КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з риторики 1. Риторика – наука про ораторське мистецтво

Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко
розраховувати на успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в
Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але
справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало
надзвичайно велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах,
судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон,
Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні ритори — ще за життя
були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників народу». Цицерон у
своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про
формування нової людини — людини-патріота, громадянина, який живе
ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо
відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним
матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися
динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була
характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його
успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так
характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати
і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або
блискавицею» ‘.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був
Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40
років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон
відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим,
безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської
промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми
знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху
оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності.
Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія
Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) — у рік своєї смерті (прожив
63 роки).

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В
деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний
прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї
виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаемншгі вигини
людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п’ятдесяти семи
збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів’.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку
Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним,
чесним ы високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових
ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у
філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він
вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

• діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного
використання недостовірних доказів.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали,
очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як
слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і
які докази слід підбирати. Комедія Арі-стофана «Жаби», де інсценовано
суперечку Есхіла й Евріпіда, а також деякі фрагменти промов софістів,
ораторів Горгія, Їсократа дають уявлення про посібники для риторів.

Красномовство. Види красномовства

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також
обставин публічний виступ поділяється на різні жанри (види).

Промова — це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та
впліву на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту,
емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб може і нині
бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор
повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під
час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної
події, ювілею тощо.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується
суспільно значущої проблнми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий,
емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів.
Завдання оператора- виявитм нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши
присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.

Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю
оратора, його вміння доречно використовувативесь арсенал вербальних і
невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно
від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена
мітингова промова, як свідчить історія- дієвий чинник впливу на
свідомість слкхачів.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови
мітингової. Торкаючісь актуальних суспільно-політичних проблнм, активно
впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної
діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську
позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як
правило, роз’яснюють чи з’ясовуютьпевні питання, пропагують певні думки,
переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи
втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування,
полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від
мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно
виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей
виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише
в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова Присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням
скреиої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та
діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок
діяльності- до ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку
найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання
подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну
одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й
імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на
своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його
життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри
невимушеність і дотепність її викладу, повінні морально та етично
виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні
слухачів.

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових,
науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного
викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний
характер.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної
наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути
огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не
розв’язаних питаннях і проблемах.

Настановча-вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань
певної дисціпліни, познацомити з її предметом, зацікавити слухачів
подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони
мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета,
наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми,
активізувати думку.

Лекції зі спеціального курсу зазвичай призначені певній вузікій галузі
науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у
науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як
проблемні в порівнянні з навчально- програмовими.

Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності
викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру- вступ,
основна частина, висновки.

Вступ – своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності
в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною
мірою інтригубчим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід
докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

В основній частині повинно буми викладено, послідовно і логічно розкрито
стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових
зв’язків кожної смислово-самостійної частини.

Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати
основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде
у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних
дій.

Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою виступу.
Відповіді його мусять бути коректними, виваженими й лаконічними.

Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною рнакцією на
щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець
може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не
відходячи від тематики порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

— виклад суті певного питання;

— акцентування на основному;

— висловлення свого ставлення й оцінки;

— підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );

— підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи
президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб
одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних
роздумів і висновків.

3. Захисна промова

Виконуючи покладену законом функцію захисту, адвокат, як і прокурор,
повинен домагатися того, щоб у результаті дослідження доказів у суді
була встановлена істина. Стаття 266 КПК України передбачає, що беручи
участь у судовому розгляді кримінальної справи, захисник сприяє
підсудному в здійсненні його прав і в захисті законних інтересів.

Захисник висловлює свою думку про значення перевірених доказів у справі,
про наявність обставин, які виправдовують підсудного чи пом’якшують його
відповідальність, а також свої міркування з приводу застосування
кримінального закону та міри покарання. На відміну від прокурора,
відмова захисника в судовому засіданні від захисту підсудного не
допускається. Захисник не заміняє підсудного, а діє поряд з ним.
Водночас він є самостійним учасником кримінального процесу, і як
правило, не залежить від підсудного у визначенні тактики захисту, своєї
позиції у справі. Навіть якщо підзахисний визнає себе винним, захисник
вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед судом його
невинність або меншу винність.

Коли ж підсудний заперечує свою вину, а захисник переконаний у його
винності, то розбіжність позицій підзахисного і захисника в даному
питанні недопустима. У цьому випадку захисник не має права діяти за
своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стає своєрідним
обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого
підзахисного. Така позиція захисника, якщо вона призведе до погіршення
становища підзахисного, не може бути встановлена. Заповідь лікарів «не
зашкодь» повністю діє і тут. Захисник повинен побудувати захист,
визначити його засоби, грунтуючись на показаннях підзахисного, в яких
він заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі.

Таким чином, захисну промову можна охарактеризувати так. Захисна промова
— це промова в судових дебатах, в якій з точки зору захисту підсудного
дається аналіз доказів, викладаються міркування по суті обвинувачення,
кваліфікації злочину, пропозиції про міру покарання, інші питання, які
мають значення для правильного вирішення справи.

Зміст захисної промови визначається темою виступу, матеріалами
кримінальної справи, позицією, яку зайняв захисник у конкретній справі.
Як правило, зміст складається із двох основних елементів — фактів і
оціночних міркувань.

Оскільки адвокат проголошує свою промову після прокурора, він повинен
внести щось нове у висвітленні фактів, по-новому дослідити докази,
розкрити характеристику підсудного. Але захисник не повинен забувати про
об’єктивність, не видавати чорне за біле, не перекручувати факти.

Деякі адвокати не зупиняються і перед виправданням самого злочину. А.
Коні писав з цього приводу: «Неможливо було без справедливої тривоги
бачити, як в окремих випадках захист злочинця перетворюється у
виправдання злочину…»

Побудова захисної промови подібна до промови прокурора. Обов’язковий її
план, логічна послідовність і зв’язок частин. Схематично промова теж
поділяється на частини: вступна; аналіз фактичних обставин справи;
обґрунтування кваліфікації злочину; характеристика особи підсудного;
міркування про цивільний позов, міру покарання.

Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Після обґрунтованого
виступу, з яким погодилася аудиторія, встає адвокат і пропонує глянути
на справу з іншого боку, часом протилежного. Інколи це зробити дуже
важко, але треба. Треба примусити, щоб тебе слухали і не лише з
допомогою головуючого, який зобов’язаний навести порядок у залі суду.

Виходячи із конкретних обставин справи, захисник може:

• заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинність підсудного
за відсутністю в його діях складу злочину, за відсутністю самої події
злочину або недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину;

• заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

• заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни
пред’явленого обвинувачення на статтю КК України, яка передбачає легше
покарання;

• обгрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного;

• доказувати неосудність підсудного.

Виступаючи із захисною промовою в суді, адвокат передусім повинен
висвітлити передбачені кримінально-процесуальним законом обставини,
установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи, а також
для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.

Ця сукупність обставин, установлення яких необхідно для правильного
вирішення справи, передбачена КПК України, де говориться, що при
розгляді кримінальної справи підлягають доказуванню;

• подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

• винність підсудного у вчиненні злочину і мотиви злочину;

• обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності
підсудного, а також інші обставини, що характеризують особу підсудного;

• характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат на
лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК);

• причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

Ці обставини конкретизуються кримінально-процесуальним законодавством
щодо справ про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК), осіб, які захворіли
або вчинили суспільне небезпечні діяння в стані неосудності (ст. 417,
420 КПК України).

Виклад фактичних обставин не повинен повторювати фабулу справи в тому
вигляді, в якому вона викладена в обвинувальному висновку. В такому
вигляді виклад фактичних обставин справи лише стомить суддів і всіх
присутніх у залі судового засідання і викличе у них байдужість.

Аналізуючи докази в справі, захиснику часто доводиться не лише
спростовувати обвинувачення і висловлювати сумніви, але і доказувати. Це
необхідно робити в тих випадках, коли він щось стверджує, висуває іншу
версію, яка суперечить обвинувальній. Якщо у справі про вбивство
захисник стверджує, що підсудний діяв у стані необхідної оборони, він
повинен цс доказати і переконати суд, що стан необхідної оборони дійсно
мав місце. Якщо в подібній справі захисник стверджує, що вбивство було
здійснено у стані сильного душевного хвилювання, яке виникло несподівано
внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку
потерпілого, він повинен це доказати. Спростовуючи в промові
звинувачення в умисному вбивстві і протиставляючи йому твердження про
вбивство з необережності, захисник повинен переконати суд у тому, що
підсудний не хотів смерті потерпілого.

Захиснику слід добре попрацювати ще в ході судового слідства. Необхідні
факти і обставини мають бути дослідженими в процесі судового розгляду і
тоді їх аналіз і оцінка в захисній промові матимуть особливо
переконливий характер.

Аналізуючи показання потерпілого, підсудного, свідків, захисник повинен
зіставити:

• показання однієї і тієї ж особи на попередньому слідстві і в суді;

• показання різних свідків;

• показання учасників процесу і документи;

• показання підсудного, потерпілого і незаперечні факти;

• вільну розповідь на перших і наступних допитах на попередньому
слідстві і в суді…

Не слід залишати поза увагою і висновки експертів. Звичайно, це вимагає
від адвоката серйозної підготовки, як загальної, так і щодо конкретної
справи. Аналіз висновку експерта вимагає спеціальних знань, умілого
зіставлення фактів. Знанням необхідно протиставляти знання, а не
заклинання. Критика невігласа-адвоката нерідко буває голосною, але
ніколи — переконливою.

Використана література:

Іржі Томан. Мистецтво говорити. – К., 2000.

Молдован В.В. Риторика: загальна та судова: Навч. посіб. — 2-ге вид. —
Біблогр.: С. 128 — 131. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 320 с.

Основи ораторського мистецтва. – К., 2002.

PAGE

Похожие записи