Федоренко Любов Миколаївна,

учитель початкових класів

Степанівської ЗОШ І-ІІ ступенів Драбівського району

Черкаської області

Школа як Храм гуманності

З перших несміливих кроків дитини в школі ми будуємо місточок між
безтурботним життям дошкільняти і його шкільним життям. Діти завжди
думають про своє, про дитяче. Це їх маленький світ, в який нам,
дорослим, поринути важко, але конче необхідно, інакше ми не зможемо
долучити їх до життя дорослих людей, а відповідно забезпечити їм
необхідну соціалізацію, виховати їх в напрямку, бажаному для нас,
вихователів. Можна спробувати досягти цього шляхом наказу, погроз,
примусу, а можна глибоко поринути в помисли дитини, в зміст його
вчинків, використовуючи весь його внутрішній потенціал, апелюючи до
доброти, великодушності, почуття гумору, живої цікавості, потреби в
творчому оволодінні дійсністю.

«Своє дитяче» стає у такому випадку для учня тим багатством і тією
радістю, якою він поспішає якнайшвидше поділитися з учителем. До того ж
діти впевнені, що вчителю важливо і цікаво все, що важливо і цікаво для
них самих. Вчитель завжди знаходиться в творчому горінні, навіть коли не
всі його рішення і дії є вірними. Важливо, щоб не рвалася ниточка довіри
між педагогом і дитиною, що робить перші кроки в цьому не завжди
легкому, але такому захоплюючому шкільному житті.

Починати роботу з шестилітками слід з осмислення через призму цілісної
системи навчання; шукати підхід не просто як до учня, а як до Людини, що
росте, має своє багатогранне життя, складні взаємовідносини з оточуючим
світом. В залежності від цього показати, що кожна дитина має бути
пізнана і вихована, як особистість тільки з урахуванням його дійсного
життя, його радостей і турбот, потреб і прагнень, здібностей і надій.

Видатний педагог Шалва Амонашвілі пропонує кожному педагогові поставити
собі за мету утвердження гуманістичних і оптимістичних засад педагогіки
шкільного життя:

«Прагнучи пізнати таємницю дитячої душі, педагогічної майстерності, буду
бачити в кожній дитині свого вчителя і вихователя».

«Знаходячись у педагогічному цейтноті, часто буду вимушена за лічені
секунди вирішувати важливі задачі виховання, що здатні змінити все
подальше життя дитини. Це слід робити без поспіху і пам’ятати, що я
відповідаю за його долю».

?????????» ????????

????????????

????????????

????????????

гає не в подавленні дитячих пустощів, а в перетворенні їх у корисну
цікаву діяльність».

«Ми повинні бачити себе в дітях, щоб допомогти їм стати дорослими; слід
приймати його як повторення свого дитинства, щоб вдосконалюватися
самому, нарешті жити життям дітей, щоб стати гуманним педагогом».

Актуальними для формування професійної майстерності педагога є десять
заповідей вихователя:

Виховання повинно бути тільки гуманістичним. Основний принцип такого
виховання – схилити дитину до виховного процесу, зробити її нашим
добровільним помічником в своєму ж вихованні.

Спілкування – сутність життя людей. Дарувати дитині радість спілкування
з нами: радість спільного пізнання, спільної праці, гри, відпочинку.

Дуже важливо, щоб наше повсякденне життя, наше спілкування відповідало
ідеалу, що ми прагнемо вселити в дитину.

Ми зобов’язані розвивати і берегти в дитині віру в нас, в своїх
вихователів, віру в своїх товаришів, віру в людей, віру в себе.

Виховний процес має бути пронизаний повагою до особистості кожної
дитини, формувати в дітей бажання турботи і піклування про товаришів,
близьких, про людей взагалі.

Дитина повинна зростати в любові до себе. Відчувати свою потрібність в
суспільстві, де проживає.

Дитина – імпульсивна істота, їй важко зрозуміти нас. Це ми, вихователі,
повинні зрозуміти дитину і будувати наші виховні плани з урахуванням
поруху дитячої душі.

Виховання – прихований і довготривалий процес. Ми повинні бути
передбачливими, послідовними і терплячими.

Нами мають керувати чуйність, доброта, любов, безпосередність, чесність.
Це повинно поєднуватися з вимогливістю до себе і дитини, почуттям
відповідальності перед підростаючим поколінням і турботою про майбутнє
країни.

Ми рішуче маємо відмовитись від вчинків, що суперечать гуманістичному
вихованню, принижують особистість дитини: авторитарності, окриків,
принижень, насміхань, грубощів, погроз, ультиматумів, примусів.

Готової методики проведення цих «заповідей» на практиці ми не маємо. Ми
повинні повсякчас проявляти творчість, пошук шляхів виховання на
гуманістичних засадах. Саме в цьому і полягає наша найвища турбота про
кожну дитину.

Похожие записи