Реферат на тему:

“МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ АНТАРКТИКИ”

ПЛАН

1) МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ ВІДНОСНО РЕЖИМУ АНТАРКТИКИ.

2) НЕЙТРАЛІЗАЦІЯ І ДЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ АНТАРКТИКИ.

3) КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ МОРСЬКИХ ЖИВИХ РЕСУРСІВ АНТАРКТИКИ.

ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ:

1. Міжнародно-правові акти відносно режиму Антарктики

На початку 20 ст. виступила Великобританія, яка намагалася проголосити
суверенітет британської корони над окремими районами Антарктиди. За
Великобританією пішли Франція, Норвегія, Чилі й Аргентина. Економічна
криза і дві світові війни в Європі відсунули економічний і
територіальний інтерес Старого світу до Антарктиди. І тільки в 50-х
роках почалося цілком закономірне міжнародне співробітництво з вивчення
Антарктики. У зв’язку з цим була підготовлена і проведена з 15 жовтня по
1 грудня 1959 року у Вашингтоні Міжнародна конференція з Антарктики. Її
учасниками були 12 держав, які до часу скликання Конференції
безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їх число входили
як держави, які видвинули територіальні претензії на антарктичні райони
(Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція
і Чилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР,
США, Південно-африканський Союз та Японія). Конференція закінчилася
підписанням 1 грудня 1959 року Договору про Антарктику. Договір набрав
чинності тільки 23 червня 1961 року. На початку 90-х років учасниками
договору були вже 35 країн світу.

Станом на 1 липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава.
Договір на довгий час визначив міжнародно-правовий режим Антарктики і
став помітною подією в міжнародному житті того часу.

Договір про Антарктику 1959 року. Стаття І Договору про Антарктику
встановлює: «Антарктика використовується тільки в мирних цілях.
Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як
створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а
також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1).

Договір проголошує волю наукових досліджень в Антарктиці. Стаття ІІ
Договору говорить: «Воля наукових досліджень в Антарктиці і
співробітництво в цих цілях, як вони застосовувалися протягом
Міжнародного геофізичного року, будуть продовжуватися».

Проблема встановлення правового режиму А. виникла на поч. 20 ст. у
зв’язку з розширенням досліджень і посиленням інтересу до її практич.
освоєнню і, насамперед, до використання її природних ресурсів.
Капіталістичні держави неодноразово починали спроби вирішити цю проблему
в однобічному порядку. У різний час Англія, Нова Зеландія, Австралія,
Франція, Норвегія, Чилі й Аргентина заявили про поширення свого
суверенітету на окремі частини — сектора — А, однак це не одержало
міжнародного визнання, викликало суперечки і зіткнення між державами, що
претендують на ті самі райони А. (зокрема , суперечки між Англією, Чилі
й Аргентиною).

СРСР завжди вважав, що правовий режим А, повинний бути визначений на
основі угоди між зацікавленими державами з обліком їхніх законних прав і
інтересів. У ноті Норвегії від 27 січня 1939 СРСР зарезервував свою
позицію відносно держ. приналежності земель, відкритих і досліджених
росіянами- мореплавцями і вченими на поч. 19 ст. Свою точку зору
відносно держ. приналежності земель в А. зарезервували також США (у
1939) і Японія (у 1940). Разом з тим США прагнули розв’язати проблему
режиму А. сепаратним шляхом, розраховуючи установити свою гегемонію над
всієї А. У р. 1948 США почали неофіційні переговори з країнами, що
висунули тер. претензії в А, однак це зустріло заперечують відношення з
боку Норвегії, Чилі й Аргентини. Уряд СРСР у меморандумі від 7 червня
1950 заявило учасникам зазначених сепаратних переговорів про те, що воно
не може прилягати законним будь-яке рішення про режим А., буде прийнято
без участі СРСР, і запропонувало обговорити це питання в міжнар.
порядку. Ця позиція одержала підтримку всіх зацікавлених держав. 15
жовтня 1959 у Вашингтоні була скликана конференція по А., у роботі
до-рій взяли участь СРСР, США, Англія, Франція, Бельгія, Норвегія, ПАР,
Аргентина, Чилі і Японія. Конференція виробила і схвалила 1 груд. 1959
Договір про А, який і визначає її сучасний міжнародний правовий режим.

Договір 1959 установлює, що А. може бути використана тільки в мирних
цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи воєнного характеру
(напр., створення баз і украплень, проведення маневрів, іспит будь-яких
видів зброї). Уся територія А. складає що нейтралізувала і
демілітаризовану зону, у межах до-рій заборонена будь-яка діяльність у
військових цілях як у мирний, так і у військовий час. Договір проголошує
принцип волі наукових досліджень в А. (ст. ІІ). Для сприяння міжнар.
співробітництву в наук. дослідженнях учасники договори погодилися робити
обмін інформацією щодо планів наук. робіт в А. наук. персоналом між
експедиціями і станціями, а також обмін даними і результатами наук.
спостережень (ст. ІІІ). Участь у договорі не означає ні відмовлення від
раніше заявлених претензій на тер. суверенітет в А., ні визнання цих
претензій з боку тих договірних сторін, які не визнали цих претензій
раніше (ст. ІV). У договорі передбачається, що ніяка нова претензія чи
розширення існуючих претензій на тер. суверенітет в А. не можуть бути
заявлені доти, поки договір знаходиться в силі.

Важливе значення мають постанови договору, що стосуються контролю за
його дотриманням. Згідно ст. VІІ, усі р-ни А., включаючи всі станції,
установки й устаткування в цих р-нах, а також усі мор. і повітряні судна
в пунктах розвантаження чи навантаження вантажів і персоналу, повинні
бути відкриті в будь-який час для інспекції будь-якими спостерігачами,
призначуваними з дотриманням постанов договору (спостерігачі повинні
бути громадянами тієї договірної сторони, до-раю їхній призначає).

2. Нейтралізація і демілітаризація Антарктики

Згідно статті І Договору про Антарктику 1959 року Антарктика
використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які
заходи військового характеру, такі як створення військових баз і
укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування
будь-яких видів зброї (п. 1). Таким чином, величезна частина земної кулі
— цілий материк і прилягаючий до нього великий район — вперше в історії
міжнародних відносин була перетворена в зону світу, у границях якої
забороняється будь-яка військова діяльність і допускається лише мирна
(не військова) діяльність. Заборона Договором будь-яких військових
заходів означає, що Антарктика не може бути мілітаризована ні в період
світу, ні в період війни. Разом з тим зазначена заборона тут «будь-яких
заходів військового характеру» свідчить про те, що Антарктика не може
стати місцем воєнних дій і збройних конфліктів, тобто вона є
нейтралізованою.

У той же час Договір про Антарктику не перешкоджає використанню
„військового персоналу чи оснащення для наукових досліджень чи для
будь-яких інших мирних цілей” (п. 2 ст. І). Це положення було включено
за пропозицією деяких учасників конференції, що заявили, що вони в
суворих і важких умовах Антарктики можуть здійснювати наукові
дослідження в мирних цілях тільки при залученні військового персоналу і
використанні військового устаткування. З метою запобігання можливих
зловживань у цьому питанні Договір зобов’язує будь-як договірну сторону
інформувати інші договірні сторони «про будь-який військовий чи
персонал оснащенні, призначеному для напрямку його в Антарктику з
дотриманням умов, передбачених п. 2 ст. І Договору».

Як було пізніше встановлене учасниками Договору, дана інформація повинна
включати, зокрема, типи, опис і озброєння морських судів, літаків і
інших транспортних засобів, що вводяться в район дії Договору, час
прибуття і перебування, а також маршрути проходження експедицій. Крім
того, учасники Договору установили тверду систему контролю за виконанням
його розпоряджень.

Однієї з ключових статей Договору про Антарктику є ст. V, що говорить:
«Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цьому районі
радіоактивних матеріалів забороняються» (п. 1). В Антарктиці, отже,
заборонені ядерні вибухи як у військових, так і в мирних цілях, що дуже
істотно зміцнює і доповнює положення Договору про неприпустимість
здійснення в Антарктиці заходів військового характеру. Заборона
будь-яких ядерних вибухів поряд із забороною видалення в цьому районі
радіоактивних матеріалів перетворило Антарктику й у без’ядерну зону. Але
Договір не передбачає заборони на використання в Антарктиці ядерного
устаткування чи ядерної техніки. Через цю обставину на американській
базі Мак-Мердо була споруджена і функціонувала в 60-х роках і першій
половині 70-х атомна електростанція (АЕС). А потім американські
дослідники знайшли, що при роботі цієї АЕС відбувається витік
радіоактивних відходів. АЕС довелося демонтувати, а забруднений нею
район ретельно очистити. Очевидно, через труднощі рішення в умовах
Антарктики проблеми повної ядерної безпеки інші проекти створення
атомних установок в Антарктиці здійснені не були.

3. Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики

Разом з різноманітними міжнародно-правовими актами відносно Антарктики в
1972 році була ухвалена Конвенція про збереження антарктичних тюленів.
Конвенція дозволила відлов трьох із шести видів антарктичних тюленів.
Вона визначила допустимі рівні їх видобутку, визначила види, які
охороняються; відкриті і закриті для промислу райони, обмеження вилову
згідно статі, розміру та віку тюленів, технічні дані знарядь вилову і
пристроїв, порядок надання інформації про промисел і систему інспекції.

б) подальший розвиток подій в області міжнародного риболовства сприяв
прийняттю 20 травня 1980 року, в рамках Консультативних нарад Конвенції
про збереження морських живих ресурсів Антарктики. Морські живі ресурси
– це відповідно до статті 1 конвенції „популяції плавникових риб,
молюсків, ракоподібних і всіх інших видів живих організмів, включаючи
птахів, що живуть на південь від антарктичної конвергенції”.

Будь-який помисел і пов’язана з ним діяльність у районі застосування
цієї конвенції проводяться відповідно до її положення і таких принципів
збереження:

а) запобігання скороченню чисельності будь-якої популяції, що
висловлюються, до рівнів, нижче таких, що забезпечують її стійке
поповнення;

в) підтримання екологічних взаємозв’язків між популяціями морських живих
ресурсів Антарктики, які виловлюються, та залежних від них і пов’язаних
з ними, а також відновлення вискажених популяцій, зазначених у пункті
„а”;

с) запобігання змінам або зведення до мінімуму небезпеки змін у морській
екосистемі, що є потенційно незворотними протягом двох або трьох
десятиліть.

До цього часу, тобто до 1980 року склалося положення, коли риболовський
промисел із „обжитих” районів Світового океану почав переміщуватися у
віддалені та сурові антарктичні води відкритого моря. Ця ситуація була
викликана встановленням виключних економічних зон шириною до 200
морських миль, в яких за прибережними державами визначались суверенні
права в цілях розвідки та розробки природних багатств. Над частинами
відкритого моря в Антарктиді, де зберігалася ця і раніше свобода не
регулюючого риболовства, нависла потенційна загроза виснаження рибних
ресурсів та загибелі видів антарктичної фауни, для яких вказані ресурси
слугують основною їжею. Конвенція 1980 року запобігала такому небажаному
розвитку подій.

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики включає
положення, що підкреслюють її тісний зв’язок з Договором про Антарктику.
Так, у ст. ІІІ Конвенції сказаної «Договірні сторони незалежно від того,
чи є вони учасниками Договору про Антарктику чи ні, погоджуються, що в
районі дії Договору про Антарктику вони не будуть здійснювати ніякій
діяльності, що суперечить принципам і цілям цього Договору, і що у своїх
відносинах один з одним вони зв’язані зобов’язаннями, що містяться в
статтях І і V Договору про Антарктику». У ст. ІV Конвенції відзначається
згода сторін у взаєминах один з одним дотримувати також ст. ІV Договору,
що стосується заморожування, невисування нових чи розширення колишніх
територіальних претензій, і ст. VІ, що встановлює район дії Договору про
Антарктику. Однак район дії самої Конвенції трохи ширше району дії
Договору про Антарктику. Він містить у собі також морські простори
північніше 60° південної широти до лінії конвергенції, оскільки ці
простори і їхні ресурси є частиною антарктичної екосистеми. У зв’язку з
цим заходи для збереження антарктичних ресурсів у тім ступені, у якім
вони будуть торкатися інтересів деяких держав, що мають у цьому районі
володіння, суверенітет над яким не оспорюється, застосовуються в
належних випадках за згодою зазначених держав. Конвенція поширює заходи
для збереженню живих ресурсів у конвенційному районі на всі популяції
плавникових риб, молюсків, ракоподібних і на інші види живих організмів,
включаючи птахів, а також тюленів і китів. Остання обставина, як сказано
в Конвенції, «не применшує прав і зобов’язань Договірних сторін по
Міжнародній конвенції про регулювання китобійного промислу і Конвенції
про збереження тюленів Антарктики».

Конвенцією заснована Комісія зі збереження морських живих ресурсів
Антарктики. Її членами є всі учасники наради, на якому була прийнята
Конвенція. Держава, що приєдналася до Конвенції пізніше, має право бути
членом Комісії протягом того часу, поки веде дослідження чи промисел
морських живих ресурсів, до яких застосовується Конвенція. Рішення
Комісії приймаються консенсусом. Комісія зі збереження морських живих
ресурсів Антарктики відповідно до отриманої нею інформацією про стан і
улови цих ресурсів визначає квоти вилову в районах дії Конвенції,
охоронювані види популяцій, вік, розмір і стать видів, що можуть
виловлюватися, сезони і зони, відкриті і закриті для промислу, методи і
знаряддя лову. Вона вправі приймати інші міри, необхідні для збереження
морських живих ресурсів Антарктики. Комісія, зокрема, визначає загальний
припустимий улов окремих видів морських живих ресурсів Антарктики.

Комісія розробляє і здійснює систему спостереження й інспекції, що
включає: порядок відвідування судна спостерігачами й інспекторами;
процедуру судового переслідування державою прапора і застосування
санкцій на підставі доказів, отриманих у результаті такого відвідування
й інспекції; повідомлення договірною стороною про такі міри судового
переслідування і застосованих санкцій.

Конвенція є безстроковою, однак будь-яка країна може вийти з числа її
учасників, направивши відповідне повідомлення про це.

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики набрала сили
в квітні 1982 року і є істотним елементом міжнародно-правового режиму
Антарктики.

Іншою виявилася доля Конвенції по регулюванню освоєння мінеральних
ресурсів Антарктики, Конвенція була прийнята 2 червня 1988 р. нарадою 33
держав-учасників Договору про Антарктику (з них 20 — учасники
Консультативних нарад).

Конвенція розглядалася її учасниками як невід’ємна частина системи
Договору про Антарктику. Стаття 3 Конвенції передбачає, що «ніяке
освоєння мінеральних ресурсів Антарктики не проводиться інакше, як
відповідно до дійсної Конвенції». Район її дії включає Антарктичний
континент, всі антарктичні острови, включаючи всі шельфові льодовики, до
півдня від 60° південної широти, а також морське дно і надра прилягаючих
прибережних районів аж до глибоководних районів морського дна, тобто до
зовнішньої границі континентального шельфу.

Для реалізації цілей і принципів Конвенції передбачається створення
Комісії з мінеральних ресурсів Антарктики. У числі її функцій, зокрема,
оцінка можливого впливу на навколишнє середовище Антарктики освоєння
мінеральних ресурсів, установлення відкритих і закритих для видобутку
мінеральних ресурсів районів і ін.

Для кожного відкритого району повинен бути заснований Комітет з
регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики. До його
повноважень був віднесений розгляд заявок на розвідку і розробку
мінеральних ресурсів відкритих для такої діяльності районів, видача
дозволів на зазначену вище діяльність, спостереження й інспекція за нею
й ін.

Конвенція по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики
виявилася в підвішеному стані. Це відбулося з ряду причин. Зокрема,
деякі з відомих дослідників Світового океану, включаючи антарктичні
райони, такі як Жак Ів Кусто, різко критично поставилися до самого факту
промислової розробки мінеральних ресурсів Антарктики. Вони відзначали,
що, якими би не були строгими міри, що мають метою захист навколишнього
середовища Антарктики і залежних від неї і зв’язаних з нею екосистем від
можливих шкідливих наслідків освоєння мінеральних ресурсів Антарктики,
ці міри не можуть забезпечити повну гарантію від згубних наслідків такої
діяльності.

На долю Конвенції вплинула, очевидно, також позиція держав, що
розвиваються. З їх ініціативи Генеральна Асамблея ООН у 1988 році на
своїй 43-й сесії схвалила резолюцію, у якій виражається «глибокий жаль»
у зв’язку з тим, що Консультативні сторони Договору про Антарктику
прийняли 2 липня 1988 р. Конвенцію по регулюванню освоєння мінеральних
ресурсів Антарктики, незважаючи на резолюції 41/88 В и 42/46 В
Генеральної Асамблеї, у яких містився заклик до введення мораторію на
переговори по встановленню режиму у відношенні мінеральних ресурсів до
тих пір, поки всі члени міжнародного співтовариства не зможуть повною
мірою брати участь у таких переговорах.

Список використаної літератури

Международное право. – Москва, «Междунард.отношения», 1995. – с.
556-574.

Жан Туском. Міжнародне право. Київ, „АртЕк”, 1998. – с. 112-114.

А.І.Дмитрієв, В.І.Муравйов. Міжнародне публічне право. Навчальний
посібник. – Київ, Юрінком Інтер, 2001.

А.З. Георгіца. Міжнародне публічне право. Загальна частина. – Чернівці
«Рута», 1995. – с. 91 – 93

Страны и народы. – Москва «Мысль», 1981. – с. 268 – 300.

Большая энциклопедия.

Договір про Антарктику від 1 грудня 159 року.

Протокол про охорону довкілля до Договору про Антарктику, 4 жовтня 1991
року.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи