Реферат на тему:

Земля як предмет купівлі-продажу

gd»qO

gd u7 одарської діяльності. Однак серед покупців можуть бути лише
фізичні та юридичні особи, що вже володіють земельними наділами і які
отримують доход від продажу сільськогосподарської продукції. Іншими
словами, мешканець міста, який з’являється в селі лише на кілька тижнів
протягом року, купити так звані “вільні” сільгоспугіддя не може.
Купівля/продаж вільних угідь може відбуватися як за попередньою
домовленістю, так і через публічні торги — якщо претендентів на ділянку
багато. Одна людина або одна фірма може придбати не більше 200 гектарів
таких угідь, і, крім того, ці землі протягом двох років не можна
передавати або продавати третім особам. Але загалом якогось жорсткого
ліміту земельних володінь в одних руках в Естонії не існує. У цілому
сільськогосподарські землі в Естонії є доволі дешевими — в 25 разів
дешевше, наприклад, ніж у сусідній Фінляндії. Середньостатистичний
естонець може купити на свою місячну зарплатню майже три гектари землі.
Останнім часом все більше сільгоспземель в Естонії стали купуватися
іноземцями. Скільки землі вже перейшло до них, невідомо. За оцінками
фахівців, інтерес іноземців до сільгоспугідь в Естонії значно зросте
після вступу країни до Європейського Союзу. Варто відзначити, що з
першої групи країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу лише
Естонія та Словенія не домагаються обмежень на продаж землі іноземцям.
Такий продаж сьогодні в Естонії не пов’язаний з якимись особливими
складностями, для цього іноземцям необхідно лише одержати санкцію
керівника місцевої адміністрації. Хоча, як стверджують практики, можна
обійтися і без такої санкції, якщо покупцем землі є, наприклад,
спеціально створювана фірма. І лише для придбання землі в деяких
прикордонних районах і на маленьких островах іноземцям необхідно
заручитися згодою уряду країни. Незадоволена настільки ліберальним
порядком найбільша опозиційна партія Естонії — Народний Союз — вирішила
розпочати кампанію зі збору підписів проти продажу землі іноземцям.
Народний Союз хоче домогтися повної заборони на продаж іноземцям
сільськогосподарських і лісних угідь протягом найближчих 10 років. І ще
один дуже близький до Росії приклад — Україна, де новий Земельний кодекс
з’явився практично одночасно з російським В Україні, на відміну від
Росії, після 1991 року колишні колгоспи та радгоспи не були реформовані
в акціонерні товариства або підприємства інших форм власності. Їх лише
формально перетворили в так звані КСП — колективні сільськогосподарські
підприємства. До 1 квітня 2000 року в Україні функціонували 10,5 тисяч
таких КСП. У той день вступив у дію указ Президента країни, згідно з
яким практично всі вони були юридично переоформлені в підприємства, які
працюють на засадах приватної власності на землю. Так, у Всесвітній день
сміху 2000 року в Україні одномоментно з’явилися мільйони “вільних
хліборобів”, які отримали земельні сертифікати. Через півтора року — в
кінці жовтня 2001 року — парламент України прийняв Земельний кодекс.
Причому — на один день раніше, ніж такий документ ухвалила Державна дума
Росії, чим українські депутати дуже пишалися. З 1 січня нинішнього року
Кодекс вступив у дію. Близько 12 мільйонів українських громадян, які
мешкають у сільській місцевості, одержали до двох гектарів землі на
людину. Раніше ділянки такого розміру видавалися селянам лише за
спеціального дозволу обласних рад депутатів. Земельним кодексом було
запроваджено таке поняття, як “сервітут”, що, по суті, гарантує
господарю лише доступ до своєї земельної ділянки. Крім того, документом
передбачається, що у разі якщо громадянин, так би мовити, “самовільно”
володів якоюсь ділянкою протягом 15 років і на дану ділянку інших
претендентів немає, вона стає приватною власністю фізичної особи. Мова
йде про “нічийні” начебто ділянки в сільській місцевості,
використовувані під городи, на яких багато українських громадян
вирощували, наприклад, ту ж таки картоплю. Однак де-факто українська
“земельна Конституція” так і не запрацювала. Уже хоча б через те, що
Земельний кодекс із самого початку передбачав прийняття, як тоді
повідомлялося, “протягом шести місяців більше 30 законопроектів”,
спрямованих на реалізацію його основних положень. Вони не прийняті і
донині… Крім того, український Земельний кодекс, який передбачає право
приватної власності на землю, встановлює до 2005 року мораторій на
будь-які операції з купівлі та продажу землі. Але, зрештою, виділимо
деякі його положення. В українському законодавстві поки що навіть не
згадуються будь-які земельні аукціони, хоча на думку місцевих експертів,
до цієї системи з часом прийдуть. Місцева влада в Україні, на відміну
від Росії, не має при покупці землі жодних переваг. У той же час — на
відміну від Росії — покупцями земельних ділянок сільгосппризначення в
Україні можуть бути тільки ті її громадяни, які мають
сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві.
Ще один приклад. Як і російське, українське законодавство не обмежує
володіння певною частиною всіх сільськогосподарських земель в
конкретному регіоні для юридичних осіб, тобто для агрокомпаній. А для
громадян України Земельний кодекс дозволяє продаж — в період з 2005-го
по 2010-11 роки — не більше 100 гектарів сільськогосподарських угідь на
одну людину. І, нарешті, іноземні компанії чи громадяни, тобто
нерезиденти. Як і в Росії, і в Україні вони не можуть купувати земельні
ділянки сільгосппризначення у власність. Для них — тільки оренда. В
Росії — на термін до 49 років, в Україні — термін такої оренди не
обмежується. Іноземні компанії або громадяни в обох країнах можуть
ставати співвласниками таких земельних ділянок, якщо вони внесли гроші в
статутний фонд якоїсь місцевої фірми. Але в Росії така часткова участь
іноземців обмежується 50% капіталу фірми. В Україні, як пояснив один із
“батьків” прийняття Земельного кодексу, колишній віце-спікер парламенту
Степан Гавриш, в спільному підприємстві, яке володіє земельною ділянкою
сільгосппризначення, 99 відсотки землі можуть перебувати у власності
нерезидентів, і лише один відсоток — у власності української сторони.
Останній сюжет — про особливості земельного законодавства Китаю Джим
Доррен, співробітник розташованого у Вашингтоні дослідницького інституту
“Като”: У 1978–79 роках спільне володіння землею в Китаї було скасовано.
На зміну прийшли так звані сімейні ферми. Тепер землею розпоряджалися не
місцева влада, а самі селяни. Але земля, як і раніше, їм не належала,
вони отримували її в оренду. Родина могла розпоряджатися більшою
частиною доходу, одержаного від використання земельної ділянки, і
платила місцевим властям лише невелику фіксовану суму. Таке, хоч і
обмежене, право на землю кардинально змінило стан у сільському
господарстві Китаю. Воно почало швидко розвиватися. Проте за останні 20
років ця система землеволодіння дещо змінилася. Якщо спочатку землю
можна було брати в оренду тільки на 15 років, тепер уже — на 50–60
років. А це — практично оренда на все життя. Радіо “Свобода”: Але,
виходить, що сільськогосподарські землі в Китаї, як і раніше, не можна
ні купувати, ні продавати? Джим Доррен: Безумовно, нелегально китайці і
продають, і купують землю. Комуністична влада просто дивиться на це
крізь пальці. Але, зрозуміло, незаконність земельного ринку жодним чином
не сприяє його розвитку. Люди бояться активно брати участь у такій
торгівлі, оскільки в будь-яку мить може втрутитися влада і позбавити вас
і землі, і грошей. Крім того, майже пожиттєва оренда землі стримує
розвиток і ринку праці. Наприклад, людина вирішила змінити професію і
переїхати із села до міста. При цьому орендована земля залишається за
нею, і вона повинна сплачувати за неї податки. Багато китайських
фахівців розуміють обмеженість проведених сільськогосподарських реформ,
у країні постійно ведуться дискусії щодо необхідності дозволу приватного
землеволодіння, її купівлі/продажу. Але цього поки що не зроблено…
Джон Ткачик, співробітник розташованої у Вашингтоні дослідницької
організації “Херітидж Фаундейшн”: Сьогодні іноземні компанії або
громадяни не мають права купувати в Китаї сільськогосподарські угіддя.
Якщо, наприклад, іноземна компанія хоче вирощувати тут апельсини, то
вона повинна створити для цього спільне підприємство. Так, американська
компанія придбала велику молочну ферму в районі Гуанчжоу, на південному
сході Китаю. Але землею, на якій розташована ця ферма, як і раніше
володіє сільськогосподарський відділ міськради Гуанчжоу. Отже,
американцям довелося створювати спільне підприємство. Земля в ньому
належить китайцям, а американці збудували приміщення, завезли обладнання
та самих корів…

Похожие записи