Реферат з курсу

“ Основи конституційного права України “

на тему:

“ Правова держава, її ознаки “

Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним
розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної
особи, нації, а також політично плюралізму як найвищих суспільних
цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають
терміни “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні
виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і
незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з
прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої
перспективи.

Насамперед дамо коротке тлумачення терміна “правова держава “. Це
поняття з’явилося в 19 столітті, коли внаслідок Великої Французької
революції 1789 року монархічний, абсолютистський режим було замінено
режимом законності, що стало подією не лише для Франції, а й для усього
людства. З цього моменту практично розпочався поділ влади, народилася
ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданими була
безмежною. Про це, зокрема, свідчить й відома формула Людовіка 14 :
“Держава – це я “.

Взагалі ж, як ідея, концепція, теорія, а потім і практика поняття
правової держави бере свій початок ще з античних часів. Воно виникло як
контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав, що він
передбачає близьку загибель держави, де закон не має сили і перебуває у
чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування
держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Арістотель, який зазначав, що там,
де немає влади закону, немає місця для жодної форми державного режиму і
що закон має панувати над усім.

З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є, Дж.Локка,
І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії
правової держави; суть цієї концепції зводиться до кількох основних
положень. “Кожний громадянин повинен бути паном сам собі“. “Чого народ
не може вирішити відносно себе, того і законодавець не може вирішити
відносно народу“. В цих положеннях йдеться по суті про юридичне
закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обгрунтував в своєму творі
“Про дух законів“ головний стрижень законності – відому формулу поділу
влади. Він вважав, що в державі існують три гілки влади – законодавча,
виконавча і юридична. Політична свобода може мати місце лише в тих
державах, де ці гілки не сконцентровані в одних руках.

З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і
свобод громадян. Філософська, а потім і юридична доктрина про “Природні
і невід’ємні права людини“ (як зазначено в статті 2 програмного
документа Великої Французької революції – Декларації прав людини і
громадянина) являє собою головне джерело принципів правової держави.
Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій доктрині
другої половини 19 століття.

Принципи, на яких грунтується правова держава, найбільш повно
охарактеризовані в політології. У теоретико-методологічному плані вони
являють собою найважливішу частину концепції правової держави. Практичне
значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона
концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій
сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири
для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує
відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних
органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як
ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для
обгрунтування своїх побажань , рекомендацій, вимог щодо її політики. До
поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях:

— при організації політичних партій, інших громадських об’єднань, при
формулюванні їхніх політичних вимог, розробці програмних документів;

— при проведенні публічних політичних акцій виборів, мітингів,
демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;

— при виданні та застосуванні законів.

Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципу
верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.

Зміст цього принципу охоплює дві сторони. Перша полягає в тому, що
дозволено все, що не заборонено законом. Дія цієї сторони насамперед
поширюється на відносини держави з особою, яка стає найвищою цінністю.
Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави
над особою, пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями.

Друга сторона верховенства закону полягає в тому, що в правовій державі
найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону. Логічним
продовженням цієї мети стає принцип, згідно з яким держава, її органи і
посадові особи зобов’язані діяти у повній відповідності з законом.
Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання нечинними
правових рішень або вчинених дій, так і персональну відповідальність
винних у цьому, застосування юридичних санкцій.

Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і
особою, громадянином. Зміст цього принципу охоплює такі складові:
непорушність прав і свобод людини, широка система їх гарантій,
соціально-правова захищеність особи, усіх її цінностей, реальність
судового захисту прав та інтересів людини.

Отже, найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення
верховенства закону. Ні державний орган, ні офіційна особа , ні
організація, ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону.
Громадяни несуть відповідальність перед державою, а державна влада –
перед громадянами. Права громадян надійно захищені від будь-якого
свавілля влади та її представників. Тільки держава, яка здатна
максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це
своєю основною функцією, може називатися правовою. Отже, правова
держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується
максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така
держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних
ідеалів.

Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення
права і закону. Існують два типи праворозуміння – позитивістський, або
легістський, і непозитивістський, або юридичний. Позитивісти вважають,
що правом є будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і
взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така
позиція називається ототожненням права і закону. Мається на увазі закон
в широкому розумінні – будь-який владний акт, виданий компетентним
органом влади з дотриманням встановленої процедури, тобто акт,
правильний за формою.

Протилежний тип праворозуміння – юридичний — містить в собі різні
напрями правової думки, в яких наводиться розрізнення права і закона,
пояснюється пріоритет права над законом. Право істинне не тому, що воно
записано в законі і існує в офіційній формі, а через свій зміст. Закони
повинні бути правовими, містити правові норми, але насправді закони
можуть бути і не правовими. З давніх часів в розумінні людей та в різних
теоріях існує представлення про справедливе природне право, яке передує
законові. Одні вважають, що природне право іде від Бога або витікає з
природи людини, природи речей, інші – що воно міститься в об’єктивних
дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах. Природнє
право, тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів,
норм, потреб і закономірностей, називають по-різному: ідея права,
природні права людини і, нарешті, просто право .

Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права
поза законом. Вони визнають закон правом незалежно від того, як
оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної,
теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції. Але якщо вважати, що
право являє собою лише ті норми, які записані в законі, то виходить, що
право — це виключно продукт діяльності державного законодавця. Саме він,
законодавець, робить норми правовими. Інакше кажучи, право – це те, що
хоче законодавець, влада. Але в такому випадку, що таке свавілля і чим
воно відрізняється від права?

Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону, яка пояснює, що
право – особливий соціальний регулятор, який діє поряд з моральними,
етичними, релігійними, політичними та іншими соціальними нормами . За
своєю суттю право – історично обумовлена форма, загальна і рівна міра
свободи. Правові норми і вимоги описують свободу людей, ступінь,
кількість їх свободи. Тому вони повинні формулюватися в законі,
закріплюватися його силою, оберігатися державою. Закон повинен служити
свободі, праву. Держава і її закони необхідні для права. Але якщо
закони не захищають свободи, якщо влада встановлює їх свавільно, то такі
закони не є правовими, правом. Сутність права – свобода, а не насилля.
Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень, а не
для придушення свободи. І закони є правом не тому, що це формально
коректні акти, а тому, що вони містять правовий зміст, гарантують
свободу людей. Звідси, верховенство, або господство, права передбачає
державу, яка дає потрібні гарантії свободи, безпеки і власності,
гарантії від свавілля, зокрема, публічно-владного.

Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського
праворозуміння. Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права
людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян.
Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним: влада, що
дарує права, не може бути обмежена цими правами.

На думку кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника
Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава –
це держава ліберальна, або “держава – нічний сторож“. Її протилежність –
авторитарна, або поліцейська, держава.

В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні
сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство. Останнє
являє собою сферу вільної активності, в якій людина виступає як
автономний індивід, що переслідує свої автономні цілі і інтереси. У
відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип: “що не
заборонено правом – дозволено“. В ідеалі ліберальна держава може лише
мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства, наприклад в
економіку, — в разі порушення правових заборон.

Ідеальна поліцейська держава, навпаки, повинна максимально контролювати
вільну соціальну активність громадян – регулювати, ліцензувати,
квотувати, а також “допомагати“ громадянському суспільству вирішувати
його проблеми. Поліцейська держава обмежує права і свободи людини
законами, прийнятими з міркувань спільного блага, економічної
доцільності, моралі, соціальної справедливості, боротьби з злочинністю,
охорони державної таємниці, державної безпеки тощо.

Насправді , як зазначає далі Четвернін, не існує ні ідеальної правової
(ліберальної), ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась
би в тоталітарну, що знищує всілякі прояви свободи). Реальні держави або
ближче до правової, або до поліцейської.

Виходячи з усього вище сказаного, зрозуміло, що суттєвою рисою правової
демократичної держави, покликаної виконати свою загально-людську місію,
є безумовність свободи особи. Здається, нарешті людство повністю
усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про
те, що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів
варварства, які збуджують людську свідомість, і що визнання гідності,
притаманної всім членам людської сім’ї, їх рівних і невід’ємних прав
становить основу свободи, справедливості та миру на землі.

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в
суспільстві, визнання її права на життя, свободу і пошуки щастя як
природного і невід’ємного.

Важливо, щоб права і свободи людини були не тільки проголошені, а й
надійно захищені. Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ),
визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини, встановила, що їх
захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів, додержання цих
прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою, основа
свободи, справедливості та миру .

Досвід засвідчив, що демократична правова держава може бути створена на
основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від
виконавчої та судової. З точки зору логіки правової держави перевага
має віддаватися законодавчій владі, оскільки саме вона формулює
стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства, визначає
основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики.

Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру.
Законодавець обмежений правовими конституційними принципами, а також
правами людини. До того ж він перебуває під контролем народу (
демократичні вибори, проведені народом ). Правова держава передбачає й
суворий контроль за конституційністю законів, здійснюваний спеціальним
органом — Конституційним Судом, який має забезпечувати реалізацію
принципу поділу влади.

Вимоги до виконавчої влади добре відомі. Її функціонування має
грунтуватися на законі й обмежуватись законом. Ця влада не має права
присвоювати собі повноваження, не передбачені законом, і вимагати від
громадян виконання обов’язків, не закріплених у законі.

Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів, що часто
виявляється виконавчою владою, є безумовне забезпечення права громадян
звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій. Інакше
зловживання з боку виконавчої влади, залишаючись безкарними,
відкриватимуть шлях до тиранії.

У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих
призначень третьої, судової влади. А щоб виконати таку місію, судові
установи повинні бути незалежними. На цьому постулаті грунтується одна з
основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування
правової держави. Необхідність же додержання принципу поділу влади є
першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової влади
у правовій державі. Без цього судова інстанція обов’язково буде
відчувати тиск з боку інших двох гілок влади. А без її незалежності не
може бути й мови про зверхність права.

Такий зв’язок випливає з ролі арбітра, яку судова інстанція відіграє в
суспільстві. Існування такої ролі визначається тим, що судова влада не
тільки застосовує закони, а й активно, у різних формах бере участь у їх
створенні. До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації, грунтуючи
свої рішення на дусі закону, а не тільки на його букві. Тому
незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи, виходячи зі
змісту, смислу закону, якщо законодавцем ті або інші правові відносини
не врегульовані.

Однак головне полягає в тому, щоб судова інстанція не перетворилась на
інструмент реакції та зловживань.

Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової
держави, які, до речі, можна розділити на дві групи: соціально-змістовні
і формальні. Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою,
що утворюють певну цілісність, розчленувати яку можна у чистому вигляді
лише теоретично, в абстракції.

Отже, соціально-змістовними ознаками правової держави є:

Закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини;

Верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними
актами, політичною і фізичною силою держави і її органів;

Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю
більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні
загальнолюдські цінності та ідеали;

Урегулювання відносин між особою і державою на основі
загально-дозволеного підходу, принципу “громадянину дозволено робити
все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам – лише те, що
дозволено;

Взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

Притаманна усім громадянам висока культура права, зокрема їх обізнаність
з життєво необхідними юридичними законами, а також уміння і навички їх
використання у практичному житті .

Формальні ознаки правової держави:

Чіткий розподіл функціональних повноважень між певними

спеціалізованими системами її органів – законодавчої, виконавчої,
судової на основі підпорядкуванню саме закону як волевиявленню народу
або вищого представницького органу державної влади;

Юридичне закріплення основних прав і свобод людини, юридична
захищеність особи;

Високозначуще становище у суспільстві і державному житті судових органів
як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної
гарантії прав людини;

Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних актів усіма
учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими
органами.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування
правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає
комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й
практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у
політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і
станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні
реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “
дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на
майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до
створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її
утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних
державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із
державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного,
усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують
її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але,
незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму
функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену
ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії
державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально
досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж,
порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння
на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн
у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і
реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві
відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним
прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна
кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції
тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку
не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має
враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена
І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при
тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими
цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку
історії“. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим
цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську
концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії
дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони
прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і
небажаних“.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче
підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей,
проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для
досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її
досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних
критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим
нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової
держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох
важливих засад:

— визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку,
його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної
творчості;

— узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної
парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже
важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і
поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися
на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої
країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо
експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої
плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому
слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не
діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не
непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови
неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного
відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького
її впровадження “згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися
в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як
суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги
слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише
настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля
втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола
громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто
цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком
правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й
ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й
повновартісне.

Висновок

Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави,
для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі
національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї
держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських
організацій, офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших
нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової
держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення
України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою
метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої
державності.

Використана література:

Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. К.,1994

Котюк В.О. Основи держави і права. К., Вентурі, 1995

Молдаван В.В. Основи держави і права. К., Юмана, 1996

Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні : проблема
досвіду.\\ Нова політика.1996 №5

Димитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день. \\ Право
України. 1995 №5-6

Четвернин В.А. Понятие и термин “ правовое государство “.\\ США:
экономика, политика, идеология.1996 №8

PAGE

PAGE 1

Похожие записи