Наукове підґрунтя інноваційних процесів в освіті

Як стверджують сучасні політики і науковці, перший етап трансформацій в
Україні завершено “завдяки інноваційному імпульсу, що надала
“інформаційна хвиля” науково-технічного прогресу суспільства…;
прискорився темп цивілізаційного розвитку” [1, с.5]. Подальша логіка
розвитку суспільства є логікою інноваційних реформ, серед яких значну
роль відіграватимуть реформи освіти.

Сучасний етап розвитку системи освіти в Україні характеризується
освітніми інноваціями, спрямованими на збереження досягнень минулого і,
водночас, на модернізацію системи освіти відповідно до вимог часу,
новітніх надбань науки, культури і соціальної практики. Характерною
особливістю цього періоду розвитку педагогічної освіти є пошук нових
змісту, форм, методів і засобів навчання, виховання й управління;
розгортання широкої експериментальної роботи, спрямованої на
впровадження освітніх інновацій на засадах сучасної філософії освіти,
яка суттєво відрізняється від попередньої.

Якщо тривалий час філософією освіти була діалектико-матеріалістична
теорія пізнання в її західноєвропейському варіанті, то в Україні на
початку XXI століття розроблено нову філософію освіти, що узагальнює в
собі різні, найбільш прогресивні ідеї: філософію всеєдності, концепцію
ноосфери, глобальної освіти, філософію серця, життєтворчості, діалогу
культур, ідеї про вплив космосу на життя людини та інші [2], які стали
підґрунтям педагогічної інноватики – науки про систему оновлених
взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу, об’єктом
дослідження якої є інноваційні процеси, предметом дослідження – є
педагогічні інновації, під якими розуміємо не лише кінцевий продукт
застосування новизни у навчально-виховному й управлінському процесах з
метою зміни (якісного покращання) суб’єкта та об’єктів управління й
отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та
іншого ефекту, а й процедурою їхнього постійного оновлення [Даниленко
Л.І.Теоретико-методичні засади управління інноваційною діяльністю в
загальноосвітніх навчальних закладах: Дисертація на здубуття наукового
ступеня доктора педагогічних наук: Спеціальність 13.00.01. – Київ, 2005]
.

Сучасні наукові погляди на розвиток освіти, які є підґрунтям
педагогічної інноватики подані в таблиці (Табл.1).

Таблиця 1

Теоретичне підґрунтя педагогічної інноватики

Наукові погляди Наукові підходи

філософія всеєдності системно-синергетичний

концепція ноосфери феноменологічний

концепція глобальної освіти антропософський

філософіясерця антропологічний

філософіяжиттєтворчості гуманістичний

філософіядіалогу культур логіко-когнітивний

ідеї про вплив космосу на життя

людини неопозитивістський

Найбільш широкою є перша концепція, автор якої – вітчизняний філософ
В.С.Лутай [3], визначив її сутність як серединний шлях синергетичного
світогляду. Його методологія відкриває можливість підійти до вирішення
тих суперечностей сучасної освіти, які існують між авторитарним і
вільним, доросло-центристським і позацентристським типами педагогічної
діяльності. Синергетичний підхід дозволяє поєднувати, синтезувати
позитивні елементи кожного з цих типів у новій філософії освіти і
заснованих на них усіх конкретних видах педагогічної діяльності. Він
також дозволяє подолати суперечність між теоріями спадковості і
виховання, формування людини та іншими, що стали аксіомами людського
буття.

Термін “синергетика” запропонував німецький вчений Г.Хакен [4]; у
перекладі з давньогрецької це означає “співробітництво, спільна дія”. У
загальному розумінні, синергетика – це наука, що досліджує процеси у
нестабільних системах, етапи переходу від стану порядку до стану хаосу.
Стан максимальної хаотичності неврівноваженого процесу називають точкою
біфуркації. Якщо ввести в систему достатню кількість додаткової енергії,
починає народжуватись нова організація. Система переходить із хаотичного
(стохастичного) стану в новий стабілізаційний стан. За дослідженнями
І.Пригожина і Г.Хакена, перехід від неупорядкованого стану до
упорядкованого відбувається за рахунок спільної і синхронної дії
багатьох підсистем (або елементів), що створюють систему [5].

Н.Г.Протасовою проаналізовано ключові положення синергетичної
методології [6] і визначила, що складно організованим системам не можна
нав’язувати способи розвитку (а саме такою є система освіти), а
необхідно сприяти їхнім власним тенденціям розвитку.

Приєднуємося до думки вченої і стверджуємо, що синергетика нині
протистоїть жорсткому детермінізмові, редукціонізмові, які до цього часу
розглядалися як універсальні методологічні основи наукового пізнання
світу людиною.

Основним законом синергетики є взаємодія двох протилежних сил –
створювальної структури і руйнувальної останню. Цю закономірність,
відкриту в науковому пізнанні, розглядаємо як найважливіший внесок у
розвиток діалектичної методології, що спрямована на вирішення
найважливіших проблем людства, зокрема й освіти.

Синергетика розкриває важливі методологічні закономірності нового
поєднання природничих і гуманітарних дисциплін в освіті, розв’язання
гострої суперечності між сцієнтичним і антисцієнтичним (гуманістичним)
типами світогляду й освіти. Вона є методологічною основою глобального,
цілісного погляду на світ.

У ході теоретичного аналізу нами з’ясовано, що сучасними принципами
реформування освіти є принципи демократизації (характеризується
рівноправністю, партнерством, вибором); гуманізації (оснований на
взаємодопомозі, взаєморозумінні та співпереживанні); інтенсифікації
(забезпечується на основі застосування сучасних комп’ютерних,
телекомунікаційних, мультимедійних, дистанційних, ігрових, проектних
технологій); національної спрямованості (ґрунтується на традиціях нашого
народу); інтеграції (забезпечується вивченням процесів і явищ через
призму різних наукових теорій і течій); валеологізації (утверджується
пріоритетність здорового способу життя); відкритості (забезпечується
прозорість прийнятих рішень); інноваційності (утверджуються постійні
зміни, що спрямовують соціальні системи на розвиток).

Переорієнтація освіти з академічних досягнень на особистість вимагає
врахування закономірностей навчання і розвитку особистості, перебігу
інноваційних процесів, а також адекватних принципів організації
навчально-виховного процесу, які найбільш повно втілюються у закладах
нового типу і є наслідком нової методології освіти.

Сучасна філософія освіти пропонує замість діалектико-матеріалістичної
методології використовувати системно-синергетичний,
структурно-функціональний, логіко-когнітивний, неопозитивістський,
феноменологічний, антропологічний, теологічний, аксіологічний та інші
принципи і підходи.

Міцною енергетикою і творчим спрямуванням у майбутнє є концепція
життєтворчості людини, яка розглядається в теорії як духовно-практична
діяльність особистості, що спрямована на проектування, планування,
програмування та творче здійснення нею свого індивідуального життя.
Особистість у цьому процесі виступає як розвинена індивідуальність,
суб’єкт свого індивідуального життя, а об’єктом творчих діянь
особистості виступає її творче життя [9].

Популярною в сучасній педагогіці є філософія діалогового спілкування,
діалогу культур, яка походить від Сократа і на Заході називається
“майєвтика”. В сучасній формі діалогового спілкування звичайно
стикаються два типи мислення, дві різних логіки таким чином, що вони
доходять до єдиної істини, і проблема їх взаємовідносин, зазвичай, не
вирішується до кінця. Тому ця проблема залишається постійним фактором,
який розвиває процес пізнання світу. Майєвтика використовується
українськими вченими для розв’язання різних проблем: національне і
загальнолюдське, концепція “мідного котла” і “кроскультури”, глобальної
освіти, діалогу смислів, конфліктології, антропокосмічних аспектів тощо.

Г.О.Балл пише про те, що методологія школи діалогу культур спрямована як
проти догматичної авторитарної педагогіки, яка є визначальною рисою
тоталітаризму, так і проти її протилежності – ідейного хаосу і
еклектичної суміші ціннісних орієнтацій [10].

Близько до зазначеної за змістом є концепція “глобальної полікультурної
освіти”. Вихідними її положеннями є уявлення про сучасний світ як
екологічну, економіко-технологічну, історико-соціальну, полікультурну
систему взаємозв’язків, взаємовпливів, суперечностей. Розширення
комунікаційних, транспортних та інформаційних систем, побудова великих
технічноємних центрів, зростання міжнародної інтеграції при
розв’язуванні спільних проблем веде до співробітництва мільйонів людей,
які мають відчувати себе частиною взаємозалежного, динамічного світу.
Логічно до цього основними стають такі принципи виховання, як
толерантність, честь, гідність, патріотизм, пов’язаний з повагою до
інших культур, поглядів, релігій. На цьому ґрунті зростає пріоритет
загальнолюдських цінностей, домінант антропософського і гуманістичного
характеру.

віту, іншої людини, до самої себе за біблейським правилом “золотої
етики”. Стимулом та енергетикою людського життя за філософією серця є
сукупність людських почуттів.

Оригінальним напрямом розвитку сучасної філософії є пансофія, яка ще за
тлумаченням Я.А.Коменського виражала прагнення використовувати все
багатство пізнавальних здібностей людини і поєднувати божественне з
людським, конкретно-наукове – з абстрактно-метафізичним, можливе – з
дійсним.

Академік І.А.Зязюн, узагальнюючи основні освітні технології, які є
результатом сучасної філософії, підкреслив, що на теренах України, як і
світу сучасного в цілому, набули життєвості дві освітні технології:
сцієнистсько-технократична, що проектує соціально-інженерну ідеологію у
сферу дидактики, розглядає освіту як тотально конструктивний процес з
жорстко передбачуваними, фіксованими результатами і орієнтує суб’єкти
освіти на засвоєння еталонів, передбачуваних зразків. Друга –
гуманістична – реалізує у сфері освіти самостійне засвоєння учнями
нового досвіду з неочевидними результатами, саморозвиток власних
пізнавальних і особистісних спроможностей [11].

Вважаємо, що філософія як наука поліфонічна уможливлює врівноваження між
обома підходами.

Важливою сьогодні залишається гіпотеза Л.Виготського про взаємозв’язок
процесів навчання й розвитку, сформульована в 60-ті роки. Учений вважав,
що процеси розвитку не збігаються з процесами навчання: “… перші йдуть
слідом за другими, створюючи зони найближчого розвитку” [11, с. 231].

З цієї точки зору навчання не є розвитком, проте правильно організоване
навчання сприяє розумовому розвитку.

У ході теоретичного аналізу з’ясовано, що сучасними принципами
реформування освіти є принципи демократизації (характеризується
рівноправністю, партнерством, вибором); гуманізації (заснований на
взаємодопомозі, взаєморозумінні та співпереживанні); інтенсифікації
(забезпечується за допомогою застосування сучасних комп’ютерних,
телекомунікаційних, мультимедійних, дистанційних, ігрових, проектних
технологій); національної спрямованості (ґрунтується на традиціях нашого
народу); інтеграції (забезпечується вивченням процесів і явищ через
призму різних наукових теорій і течій; валеологізації (утверджується
пріоритетність здорового способу життя); відкритості (забезпечується
прозорість прийнятих рішень); інноваційності (утверджуються постійні
зміни, що спрямовують соціальні системи на розвиток).

Основними вимогами до освіти є наступні:

— врахування особливостей навчального процесу, його змісту і
структури, циклів життєдіяльності особистості, що навчається, їхніх
здібностей, інтересів і нахилів;

— спрямування на моделювання освітньо-виховного середовища,
його організаційних, методичних і змістових компонентів, що враховують
типові й індивідуальні відмінності між учнями, форми їх прояву в сфері
комунікативних відносин і в пізнавальній діяльності, нагромаджений
досвід, взаємодії з навколишнім світом;

— спрямування навчально-виховного процесу на його варіативність
та особистісну орієнтацію, внаслідок чого знання, вміння і навички учнів
перетворюються на засіб розвитку їхніх пізнавальних та особистісних
якостей, забезпечують здатність бути суб’єктом власного розвитку,
рефлексивного ставлення до себе;

— забезпечення цілісного психолого-дидактичного проектування
навчального процесу в умовах рівневої і профільної диференціації
навчання.

Теоретичні засади сучасної освітньої інноваційної діяльності спираються
лише частково на методологію XX століття, а новітні – на сучасну
філософію освіти. Це дає можливість науковцям розпочати розробку
сучасної галузі педагогіки – педагогічної інноватики – науки про систему
оновлених взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу, об’єктом
дослідження якої є інноваційні процеси, предметом дослідження –
педагогічні інновації, під якими ми розуміємо не лише кінцевий продукт
застосування новизни у навчально-виховному й управлінському процесах з
метою зміни (якісного покращання) суб’єкта та об’єктів управління й
отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та
іншого ефекту, а й процедурою їхнього постійного оновлення.

Аналіз загальних тенденцій оновлення педагогічної системи дозволив дійти
висновку, що інтенсивний розвиток педагогічної інноватики, як феномена
сучасної педагогіки відчутно вплинув на погляди і природу педагогічного
процесу та управління ним.

Ураховуючи особливості інноваційної політики високо розвинених країн
світу, їх розуміння теорії інноватики, в Україні на початку 90-х років
ХХ століття взято курс на розвиток інновацій, який знайшов своє
відображення в ряді законодавчих і нормативно-правових документів, таких
як: Концепції державної інноваційної політики України; законах України:
“Про інноваційну діяльність”, “Про пріоритетні напрями інноваційної
діяльності”; Указ Президента України “Про питання створення технопарків
та інноваційних структур інших типів”, Постанові Верховної Ради України
“Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України”
та ін., а також – у галузі освіти – в законах України: “Про освіту”,
“Про загальну середню освіту”; Національній доктрині розвитку освіти,
Концепції 12-річної загальноосвітньої школи.

Зокрема, у Національній доктрині розвитку освіти України визначено
стратегію та пріоритетні напрями і способи створення життєздатної
системи навчання і виховання, яка б забезпечувала умови для розвитку і
самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувала
покоління, здатні навчатися протягом життя, створювала й розвивала
цінності громадянського суспільства.

Головною метою державної політики у сфері освіти під час реформування
визначено стратегію розвитку, життєздатності системи безперервного
навчання й виховання для досягнення високих освітніх рівнів, духовного
самовдосконалення особистості, інтелектуального та культурного
потенціалу нації.

Стратегічними завданнями реформування освіти в Україні визначено:

— відродження і розбудови національної системи освіти як
найважливішої ланки виховання свідомих громадян; формування освіченої,
творчої особистості; забезпечення пріоритетного розвитку людини;
відтворення й трансляцію культури й духовності в усій різноманітності
вітчизняних та світових зразків;

— виведення освіти на рівень розвинених країн світу на основі
докорінного реформування концептуальних, структурних, організаційних
засад; подолання монопольного становлення держави в освітній сфері за
допомогою створення на рівноправній основі недержавних закладів освіти;
глибокої демократизації традиційних закладів освіти; формування
багатоваріантної інвестиційної політики у галузі освіти.

У Концепції 12-річної загальноосвітньої школи зазначається, що слабким
місцем нашої школи є відсутність у більшості її випускників належного
рівня національної свідомості, достатньої життєвої компетентності,
соціального розвитку, необхідної комп’ютерної грамотності, вміння
опрацьовувати інформацію, володіння іноземними мовами. Недоліком
загальноосвітньої підготовки залишаються недостатні вміння учнів вільно
використовувати здобуті знання для розв’язання практичних завдань,
аналізу нестандартних ситуацій.

Справедливим є той факт, що “знаннєва” парадигма має все більше
поступитися гуманістичній; освіта все більших акцентів має надати
інформаційним та інтелектуально ємним технологіям.

Зазначені факти підтверджують необхідність переходу вітчизняної освіти
на інноваційний шлях розвитку, що є більш прогресивним і
конкурентоспроможним за умов створення сприятливого інвестиційного
клімату, приведення якості освіти до рівня світових стандартів.

Список використаної літератури

Інноваційна стратегія українських реформ /Гальчинський А.С., Геєць В.М.,
Кінах А.К., Семиноженко В.П.- К.: Знання України, 2004. – 338с.

Оцінювання та відбір педагогічних інновацій: теоретико-прикладний
аспект: Наук. – метод. посібник /За ред. Л.Даниленко. – К.: Логос, 2001.
— 185с.

Лутай С.Ф. Філософія сучасної освіти: Навчальний посібник — К.:ДАККО,
1996.- 256с.

Хакен Г. Синергетика. – М.: Мир, 1980. –404с.

Пирогов О.В. Моделирование в образовании. // Инновации в образовании. –
2004. — № 5. — С. 36 — 40.

Протасова Н.Г. Синергетичний підхід до управління інноваційними
процесами у післядипломній освіті. //Педагогічні інновації : ідеї,
реалії, перспективи: Зб. наук. праць. – К.: Логос, 2000. –С. 281-282.

Андрощук Г. Государственная инновационная политика //Бизнесинформ. –
1997. — №1. – С.37-40.

Делор Ж. Освіта – справжній скарб //Шлях освіти. – 1997.- № 3. – С.2-5.

Мистецтво життєтворчості особистості: Наук. – метод. посібник: у 2-х ч.
/Ред. рада: В.М.Доній (голова), Г.М.Несен (заст. голови), Л.В.Сохань,
І.Г.Єрмаков (керівники авторського колективу) та ін. – К., 1997. – Ч.1.
– 392 с.

Балл Г.О. Діалог культур та освіта: Зб. ст. – К.: Тов. “Знання” України,
УБЕНТЗ та ін. , 1993. – 60 с.

Зязюн I.А., Сагач Г.М. Краса педагогiчної дiї: Навч.посiбник для
вчителiв, аспiрантiв, студентiв середнiх та вищих навчальних закладiв.-
К.: Українсько-фiнський iнститут менеджменту i бiзнесу, 1997. – С. 231.

Похожие записи