.

Розвиток політичної та правової думки в Італії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
185 1341
Скачать документ

Реферат на тему:

Розвиток політичної та правової думки в Італії

ПЛАН

1. HYPERLINK \l “_1._Джамбаттіста_Віко.” Джамбаттіста Віко .

2. HYPERLINK \l “_2._Чезаре_Беккаріа.” Чезаре Беккаріа .

1. Джамбаттіста Віко.

Д.Віко (Vico), 1668–1744, — мислитель енциклопедичного характеру:
філософ, історик, лінгвіст, правознавець. Політико-правові ідеї Віко
викладені у працях “Про незмінність правознавства” (в двох томах,
17201721) та “Основи нової науки про загальну природу нації, завдяки
яким виявляються також нові основи природного права народів” (1725).

Вчення Віко про політику, державу і право базується на
філософсько-методологічних ідеях про загальний розум і об’єктивний
характер історичного процесу. Мислитель вперше в Новий час почав
розглядати політичну владу, державу і право, як природно-історичні
явища, які закономірно виникають і розвиваються у контексті виникнення і
розвитку людської культури. Для наукової реконструкції реального процесу
виникнення і розвитку держави та права Віко вважав необхідним базуватися
на дослідженні історії мов, міфології і законодавчих пам’яток. Важливе
методологічне значення мало звернення Віко до етимології мови політики і
права для дослідження становлення і розвитку державно-юридичних
інститутів, у зв’язку з різноманітними факторами, включаючи природні,
господарсько-економічні, психологічні тощо. Мислитель вбачав в
етимології мови ключ до “історії речей, що позначаються даними словами”,
оскільки “історія всіх природних мов повинна підлягати такому ж рядові
змін, які відбуваються з речами”.

Становлення та розвиток держави і права Віко розглядав не просто, як
історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої
політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності у
політичному та правовому житті. Прогрес людства, його розвиток Віко
ділить на три періоди (епохи): “вік богів” (дитинство), для якого
характерний теократично-патріархальний тип нормативного регулювання,
який у зародковому стані містить початки права. Організація соціальної
влади цього періоду — це патріархальна теократія, в основі якої лежить
патріархальна сім’я і первісна релігія. Право цього періоду було не
правом патріархів, а безпосередньо правом богів, оскільки боги вважалися
безпосередніми правителями. Друга епоха — “вік героїв” (юність). Держава
героїчної епохи — це аристократична республіка, яка обумовлювала і
відповідні риси права і законодавства. Тут закони створюються для
користі правлячих. Право цього періоду є “волею законодавця, вираженою в
його законі”. За допомогою законів аристократи захищали свої інтереси,
нав’язуючи свою волю всьому суспільству. Право, як масштаб і норма
свободи і справедливості, яка базується на вічному, божественному
розумі, знаходилося у цей період у нерозвинутому, зародковому стані.
Воно стосувалося тільки незначної верстви людей — привілейованої
правлячої меншості, — обплутане і придавлене грубою силою та втілене у
примітивній формі, як привілей “благородних”, на противагу цілковитій
безправності слуг, рабів, плебеїв. Право цього періоду є патриціанським,
аристократичним, а не народним, не загальнолюдським. Третій період —
“вік людей” (зрілість). Природа людини в цей період отримує, відповідно
до світового розуму, можливість повного розвитку. Встановлюється людське
спілкування у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх
людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними
принципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і
загальне благо. Право, як масштаб і норма свободи, поширюється на всіх
людей. Тільки таке право здатне породити філософів, які могли б
завершити його досягненням думки, яка базується на основі вічної
справедливості. В цей період повний розвиток отримують три
взаємопов’язані засади (основи) права: власність, свобода і захист.
Право власності, за таких умов, — це вже не становий привілей, а
можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однаковий для всіх
масштаб, норма в області майнових відносин, включаючи свободу договорів.
Свобода включає сукупність всіх прав, що випливають з розуму, а оскільки
вона тепер стосується всіх людей, як членів громадянського суспільства,
то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Правовий захист
також передбачає однаковий масштаб, а це можливе тільки при
загальнообов’язковості закону і рівності перед законом. Тобто, захист
прав стає загальним правом громадян і функціональним обов’язком влади.
Всі ці аспекти права (свобода, власність і захист) взаємопов’язані з
трьома основними принципами, або приписами розуму стосовно юридичної
сфери: жити чесно, тобто відповідно до права і справедливості; не
шкодити іншим, тобто не посягати на власність, свободу і життя інших
людей; віддавати кожному належне, тобто здійснювати соціальне
спілкування на основі принципу еквіваленту в обміні благами і у
здійсненні покарання чи заходів захисту. Власне останній принцип і є
джерелом природного права, який випливає з усвідомлення вічного закону і
основаного на ньому прагнення до спілкування. Під цим оглядом, право, по
суті, вічне і незмінне, як вічні і незмінні математичні аксіоми.
Неможливо відносини рівності зробити нерівністю. Сама фактична
нерівність (у власності, благах тощо) повинна бути охоплена і
врегульована загальним правовим масштабом зрівнювання і юридичної
рівності. Поза цим масштабом будь-яка “користь” або “благо” стає або
насильницьким зрівнянням, або насильницьким привілеєм. Проте, притаманні
природі людини, як розумної істоти, принципи права реалізуються в
історії не одразу. Вони тривалий час існують тільки в зародковому
вигляді, обмежені різними антиправовими принципами, наприклад
аристократичними привілеями, які випливають зі слабкого розвитку
розумної природи людини і відповідного стану суспільства. І тільки у
“вік людини” ці принципи, а разом з ними і право в цілому, досягають
свого розвинутого стану.

Головна заслуга Віко полягає у тому, що він обгрунтував історично
закономірний процес становлення і розвитку свободи, загальнолюдських
цінностей у політико-правовому спілкуванні.

2. Чезаре Беккаріа.

Чезаре Беккаріа, 1738–1794, — визначний мислитель, один з
основоположників науки кримінального права. Його головна праця “Про
злочини і покарання” побачила світ в 1764 році. Головна увага Беккаріа
зосереджена на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права
і процесу. Його теорія розроблена в руслі природного права, він поділяє
концепцію суспільного договору і принцип рівності всіх перед законом, що
випливав з неї. На основі суспільного договору люди відмовилися від
природної “абсолютної” свободи і створили громадянське суспільство,
державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не
означає відмову від свободи взагалі. На взаємних началах люди
“пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість
спокійно і безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього,
метою громадянського стану є максимально велике щастя для максимальної
кількості людей. А для цього, перш за все, повинні бути забезпечені
безпека і свобода громадян. Саме для цього створюється держава і
позитивне законодавство. Саме тому він вважав необхідним реформувати
механізм юстиції на основі принципів законності і розподілу влад.
Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах і
“тільки закони можуть встановлювати покарання за злочини”. Суддя, “ні
під яким приводом і з жодних міркувань суспільного блага”, не має права
встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не
сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя
зобов’язаний слідувати духу, а не букві закону. У такому випадку, вважав
вчений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і
слабкостей.

З принципом законності вчений пов’язує і одну з головних ознак
правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що
заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли
воно прямо вказане у законі. Поряд з формально-юридичною ознакою
правопорушень Беккаріа прагнув з`ясувати також їхню змістовну сторону.
Закон повинен включати в число злочинів відповідне діяння тільки у тому
випадку, якщо в цьому є “абсолютна необхідність”. Законодавець не
повинен свавільно зараховувати ті або інші діяння до кримінально карних.
Об’єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки
громадян. Тільки реальна шкода, яку ті чи інші дії наносять суспільному
благу, є єдиним й істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв’язку зі
злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і
покарання — логічний наслідок правопорушення. В цьому аспекті вчений
висуває ряд прогресивних принципів, на основі яких повинно здійснюватися
покарання. Перш за все, це співмірність злочину і покарання, що, по
суті, є застосуванням у кримінальному праві більш загального принципу —
принципу еквіваленту. На основі принципу співрозмірності, відповідності
злочину і покарання Беккаріа пропонує побудувати “точну і загальну шкалу
злочинів і покарань”, в якій би злочини і покарання розміщувалися
відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом співмірності тісно
пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом при
призначенні покарань. Покарання повинно бути неминучим. “Вплив справляє
не стільки суворість покарання, скільки його неминучість”, — писав
Беккаріа. Неминучість покарання виступає, як необхідний аспект
законності і обов’язкова умова існування самого права. В іншому випадку
руйнується правопорядок. “Впевненість у неминучості, хоча б і
поміркованого, покарання справляє завжди більше враження, ніж страх
перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваним надією на
безкарність”.

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і
позитивних законів, вчений виступав за гуманізацію кримінальної
відповідальності, проти жорстоких покарань, у тому числі і проти
смертної кари. Жорстокість покарань є свідченням не тільки жорстокості
політичної влади і її законів, а й жорстокості самого суспільства. Це
хвороба, яка руйнує принципи і цілі людського співжиття. Беккаріа був
першим в історії правових вчень, хто дав грунтовний теоретичний аналіз
того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, яке не
може і не повинно мати місця у системі покарань. Смертна кара суперечить
божественному і незмінному природному праву. І, взагалі, вона не
грунтується на праві, оскільки людина не вправі позбавити себе життя і,
стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим.
Безглуздо, що закони, які забороняють вбивство, самі здійснюють його.
Відміна смертної кари веде до морального піднесення, гуманізації
суспільства і держави.

Прогресивні принципи кримінальної відповідальності були б неможливими
для здійснення без кардинальних перетворень у процесуальній сфері.
Головний принцип, який Беккаріа тут висуває, — презумпція невинуватості.
“Ніхто не може бути названий злочинцем, доки не винесений обвинувальний
вирок, і суспільство не може позбавити звинувачуваного своєї опіки до
того, як буде вирішено, що він порушив умови, при дотриманні яких йому й
забезпечувалася ця опіка”. Звідси випливає, що обвинувачуваний має право
на захист, і порушення цього права є порушенням презумпції невинуватості
і, у кінцевому підсумку, основних засад, на яких базується суспільство.
Звідси, безумовна заборона тортур, як засобу здобуття доказів, і
заперечення головної засади середньовічного процесу — зізнання
обвинувачуваного, як “цариці доказів”. “Злочин, — писав мислитель, — або
доказаний, або недоказаний. Якщо доказаний, то за нього можна накладати
тільки те покарання, яке встановлене законом, і тортури є непотрібними,
тому що зізнання злочинця зайве. Якщо ж злочин не доказано, то не можна
мучити невинного, яким, за законом, повинен вважатися кожен, чий злочин
не доказаний”. Тому, замість зізнання за допомогою тортур, “царицею
доказів” повинно бути з`ясування дійсної винуватості чи невинуватості
обвинувачуваного на основі об’єктивного і неупередженого вивчення всіх
доказів. Для забезпечення цього судовий розгляд повинен бути публічним.

Значну увагу вчений приділяв і запобіганню злочинності. Краще
попереджувати злочини, ніж карати за них. Саме у цьому — головна мета
кожного доброго законодавця, — писав він. А шлях до цього — розумне
законодавство і освічений народ, вихований на нормах свободи.

Беккаріа заклав ті основи кримінального права і процесу, які пізніше
були сприйняті всіма розвинутими правовими системами, під його впливом
відбувався подальший розвиток кримінально-правової науки в наступні
періоди.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020