Реферат на тему:

Хиби рольової соціалізації та психологічна допомога

Особистісні дисгармонії як деформації рольової поведінки

Рольові конфлікти набагато частіше трапляються в міжособистісній
взаємодії людей, ніж це здається на перший погляд. Вони являють собою
досить серйозну соціально-психологічну проблему, яку слід розв’язувати
засобами практичної психології. Нерозв’язані або неадекватно розв’язані
рольові конфлікти можуть мати серйозні наслідки: ускладнення стосунків,
труднощі самоактуалізації, розвиток особистісних дисгармоній тощо. Тому
вивчення особливостей виникнення, розвитку, структури рольових
конфліктів, а також їх типів і різновидів є одним із важливих завдань
психологічної теорії та практики.

Крім того, як уже не раз зазначалося, рольовий конфлікт є суттєвою
складовою життєвої кризи. Криза може супроводжуватися рольовим
конфліктом будь-якого типу (одним із чотирьох типів за класифікацією
теорії психодрами чи виділеним нами видом). Криза може супроводжуватися
як внутрішнім, так і зовнішнім рольовим конфліктом, наприклад,
підліткова криза переростає у відкритий конфлікт, якщо нові ролі
підлітка суперечать рольовим очікуванням оточуючих його дорослих.

Одним з небажаних наслідків негармонійного переживання життєвої кризи та
неадекватного розв’язання рольового конфлікту, що її супроводжує, є
особистісні дисгармонії. З точки зору рольової концепції можна
розглядати такі особистісні дисгармонії: а) особистісний інфантилізм
(нерозвинутість чи запізнення в розвитку життєвих ролей); б) девіантна
поведінка як засвоєння таких моделей поведінки (ролей), які не сприяють
адаптованості особистості і ведуть до соціальної дезадаптації або до
сурогатних форм адаптації; в) дисгармонійність життєвого сценарію
людини, тобто схильність до поведінки, що є причиною всіляких життєвих
невдач; окремим видом дисгармонійного життєвого сценарію є такий, що
призводить до випадків віктимної поведінки (в широкому розумінні цього
слова), тобто не лише до поведінки, що провокує агресивну поведінку з
боку потенційного агресора, а й до провокування ставлення до себе, як до
уособлення ролі «жертви» всіляких обставин та інших людей.

До особистісних дисгармоній призводять психологічні проблеми, які
неадекватно вирішуються людиною, або інші патогенні події чи фактори:
рольові конфлікти, несприятливі поведінкові комплекси, негативний досвід
рольової поведінки, неадекватні уявлення про рольові очікування,
неприйняття ролей та інші.

Безперечно, всі ці випадки потребують психологічної допомоги. Одним з
варіантів такої допомоги може бути проблемно-орієнтоване психологічне
консультування, що орієнтоване на визначення психологічної проблеми
людини, пошук причин, що призвели до цієї проблеми, та систему
психотерапевтичних дій, спрямованих на допомогу особистості в
розв’язанні її проблем. Детальніше про цей метод психологічної допомоги
та конкретні випадки проблемно-орієнтованого консультування можна
прочитати в літературі (Горностай П.П., Васьковская С.В., 1995;
Васьковская С.В., Горностай П.П., 1996).

Всі випадки порушення рольової поведінки ми об’єднуємо під узагальнюючою
назвою «рольова дезадаптація». Ми розглянемо причини рольової
дезадаптації:

1. Рольовий дефіцит чи незасвоєння особистісних ролей. Пояснюється
особливостями соціалізації, у зв’язку з якими особистості не вдається
сформувати деякі важливі життєві ролі. Наприклад, складності прийняття
ролі чоловіка юнаком, який виріс у неповній сім’ї. Інколи в таких
випадках складаються негармонійні міжособистісніі стосунки в шлюбі, що
може стати причиною особистісної дезадаптації і привести до
різноманітних особистісних дисгармоній. Поняття рольового дефіциту
описане Дж..Морено, який вважав, що він може викликатися як
психологічними, так і клінічними причинами. До подібних наслідків може
приводити і явище, яке Дж.Морено назвав «атрофія ролі», чи вторинний
рольовий дефіцит.

2. Рольовий інфантилізм, чи фіксація на інфантильних ролях і таких, що
віджили, труднощі звільнення від них. Багато які ролі хронологічно
передують іншим, таким, що приходять їм на зміну. Наприклад, роль сина в
зрілому віці повинна доповнитися роллю батька. Якщо цього не станеться,
доросла людина не зможе виправдати звернені до неї рольові очікування як
до покровителя, захисника, а сама буде шукати покровительства і захисту
в інших членів своєї сім’ї (у дружини, а інколи навіть у дітей), грати
роль дитини. Про особистісний інфантилізм у перехідному підлітковому
періоді, про причини його формування та методи корекції можна прочитати
у главі 9.

3. Рольова дисгармонія, чи формування неконструктивних і неадаптивних
ролей. Такі ролі можуть бути пов’язані з формуванням негармонійних
життєвих сценаріїв, віктимною поведінкою чи з різноманітними
поведінковими девіаціями людини, наприклад, алкоголізмом асоціальною
поведінкою, сексуальними девіаціиями та ін. Проблемам девіантної
поведінки, зокрема девіаціям статево-рольової сфери присвячено кілька
наступних глав .

Стратегії рольової психотерапії

Рольові конфлікти є однім із загальних механізмів рольової дезадаптації
людини.

У тому випадку, коли рольові конфлікти не розв’язуються адекватно і
призводять до негативних емоційних переживань, людина, прагнучи до
редукції емоційних наслідків рольової дезадаптації, вдається до
більш-менш адекватних форм адаптивної активності.

Далеко не найлегшим способом розв’язання рольового конфлікту є спроба
вирішити його «в лоб»: змінити (переломити) рольові очікування групи,
нав’язати їй свою нову рольову поведінку. Зробити це дуже непросто,
особливо якщо особистість залишається в старому офіційному статусі, бо
рольові очікування мають інерцію, і група буде намагатися «заштовхнути»
людину у стару роль.

Найбільш ефективний засіб корекції рольового конфлікту — «зруйнувати
ситуацію»: піти з групи, змінити соціальне оточення і т.д. Саме тому тим
хто хоче розпочати нове життя», належало б не лише прийняти на себе нові
ролі, але й по можливості змінити групу спілкування, де сформувати нові
очікування відносно себе (зарекомендувати себе).

Однім із варіантів такого «руйнування ситуації» є ізоляція від соціуму,
що нав’язує особистості небажані ролі, пошук «екологічної ніші» для
своєї діяльності. Можлива й повна ізоляція, фактично «втеча з ролі»:
самітництво, видхід у монастир і т.п. Ще один спосіб такої втечі —
занурення в себе, у свій внутрішній світ за допомогою творчості,
захоплення (від хобі до езотеричної філософії і віри в Бога) і навіть
шляхом алкоголізму, наркоманії. Фактично тут діє механізм захисної
функції ролі, про який вже говорилося. Ізоляція від соціуму здійснюється
за допомогою нових «захисних» ролей «футбольного фаната», «віруючого в
Бога», «алкоголіка» тощо.

Інколи рольові очікування є спотвореним відображенням істинних
експектацій соціуму, тобто ті вимоги, що група ніби висовує щодо
рольової поведінки людини, виявляються «вигаданими» нею самою. При такій
гіперсоціалізації (якщо це, зрозуміло, не клінічний випадок параної)
потрібна психокорекція уявлень суб’єкта про рольові очікування.

Якщо уявлення все ж адекватні, і людина не може ні поміняти групу, ні
вплинути на її рольові очікування, а постійне придушення своїх
поведінкових проявів веде до невротизації особистості, можна спробувати
скоригувати рольові переживання, тобто поступово прийняти власну роль,
що до цього активно відкидалася.

Для подолання рольових конфліктів часто потрібна взаємна корекція
рольових очікувань індивіда і групи чи партнерів зі спілкування. Така
допомога актуальна, наприклад, у сімейних стосунках, коли виникає
рольова несумісність подружжя чи батьків і дітей. Це веде до взаємного
прийняття ролей іншої людини, тобто прийняттю людини такою, якою вона є.
Остання умова особливо важлива, бо неприйняття людини і її ролей — це
одна із основних причин виникнення всіх рольових конфліктів. Взаємну
корекцію рольових очікувань можна здійснити використовуючи
психодраматичну техніку «обмін ролями». Партнери у спілкуванні по черзі
грають роль себе і свого партнера, маючи можливість «подивитись» на себе
зоку і побути «у шкірі іншої людини.

Механізми гармонізації особистісного розвитку полягають у реконструкції
ролей і моделей рольової поведінки та взаємодії (як реконструкція
трикомпонентної структури рольової взаємодії). Для цього необхідно
здійснити корекцію неконструктивних і неадаптивних компонентів рольової
взаємодії. В усіх видах рольової психотерапії велике значення має
рольове переживання як засіб гармонізації внутрішнього світу людини
(змін і добудови життєвого світу особистості, катарсичного очищення від
кризових і кризоподібних станів тощо).

Будь-якака людина, що перебуває у критичній життєвій ситуації,
справляється з психологічними труднощами шляхом особливої внутрішньої
діяльності, яку Ф.Ю.Василюк назвав переживанням, і яка, на його думку, є
формою реалізації життя, наведеного в одному із типів життєвого світу.
Згідно з нашими дослідженнями, творчість, яка є однією з форм адаптації
людини до несприятливих життєвих обставин, завжди супроводжується
особливими процесами у внутрішньому світі людини. Внутрішній світ — це
частина життєвого світу людини, що утворюється завдяки взаємоперетинанню
світу зовнішнього та внутрішнього (Титаренко Т.М.,1991). Внутрішній світ
— це не лише відображення зовнішнього, а й створення уявних компонентів,
таких, яких в реальному зовнішньому світі ніколи не було. Творчість
людини — це не лише створення творчого результату, а й побудова
суб’єктивного творчого світу зі своїм простором і часом, розвиток уявної
внутрішньої картини світу, яка являє собою штучний світ зі своїми
уявними подіями, з цілим колом уявних людей, включених у цей світ.

Людина, що вибудовує цей світ, і себе також, включає в нього та в уявні
події, що в ньому відбуваються. Таким чином, творчість є одним із
способів збагачення людиною свого життєвого світу, яке здійснюється
доповненням психологічного простору-часу людини шляхом створення уявних
просторово-часових світів. Розширюючи межі свого буття, людина здобуває
можливість додаткової самореалізації, проживаючи не одне, а немовби
декілька життів, умовно стаючи тим, ким у реальному житті вона стати не
може.

Побудова уявного внутрішнього світу людини як наслідок різних актів
творчості людини є дійовим засобом психологічної реабілітації в тому
випадку, коли життєвий світ людини зруйнований чи зазнав серйозних
деформацій, що характерно для людей, що переживають кризу. Цей
терапевтичний ефект полягає в тому, що реальні чи уявні життєві ролі
мають загальні емоційно-мотиваційні механізми. Тому неможливість (чи
неповна можливість) реалізувати себе в реальному світі подій (а це один
з наслідків життєвої кризи) може компенсуватися самореалізацією в
творчості, у творчому уявному внутрішньому світові.

Подібне є можливим завдяки рольовій децентрації, тобто своєрідному
перевтіленню в об’єкт своєї творчості. Творець ідентифікує себе з тим
образом, який формує його творча уява. Це супроводжується рольовим
переживанням, тобто особливим видом переживання, яке виникає в
результаті не поведінкового, а чуттєвого програвання психологічних
ролей, — як таких, що задаються життям, так і таких, що створюються
штучно. Сила цього переживання може бути різною, доходячи до потрясіння,
переживання катарсису. Отже, можна стверджувати, що творчість допомагає
реконструювати деформований чи зруйнований кризою життєвий світ людини.
Це робить надзвичайно актуальними різноманітні методи психотерапії
творчістю і творчим самовираженням (Бурно М.Е., 1989).

Ми виділяємо два основних засоби побудови уявного внутрішнього світу, що
визначаються переважанням активної або пасивної уяви. Перший пов’язаний
з творчістю в повному розумінні цього слова, з вигадуванням для себе
«іншого життя» і переживанням його подій. Другий засіб пов’язаний
передусім зі сприйманням результатів творчої діяльності інших людей, при
якому відбувається «рольова децентрація», тобто перенесення себе у
створений пасивною уявою світ і ототожнення себе з кимось (найчастіше, з
яким-небудь персонажем, діючою особою творчого сюжету).

¦

gd!K?

Це ототожнення не обов’язково буває повним, найчастіше воно є частковим,
тобто зводиться до переживання подій, подібно до переживань улюбленого
персонажу і бачення світу «очима» героя. Більшою мірою рольова
децентрація властива дітям. У зрілому віці ця здатність знижується, але
спеціальними психотерапевтичними прийомами може бути актуалізованою, що
має значний терапевтичний ефект.

Потребу в рольовому переживанні (поняття, аналогічне терміну
«акціональний голод» у концепції Дж.Морено) можна розглядати як один з
компонентів творчих потреб людини і потреби самоактуалізації
особистості. Люди, що тяжіють до творчої діяльності, в цілому більш
схильні до травматизації, ніж інші, внаслідок своєї більшої
дефензивності в реагуванні на навколишню дійсність. З іншого боку, саме
вони, завдяки своїй більщій сприйнятливості до творчості, в ряді
випадків краще справляються з життєвою кризою. Це дозволяє розглядати
творчість як потужний захисний процес, у якому відбувається не лише
компенсація тих чи інших проблем, але і певні процеси самотворення, які
протистоять особистісному саморуйнуванню.

Можна навести приклади терапевтичної дії творчості навіть за межами
спеціально організованого терапевтичного простору. Багато людей, що
переживають «екзистенціальну фрустрацію минулого» (див. попередню
главу), намагаються подолати її за допомогою політичної чи
публіцистичної творчості, як активної (в політичній боротьбі), так і
пасивної (в читанні газет і журналів). Ефективним методом реставрації
ретроспективних цінностей людини є написання мемуарної літератури.

У випадку «фрустрацій теперішнього» засобом терапії також може виступити
творча діяльність. Найбільш яскраво це видно на прикладах «терапії»
трагічного чи нерозділеного кохання. Неможливість реалізувати своє
кохання у власному житті змушує шукати цю реалізацію в уявному творчому
світі (найчастіше в поетичному чи музичному). Про це свідчать не лише
найхарактерніший у цьому плані приклад Ф.Петрарки, але і майже вся
історія світової поезії, починаючи із легендарного Орфея. Можна було б
порадити всім, хто переживає «кризу кохання», описати своє нерозділене
почуття якщо не в поезії, то принаймні в прозі, і ця сповідь може стати
суттєвим засобом терапії.

Дуже цікаві приклади творчості людей, позбавлених волі, наприклад,
малюнки і щоденники в’язнів концтаборів. Яскравим взірцем є написаний у
в’язниці роман «Місто Сонця» Т.Кампанелли (в якому автор реалізував
нудьгу за волею і щастям).

При «фрустраціях майбутнього» терапевтичне значення для людини може мати
відкриття нових життєвих перспектив у світі, створеному шляхом
творчості, реалізація, продовження себе у цьому світі. Так, літературна
творчість стала засобом подолання життєвої трагедії паралізованого і
осліплого М.Островського і В.Титова, який втратив обидві руки. За
твердженням оглухлого Л.ван Бетховена (важко вигадати страшнішу долю для
композитора і музиканта), тільки музика утримувала його на цьому світі і
не дозволяла звести рахунки з життям.

Цікавим є досвід застосування психодрами для лікування раку, описаний
А.А.Шутценбергер (1990), коли пацієнти програвали в ролях свої життєві
перспективи. Випадки видужування хворих, що вважалися невиліковними,
можна пояснити тим, що ці хворі за допомогою психодрами розв’язали
життєву кризу, викликану звісткою про тяжке захворювання.

Які ж існують форми адаптації людини, спрямовані на подолання рольових
дисгармоній? Це адаптація, пов’язана із зростанням особистісних потенцій
— самоактуалізацією та адаптація, пов’язана з розвитком компенсуючої
функції психологічних ролей, своєрідна рольова гіперкомпенсація.

Існують дві основні стратегії рольової реабілітації

1. Стратегія «терапія ролі», тобто система заходів, спрямованих на зміну
психологічних ролей особистості (тут роль виступає як об’єкт впливу).
Вона включає такі методи: корекцію життєвих ролей і сценаріїв
(трансакційний аналіз); формування і реконструкцію ролей (рольовий
тренінг, психодрама); трансформацію ролі шляхом емоційного відреагування
(психодрама, рольова психотерапія); розвиток ролей та їхних особистісних
складових (тренінг особистісного зростання); психокорекція рольових
конфліктів.

2. Стратегія «терапія роллю», тобто система методів психотерапії за
допомогою рольової поведінки (тут роль виступає як засіб впливу на інші
психологічні сторони особистості): ролі, що заміщають, уявні ролі,
рольове переживання як засіб гармонізації життя чи як засіб компенсації
(психодрама, терапія творчим самовираженням).

Якщо перша форма адаптації пов’язана з розкриттям сутнісних сил людини і
автономізацією від соціуму і соціальних ролей, то друга форма може
призвести до формування особистості, рольова поведінка якої буде
придушувати прояви спонтанності. По суті це особлива форма рольової
дисгармонії, що не належить до дезадаптивних, але у той же час є
неконструктивною формою рольової гіперкомпенсації (подолання рольової
дезадаптації).

«Терапія роллю» (психодрама)

Психодрама належить до таких методів рольової психотерапії, в яких роль
виступає основним інструментом терапевтичного процесу, завдяки якому
вдається здійснити позитивні зміни в особистості людини.

Засновник методу психодрами Дж.Морено надавав настільки великого
значення психологічним ролям, що вважав їх первинними по відношенню до
«Я» людини, а не навпаки. Хоча це твердження є дискусійним, не можна не
погодитись з тим, що між особистістю, «Я» і психологічними ролями людини
існує найтісніший звязок. Психодрама є одним з методів психотерапії,
який найкращим чином підходить до розв’язання людиною рольових
конфліктів і до психологічної допомоги в переживанні людиною життєвої
кризи.

Психодрама дає можливість моделювати життя людини, переживати події
минулого, теперішнього та майбутнього, — як такі, що існували, так і
такі, яких не було і не могло бути, відтворювати будь-які, навіть
найфантастичніші, ролі. Моделюючи життєву кризу, можна допомогти людині
віднайти такі емоційні ресурси, які дадуть змогу подолати її
несприятливі психологічні наслідки.

У психодрамі створюється певний життєвий світ людини, який можна творити
і змінювати за власним розсудом, орієнтуючись на нагальні потреби
людини, які в реальному житті не можуть реалізуватись з якихось причин.
Отже, якщо у людини власний життєвий світ зруйнований чи деформований
внаслідок життєвої кризи, психодрама допомагає не тільки відновити його,
а й знайти перспективи для розвитку, варіанти можливих способів
розв’язання складних життєвих колізій.

Існує багато варіантів і підходів у методі психодрами, залежно від
характеру психологічних проблем, складу психотерапевтичної групи та
інших психологічних та клінічних чинників. Можна застосовувати
психодраму для підлітків, що переживають підліткову кризу, для жертв
сексуального насильства, для дітей, що опинилися у кризі внаслідок
розлучення батьків чи створення нової сім’ї (див. Психодрама…, 1997).
Цікавим застосуванням цього методу є робота, в основу якої покладено
аналіз сновидінь, тобто значущої інформації, що знаходиться у
несвідомому і впливає на нашу поведінку. Бібліодрама як метод
психодрамотерапії використовує біблійні сюжети (переважно такі, в яких
закладено життєві конфлікти) для аналізу їх у терапевтичній групі.
Юнгіанська психодрама передбачає психодраматичну роботу з так званими
архетиповими фігурами — Персона, Тінь, Аніма, Анімус та іншими (Барц Э.,
1997).

«Терапія ролі» (трансакційний аналіз)

Метод трансакційного аналізу, засновником якого є відомий американський
психотерапевт Е.Берн, належить до таких методів, які розглядають роль як
об’єкт аналізу. Суть цього методу психотерапії базується на ідеї
его-станів, тобто особливих станів особистості, в яких вона виступає у
процесі спілкування (трансакції) з іншими людьми: стан «Дитини»
(переважання емотивної сфери, безпосередність і спонтанність), стан
«Дорослого» (переважання раціональної сфери, розсудливість та
паритетність в стосунках) та стан «Батька» (переважання моральної сфери,
покровительство та контроль за виконанням соціальних норм).
Функціонування цих его-станів створює складну картину життя людини та її
стосунків з іншими і дає змогу проаналізувати багато явних і прихованих
тенденцій.

Важливою складовою частиною цієї теоретичної системи є аналіз ігор, в
яких беруть участь люди. Е.Берн наводить класифікацію цих ігор, робить
їх докладний аналіз, а також показує їх зв’язок з життєвими сценаріями
людей та їхними видами. Одним із застосувань трансакційного аналізу є
сценарний аналіз та ідея корекції дисгармонійних життєвих сценаріїв
людини. Ця ідея має надзвичайне значення для нас, оскільки життєві
кризи, як і інші важливі тенденції в житті людини, можуть бути
«запрограмованими», тобто в неявному вигляді закладеними в життєвому
сценарії людини, а отже подолання життєвої кризи та її наслідків може
бути здійснене методами трансакційного аналізу.

Говорячи про терапевтичні аспекти рольового підходу до вивчення життєвих
криз, не можна не зазначити, що практична психологічна допомога людині,
що переживає кризу, можлива лише за умови наявності в людини потреби до
особистісних змін, невдоволеності існуючою ситуацією. Далеко не при всіх
рольових дисгармоніях людини можна говорити про таку потребу. Досить
часто деформації рольової поведінки є бажаними для людини і
використовуються для різних психологічних цілей.

Проблема «рольової людини», тобто проблема гармонії і дисгармонії
особистості і її ролей) пов’язана з цілим рядом проблем соціальної
психології особистості, таких як соціальний конформізм (добровільне
прийняття на себе ролей чужих для людини, але таких, що схвалюються
соціальною чи політичною системою); проблема психології влади, як
рольової компенсації особистісних проблем людини; проблема волі і
добровільної «несвободи» особистості, що бере на себе роль «в’язня» чи
«жертви», щоб уникнути відповідальності за прийняття життєво важливих
рішень чи позбавитися зусиль, необхідних для особистісного
самовираження. Ці проблеми уже виходять за межі практики психологічної
допомоги, хоч і визначають досконалість і гармонійність життєвого світу
людини.

Література:

Барц Э. Игра в глубокое: Введение в юнгианскую психодраму: Пер. с нем.-
М., 1997.

Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих
взаимоотношений. Люди, которые играют в игры. Психология человеческой
судьбы: Пер. с англ. — М., 1988.

Бурно М. Е. Терапия творческим самовыражением. — М., 1989.

Васьковская С. В., Горностай П. П. Психологическое консультирование:
Ситуационные задачи. — К., 1996.

Горностай П. П., Васьковская С. В. Теория и практика психологического
консультирования: Проблемный подход. — К., 1995.

Гройсман А. Л. Проблемы ролевой психотерапии // Психологические
механизмы регуляции социального поведения. — М., 1979.

Иоффе А. Ф. Встречи с физиками. — М., 1962.

Киппер Д. Клинические ролевые игры и психодрама: Пер. с англ. — М.,
1993.

Лейтц Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама Я.Л.
Морено: Пер. с нем. — М., 1994.

Максимов М. Как преодолевать кризисы // Физкультура и спорт. — 1986. — N
10-12.

Морено Дж. Театр спонтанности: Пер с англ. — Красноярск, 1993.

Психодрама: вдохновение и техника / Под ред. П.Холмса, М.Карп.: Пер. с
англ. — М., 1997.

Титаренко Т. М. Жизненный мир личности: этапы становления // Философ. и
социол. мысль. — 1991. -N 1.

Тойч Дж. М, Тойч Ч. К. Второе рождение, или Искусство познать и изменить
себя: Пер. с англ. — М.; Лос-Анжелес, 1995.

Толстых А. В. Возрасты жизни. — М., 1988.

Франкл В. Человек в поисках смысла: Пер. с англ., нем. — М., 1990.

Шибутани Т. Социальная психология: Пер. с англ. — М., 1969.

Шутценбергер А. А. Тяжелобольной пациент (15-летний опыт применения
психодрамы для лечения рака) // Вопр. психологии. — 1990. — № 5.

Sheehy G. Passages: Predicatable crisises of adult life. — New York,
1977.

Похожие записи