знаменитого історика Фукідіда і філософа Платона. «Історію» Фукідіда
майбутній оратор знав майже напам’ять, тому що переписав її власноручно
вісьм разів.

Закінчивши навчання, Демосфен почав позивати з опікунами. Суд тягся
цілих п’ять років. Опікуни всіляко намагалися уникнути відповідальності;
так, вони знищили навіть самий заповіт батька Демосфена й інші важливі
документи. Зрештою опікуни були засуджені, однак молодій людині не
удалося цілком повернути своєї спадщини.

Важка багаторічна боротьба з опікунами загартувала характер майбутнього
оратора, розвила в ньому завзятість і наполегливість.

Виступати перед народом Демосфен мріяв ще хлопчиком. Якось раз ще в
ранній юності Демосфен упросив свого вихователя взяти його на засідання
суду послухати мова знаменитого оратора. Хлопчик бачив, як юрба народу
проводжала оплесками оратора, і дивувався силі красномовства, що скорила
усіх. З тих пір він кинув всі інші заняття й ігри зі своїми однолітками
і став посилено вправлятися в красномовстві. Він твердо вирішив
зробитися оратором.

Але, перш ніж виступати перед народом, Демосфену довелося, за прикладом
свого вчителя, писати судові мови для інших. Таке заняття оплачувалося в
Афінах досить добре, і молодій людині удалося не тільки прокормити свою
матір і сестру, але і зробити деякі заощадження.

Однак складання мов не могло задовольнити Демосфена: він був полум’яним
патріотом і мріяв присвятити свої сили суспільної діяльності.

Перший виступ молодого оратора перед народом скінчився сумно: шум, сміх
і шушукання юрби не дали йому закінчити мови. Ця невдача була зовсім
природна, тому що Демосфен мав дуже слабкий голос, говорив невиразно,
злегка заїкався, гаркавив (не вимовляв звуку «р»), у нього була дурна
звичка затягати плечем, і, крім того, він зовсім не вмів триматися перед
публікою.

Друга його спроба виступити з мовою перед народними зборами також
виявилася невдалою. Упавши духом, закривши обличчя, поспішав він додому
і спочатку навіть не помітив, що слідом за ним йшов один із друзів,
відомий афінський актор. Вони пішли разом. Демосфен почав гірко
скаржитися другу на свої невдачі і говорив, що народ не цінує і не
розуміє глибокого змісту його мов. «Усе це так, — відповідав актор, —
але я спробую допомогти твоєму горю. Прочитай мені який-небудь уривок із
Софокла чи Еврипіда». Демосфен прочитав. Коли він закінчив, актор
повторив тією же саме, але з такою виразністю, що Демосфену показалося,
начебто він чує зовсім інші вірші. Він зрозумів тепер, як багато краси
додає мови виразність, який йому не вистачало, і з подвоєною ретельністю
прийнявся за роботу.

Отже, Демосфен вирішив будь-що-будь виправити всі недоліки своєї мови.
Щоб ніхто йому не заважав, він усамітнився; оббрив потім собі півголови,
щоб не виходити з будинку, поки волосся не відросте. У день по декілька
годин підряд він займався вправами, щоб виправити неясність вимови. Він
набирав у рот камінчики і намагався говорити голосно і ясно; щоб
навчитися вимовляти звук «р», він брав щеня, слухав його гарчання і
повторював звуки. Він привчив себе голосно вимовляти вірші, коли
піднімався на гору чи гуляв по березі моря, причому намагався заглушити
своїм голосом шум хвиль. Іноді молода людина не виходила по два, по три
місяці, поки, нарешті, зовсім не опанував голосом і жестами.

Після довгих і завзятих зусиль Демосфен досяг своєї мети і став видатним
оратором. Однак він ніколи не говорив без підготовки, але завжди вивчав
напам’ять заздалегідь написану мову; по ночах при світлі лампи він
старанно готувався до виступу, ретельно обмірковуючи кожне слово. Усе це
дало згодом привід супротивникам великого оратора дорікати його у
відсутності натхнення і природних здібностей. Якось раз один з недругів
навіть кинув йому докір: «Твої мови пахнуть олією», тобто «Ти сидиш над
ними цілими ночами при світлі масляного світильника».

Але навіть вороги, нарешті, змушені були визнати силу і майстерність
його красномовства. У його мовах незвичайна простота вираження
з’єднувалася з найбільшою силою почуття і думки, ясністю і
переконливістю. Демосфен завжди строго тримався предмета своєї мови, не
любив порожньої балаканини; він те говорив спокійно, діючи на розум
слухачів, то скоряв їхньою силою почуття, передаючи їм свою гарячу віру
в правоту справи, що захищається.

Коли Демосфену виповнилося 30 років, він почав брати участь у державних
справах і всій силі свого ораторського дарування звернув проти самого
небезпечного ворога всіх греків — македонського царя Пилипа. Беззавітна
любов до батьківщини надихала великого оратора на боротьбу проти
македонян і їхніх посібників в Афінах і у всій Греції.

2. Цицерон – найвизначніша постать

римського красномовства

Історія римського красномовства зберегла чимало імен ,але серед них
лише деякі належать видатним промовцям. Одним з таких був Марк Туллій
Цицерон.

М.Туллій Цицерон народився 3 січня 106 р до н.е у місті Арпінум, у сім’ї
римського вершника Марка. У життя вийшов як “нова людина”. Він добре
усвідомлював потребу глибокої і всебічної освіти. Майбутній промовець
вивчав багато різних наук. Отримав блискучу філософську, літературну та
ораторську освіту у Римі і Греції.

Перший успіх принесла йому участь у 70 р до н.е. в процесі проти
Вереса. Першу політичну промову проголосив у підтримку Г.Помпея. З
перемогою Цезаря залишив політику. Лише після його вбивства вступив у
політичну боротьбу.

Ораторський ідеал – свідоме володіння усіма засобами, які повинні
зацікавити і переконати слухача. Ораторський талант, на думку Цицерона –
це велика рухливість розуму і фантазії, які здатні швидко знаходити
матеріали, складати промову пишно, прикрашати її, міцно і надовго
запам’ятовувати. Ораторська практика Цицерона є втіленням у життя його
стилістичних концепцій, які зумовили створення великим промовцем свого
неповторного стилю. На промовах, що збереглися, легко помітити еволюцію
способу словесного викладу та манери виголошення оратором промов.

Цицерон увібрав у себе все найкраще з науки і культури двох античних
суспільств. Він вважав, що професія оратора надто важка, бо вона
набувається за допомогою багатьох наук і великих зусиль.

Композиції промов Цицерона, його характеристики персонажів, історичних
подій є переконливим доказом його обдаровання. Гнучкості його розуму,
польоту його творчої і художньої фантазії. Кожна промова оратора –
струнка логічна будова, прикрашена вишуканими стилістичними засобами, де
зміст і форма творить гармонію, становлять єдину художню цілісність
всебічних та глибоких знань, розмаїття почуттів і досконалості викладу.
Кожна його промова – це художній твір.

Виконавська майстерність Цицерона була бездоганною. Кожен жест промовця,
його міміка, порухи очей, модуляція голосу виникли під впливом
відповідного змісту виголошуваної промови, творили чудову гармонію,
захоплюючи слухачів.

Багато в чому успіх виголошення визначав голос, про який промовцеві
треба було завжди турбуватися. Він мав сильний і красивий голос, добре
поставлений, здатний виражати найрізноманітніші почуття. Коли Цицерон
звертав свої слова. Сповнені гніву проти Катіліни, голос був різким,
рвучким. Звучав з великою силою, бо ця промова містить гнівні і бурхливі
інтонації.

Іншим голосом, тоном оратор розповідає про благодійний вчинок Цецілії,
яка гостинно прийняла до свого дому Секста Росція у важку хвилину його
життя.

Все це можна передати лише за допомогою сили і модуляційної гнучкості
голосу.

Природа щедро обдарувала оратора дотепом і надзвичайною здібністю
вводити у текст промов різні види смішного. Він досить широко висвітлив
теорію смішного у трактаті “Про оратора”. Все це він вправно застосував
цю гостру зброю проти супротивників.

Ораторській прозі Цицерона притаманна стилістична досконалість і
точність вислову.

Якщо оратору доручають важкі та складні судові справи, промовець повинен
старанно та глибоко вивчати їх, якщо вирішив ними зайнятися. Глибоке
вивчання справи дає можливість ораторові визначити суть суперечки, ії
причину. Головною метою промови було переконати слухачів. Для цього,
свідчить Цицерон, повинні опиратися на три речі:

треба довести, що правдою є те, що ми захищаємо;

нам потрібно зробити спільниками тих, хто спочатку до нас не
прислухався;

скерувати їх почуття туди , куди вимагає справа.

Цицерон визначає два джерела доказів:

першим джерелом вважалися документи ,що пов’язані з самою справою. Це
могли бути акти, договори, угоди.

другим джерелом – була особа оратора.

Промова, твердить Цицерон, якою оратор намагається зворушити слухачів,
мусить хвилювати його більше, ніж будь-кого з присутніх.

Кожен крок промовця повинен бути обережним, обміркованим, щоб не
викликати у людей злоби. Оратор повинен спрямовувати ненависть і гнів
на противника і відвертати їх від себе та підсудного, так само слід
використовувати й почуття надії, радості та досади.

Цицерон твердив, що корисно збуджувати сміх, бо веселість примножує
прихильність слухачів. Найчастіше оратор використовує сміх тоді коли
зазнає нападу противника.

Промовцю для виголошення дорадчих промов треба мати розум, шану
громадян, красномовність. Перед сенатськими заседателями оратор викладає
свої міркування стисло, незаймаючи великої кількості часу. Промови мали
бути сповнені сили, вагомості та різноманітності викладу.

Коли оратор, каже Цицерон, щось радить народові у державних справах, то
сам мусить добре вивчати державний лад. Щоб впливати на народ, треба
також знати його звичаї, людей.

Головною ареною ораторської праці промовця були народні збори. І тут,
на трибуні, зростала, вдосконалювалась ораторська майстерність кожного
оратора.

У промовах перед народом, твердив Цицерон, потрібно уникати слів які
можуть образити його, викликати загальне обурення.

Мова ораторів мусить бути ясною. Оратор повинен володіти чистою
літературною мовою, а слова не повинні містити у собі двозначності.
Промова має бути поважною, приємною, вченою, вічливою, елегантною,
відбивати необхідну кількість почуттів, страждань.

У промовах Цицерон радить уникати простих і засторілих слів, а натомість
вживати слова вишукані та ясні. Інколи оратор використовує побіжний
огляд, стисле пояснення основних питань. Оратор використовує гіперболу,
вагання, поправку до сказанного, гнів, прохання та інші стилістичні
засоби.

Цицерон зупиняється на образі досконалого оратора. Такий оратор володіє
всіма трьома стилями – низьким, поміркованим і високим.

Найуживанішими засобами красномовства Цицерон вважав етос і патос.

Етос використовує для змалювання характерів, звичаїв, способів життя,
патос – для збудження слухачів.

Виконавська майстерність зворушує всіх, бо людські почуття збуджуються
однаковими чинниками.

Цицерон був неперевершеним промовцем і геніальним письменником. Він
зосередив і висвітлив власний досвід ораторської і літературної
діяльності, адже всі теоретичні та практичні вимоги, що висувалисья
перед досконалими ораторами, він висував і перед собою. Після себе він
залишив 58 промов, 19 трактатів з риторики, політики (“О законах”,
“Тускуланські бесіди”, “Про оратора”, “Брут”). Більше 800 листів,
документів, які стали відомостями о єпосі громадянської війни.

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів:
«Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». Пізніше
видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риторики
на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних
настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб
показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні
ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він
вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію,
юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем,
розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й
плакати, може володарювати над й душею. Для ораторів Риму характерні
оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не
вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову
карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї
виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини
людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п’ятдесяти семи
збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів.
Стародавній Рим зі своїми майстрами ораторського мистецтва зайняв
визначне місце у світовій культурі та захоплює наших сучасників і
сьогодні.

3. Аристотель – видатний теоретик і практик

ораторського мистецтва

Аристотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у
філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він
вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

• діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного
використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали
своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами
Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на
суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках,
наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок,
неповнолітніх тощо.

Використана література

Історія стародавнього світу. – к., 1989.

Історія красномовства. – к., 2000.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999

Похожие записи