Реферат на тему:

Соціально-правове становище вірменської громади міста Золочева
(XVI-XVIII ст.)

У сучасних умовах утвердження незалежної України першочерговим
завданням є максимальне забезпечення здійснення основних прав людини і
громадянина. Важливим, як видається, є забезпечення прав національним
меншинам, які проживають в Україні. При цьому необхідно, з одного боку,
враховувати сучасні європейські і світові нормативні стандарти, а з
іншого – звернутися до власного національного досвіду правового
регулювання відносин українського та інших народів, які проживали на
території України впродовж тривалого часу. Україна належить до
цивілізованих культурних держав, які протягом своєї історії не виявляли
агресивності до сусідніх держав, а, навпаки, гуманно і толерантно
ставилися до народів, які внаслідок певних обставин проживали на
українських землях і разом розділяли спільну долю в нелегкі часи неволі
і боротьби. До таких народів належать вірмени, які поселилися на
території України ще в період Київської Русі. Як стверджують відомі
вчені-правознавці В.Д. Гончаренко, В.С. Кульчицький, історики
Я.Р. Дашкевич, В.В. Грабовецький з ХІІ до XVIII ст. тільки на
західноукраїнських землях виникло 20 вірменських поселень, у яких
вірменами було створено місцеві громади з відповідними органами
управління, суду тощо. Серед них – поселення вірмен у місті Золочів
(сьогодні – районний центр Львівської області).

Поселення вірмен у Золочеві належить до тих колоній, які проіснували
тривалий час та відіграли позитивну роль в економічному і політичному
житті міста, зокрема, у другій половині XVII – першій половині XVIII ст.

Вивчали історію поселення вірмен у Золочеві передусім, вірменські
дослідники, зокрема С. Агонц (1740–1824) [1], С. Баронч (1814–1892) [2,
с.3], М. Бжишкян (1777–1851) [4], В. Григорян [8], польські історики
Б. Сокальський [14], Л. Харевичова [15], Б. Площанський (1834–1902)
[13], Т. Громницький (1851–1939) [7], а також українські вчені
В. Грабовецький [5, с.6], Я. Дашкевич [9, с.10], Н. Кривонос [11],
П. Пироженко [12]. Проте у цих дослідженнях правове становище
вірменської громади міста Золочева спеціально не вивчалося. Так у
дослідженнях С. Баронча перелічено основні факти про організацію життя
вірмен у Золочеві. Важливе значення мають публікації королівських
грамот, які видавали золочівським вірменам.

Певні відомості про поселення вірмен у Золочеві подає вірменський
історик В. Григорян. Польський історик В. Сокальський, який розкрив
умови формування вірменської громади у Золочеві, відтак зробив значний
внесок у розкриття цього питання.

Інший польський історик Б. Площанський навів короткі дані про поселення
вірмен у Золочеві, показав їхню участь у торгівлі, ремеслі. Деякі його
погляди, спираються на цікавий архівний матеріал, без врахування якого
сучасні дослідники не обходяться.

Історію вірменського поселення у Золочеві вивчав також польський історик
Т. Громницький, який, опрацювавши історичну літературу і архівні
джерела, написав ґрунтовний нарис про золочівську вірменську громаду.

Про золочівських вірмен, про їхнє правове становище фрагментарно писали
і українські історики. Окремі відомості є у працях В. Грабовецького.
Джерела з історії поселення вірмен у Золочеві охарактеризував
П. Пироженко. Важливу цінність має публікація Н. Кривонос, де дослідниця
частково згадує про привілеї, які визначали правове становище
золочівських вірмень.

Питання історіографії, причин розселення вірмен, зокрема у Золочеві,
розглядав Я. Дашкевич.

Незважаючи на те, що історії вірменського поселення у Золочеві, його
правовому становищу дослідники приділяли увагу, воно все таки належить
до найменш вивчених в історико-правовій літературі.

Для повного і об’єктивного вивчення правового становища вірменського
поселення у Золочеві необхідно використати нові джерела не лише з фонду
«Магістрат міста Золочева», але й інших комплексів, зокрема фондів
Львівського міського і земського судів, які зберігаються у Центральному
державному історичному архіві України у м.Львові.

Метою пропонованої статті є спроба з’ясувати особливості правового
становища вірменської громади у м.Золочеві на підставі наявних
документальних джерел і літератури, визначити його вплив на
соціально-правовий і політичний розвиток тогочасного суспільства.

Перша письмова згадка про Золочів датується 1441 р. В той час польський
король Владислав Варненин, поряд з іншими поселеннями, подарував Золочів
польському шляхтичеві Яну Сенинському. У 1523 р. король Сигізмунд І
окремим привілеєм надав місту Золочеву магдебурзьке право [8, с.117].
Відповідно до королівської грамоти, Золочів було перетворено на місто.

Вигідне географічне положення Золочева, розташованого на торговому шляху
між Львовом і Тернополем, значно сприяло інтенсивному розвитку ремесел і
торгівлі. Ця обставина відкривала перед Золочевом також широкі
перспективи для розвитку і перетворення його у великий центр транзитної
торгівлі. Проте через часті війни, особливо напади татарських орд,
Золочів, як інші міста та села Галичини, зазнавав руйнувань.

З часу виникнення місто Золочів, як уже зазначалося було приватною
власністю заможного польського магната Сениського, який займав посаду
гетьмана, а інший його власник Ян Собеський – навіть посідав
королівський престол.

У 1532 р. С. Сениський продав Золочів каштеляну А. Гуркові, який
відновив місто і сприяв збільшенню кількості міського населення. Історик
Б. Площанський вважав, що він один з перших запросив вірмен у Золочів
[13, с.31].

Польський історик Б. Сокальський вважав, що вірмени поселилися в
Золочеві у 30-х роках XVI ст., де займалися торгівлею, ремеслом, їм
надавали кошти для побудови вірменської церкви [14, с.629]. Польська
дослідниця Л. Харевичова стверджує, що вірмени поселилися у Золочеві не
при Гурках, а значно пізніше, коли місто було власністю Собеських [15,
с.56–58]. Дослідниця прийшла до такого висновку на підставі грамоти Яна
Собеського 1688 р., у якій власник міста запрошував вірмен для
постійного проживання.

Видається, що П. Сокальський та Л. Харевичова у своїх міркуваннях не
помилялися. Однак те, що Ян Собеський запросив вірмен у Золочів, зовсім
не означало, що при Гурках у місті вірмени не проживали.

Значна кількість вірмен поселились у Золочеві у 70-х роках XVII ст.
Т. Громницький вважав, що у 1676 р., коли турки захопили Язловець,
частина вірмен переселилася у Золочів [7, с.72–74]. С. Баронч
стверджував, що в 1676 р. було сформовано вірменську громаду у Золочеві
[2, с.178]. Н. Кривонос обґрунтувала, що частина вірмен переселилася у
Золочів з Кам’янця-Подільського [11, с.87–90].

Документи XVII ст. свідчать про те, що Золочів був важливим торговельним
центром. Згідно з грамотою 1523 р., у місті було дозволено здійснювати
щотижневу торгівлю і два ярмарки щороку. У 1553 р., згідно з новим
привілеєм короля Сигізмунда, ярмарки було дозволено проводити тричі на
рік.

Для забезпечення економічного зростання міста Ян Собеський надав право
золочівським вірменам на самоврядування, звільнив від податків на 20
років і за свої кошти побудував для них 6 будинків.

???????ae???????¤?$??????Керував вірменською громадою Золочева
вірменський війт, якому надавалося право вирішувати цивільні і
кримінальні справи. Позивачі мали право апелювати до власника міста.
Правомочність вірменського війта поширювалася на тих вірмен, які
приїжджали в Золочів на ярмарки. Існували судові книги, у які записували
не тільки судові, але й нотаріальні справи (наприклад, продаж нерухомого
майна вірмен).

Вірменський війт під час вирішення суперечок застосовував спочатку
Судебник Гоша, а з 1519 р. – Вірменський статут 1519 р.

Як уже згадувалося, золочівські вірмени активно займалися ремеслами,
мали свою церкву, цехові організації. Згідно з королівським привілеєм,
вірмени мали право створювати цехи для будь-яких ремесел, які вважалися
не залежними від діючих у місті українсько-польських цехів. Щороку
цехові організації повинні були обирати свого керівника (цехмістра) і
давати вірменській церкві віск на виготовлення свічок. Усі цехові
організації вірмен повинні були підпорядковуватися вірменському війту.

Золочів був відомий у Галичині як центр з виготовлення спиртних напоїв.
У 1578 р. у місті діяло два цукрових заводи, два винокурних котли. За
даними 1767 р., в околицях Львова найбільший дохід від напоїв давали
Жовква, Броди і Золочів [8, с.120–121].

За привілеєм 1688 р., вірмени мали право на виготовлення лікерів та
інших спиртних напоїв. Вірмени, як і поляки, зобов’язані були певну
частину напоїв здавати власнику або орендаторю міста.

Золочівські вірмени були активними учасниками цивільних правовідносин,
про що свідчить, як для свого часу, високий рівень розвитку вірменського
цивільного права. Так у випадку смерті вірменина, що приїхав у Золочів з
іншої місцевості, його майно передавали на зберігання вірменському
магістрату. Якщо після спливу одного року і шести тижнів не з’являвся
ніхто із спадкоємців або не було знайдено оригіналу заповіту, майно
померлого поділяли на дві частини: одну частину передавали власнику
міста, іншу – вірменській церкві. Вірменська громада і міська управа
Золочева мали право розпоряджатися майном померлих золочівських вірмен,
які не мали спадкоємців.

Золочівські вірмени тривалий час наполягали на наданні їм широкого
судового самоврядування. 23 січня 1727 р. на вимогу вірменського
магістрату король Яків-Людовик Собеський затвердив грамоту Яна
Собеського від 29 жовтня 1688 р., згідно з якою вірмени мали право
самостійно вирішувати найважливіші питання громади, користуватися
судовою автономією [8, с.122]. Ці та інші привілеї, надані золочівським
вірменам, свідчать про їхню корисну діяльність.

Із золочівських судових актів, які зберігаються у Центральному
державному історичному архіві України (ЦДІА) у Львові, видно, що
вірменський суд фактично був органом, який здійснював самоврядування
золочівських вірмен. Золочівський вірменський суд вирішував кримінальні
та цивільні справи між вірменами. Засідання його відбувалося у кам’яному
приміщенні у центрі міста. Згідно з Вірменським статутом 1519 р., на
судовому процесі мали бути присутні «12 добрих мужів, знаючих вірменське
право, або, у виняткових випадках, хоч би 4 з них».

Іноді золочівський вірменський суд називався магістратом. Вірменський
магістрат складався з 12 радників (райців), лавників на чолі з війтом.
Райців спочатку вибирала вся вірменська громада Золочева, згодом ці
посади стали пожиттєвими і їх кооптували в силу потреби з числа багатих
вірменських купців та ремісників. Під кінець XVII ст. у золочівському
вірменському магістраті створювалася старшинська рада із найбагатших
купців. Вона формально виступала від імені всієї вірменської громади,
хоч поспільство і біднота не були в ній представлені. До повноважень
ради входило складання списків членів громади, розподіл податків, нагляд
за порядком тощо.

Уже згадувалося, що керував вірменською громадою війт, який займався
питаннями законності, представляв та захищав інтереси вірмен у місті.
Посада війта була виборною, і порядок виборів переважно затверджувався
польським королем. Вибори війта або його переобрання відбувалося у
середині січня в урочистій обстановці. Цей день у місті був святковим
для вірмен. Після церковної служби під дзвони ратуші райці та рада
старійшин заходили до ратуші, а решта членів вірменської громади
збиралася на ринку. В ратуші обирали війта, який складав присягу, а
міський магістрат санкціонував вибори.

В другій половині XVIII ст. відбувається занепад вірменської громади
міста Золочева. У 1787 р. було проведено опис майна золочівської
вірменської церкви і її доходи були приєднані до доходів інших духовних
установ. Згодом церкву було закрито, на думку В. Григоряна, унаслідок
розпаду вірменської громади у Золочеві [8, с.123–124].

До кінця XVIII ст. вірменська громада Золочева асимілювалася в
польському середовищі. До процесу асиміляції додалися ще й економічні
проблеми. Складна політична обстановка, яку створювала австрійська
держава, унеможливлювала переїзди вірмен у торгових справах. Тому купці
– вірмени Золочева, були змушені займатися торгівлею худоби і
переселялися в сільські місцевості.

Отже, ґрунтовне освоєння історичного досвіду організації управління
золочівською та іншими вірменськими громадами, які проживали на
території України впродовж XIV-XVIII ст., може суттєво допомогти у
виробленні і реалізації концепції максимального забезпечення прав
національних меншин у сучасній Україні.

Література

Агонц С.Г. Географія чотирьох сторін світу: Азії, Європи, Африки і
Америки. (вірм. мовою). – Венеція, 1802 Ч.ІІ. Європа.

Bar?cz S. Rys dziejow ormia?skich. – Tarnopol, 1869.

Bar?cz S. ?ywoty s?awnych Ormian w Polsce. – Lwow, 1856.

Бжишкян М. Подорож у Польщу і інші місцевості, де жили вірмени,
спадкоємці мешканців міста Ани (вірм. мовою). – Венеція, 1830.

Грабовецкий В.В. Армянские поселения на западноукраинских землях //
Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Ереван,
1961.

Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. Вірменські поселення
ХІІІ-XVIII ст. – Івано-Франківськ, 1994. – Т.5.

Gromnicki T. Ormiane w Polsche // Encyklopedia ko?cielna. – W., 1891. –
T.17.

Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши (армяне в
Подолии). – Ереван, 1980.

Дашкевич Я.Р. Вклад украинской историографии в исследование армянских
поселений на Украине // Исторические связи и дружба украинского и
армянского народов. – К., 1965.

Дашкевич Я.Р. Розселення вірмен на Україні в ХІ-XVIII ст.// Український
історично-географічний збірник. – К., 1971. – Вип.1.

Кривонос Н.К. Армянская колония в г.Золочеве (из истории армянских
поселений Западной Украины) // Известие АН Арм. ССР (общ. науки). –
1960. – №3.

Пироженко П.Х. Материалы УГИА УССР во Львове по истории армянских
поселений на Украине // Исторические связи дружба украинского и
армянского народов. – Ереван, 1961.

Площанський В.М. Золочев – уездный город Галицкой Руси (исторические
записки по грамотам местного архива и пр.) // Литературный сборник,
издаваемый Галицко-Русскою матицею. – Львов, 1871.

Sokalski Bronis?aw. Rys geograficzno-statystyczny Z?oczowskiego Okregu
szkolnego wraz z doka?dnym opisem poszcegolnych miejscowo?ci obu
powiatow (Z?ocrowkie i Brodzkie). – Z?oczow, 1885.

Charewicowa L. Dzieje miasta Z?oczowa. – Z?oczow, 1929.

Похожие записи