Ящук Л. В., вчитель початкових класів,

Уманська загальноосвітня школа I-III ст. №4

Уманської міської ради Черкаської області

Роздуми про щирість стосунків з дітьми

У школі працюю досить давно. Стаж роботи – 24 роки. Час від часу
доводиться переглядати періодику минулих літ.

І ось натрапила на статтю „ Повернута радість” Є. П.
Простовойтова, директора спецшколи – інтернату № 15 м. Києва. (Поч.
школа № 12, 98)

У школі навчаються і лікуються діти, що страждають одним із
тяжких захворювань дитячого віку – церебральним паралічем – порушеннями
опорно-рухового апарату.

Нещодавно у нашому місті теж з’явився такий центр. У ньому
створені всі умови для навчання і розвитку дітей з обмеженими
можливостями.

Ця стаття навіяла на мене спогади.

Наша школа дуже „посередня”, з ненайкращою матеріально-технічною
базою у місті.

Одного вересневого дня до першого класу батько приніс Сашуню і
посадив за передньою партою. Хлопчик ловив кожне слово вчителя своїми
великими допитливими очима, старанно виводив літери у зошиті, не впускав
жодної можливості відповісти на уроці. На перерві навколо першої парти
збирався увесь клас. Діти весело гомоніли, ділилися своїми секретами,
грали в ігри. Після уроків приходили батьки і несли сина додому.

Хлопчик часто хворів, і тоді вчителька навчала його вдома, бо ж
він рахувався на індивідуальному навчанні. А діти з нетерпінням чекали,
коли ж Саша знову прийде до школи, покаже свої малюнки, розповість
цікаву історію з прочитаної книги.

Закінчуючи перший клас, хлопчик уже самостійно міг зробити два
кроки до дошки. А на кінець четвертого – з допомогою учителя, сходив на
перший поверх у кабінет німецької мови.

І за весь цей час жоден учень школи ні словом, ні поглядом не
образив Сашу. Здавалось, діти навіть не помічають, що хлопчик „не такий,
як усі”.

А тепер настав час, що закони шкільні забороняють дітям, які
знаходяться на індивідуальному навчанні, відвідувати школу. І що ж
робити Сашиним батькам? Адже кількість годин дуже обмежена, а хлопчик –
не розумово відстала дитина. І їм пропонується альтернатива – центр для
дітей з обмеженими можливостями, де зібрали всіх „нещасних” дітей міста.

Хотіли, як краще…

І ще одна історія.

f

h

? ¶ Oe

O

??~? Поблизу нашої школи знаходиться дитячий будинок, в якому
виховуються діти-сироти, або діти, позбавлені батьківського піклування.
І уже стало традицією, що вихованці цієї установи, які досягли 6-ти
річного віку, приходять до нашої школи на навчання.

У дитбудинку діти отримують гарне виховання і підготовку до школи,
тому, коли приходять у новий колектив, то досить вільно себе почувають.
І батьки міських дітей ніколи не заперечують, щоб їхні діти сиділи за
однією партою з дитбудиновцями.

І от, одного року, разом з трьома іншими дітками з дитячого
будинку, до мене в перший клас прийшов Ромчик. Дуже гарненький хлопчик
із циганської родини. Батьки – наркоділки – були позбавлені
батьківського піклування і знаходились в ув’язненні. Але внука часто
навідувала бабуся. Родина була заможною. І тому Рому завжди гарно
одягали.

Хлопчик був жвавий, непосидющий, з вогниками в очах, але разом з
тим і дуже цікавий, допитливий, артистичний. Ніколи не сидів байдуже на
уроці, був активним учасником всіх класних і шкільних заходів. Любив
співати, був чудовим декламатором.

Та трапилось так, що адміністрація дитячого будинку була змушена
відправити вихованця в школу-інтернат. Через якийсь час мені довелось
побувати в цій школі на семінарі. І потрапила я у клас, де навчався
Рома.

Коли делегація вчителів зайшла до класної кімнати, хлопчик відразу
впізнав мене.

— Ольго Іванівно. он моя вчителька!

— Я – твоя вчителька, — грубо обірвали його.

Я впіймала дитячий погляд, який враз погас .Хлоп’я весь урок
просиділо з опущеною головою. А я роздивлялась його потертий піджачок з
розірваним рукавом, і сльози душили мене.

Багато води втекло з тих пір, але не забувається біль душевний. От
і сьогодні – прочитала заголовок, та й думаю – то де ж та „повернута
радість”?

Похожие записи