Реферат на тему:

Особистісно-орієнтований підхід до навчання і виховання студентів

ЗМІСТ

ВСТУП

СПІЛКУВАННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ В ПСИХОЛОГІЇ

Психологічні особливості юнацького та старшого юнацького віку

Роль особистісно-орієнтованої педагогічної взаємодії в вихованні
емоційно-позитивного ставлення до навчання.

Гуманістичні положення міжособистісної взаємодії в системі
„викладач-студент».

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Різні аспекти цього питання вже були дещо розглянуті і в історії
педагогічної думки. Ще в V — IV ст. До н.е. Сократ, Платон, Аристотель
відмічали, що система навчання повинна будуватися на основі діалогу
вчителя і учня. Пізніше Кванті ліан писав, що для активної дії на дитину
необхідне індивідуальний підхід до них.Толстой розробив дидактичні
рекомендації для вчителів. Вважав, що для успішного навчання головною
умовою є: те, чому навчають дитину повинно бути приємним, щоб душевні
сили його були в найвигідніших умовах. В емоційній стороні спілкування
він бачив «засіб створення Духа школи», «успішність навчання». Проблема
спілкування учня з учителем всебічно розглянута в історії педагогіки
Калмановою, що є актуальним і в наш час. З позиції гуманістичної
педагогіки необхідний корінний злам в характері взаємовідношень між
учителем і учнем, який буде базуватися на співробітництві, взаємній
повазі, сприйнятті і розумінні дитини учителем, викладачем, незалежно
від його успіхів в навчальній діяльності.Одним з головних принципів
гуманістичного підходу до взаємодії вчителя і учнів, викладачів і
студентів, а також до навчання тих, хто навчається, як до форми
взаємодії є виховання, розвиток пізнавальних інтересів. Якщо педагог
буде акцентувати увагу не на невдачах, а на досягненнях студента, буде
особистісно-орієнтованим, то це може найбільш ефективно впливати на
виховання зацікавленості.Проблему особистісно-орієнтованої педагогічної
взаємодії викладача, та тих, кому викладається матеріал, вивчала
Меншикова. Особистісно-орієнтований характер взаємодії учителя і учнів,
викладача і студентів, буде встановлений тоді, коли їх відносини
перейдуть від суб’єктно-об’єктних до суб’єкт-суб’єктних. В першому
випадку учень, студент розглядається у вигляді об’єкта зусиль вчителя, в
другому — враховуються особистісне відношення студента до спільної
діяльності, індивідуального психічного розвитку в залежності від віку. В
умовах суб’єкт-суб’єктних відносин у студента з являється
відповідальність не тільки за результат своєї діяльності, але і за
других.Врахування емоційного і психічного стану дітей є одним з
принципів об’єктно-орієнтованої педагогічної взаємодії. Емоції можуть
вибірково сприяти одним пізнавальним процесам та гальмувати інші. Це
говорить про їх важливість в процесі навчання та про те, що необхідно
виховувати у дітей емоційно-позитивне відношення до навчання.Проблема
спілкування відноситься до числа найважливіших для студентів сфер
життєдіяльності. Усі психологи єдині у визнанні значення спілкування у
формуванні особистості в студентському віці. Ці періоди дуже істотні для
формування основних структурних компонентів особистості. Від того, як
буде складатися спілкування, залежить формування і корекція особистості.
Тому вивчення проблем спілкування стає дуже актуальним, її актуальність
різко зростає на даному етапі розвитку суспільства, коли йде різка зміна
соціальних відносин, характеру особистісних взаємодій, моральних норм,
цінностей і т. д.Оскільки спілкування соціальне, то сьогоднішня ситуація
в суспільстві прямо залежна зі зміною мотивації структури інтересів
сучасних для студентів, тому вивчення особливостей спілкування нинішньої
молоді дуже актуально.А.Н.Леонтьєв (1974) вважає, що спілкування —
визначена сторона діяльності, тому що вона присутня в будь-якій
діяльності в якості її елемента. В.М. Соковкин (1974) аналізує людське
спілкування, як комунікацію, як діяльність, як відношення, як
взаєморозуміння і як взаємовплив. Б.Г.Ананьєв (1969) підкреслював, що
особою і головною характеристикою спілкування, як діяльності, є те, що
через нього людина будує свої відносини з іншими людьми.Значимість
спілкування з позиції вікової психології розглядалися, як у закордонної,
так і у вітчизняній психології. Представник гештальтпсихології К .
Левін, розглядав спілкування в підлітковому і юнацькому віці з погляду
соціально-психологічного явища. Левін вважає, що в цьому віці
розширюється життєвий світ юнака, коло його спілкування, групової
приналежності і типу людей, на яких вони орієнтуються.У вітчизняній
психології Ельконін Д.Б. розглядав значимість спілкування в юнацькому і
старшому юнацькому віці з позиції культурно-історичної теорії. Ельконін
відзначав, що в підлітковому віці спілкування є ведучим видом
діяльності, але й у юнацькому, й у старшому юнацькому віці воно не
утрачає свого значення. Завдяки спілкуванню, студенти будують відносини,
включаються в різні види діяльності. Усі дослідники (Виготський
Л.С.(1984), Божович Л.І. (1968), Кін И.С. (1989)) і ін. психологи
отроцтва і юності, так чи інакше, сходяться у визнанні того величезного
значення, що має для юнаків спілкування з однолітками. Відносини з
товаришами знаходиться в центрі життя юнака, багато в чому визначаючи
всі інші сторони їхнього поводження і діяльності.Л.И. Божович (1968)
відзначає, що в юнацькому віці привабливість занять і інтереси, в
основному, визначаються можливістю широкого спілкування з однолітками.
Для юнаків цього віку важливо не просто бути разом з однолітками, але і
головне, займати серед них задовольняюче їхнє положення.Як показують
дослідження И.С. Кону, саме невміння, неможливість домогтися такого
положення найчастіше є причиною недисциплінованості юнаком. Це
супроводжується підвищеної конфліктністю юнаків стосовно своїх груп,
членами яких вони є.Значимість для юнацького віку їхніх батьків і
однолітків принципово не однакова в різних сферах діяльності. Найбільша
автономія від батьків при орієнтації на однолітків спостерігається в
сфері дозвілля, розваг, вільного спілкування, споживчих орієнтаціях. При
всій їхній тязі до самостійності юнаки » гостро » потребують в життєвого
досвіду і допомозі старших. З віком значимість дорослих зростає (Мудрик
А.В., (1989)). Так аналіз робіт із проблеми спілкування показує, що при
деяких розходженнях у підходах авторів до проблеми спілкування, у
дослідженнях є багато загального і головне — це визнання ролі
спілкування у формуванні особистості.

СПІЛКУВАННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ В ПСИХОЛОГІЇ

Спілкування вивчається різними науками: соціологією, філософією,
медициною, педагогікою. Ми ж будемо розглядати спілкування з погляду
психології. Спілкування — складний, багатоплановий процес встановлення і
розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами в спільній
діяльності обмін, що включає в себе, інформацією, вироблення єдиної
стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини; 2) здійснюване
знайомими засобами взаємодія суб’єктів, викликана потребами спільної
діяльності і спрямоване на значиму зміну в стані, поведінці,
індивідуально-значущих утвореннях партнера. У самому загальному виді
спілкування виступає як форма життєдіяльності. Соціальний зміст
спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передачі форм
культури і суспільного досвіду. Специфіка спілкування визначається тим,
що в його процес і суб’єктивний світ однієї людини розкривається для
іншого.У спілкуванні людина самовизначається, і само пред’являється,
виявляючи свої індивідуальні особливості. За формою здійснюваних впливів
можна судити про комунікативні уміння і риси характеру людини, по
специфіці організації мовного повідомлення-про загальну культуру і
грамотність.Спілкування пронизує всю життєдіяльність особистості. Форми
спілкування в край різноманітні. Однак, у кінцевому рахунку, вони
визначаються об’єктивними умовами, насамперед характером
суспільно-економічної формації. Кожне покоління людей застає як щось
дане визначену суму продуктивних сил, капіталів і соціальних відносин.
Спілкування, виражене в безпосередніх міжіндивідуальних зв’язках людей,
завжди відповідає визначеним історично сформованим і соціальне
необхідним формам комунікації і реалізується відповідно до норм
соціальне прийнятного поводження (Леонтьев А.А.,(1974)).Проаналізуємо
визначення, що дають спілкуванню різні автори. М.С. Каган розглядає
спілкування як один з видів людської діяльності, якому властиві
відповідна структура й атрибути( по А.В. Мудрику, (1984)).Л.П. Буєва
(1978) припускає, що «спілкування є безпосередньо і пережита реальність
і конкретизація суспільних відносин, їхня персоніфікація, особистісна
форма. Суспільні відносини при цьому складають зміст процесу (дії
об’єктивних суспільних законів і відносин), а спілкування — його
індивідуалізовані форми» (по А.В. Мудрику, (1984)).В.М. Соковнин (1974)
аналізує людське спілкування як комунікацію, як діяльність, як
відношення, як взаєморозуміння і взаємовплив.З погляду А.Н.Леонтьєва,
спілкування варто розглядати як визначену сторону діяльності, тому що
воно присутнє в будь-якій діяльності в якості її елемента. Саму ж
діяльність можна розглядати як необхідна умова спілкування (по А.В.
Мудрику, (1984)).Спробу інтегрувати в рамках єдиної концепції різні
соціально-психологічні підходи до проблеми спілкування почала Г.М.
Андрєєва. Характеризуючи спілкування, вона виділила в ньому три
взаємозалежні сторони: комунікативну (обмін інформацією між людьми, що
спілкуються), інтерактивну (організація взаємодії людей, що спілкуються)
і перцептивну (процес прийняття один одного партнерами і встановлення на
цій основі взаєморозуміння).Аналіз досліджень психологів приводить до
висновку про те, що незалежно від того, визнає це сам дослідник чи ні,
але фактично майже всі дослідження спілкування орієнтовані на один з
вищезгаданих теоретичних напрямків. Поряд з вище перерахованими авторами
значення спілкування і його вплив на розвиток особистості вивчали такі
психологи, як Б.Г.Ананьєв і В.М. Мясищев.Дослідження Б.Г. Ананьєва
(1969) націлені на глибоке і широке вивчення спілкування, велике
значення має осмислення вже зробленого в цій області в минулому, як у
психології, так і в суміжних з нею науках.Б.Г.Ананьєв підкреслює, особою
і головною характеристикою спілкування як діяльності є те, що через
нього людина будує свої відносини з іншими людьми. Він пише: «Поводження
людини виступає не тільки як складний комплекс видів його соціальних
діяльностей, за допомогою яких навколишній світ стає більш реальним, але
і як спілкування, практична взаємодія з людьми в різних соціальних
структурах».Розглядаючи психологічне значення взаємодії, здійснюваного у
формі спілкування, Б.Г. Ананьєв не одноразово підкреслює, що, будучи
обов’язковим компонентом праці, навчання, гри і всіх інших видів
діяльності, що припускають взаємодію людей, вона виявляється умовою, без
якої неможливе пізнання ними дійсності, формування в них емоційного
відгуку на цю дійсність і заснованого на цьому пізнання й емоційне
відношення поводження в цій дійсності.»Спілкування, — пише він, —
настільки ж соціальне, як і індивідуальне явище. Тому так нерозривно
зв’язане соціальне й індивідуальне в найважливішому засобі спілкування —
мові, індивідуальним проявом і механізмом якого є мова. Пантоміміка і
жестикуляція, стають такими саме тоді, коли експресія поводження виконує
комунікативну функцію».Крім мовних і немовних засобів спілкування, Б.Г.
Ананьєв виділяє і внутрішню сторону — пізнання учасниками спілкування
один одного, міжособистісні відносини, саморегуляцію вчинків людини з
урахуванням отриманого знання, перетворення внутрішнього світу людей, що
беруть участь у спілкуванні, (по О.О. Бодальову (1983)). Б.Г.Ананьєв
чітко показав значимість категорії спілкування для загальної, вікової і
педагогічної психології, а також для психології індивідуальних
розходжень.В.Н. Мясищев також уніс вагомий вклад у розробку комплексу
питань, що відносяться до психології спілкування.На думку В.М. Мясищева,
зв’язок відображення людьми один одного в спілкуванні з їхніми
взаєминами очевидна. У спілкуванні виражаються відносини людини з їхньою
різною активністю, вибірковістю, позитивним чи негативним характером.
Способом чи формою спілкування і відносини є спілкування людини з
людиною.Причини, що визначають наявність чи відсутність відповідності
між відношенням і звертанням учасників спілкування, В.М. Мясищев бачив
не тільки в особистісних властивостях кожного із тих, хто спілкується в
окремості, але й в обставинах спілкування і, зокрема, у характері малої
групи, що їх утворять люди, що спілкуються, вважав, що взаємовідношення
відіграє істотну роль у характері процесу взаємодії, і у свою чергу,
представляє результат взаємодії. Ті переживання, що виникають у процесі
взаємодії, зміцнюють, руйнують чи реорганізують відносини.А також, В.М.
Мясищев відзначав, що спілкування може впливати на ті чи інші
характеристики психічних процесів, психічних станів і властивостей
людини, істотно змінювати і перебудовувати (по О.О. Бодальову, (1983)).

Психологічні особливості юнацького та старшого юнацького віку

Спілкування відіграє важливу роль у формуванні особистості. Але
особистість, як ми знаємо, на різних етапах розвитку розвивається
по-різному. Таким чином, що випливає етапом у нашій роботі буде аналіз
розвитку особистості в юнацькому віці з обліком, що спілкування є
ведучим видом діяльності. Психологія юнацького старшого юнацького віку —
один з найстарших розділів вікової психології (сьогодні її більш точно
називають психологією розвитку), Л.С.Виготський наприкінці 1920-х років,
справедливо помітив, що загальних теорій у ній набагато більше, ніж
твердо установлених фактів, як у закордонної, так і у вітчизняній
психології.Поряд з різними закордонними теоріями і концепціями, що
розглядали юнака такими, як біогенетична теорія Стенлі Хол (1884-1923),
Арнольд Гезелл (1880-1961); концепція персонологічної (особистісної
)орієнтації Едуард Шпрангер (1882-1963), Шарлотта Блер (1893-1982); Жан
Паже (1896-1980)- специфіка юнацького мислення; психоаналіз Зиґмунда
Фрейда (1856-1939); неофрейдизм Ерік Еріксон (1902-1982), важливий
внесок у розуміння юнацької психології вніс представник
гештальтпсихології Курт Левін (1890-1947). Він виходив з того, що
людське поводження є функція, з одного боку, особистості, з іншого боку
— навколишньої її середовища. Властивості особистості і властивості
середовища взаємозалежні. Як дитина не існує поза родиною, так і ці
суспільні інститути не існують окремо від взаємодіючих з ними і завдяки
їм індивідів. Єдність і взаємодія в їх особистісних компонентів Левін
називає життєвим чи психологічним простором.Поводження юнаків
визначається, насамперед, маргінальністю (проміжністю) їх положення.
Специфічність соціальної ситуації, особливо студентів 1-2років навчання
і життєвого світу виявляється й у психіці, для якої типові внутрішні
протиріччя, невизначеність рівня домагань і таке ін.Достоїнство
концепції Левіна полягає в тому, що він розглядає юність як
соціально-психологічне явище, зв’язуючи психічний розвиток особистості
зі зміною його соціального стану. Однак, ставлячи життєвий світ дитини в
залежність від його безпосереднього оточення, мікросередовища, Левін
залишає в тіні його суспільне соціальної детермінанти. Він не уточнює
також вікових граней періоду маргінальності, зокрема розходжень між
підлітком і юнаком, і індивідуально-психологічних варіацій процесу
розвитку. Тим часом невизначеність вікового статусу далеко не завжди
означає також невизначеність рівня домагань і ціннісних орієнтацій.
Емпірична перевірка теорії Левіна англійським психологом Джоном Бамбаром
(1973) показала, що поняття юнацької маргинальності занадто розпливчасте
І не пояснює конкретних варіацій, психіки і поводження
юнаків.Альтернативні теорії юнацького віку аналізують різні сторони
розвитку-фізичний розвиток, розумовий розвиток, формування
самосвідомості, зрушення в структурі спілкування, мотиваційні процеси і
т.п. розглядалися і у вітчизняній психології. Цим займалися такі
психологи як Виготський Л.С. (1889-1960), Божович Л.І. (1908-1981),
Леонтьєв А.Н. (1093-1979), Ельконін Д.Б. (1904-1984) і ін.Ельконін Д.Б.
(1971) розглядав юнацький вік з позиції культурно-історичної теорії і
провів їхній психологічний аналіз.У даному віці ведучою стає
учбово-професійна діяльність (хоча спілкування як і раніше залишається
ведучим), завдяки якій у студентів формуються визначені пізнавальні і
професійні інтереси, елементи дослідницьких умінь, здатність будувати
життєві плани і виробляти моральні ідеали, самосвідомість.Внутрішній
світ особистості, її воля, позаучбова діяльність, ініціатива (а не
тільки уміння «підкорятися нормам»), дружба, любов випадають з її як
щось несуттєве, другорядне, хоча, перераховане вище є дуже значимим у
цьому віці і впливає на подальший розвиток особистості.Аналіз
психологічних праць, що ми по праву відносимо до числа класичних, дав
нам можливість намалювати «загальний портрет» студента. Але, з обліком
НТР, змінилася соціальна ситуація, що, у свою чергу, змінила інтереси,
ідеали і саму особистість сьогоднішнього студента.З закордонних авторів
ми зупинимося на представниках гештальтпсихології Курта Левині
(1890-1947).Достоїнство концепції Левіна полягає в тому, що він
розглядає юність як соціально-психологічне явище, зв’язуючи психічний
розвиток особистості зі зміною його соціального стану (що невід’ємно
зв’язане зі спілкуванням). Однак, ставлячи життєвий світ студентів в
залежність від його безпосереднього оточення, мікросередовища, Левін
залишає в тіні його суспільне соціальні детермінанти. Невизначеність
вікового статусу далеко не завжди означає також невизначеність рівня
домагань і ціннісних орієнтацій (також нерозривно зв’язаних зі
спілкуванням).Що стосується точки зору представника вітчизняної
психології -Д.Б.Ельконіна, те спілкування включене в систему
суспільно-корисної діяльності. У середині цієї діяльності відбувається
оволодівання здатністю будувати відносини і розвиватися.Але, поряд з
цим, внутрішній світ особистості, дружба, любов випадають, у даній
концепції, як щось несуттєве.

Роль особистісно-орієнтованої педагогічної взаємодії в вихованні
емоційно-позитивного ставлення до навчання.

Особистіно-орієнтований педагог в своїй роботі не може не спиратися на
індивідуалізацію і диференціацію навчання, посилення пізнавальної
активності, формування мотивації навчання.Педагогічна взаємодія — процес
дії викладача і студента один на одного, що передбачає їх взаємний вплив
і зміну. Його характер визначається типом взаємовідносин, що склалися
між викладачем І студентом. Викладач відіграє рішучу роль в організації
педагогічної взаємодії. Результатом ефективної взаємодії є формування у
студентів здатності до управління своєю діяльністю, самим собою як
суб’єктом , перетворюючи навчання в дійсно корисний процес, підвищення
мотивації, «Я-концепції», самопізнання, відповідальності за себе, свої
дії, вміння робити вільний вибір і відповідати за нього.В професійній
діяльності викладач є суб’єктом різних впливів, спрямованих на окремого
студента, групу студентів. Савченко показав, що викладачі проявляють три
основні типи розуміння студентів, від якого залежить їх
результативність.1. належать викладачі, спрощено розуміють психологію,
особистість студента. Внутрішні мотиви студента залишаються для такого
викладача загадкою;2. (маніпуляційний) належать викладачі, які
відносяться до учня як до суб’єкту поведінки і діяльності, але не
признають за ним права володіти індивідуальними особливостями;3. є
противагою перших двох. При такій взаємодії викладач відноситься до
студента як до індивідуальності, що сформувалася з широким внутрішнім
світом.Психолого-педагогічні умови реалізації даного впливу є діалог,
який виявляє рівень навчання. Встановити діалог можна лише в умовах
постійних особистісних відносин між студентом і викладачем.Вступ в
діалог — умова внутрішнього голосу дитини. Для цього вчитель
самовдосконалюється постійно.Найбільш ефективний — діалогічний тип
відносин, що базується на співробітництві, взаємній повазі, довірі.
Однією з форм діалогічної стратегії психолого-педагогічної взаємодії є
особистісно-орієнтована взаємодія студента і викладача.Дослідження
показали, що більшість викладачів притримуються нейтралітету, але діти
віддають перевагу іншому типу взаємодії -співробітництву, в основі якого
— діалогічний тип розуміння викладачем студентів. Співробітництво —
співучасть в усіх справах, зацікавленість один одним, взаємодовіра в
спілкуванні.Якщо в вищому учбовому закладі буде переважати
співробітництво, педагоги будуть особистісно-орієнтованими, то безумовно
студент буде відноситися позитивно до Вузу, до самого процесу
навчання.Ю.З.Гільбух запропонував: для відношення співробітництва між
викладачем та студентом характерно те, що викладач — не тільки об’єкт,
але і суб’єкт взаємодії. Такій взаємодії притаманні наступні
характеристики: діалогічний тип спілкування, наявність елементів між
особового спілкування. Відношення до студента як до індивідуальності,
довірливість, емоційний контакт. В навчанні студентом двинуть внутрішні
мотиви, пізнавальні інтереси.

Гуманістичні положення міжособистісної взаємодії в системі
„викладач-студент».

Один із суттєвих аспектів вузівського життя — постійна взаємодія
викладача та студентського колективу, у процесі якої відбувається
особистісне зростання, духовно-творче збагачення обох сторін.У межах
цього процесу провідна роль належить викладачу, функції якого від курсу
до курсу змінюються, набувають специфічних якостей та ознак. Особливі
функції виконує наставник групи, який повинен бути не опікуном, а саме
наставником.В кожній групі завжди є студенти зовсім непідготовлені до
вузівського навчання, причому мова йде не про прогалини в знаннях, а про
моральну, соціальну непідготовленість до навчання. Ці студенти
потребують підтримки збоку куратора.На сучасному етапі виховні
технології ставлять нові вимоги до розвитку форм , в яких будуть
здійснюватися контакти між викладачем і студентами.Специфічність як
творчості так і продуктивної позиції викладача вузу-особливість його
статусного положення як вихователя.Кожен викладач:1. прагне втілити і
довести вихованцям значущість знань для майбутньої педагогічної
діяльності з своєї дисципліни і виконуючи тим самим свою офіційну
функцію представника вузу;2. суміщає формальні і неформальні функції,
виступаючи в ролі посередника, який не примушує, а створює такі умови
взаємодії, при яких у студентів виникають особистісні мотиви до пізнання
і навчання. Викладач може виступати в ролі довіреної особи, порадника,
співбесідника.Володіння власними ціннісними орієнтирами, такими як
педагогічний такт, творчість, відповідальність, свобода, чесність і
чуйність є необхідною умовою становлення продуктивних і гуманних
відносин зі студентами.Викладач установлює взаємостосунки зі студентами
в межах вузу і бачить їх в цих уміннях, а також визначає ті фактори, які
недоступні спостереженню батьків. Контактні взаємодії охоплюють не
тільки навчальний процес, але й індивідуальні заняття, консультації,
безпосередні спостереження за спілкуванням студентів у групах,
індивідуальні контакти студентів один з одним та різними викладачами.

ВИСНОВКИ

Взаємне нерозуміння може перетворитися в явище необоротне. Благополуччя
в особистих відносинах батьків і дітей, студентів і викладачів, контакт
і розуміння між ними зовсім необхідно. Аналіз літературних даних
дозволив зробити нам наступні висновки: у студентів найбільш значимими є
відносини з однолітками; самовизначення себе як професіонала. Однак, при
всій тязі до самостійності, юнаки і дівчата гостро мають потребу в
життєвому досвіді і допомозі старших.Продуктивність виховної дії
викладача, її творчий внесок в особистість студента — складний і
сумлінний процес, що вимагає гармонійного контакту вихователя
(викладача) й вихованця (студента). Лише поєднані і погодженні зусилля
обох сторін приведуть до психологічного клімату, який забезпечить
готовність однієї сторони прийняти вимоги, прагнення, почуття іншої.

ЛІТЕРАТУРА

Андреев А.Н., Мдивани М.О., Рыжонкин Ю.Я. Методика измерения
коммуникативной дистанции // Вопросы психологии. — 1987. — №1.

Беличева С. А. Сложный мир подростка -Свердловск, Сред.-Урал. Кн.
Издательство, 1984.

Бодалев А. А. Личность и общение: Избр. тр. — М.: Педагогика, 1983.

Божович Л.И. Избранные психологические труды. — М., 1995.

Брудный А. А. Понимание и общение. — М.: Знание, 1989.

Выготский Л. С. Педология подростка: проблема возраста // Собр.соч.: В 6
т. — М., 1984. — т. 3, 4.

Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения, — М.:
Просвещение, 1987.

Дубровина И.В. Рабочая книга школьного психолога. — М., 1995.

Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учебник для вузов. — Изд. 2-е,
дополненное, исправленное и переработанное. — М.:Логос, 2000. — 384 с.

Каминская М.В. Педагогический диалог в деятельности современного
учителя. — М.: Смысл, 2003. — 284 с.

Кон И.С. Психология старшеклассника. — М.: Просвещение, 1982.

Коломинский Я. Л. Психология общения. — М.: «Знание», 1974.

Кроник А.А., Кроник Е.А. Диагностика удовлетворенности в отношениях //
Вопр. псих. — 1989 г. — №5.

Мелибруда Е. Я-Ты-Мы: Психологические возможности улучшения общения //
Пер. с польского Е.Н. Новиковой; Вступ. Ст. и общ. Ред. А.А. Бодалева,
А.Б. Добровича. — М. : Прогресс, 1986.

Мнацанакан Л. И. Личность и оценочные способности старшеклассников: Кн.
для учителя. -М: Просвещение, 1991.

Мудрик А.В. Время поисков и решений, или старшеклассникам о них самих.
М., 1989.

Мудрик А.В. Самые трудные годы. — М.: Знание, 1990.

Новые исследования в психологии и возрастной физиологии. №2 (6) / АПН
СССР; Редкол: Петровский А.В. (отв. ред.) и др. — М. : Педагогика, 1991.

Психологічні аспекти міжособистісної взаємодії викладачів і студентів:
Навчально-методичний посібник// С.Булах, Л.В.Долинська, М-во освіти і
науки України. НПУ ім.. М.П.Драгоманова. — К.,2002. -114с.

Психология и педагогіка: Учебное пособие/В.М.Николаенко, Г.М. Залесов,
Т.М.Андрющенко и др. — М,Новосибирск: ИНФРА — М, 2000. -175с.

Психология современного подростка / под ред. Д.И. Фельдштейна. -М.,1989.

Психологические проблемы юности. (Сборник статей). Под ред. Чл. кор. АПН
СССР проф. А.В. Петровского. М, 1985.

Прихожан А. М., Толстых Н. Н. Подросток в учебнике и в жизни. — М.:
знание, 1990. — (Новое в жизни, науке и технике. Педагогика и психол.,
№5).

Проблемы психологии современного подростка: Сб. науч. тр. АПН СССР;
(Редкол.: Д.И. Фельдштейн (отв. ред.) и др.), М: АПН СССР, 1982.

Развитие личности учащегося в процессе общения. / (Подго. М.И.
Боришевский и др.). Киев: Высшая шк., 1985.

Толстых А. В. Подросток в неформальной группе. — М.: Знание, 1991. —
(Новое в жизни, науке, технике. Педагогика и психология; №2).

Формирование личности старшеклассника / ( А.Д. Дубровина, И.И. Туткина,
И.В. Дубровина и др.); под ред. И.В. Дубровиной, НИИ общ. И пед.
Психологии АПН СССР — М: Педагогика, 1989.

Хрестоматия по истории психологии, по редакцией П.Я. Гальперина, А.Н.
Ждан. — М.: Издательство МГУ, 1980.

Похожие записи