Реферат
на тему:
Агітаційна промова – як політичне красномовство
Політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї
чи іншої партії (політичної сили) чи роз’яснює якусь суспільно-політичну
ситуацію. Політичне красномовство як один Із засобів боротьби за владу
чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи,
коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а
й силою переконання.
Характерно, що навіть у первісних, дикунських суспільствах політичне
красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним
малюнком майже не відрізнялося від сучасного:
“Під час загального зібрання воїнів, коли спіє кукурудза, відбуваються
живі суперечки. Королю вільно задають будь-які запитання, на які він
мусить відповісти, причому так, аби ці відповіді задовольнили народ. У
цей час я бачив, як прості воїни вибігали зі своїх рядів, перетворюючись
на натхненних ораторів, вони були вкрай збуджені, вони не тільки
обмінювалися палаючими поглядами з королем Пандою, а й клеймили його на
очах у всіх; вони засуджували його дії, обвинувачували його в підлості
та малодушші, вимагали від нього пояснень, спростовували його
контраргументи, розбирали по кісточках його відповіді і викривали їхню
брехливість; нарешті, вони гордовито погрожували королеві і закінчували
виступ жестом презирства. Також я бачив, як після таких дискусій
прибічники короля та прибічники опозиції кидалися одне на одного. Я
бачив, як на голос деспота вже ніхто більше не звертав уваги, і ось-ось
мала б вибухнути революція, і ось-ось мав би виступити якийсь амбіційний
чоловік, аби використати обурення противників короля. Але що не в
меншому ступені мене здивувало, то це порядок, який встановлювався по
закінченні такого роду народного трибуналу”.
Коли стадію дикунства змінила стадія варварства, роль красномовства ще
більш зросла. Так, у дохристиянській Ірландії в перші століття нашої ери
вже існувало розвинене публічне красномовство на тінгу — приблизному
аналогу слов’янського віча. Про це свідчать записи, зроблені першими
християнськими місіонерами:
“Стали улади тримати раду після смерті Конхобара, аби вирішити, кому
передати королівську владу… І сказав так Генан Груасдол, син Кагбада:
— Знаю тепер я, хто повинен стати королем в Ірландії — то Кормак Конд
Лонгас, син Конхобара, найшляхетніший муж, не обділений нічим: видом
дивним і хоробрістю, даром честі й справедливості. Йому перед смертю
звелів Конхобар передати владу, оскільки він був найстаршим з його синів
і вихованець Фергуса, сина Ройгового, що ні разу не розорював наших
країв, якщо випадало йому бути з Кормаком… Погодилися улади з такими
словами Генана”.
За свідченнями давньогрецьких істориків, подібні промови виголошували і
скіфи. А літопис Нестора фіксує (через фольклорний переказ) промови
давніх руських князів, однією з найяскравіших серед яких є промова князя
Святослава, оточеного чужим військом, до своєї бойової дружини:
“… уже намъ нБкамо ся дБти, волею и неволею стати противу; да не
посрамимъ землБ рускгБ, но ляжемъ костьми ту, мертвыи Бо срама не имамъ,
аще ли побБгнемъ, срамъ имамъ»; ни имамь убБжати, но станемъ крБпко, азъ
же предъ вами поиду: аще моя глава ляжете, то иромыслите собою”.
На основі подібних прикладів деякі дослідники виділяють як окремий вид
військове красномовство (виступи воєначальників і вождів перед своїми
арміями). Проте, мабуть, варто розглядати його як жанр політичного
красномовства.
Справжньою колискою політичної культури та батьківщиною політичного
красномовства стала антична Греція. Саме слово “політика” походить від
грецького поліс, — місто {“багато людей”). На відміну від громіздких
монархій Давнього Сходу, у грецьких містах-державах було створено багато
різноманітних політичних моделей: тиранію, олігархію, демократію тощо.
Саме в Греції визначилося, що політична активність зростає зі зростанням
ролі особистості. З відокремленням індивідуальності від полісного
колективу, змаганнями особистостей за вплив у житті громади зростає й
політична активність, створюються політичні партії тощо.
Політичне красномовство формується на ґрунті так званої епідектичної
(урочистої) риторики, але без пишнот і панегірично-урочистого тону.
Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним і
політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної
урочистості й водночас гостроактуальним політичним оратором. Після
македонського завоювання змагання політичних сил згасають, що веде до
швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти
тут значного розвитку: словом оратора на а горі (місце публічного
зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих
політичних започаткувань, долі цілих країв і народів.
Цікаво, що поруч з політичними промовами в невимушеній прозаїчній формі
в Афінах розвилася й політична поезія (наприклад, елегії законодавця
Солона, який наприкінці VI ст. до н. є. закликав до війни за о. Саламін,
до миру між аристократією та демосом тощо).
Наслідуючи греків, охоче беруться за перо й римські державні діячі,
пишучи памфлети та політичні мемуари, автобіографії, послання або
історію. Саме в цей період починається публікація промов видатних
риторів, що спричинило виникнення літератури нового типу — публіцистики.
Подібна картина спостерігалася всюди, де розвиток суспільства йшов у
напрямку розкріпачення особистості. Так, протягом усього Нового часу в
Європі розгортається ренесансний процес, що стимулює зростання
політичної активності суспільства. Піонером тут виступає Західна Європа,
досвід якої широко засвоюється в усьому світі. Подолання тоталітарних
режимів і пережитків середньовічної німоти суспільства стимулюють
політичну активність і, звичайно, розвиток політичного красномовства.
Політичне красномовство, як правило, пов’язане із соціальним
розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які
виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є
ангажованим (“завербованим”). Він може вкладати у свою промову яскраве
особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема
залишається значною у громадському відношенні, надособистісною. Це
визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де
існує та змагається за владу понад 100 політичних партій, ідейний спектр
політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність і
багатобарвність духовного життя українського громадянина.
Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни
позицій, використання політичної програми в особистих Інтересах, а часом
і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує
оманливо легкі рішення, аби піднестися до політичного поста. Проте
відповідальність політичного оратора набагато більша, ніж, скажімо,
відповідальність університетського професора, якщо взяти до уваги
масштаб резонансу його промови. Адже політичний оратор мобілізує до
діяльності, до активності тисячі людей, і його слово дуже легко стає
дією. Політична культура виховується століттями, вміння вести політичну
боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента, не
з’являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в
Україні переконливо свідчить про те, що оратор-політик має терміново
навчатися основ елоквенції, починаючи принаймні зі знання державної
мови.
Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні
промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між
собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором
змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазвичай на
партійному з’їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї
партії. А політичну інформацію можна почути в підвідомчих цій партії
осередках освіти, дитячих закладах (типу скаутських чи піонерських),
розрахована вона на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи
бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудитоірію на
виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана
телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).
Політична промова диференціюється за сферою функціонування на
парламентську, мітингову та воєнну, У моменти суспільного неспокою,
революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають
мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає
цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається
швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що
підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах
воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні
випадки, в яких слово було рівноцінне зброї.
Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого
тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо,
телебаченням.
Використана література
1)Хретоматия по древней русской литературе. – М., 1973. – С 16.
2)Глакмен М. Ритуалы восстания в Юго-восточной Африке // Культурология.
2000-4. Дайджест. — М., 2000. — С. 69.
3)Предания и мифы Средневековой Ирландии. — М., 1991. — С. 130—131.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
