Реферат на тему:

“Агробізнес – особлива складова підприємництва.

Основні елементи механізму агробізнесу” Вступ

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий
комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без
того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли
ціни на продовольство — такі явища викликають у населення України велику
стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система
земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської
продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна
мета моєї курсової роботи — з’ясувати особливості сільськогосподарського
виробництва, його роль у соціально-економічному процесі, розкрити
основні тенденції та перспективи різних форм господарювання у сільському
господарстві за умов формування соціально-орієнтованої ринкової
економіки України.

1. Суть та основне призначення підприємництва та агробізнесу

Підприємницька діяльність — це діяльність ініціативних, енергійних,
творчих, кмітливих, цілеспрямованих, порядних людей, що реалізують
важ-ливі, складні, сміливі ідеї та рішення, беручи на себе ризик,
пов’язаний з їх реалізацією. Підприємницька діяльність є поняттям
широким, яке втілює в собі інтелектуальні якості, потрібні в управлінні,
менеджменті, бізнесі, маркетингу, комерційній діяльності, технології,
товарному виробництві на рівні різноманітних інститутів багатогранної
інфраструктури ринку.

Законодавство України про підприємництво визначає загальні правові,
економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності
(підприємництва) громадянами і юридичними особами на території України;
гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки.

Підриємництво — це самостійна ініціатива, діяльність з виробництва
продукції, виконання робіт, надання послуг, з метою одержання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (піприємцями) можуть бути
громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності
або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності,
встановлених Законом України «Про власність». Щодо юридичних осіб і
громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, цей Закон
застосовується до тієї частини їхньої діяльності, яка за свом характером
є підприємницькою.

Перехід до ринку в аграрному секторі економіки вимагає розвитку вільного
підприємництва. Підприємництво (підприємницька діяльність) — це
ініціатнвна самостійна діяльність громадян, спрямована на отримання
прибутку або особистого доходу, яка здійснюється від свого імені, на
свій ризик і під свою відповідальність або від імені і під майнову
відповідальність юридичної особи підприємства. Вільне підприємництво
сприяє активізації структурної перебудови економіки, створенню
додаткових робочих місць, забезпеченню швидкої окупності витрат,
оперативному реагуванню на зміни споживчого попиту.

Розвиток підприємництва — це шлях до насичення ринку товарами і
послугами, подолання галузевого і регіонального монополізму, розширення
конкуренції, впровадження досягнень науково-технічного прогресу,
підвищення експортного потенціалу. Підприємництво дає змогу розширити
сферу прикладання праці, створити нові можливості для працевлаштування
незайнятого населення і вивільнених працівників з неефективно діючих
підприємств. Вільне підприємництво здатне значно зміцнити економічну
базу місцевих Рад народних депутатів, позитивно вплинути на розвиток
сіл, невеликих міст.

2. Особливості розвитку підприємництва

в аграрному секторі

На заваді широкому розвитку підприємництва в аграрній сфері України
стоять певні складності. Серед них : відсутність достатніх грошових
заощаджень (первинного капіталу) працівників сфери АПК — потенційних
підприємців; малооб’єктної виробничої і обслуговуючої
матеріально-технічної бази; належного правового захисту і певних
юридичних гарантій підприємців з питань власності, розпорядження майном,
отримання і розподілу доходів.

Нині вже прийняті законодавчі акти, які сприяють розвитку підприємництва
на селі. Проте законодавство тільки декларує правову основу розвитку
підприємництва, вростання його в економіку. Не менш важливе значення
мають розробка принципів підприємництва, визначення практичних шляхів
його розвитку і підтримки з боку держави і суспільства.

Дослідження показують, що основоположними принципами вільного розвитку
аграрного підприємництва є такі : використання різноманітних форм
власності, господарювання і розмірів підприємств; переважний розвиток
малого підприємництва; збереження і раціональне використання наявної
матеріально-технічної бази виробництва продовольства.

Перший принцип передбачає розвиток підприємництва на основі всіх форм
власності — державної, колективної та індивідуальної (приватної). Це
відповідає програмі роздержавлення і приватизації і забезпечує більш
стійку базу для підприємництва в умовах ринку.

Виробництво валової сільськогосподарської продукції нині зосереджено
переважно в державних підприємствах (34%) і колективних господарствах
(58%).

В особистих підсобних господарствах громадян виробляється 8% валової
сільськогосподарської продукції. Характерно, що в США структура
виробництва сільськогосподарської продукції за формами власності
товаровиробників цілком протилежна. На державні ферми (переважно ферми
навчальних закладів, науково дослідних установ тощо) припадає тільки
0,6%, на корпорації і спільні ферми (колективні, акціонерні або пайові
господарства) — 40,2, на сімейні ферми — 59,2 % загального обсягу
реалізованої сільськогосподарської продукції .

Сутність другого принципу полягає в необхідності поєднання різних
організаційних форм підприємницької діяльності : агрокомбінатів,
агрофірм, виробничих систем, КСП, державних підприємств, товариств,
міжгосподарських і спільних підприємств, акціонерних і пайових
товариств, агроцехів промислових підприємств, кооперативів, сімейних і
індивідуальних господарств. Це забезпечить стійкість аграрної економіки
в екстремальних ситуаціях і конкурентність у господарюванні.

Третій принцип розвитку підприємництва, виходячи з концепції
демонопопізації, передбачає необхідність поєднання різних розмірів
підприємництва незалежно від організаційних форм. Це можуть бути великі,
середні і малі агрокомбінати, агрофірми, кооперативи, селянські
(фермерські) господарства, особисті підсобні господарства громадян,
агроцехи промислових підприємств, агродільниці міських жителів,
кооперативи. Різниця в розмірах господарських одиниць в аграрному
секторі зумовлена двома важливими природними факторами: нерівномірним
територіальним розселенням людей, що склалось історично, і різною
характеристикою агропотенціалу земель.

Індекс коливання різномірності основного типу сільськогодарських
підприємств колгоспів і радгоств становив 4. Середній розмір ферм США
коливається від 1145 до 6,3 га, тобто індекс коливання становить 200. В
колишній Югославії, крім 2,6 млн. селянських господарств (в середньому
по 3,5 га), функціонують 815 землеробських кооперативів і 86 великих
агропромислових комбінатів. Комбінати і кооперативи, маючи 17,4 % землі
і 16,3 % худоби, дають 30,1 % валового виробництва і 51% товарної
сільськогосподарської продукції. Решта припадає на дрібні індивідуальні
господарства.

Четвертим принципом розвитку підприємництва є широке залучення до нього
громадян на основі прискореного розвитку дрібного аграрного
підприємництва з дотриманням оптимальних співвідношень різних
типорозмірів господарств. Концентрація і централізація виробництва
призвели не тільки до важко керованої гігантоманії господарств, а й до
зменшення чисельності неповних господарів. Якщо вважати голів колгоспів
і директорів радгоств, які найбільше відповідали за стан економіки
гослодарств, побічними (неповними) господарями, то в нашій країні до
реформування КСП був найнижчий рівень господарської відповідальності.
Цей показник може бути визначений як зворотна величина розміру об’єкта
господарської відповідальності з розрахунку на одного суб’єкта
господарської відповідальності. 3 розрахунку на одного керівника
(потенціального підприємця) сільськогосподарського підприємства в
Україні в 1999р. припадало 3420 га землі. 3 розрахунку на одного фермера
в середньому за 1997-1999рр. припадало землі : в США — 179 га, Франції
8, ФРН-17, Великобританії — 65, Нідерландах — 6, Данії — 31, Швеції —
27, Фінляндії -13 га. Повна і персональна відповідальність за
господарську діяльність і майно — найсуттєвіший показник підприємництва.

П’ятий принцип розвитку підприємництва передбачає сприяння поглибленню
спеціалізації і розширенню кооперації. Підприємництво тісно пов’язане з
професіоналізмом, базується на ньому, породжує і поглиблює його.
Професіоналізм, у свою чергу, породжується спеціалізацією праці і також
сприяє її поглибленню. Поглиблення спеціалізації з метою збереження
виробничо-технічних зв’язків вимагає розвитку і розширення кооперації.

Зарубіжна практика розвинутих країн підтверджує, що з розвитком малого
підприємництва поглиблюється спеціалізація і особливо швидко
розширюється кооперація.

Невеликий розмір господарств не виключає їх спеціалізації. Вона існувала
і поглиблювалась впродовж багатьох років у колишній Югославії. В Китаї,
де широко розвивається сімейний підряд, через 2 роки після введення
підрядної організації праці (1980 р.) з’явилися перші спеціалізовані
підрядні двори. В 1984 р. їх частка вже становила 14 % при дуже
невеликих розмірах, а в 1998р. — 41,3%.

Шостим принципом розвитку підприємництва є збереження і більш
результативне використання наявної матеріально-технічної бази
виробництва продовольства, що зумовлено перш за все специфікою
економічної ситуації в країні. Розвиток малого підприємництва потребує
створення нової малооб’єктної матеріально-технічної бази виробництва.
Проте держава, суспільство в цілому, а тим більше потенційні підприємці
не мають необхідних ресурсів для реалізації цього завдання найближчим
часом. Вихід із становища, що склалося, — це розвиток підприємництва на
наявній матеріально технічній базі виробництва продовольства і поступове
створення більш ефективної аграрної основи.

3 урахуванням здійснення цих принципів можливі і доцільні такі конкретні
шляхи розвитку аграрного підприємництва:

1) контрактне підприємництво на діючих і новостворених державних і
колективних підприємствах;

2) створення селянських (фермерських) господарств;

3) розширення кількості і розмірів особистих підсобних господарств
сільських жителів;

4) розвиток агроцехів підприємств інших галузей народного господарства;

5) розвиток агродільниць міських жителів;

6) розвиток приватних агрофірм та приватно-орендних підприємств.
Особливою формою підприємництва, найбільш реальною і перспективною з
урахуванням економічної ситуації в країні, є та, що здійснюється
керівником підприємства, якщо він за контрактом із власником майна
підприємства або уповноваженою ним особою (органом) наділений усіма
правами і обов’язками підприємця і несе відповідальність, встановлену
законом.

Ця форма підприємництва, яка дістала законну основу, може стати
універсальною. Відповідно до неї в підприємницьку діяльність на
контрактній основі можуть бути передані всі діючі сільськогосподарські
підприємства, агрофірми й агрокомбінати. Передача державних підприємств
у підприємництво як колишньому керівникові, так і будь-якому менеджерові
(підприємцеві) може здійснюватися органом державної або місцевої влади
залежно від підпорядкування форми власності. Питання передачі в різні
форми підприємництва колгоспів, кооперативів, пайових товариств
вирішують збори колгоспників, членів кооперативів, пайовиків.
Господарські об’єкти акціонерних товариств можуть бути передані радами
цих товариств. У міжгосподарських підприємствах, майно яких куплене за
рахунок пайових внесків господарств і праці постійних працівників,
передача в підприємництво господарських об’єктів можлива за рішенням
загальних зборів представників пайовиків і працівників підприємства.

3 урахуванням великих розмірів господарств особливо важливою є передача
в контрактне підприємництво їх окремих підрозділів — бригад, ферм,
цехів, дільниць, майстерень, парків машин тощо. Порядок передачі окремих
підрозділів аналогічний до передачі всього господарства.

Контрактне підприємництво — це новий великий крок до ринку, який за
значущістю можна порівняти хіба що з орендою майна. РІЗНИЦЯ полягае в
тому, що право оренди розповсюджується тільки на майно, а підприємництво
— це, по суті, оренда права власності і розпорядження господарством у
цілому на певний строк. Тому контрактне підприємництво належить до
найбільш розвинутих форм виробничих відносин, які задовольняють вимоги
та інтереси ринку.

Контрактне підприємництво здатне істотно підвишити ефективність
використання наявної матеріально-технічної бази, а також фінансових,
матеріальних і трудових ресурсів підприємств. Цьому сприяють такі
фактори.

По-перше, різке посилення і встановлення необмеженого стимулювання
керівників за результати господарської діяльності і підприємництва.
Загальновідома залежність результатів господарської діяльності колгоспу
чи радгоспу від організаторських та інших здібностей керівника. Відомо
багато прикладів, коли з приходом талановитого керівника господарство
швидко розвивалось. Проте особиста зацікавленість і матеріальна
винагорода керівника при цьому ніколи не були відповідними економічним
успіхам господарства і обов’язково обмежувались інструктивними
вказівками. Тому підприємницька ініціатива керівника у кращому разі
трималась на його ентузіазмі.

Контрактне підприємництво передбачає встановлення рівня особистого
доходу керівника відповідно до рівня доходу підприємства. Варіанти
механізму узгодження цих рівнів можуть бути різні : прямо пропорційна,
випереджаюча чи зменшена частка доходу; частка доходу від прибутку,
госпрозрахункового, валового доходу, вартості валової продукції і
послуг, кількості основних видів натуральної продукції і послуг, змішана
частка. Кожен з варіантів слід узгоджувати з особливостями і умовами
підприємництва, його цілями і завданнями. Так, щодо економічно
відсталого господарства зі слабкою матеріально-технічною базою може бути
використаний варіант встановлення доходу підприємця за випереджаючою
часткою. В контракті на передачу в підприємництво економічно міцного
господарства може бути передбачена зменшена частка особистого доходу
підприємця. В умовах спаду виробництва окремих видів продукції або
необхідності стимулювання зростання виробництва в контракті на
підприємництво частка доходу найчастіше встановлюється від обсягу
продукції або послуг.

По-друге, встановлення персональної, повної не зворотної
відповідальності підприємця за результатами діяльності підопічних
підприємств. Здійснюючи діяльність на контрактній основі, підприємець
відповідає за зобов’язаннями керованого ним підприємства всім своїм
майном, за винятком того, на яке за законодавчими актами не може бути
накладене стягнення. Таку ж відповідальність він несе за невиконання чи
неналежне виконання зобов’язань, які витікають з контракту.

Система відповідальності підприємця перед власником підприемства може
бути реалізована:

1) зниженням і навіть вилученням доходу підприемця за низькі результати
діяльності;

2) застосуванням майнових санкцій щодо підприємця за збиток, завданий
підприємству;

3) відшкодуванням підприємцем збитку, завданого майну підприемства і тим
самим його власникові. Така відповідальність обов’язково має бути
передбачена в контракті.

По-третє, різке підвищення ефективності і продуктивності праці на основі
вторинного контрактного підприємництва і наймання робочої сили.
Підприємець-керівник підприємства може, в свою чергу, здавати в
контрактне підприемництво керівникам і спеціалістам окремі підрозділи
або приймати їх на роботу на умовах контракту, а також приймати на
роботу керівників, спеціалістів та інших працівників на умовах найму.
Тому в контрактах доцільно передбачати такі самі способи встановлення
залежності особистих доходів контрактантів від доходів учасників, їх
підприємницької діяльності, як і в контракті першого керівника. Оплата
за наймом може регулюватися колективним договором, індивідуальним усним
договором, внутрішньогосподарським положенням або договором з
профспілковим органом, але не нижче діючих державних ставок, розцінок,
тарифів. Вторинне контрактне підприємництво і наймання різко підвищують
ефективність праці, тісне узгодження його оплати з кіцевими результатами
господарювання.

Фермер — основний суб’єкт підприємництва на селі

Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» орієнтує ці
господарства на високотоварне виробництво сільськогосподарської
продукції, її переробку і реалізацію.

Отже, сучасний фермер, власник сільськогосподарського підприємства є
підприємцем. Його характерні риси — заповзятливість, уміння відкривати
нові можливості на кожній ділянці сільськогосподарського виробництва, в
усіх сферах багатопланової фермерської діяльності.

В Україні фермерами стають, як правило, досвідчені, висококваліфіковані,
майстерні люди, які глибоко знають свою справу — агрономи, економісти,
механізатори, бригадири. Вони добре ознайомлені з технологією і
організацією всієї номенклатури сільськогосподарського виробництва.
Проте цих знань і досвіду для фермера — самостийного виробника в умовах
ринкових відносин абсолютно недостатньо. Потрібно оволодіти методами,
стилем, рисами незалежного підприємця, наполегливо пізнавати закони
ринку, знати свої права, орієнтуватись у законах державної підтримки
фермерства.

За американськими даними, причини банкрутства малих ферм найчастіше
пов’язані з менеджерською недосвідченістю або некомпетентністю
(наприклад, досвідчений агроном, але недосвідчений комерсант),
недостатнім досвідом у галузі комерції, фінансів, управління, невмінням
налагодити і підтримувати ділові зв’язки і контакти. Комерційними
причинами краху малих ферм є незначні обсяги продажу продукції, значні
експлуатаційні витрати, непристосованість до конкурентів тощо.

Дослідження показують також, що досягають успіху й малі підприємства,
власники яких багато працюють. Нашим фермерам працювати не звикати, але
тепер вони діють у незвичних умовах господарювання, на нових засадах
підприємця-власника.

Діяльність фермерського господарства офіційно віднесено до
підприємницької форми господарювання. Це стимулює формування особистості
фермера-власника нового типу, якому притаманні риси сучасного
підприємця, здатного переборювати перепони, труднощі, самостійно
знаходити у складних ситуаціях рішення, які забезпечують йому успіх.

Перед фермерами лежить широке поле діяльності в організації сучасного
високорентабельного конкурентноспроможного товарного виробництва
сільськогосподарської продукції. Це загальна мета фермерства країни, а
мета кожного фермера — досягти максимального обсягу виробництва
продукції та прибутків після її реалізації. Для цього фермер повинен
добре знати особливості свого господарстра, якість землі, місцеві
погодні умови, вміти аналізувати попит і пропозицію ринку, його
кон’юнктуру, правильно визначати спеціалізацію господарства. Іншими
словами, в сучасних умовах підприємцеві необхідно оволодіти трьома
найважливішими властивостями: «знати», «вміти», «хотіти».

Знати означає мати всю потрібну інформацію, оволодіти потрібними
знаннями, щоб свідомо робити свою справу. Зокрема, слід орієнтуватись у
правових актах, які регламентують його діяльність.

1. Закони України, спрямовані на розвиток і державну підтримку
сільського (фермерського) господарства, підприємництва в умовах
самостійного господарювання (Закон «Про селянське (фермерське)
господарство», Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1991р.
«Про розвиток селянських (фермерських) господарств»). Серед іншого ними
передбачається:

— для стимулювання розвитку фермерських господарств запровадити пільгові
умови кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного
забезпечення на період їхнього становлення;

— втручання в діяльність таких господарств державних органів, а також
службових осіб не допускається;

— фермери звільняються від плати за землю протягом перших трьох років
господарювання;

— фермерські господарства діють на принципах самоокупності, їм надається
право самостійно організовувати виробництво, визначати напрями
спеціалізації, розпоряджатись виготовленою продукцією;

— у перехідний період до ринкових відносин вони можуть придбати
матеріально-технічні ресурси в системі постачальницьких організацій, у
тому числі за рахунок пільгових фондів, а також у державних організацій
за цінами, що діють для колгоспів і радгоспів; ремонт техніки,
зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються державними
сервісними тіприємствами за тарифами для державних і кооперативних
господарств.

2. Програма державної підтримки підприємництва (затверджена Постановою
Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р.) . Основна мета
програми — реалізація державної політики захисту і підтримки
підприємництва, передусім у приватному секторі економіки, створення
правових і організаційно-економічних умов для його розвитку, формування
механізму державного регулювання і координації підприємницької
діяльності.

Як основні напрями підприємницької діяльності програмою визначаються ті,
які мають загальнодержавне пріоритетне значення: виробництво, переробка
і зберігання сільськогосподарської продукції; обслуговування
агропромислового комплексу, виробництво продукції для його забезпечення;
виробництво товарів народного споживання, продуктів харчування.

Отже, фермерське господарство є найбільш пріоритетним напрямом розвитку
сільського господарства в державі. Створюються умови для державного
захисту фермерства, його інтересів, його економічної підтримки. В пошуку
вирішення проблем, що виникають, слід : повніше використовувати правову
базу розвитку і підтримки підприємництва; створити спеціальну систему
фінансування, кредитування і страхування підприємницької діяльності на
селі, а також систему забезпечення матеріальних умов розвитку
підприємництва;

сформувати ринкову інфраструктуру і конкурентне середовище для
забезпечення підприємницької діяльності; створити систему підготовки
кадрів для підприємницької діяльності; розробити систему інформації і
науково-технічної підтримки сільськогосподарського підприємництва, яка
повинна включати: оперативну інформацію про зміни в законодавстві;
інформацію про наявність товарно-матеріальних цінностей; моніторинг
ринку цінних паперів, рівня цін, котирувальних акцій, курсів іноземних
валют, діяльності фінансових інститутів; інформацію про суб’єкти
господарювання; інформаційний банк даних про досвід аналогічного
підприємництва за кордоном тощо.

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожен
дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку і виявив таке
бажання. Підприємець, а тим більше фермер, який не має управлінського
апарату, повинен знати головні функції керівника в умовах ринкових
відносин, володіти інформацією для аналізу кон’юнктури внутрішнього і
світового ринку, економіки країни, попиту і пропозиції, динаміки цін на
товари, продукцію, послуги, що цікавлять його.

У книзі «Вироблення і прийняття управлінських рішень» американські
економісти Лорн Планкетті і Гай Хейла, автори найсучаснішої теорії
«випереджаючого управління» пишуть, що Генрі Мінцберг у своий книзі
«Природа діяльності керівника» ставить під сумнів твердження, що
планування, контроль, розподіл ресурсів, розпорядження, тощо є основними
функціями керівника. ‘Він вважає, що запорукою успіху в управлінській
діяльності є вміння «переробляти інформацію», тобто йдеться знову-таки
про спроможність керівника виробляти, класифікувати, аналізувати і
оцінювати інформацію, ситуацію, бачити кон’юнктуру економіки, ринку,
попиту і пропозиції, динаміку цін тощо.

Автори згаданої книги рекомендують фермерам-підприємцям не відмовлятися
від традиційних функцій керівника : планування, контроль, організація.
Метод «випереджаючого управління» придатний для кожного керівника, а тим
більше для підприємця-фермера, оскільки сільським господарством набагато
складніше управляти і знаходити вирішення постійно виникаючих
екстремальних проблем, що характеризуються високим ступенем
невизначеності, ніж це доводиться робити керівникам заводів та інших
виробничих структур стабільніших промислових галузей. Є керівники, які
протягом усієї своєї кар’єри реагують тільки на нововиниклі ситуації.
Вони не керують виробництвом на основі перспективних планів, а постійно
перебувають у полоні все нових і нових ситуацій, зайняті оперативною
роботою, спрямованою на усунення окремих недоліків і конфліктних явищ,
пошук розв’язання вже існуючих проблем.

Випереджаюче управління — це забезпечення нормального ходу виробництва,
безперебійного його функціонування без складних ситуацій, це своєчасне
виявлення симптомних причин, яких уникають, завдяки чому зникають і вже
посталі проблеми, що загрожують банкрутством.

Президент великої японської корпорації К. Мацусіта писав: «Сучасні
підприемницькі організації виконують важливу соціальну роль —
підтримання суспільного життя». Це висловлення сповна характеризує
соціальне значення професії управляючого (керуючого). К. Мацусіта далі
відзначає: «Кожна компанія незалежно від її розмірів повинна мати певну
мету, відмінну від одержання прибутків, що виправдовують її існування.
Вона повинна мати власне покликання в цьому світі.

«Дії управляючих в сучасних корпораціях виходять далеко за межі
одержання прибутку. Життєво необхідно, щоб управляючий прагнув до
виробництва продукції високої якості при найменших цінах відповідно до
загальних інтересів економіки і з метою підвищення добробуту всього
суспільства».

Кожному сучасному підприємцеві фермерові, керівникові підприємства, що
виконують цю важливу соціальну роль підтримки суспільного життя країни,
потрібно володіти достатнім обсягом знань, прагненням, щоб їх нелегка
праця стала працею творчою, результативною, успішною. Що таке вміння для
фермера, підприємців? Уміння — це вже сформована здатність на основі
своїх знань і навичок досягнути своєї мети.

Уміння для підприємця — поняття широке. «Уміти», зокрема, означає:

досягти мети з якнайменшими затратами праці, часу, ресурсів, тобто
працювати ефективно; досягти лідерства у вирощуванні, переробці,
реалізації високоякісної продукції, доступної споживачеві, створити
здоровий психологічний клімат і доброзичливість у стосунках з людьми,
партнерами, постачальниками, споживачами тощо, добирати працівників, які
знають свою справу, ініціативних, сумлінних, здатних до самоорганізації
і самооцінки своїх дій, що є важливим регулятором поведінки, впливає на
ефективність діяльності людини і розвиток особистості; не втрачати влади
над собою і провадити свою підприємницьку діяльність навіть у
дезорганізуючих ситуаціях (загроза банкрутства, аварія), виявляти
свідомо вольову організацію своєї психіки. Самовладання — це показник
емоційної і соціальної зрілості особистості; здатність збільшувати
систематично обсяги виробництва, продажу продукції, знижувати витрати на
неї, підвищувати конкурентоспроможність продукції, що є гарантією
успіху, ефективності, рентабельності, прибутковості; навіть в умовах
фінансових ускладнень знаходити шляхи й успішно здійснювати технічне
переоснащення виробництва із зміною профілю, освоєнням випуску нових,
модних видів товарів, які відповідають смаку і запитам споживача;

— не боятись конкуренції, а бачити переваги свого виробництва і своїх
товарів, продовжуючи безперервне їх удосконалення, поліпшувати
маркетингову діяльність за допомогою реклами своїх товарів, їх нових
властивостей і додаткових післяпродажних послуг і заохочування покупця,
застосовуючи нові методи роботи із споживачем;

— не стояти на місці, а постійним поліпшенням роботи та управління
підвищувати культуру виробництва, створювати виробництво світового класу
і стандарту;

— бути організатором виробництва, щоденно стежити за інформацією про
світовий досвід у сфері фермерства, ефективно реалізувати свою головну
функцію — суб’єкта нового типу товарного сільськогосподарського
виробництва.

Хотіння, як і бажання, відбиває переживання, пов’язане з можливістю
чимось володіти або щось здійснити, і має збуджуючу силу, яка загострює
усвідомлення мети майбутнього дійства, сприяє побудові його плану. При
цьому усвідомлюються не тільки об’єкти хотіння, а й можливі шляхи його
задоволення.

Такою рушійною силою, як «хотіння», «бажання» володіють тільки діти
дошкільного віку. На жаль, навчання здебільшого означає таку спільну
діяльність педагогів і учнів, за якої перші передають знання, уміння,
навички, керують процесом їх освоєння, а другі засвоюють ці знання,
уміння й навички. Такі репродуктивні столітньої давності методи
навчання, що існують до сьогодні, є головною причиною дефіциту
ініціативних, заповзятливих, цілеспрямованих, творчих керівників,
здатних проблемно мислити, спонукати своє бажання, хотіння як рушійну
силу для чіткого усвідомлення своєї мети і майбутніх дій, необхідних для
її реалізації.

Керівник навіть з добрими знаннями, відмінними навичками, практичним
досвідом, але без бажання, без хотіння приречений на поразку, а його
справа — на застій, банкрутство.

Сучасний підприємець — фермер, якому притаманна заповзятливість, який не
тільки володіє знаннями й умінням, а й має бажання, внутрішні прагнення
до здійснення накреслених планів, приділяє найсерйознішу увагу пошукові,
розробці і визначенню мети діяльності свого господарства. Мета — це
новий стан виробництва і соціального середовища, створення умов більш
високого порядку, що їх має бути досягнуто колективом. Мета повинна бути
науково обгрунтованою, конкретною і досяжною.

Визначення мети діяльності — це найважливіша функція керівника і основа
цілеспрямованої праці кожного зокрема і колективу в цілому на шляху до
успішного результату.

Основні показники розвитку фермерських господарств України відображені в
табл. 1.

Таблиця 1. Динаміка чисельності і середніх розмірів фермерських
господарств України на початок року

Показники Роки Показники 2004 у разів більше, 1991р.

1990 1993 1996 2000 2004

Україна

Кількість ферм 1698 14689 34778 35947 35884 21,1

Площа сільгоспугідь, тис. га 25,3 292,3 786,0 931,0 1162,3 45,9

те ж на ферму, га 14,9 19,9 22,6 25,9 32,4 2,2

Площа ріллі, тис. га 20,9 260,0 719,9 859,1 1082,3 51,8

те ж на ферму, га 12,3 17,7 20,7 23,9 30,2 2,5

Степ

Кількість ферм 843 9297 22495 23126 23471 27,8

Площа сільгоспугідь, тис. га 14,7 228,7 607,4 698,4 837,5 57,0

те ж на ферму, га 17,4 24,6 27,0 30,2 35,7 2,1

Площа ріллі, тис. га 13,0 201,7 562,4 638,3 781,2 60,1

те ж на ферму, га 15,4 21,7 25,0 27,6 33,3 2,2

Лісостеп

Кількість ферм 466 2913 7516 7788 7547 16,2

Площа сільгоспугідь, тис. га 7,0 60,3 160,8 200,9 238,8 34,1

те ж на ферму, га 15,1 20,7 21,4 25,8 31,6 2,1

Площа ріллі, тис. га 5,4 53,9 149,6 189,2 224,7 41,6

те ж на ферму, га 11,6 18,5 19,9 24,3 29,8 2,6

Полісся

Кількість ферм 215 1632 3016 3041 2888 13,4

Площа сільгоспугідь, тис. га 3,0 26,3 54,0 61,1 69,1 23,0

те ж на ферму, га 14,0 16,1 17,9 20,1 23,9 1,7

Площа ріллі, тис. га 2,1 23,3 48,9 53,5 61,4 29,2

те ж на ферму, га 9,8 14,3 16,2 17,6 21,3 2,2

Карпати

Кількість ферм 174 840 1751 1992 1978 11,4

Площа сільгоспугідь, тис. га 0,6 4,9 11,2 15,9 16,9 28,2

те ж на ферму, га 3,3 5,8 6,4 8,0 8,6 2,6

Площа ріллі, тис. га 0,37 4,0 9,6 13,9 14,9 40,2

те ж на ферму, га 2,1 4,8 5,5 7,0 7,5 3,6

Таблиця 2. Групування фермерських господарств України

по розмірах земельних угідь*

Розмір ферм, га На 01.01.1995р. На 01.01.2003 р.

кількість в % до підсумку кількість в % до підсумку

До 10 10598 38,7 10356 31,9

11-50 15932 58,1 19045 58,6

51-100 839 3,1 2328 7,2

101-500 31 0,1 694 2,1

501-1000 — — 70 0,2

Понад 1000 — — 3 —

Всього 27400 100,0 32496 100,0

Як видно з даних таблиці, основна кількість фермерських господарств
України має середні розміри до 50 га (96,8 і 90,5%).

Таблиця 3. Основні показники розвитку фермерських господарств України*

(за матеріалами вибіркових спостережень)

Показники Роки Збільшення,разів

1993 1998

Кількість ферм 14681 35927 2,4

Площа сільгоспугідь, тис. га 292,3 932,2 3,2

те ж на ферму, га 20 26 1,2

Площа ріллі, тис. га 259,8 857,4 3,3

те ж на ферму, га 18 24 1,3

Посівна площа на ферму, га 113,7 684,1 6,0

Валова продукція сільського господарства (в співставних цінах 1996р.),
млн. грн. 54,0 220,6 4,1

те ж на ферму, тис. грн. 3,7 6,1 1,6

Наявність у ферм, шт. :

— тракторів 13291 17967 1,4

— вантажних автомобілів 3657 5959 1,6

— комбайнів н/д 3575 х

Джерело : Агропромисловий комплекс України : стан, тенденції та
перспективи розвитку. Інформ.-аналіт. збірник. Вип. 4. — К.: ІАЕ УААН,
2004

Результати обстежень статистичними органами фермерських господарств за
показниками виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції,
наявності землі і техніки та чисельності працюючих показують, що в їх
діяльності спостерігаються позитивні зрушення. Розвиток орендних
відносин дає можливість збільшувати розміри фермерських господарств,
підвищувати рівень концентрації виробництва.

Проте ефективність роботи фермерських господарств ще невисока. Займаючи
2,2% сільськогосподарських угідь, у 2003 р. вони виробили лише 7%
валової продукції. Такий стан пояснюється насамперед недостатньо
розвинутою матеріально-технічною базою і недостатній рівень цін, що не
забезпечує прибутку для придбання ресурсів.

В останні роки спостерігається тенденція скорочення машинно-тракторного
парку. Так, у 2003 р. на кожні 2 фермерських господарства припадав один
трактор, на 10 — один комбайн, на 5 — один вантажний автомобіль.

Оновлення парку тракторів, комбайнів, іншої техніки, впровадження
прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур є
головним завданням підвищення ефективності роботи фермерських
господарств України.

Висновок

Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому
комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики,
спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність
розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних,
соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва
та конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського
виробництва є раціональне використання головного засобу виробництва —
землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу
повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення
родючості ґрунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і,
зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Перехід аграрного сектора до ринкових відносин породив принципово нові
форми господарювання. Не так давно пріоритет надавався державній
власності, другорядна роль відводилась кооперативній, приватна власність
заперечувалась повністю. Однією з вирішальних передумов переходу до
ринку є приватизація власності, що має вплинути на розвиток виробництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом,
сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у
процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами,
згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна,
колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і ґрунтується
діяльність селянських /фермерських/ господарств як самостійної юридичної
одиниці. Розвиток селянських /фермерських/ господарств повинен
стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і
кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо,
є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції;
розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і
трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь
працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване
фермерське господарство.

Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує,
розвиток селянських /фермерських/ господарств на рівні з великими
підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і
вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для
цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

Досвід аграрних перетворень в Україні переконливо свідчить про
недостатнє теоретичне обґрунтування проблем трансформації відносин
власності, входження в ринкову економіку і розвиток підприємницької
діяльності. Важливе значення має розробка методології і об’єктивний
аналіз практики, виявлення переваг і недоліків тих чи інших видів
підприємницьких структур, розробка пропозицій і підходів до їх
формування і функціонування, побудови внутрішньогосподарських
економічних відносин.

Ринкові відносини формуються під впливом саморегулюючих і регульованих
економічних механізмів, їх співвідношення може сприяти створенню
стимулів для організації ефективного виробництва з метою отримання
прибутку. Забезпечення прибутку, орієнтація на попит і конкуренцію
стимулюють виробництво і є методом для запровадження інновацій.

Організаційний аспект підприємницької діяльності в аграрній сфері
полягає в забезпеченні: високого життєвого рівня сільськогосподарських
товаровиробників

через розширення виробництва та високої купівельної спроможності
населення

через зайнятість і оплату праці.

Стосовно сільського господарства суб’єктами підприємництва виступають
колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства,
кооперативи, господарські товариства з різним ступенем відповідальності,
інші приватні формування, державні підприємства. Основними напрямами
формування цих суб’єктів є приватизація майна радгоспів і
реструктуризація колгоспів та колективних сільськогосподарських
підприємств. Ключовим підходом до цього є орієнтація індивіда на
задоволення своїх потреб і інтересів через працю, здібності і
підприємливість. Усвідомлення потреб працівником через інтерес служить
дійовим чинником задоволення цих потреб і спонукає його до участі у
підприємницькій діяльності.

Формування ринкових відносин зосереджується на різноманітності форм
власності та конкретних формах її прояву. Активізувати підприємницьку
діяльність неможливо без середовища суб’єктів ринкового господарства.
Тому для підвищення підприємницького потенціалу необхідно, поряд з
індивідуальним, розвивати і колективне підприємництво.

Розвиток підприємницької діяльності у великих господарських структурах
можна забезпечити шляхом поглиблення внутрішньогосподарських
товарно-грошових відносин. В рамках таких структур суб’єктами
підприємницької діяльності можуть бути повністю сільськогосподарські
кооперативи, колективні підприємства, фермерські, сімейні господарства,
господарські товариства, агрофірми і інші організаційні форми, що
будують свою діяльність на приватній і колективно-пайовій формі
власності.

Підприємництво в Україні вже має свою історію, певний досвід. Його слід
розглядати як самостійну, ініціативну, систематичну діяльність на
власний ризик з метою отримання прибутку. Проте для етапу формування
ринкового середовища важливо переосмислити окремі теоретичні передумови
і методичні підходи до розвитку підприємницької діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. — К.: «Феміна», 1996. — 64 с.

Земельний кодекс України.//ВВР — 1993. — № 10 — С. 79.

Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М.
Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти
лекцій. — К.:НМК ВО, 1993 р.-№10.-С. 79.

Кузняк Б. Проблеми відродження господаря на землі. //ЕУ. — 1993. — № 6.
— С. 68-74.

Кочерга С.В. Зміна власності — крок до ринкових перетворень.// Актуальні
проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих
вчених/ — Полтава: Полтава, 1997. — С. 213-216.

Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах
економічної кризи /на рос.мові/. //ЕУ. — 1997. – № II. — С. 55-64,

Климко Г.Н,, Нестеренко В.П., Каніщенко Л.О., Чухно А.А. Основи
економічної теорії: політекономічний аспект. — К.:Вища школа — Знання:.
— 1997. — С. 455-462,

Лукінов І., Шепотько Л. Продуктивні сили села основа його відродження і
прогресу. //ЕУ. – 1993. – № 3.– С. 3-13.

Лупенко Ю. Формування акціонерних структур в АПК. //ЕУ — 1993, -№11 -С.
5 -59.

Малинська Л.В. Еколого-економічна ефективність агролісомеліорації.
//Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук — Полтава: Полтава,
1997. — С. 219-223.

Малик М. Основні напрями реформування відносин власності в колгоспах
України. //ЕУ. — 1993. -№12.-С. 53-58.

Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією
С.В.Мочерного. Основи економічної теорії. — К.: «Академія», 1997. -С.
261-272.

Москвін 0, Проблеми і Альтернативи агрореформи.//ЕУ.-1998. -№ 1. — С.
55-64.

Михайленко О. Основи держави і права. — К.:Феміна — 1995. — 160 с.

Оуєн О.С. Охорона природних ресурсів /на рос.мові/ -М.:Колос -1977. –
416 с.

Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері
України.//ЕУ. — 1993. — № 3. — С. 13-23.

Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері
України.//ЕУ. — 1997. — № 4. — С. 50-61.

Писаренко В.М., Куценко О.М. Екологічні основи раціонального
природокористування в аграрному виробництві. — Навчальний посібник
-К.:НМК ВО — 1992. — 200 с.

Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку
сільського господарства .//ЕУ. — 1994. -№1. — С. 50-54.

Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра. //ЕУ.
-1993. -№12. — С. 48-52.

Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.:Техніка, 1996 р. — С.
203-204.

Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого
підприємництва в аграрному секторі України.//Реформування економіки
України. – Київ, 1997. — С. 82-88.

Похожие записи