Реферат на тему:

Ягідництво: проблеми та перспективи

Ягідні культури — скороплідні, вони дають досить високі врожаї. І щодо
збуту — мають непогані шанси на зовнішніх ринках. Отже, для України, з
її унікальними природно-кліматичними умовами, ягідництво — доволі
перспективний напрям.

Сади, найперше ягідні, дають швидку й велику економічну віддачу. Це
знали завойовники всіх часів. Щоб підірвати могутність підкорених
держав, вони знищували сади. Так чинив Ганнібал у ІІ ст. до н. е.,
завойовуючи Італію; Тамерлан у ХІV ст. н. е., підкорюючи Грузію; не
знехтували цим правилом і турки, захопивши Грецію, Вірменію та Угорщину.

Досвід завойовників застосував М. Горбачов, своєю антиалкогольною
кампанією несвідомо розвалюючи Радянський Союз. Адже тоді
плодово-ягідний комплекс із потужною переробкою давав понад 30% прибутку
всього аграрного виробництва. Були й фінансові ресурси для того, щоб
дотувати збиткові (але потрібні суспільству й державі) економічні та
суспільні проекти. В Криму сади займали 4% земель, а надходження від них
становили понад 40% усіх галузей АПК. А деякі господарства мали
показники ще кращі. У колгоспі “Дружба” Чигиринського району Черкаської
області сади займали 5% угідь і забезпечували 60% загального прибутку.

Антиалкогольна “інквізиція” знищила переробку. 1988 року почалося масове
вирубування садів, нищення виноградників. Зменшилася потужність
агрокомплексу. Скоротився попит на промислову продукцію. Розірвалися
зв’язки між регіонами СРСР.

Це урок і дороговказ стратегічного розвитку України, яка має унікальні
природні умови й може створити найрізноманітніші харчові продукти, яких
немає ніде в світі.

Сучасна світова стратегія розвитку аграрного виробництва базується на
тенденції скорочення посівних площ зернових культур з одночасним
збільшенням його валових зборів. Так, за період 1980–2000 рр. у світі
їхня площа скоротилася на 112 млн га (або на 6%). Водночас площа
багаторічних насаджень збільшилася на 37 млн га і становить (станом на
2000 р.) 133,2 млн га (8,9% оброблюваних земель).

У США, Канаді, Австралії фруктів споживають по 126 кг на душу населення
за рік, а в Україні — 22 кг. Частка ж ягід у валовому зборі фруктів
становить у Польщі — 20%, у інших країнах Європи — 10, в Україні — не
більше 2%. Ягідні культури — надприбуткові, бо вони скороплідні й
починають плодоносити вже на другий рік після висаджування, дають урожаї
регулярно й досить великі (по 15–30 т/га і більше). До того ж, ягідні
продукти можуть зацікавити наших сусідів по ЄС і ЄЕП.

Наші вчені-економісти, зокрема доктор економічних наук, професор О.
Шестопаль, справедливо стверджують, що збільшення частки ягідників у
площі багаторічних насаджень — це одне з джерел реальних інвестицій у
сільське господарство. За їхній рахунок можна розвинути переробку й
накопичити кошти на інші важливі проекти.

Недарма на Міжнародній конференції із садівництва (Мінськ, 2004 р.) було
визнано, що в сортименті садів Росії ХХІ сторіччя чільне місце
належатиме ягідним і новим нетрадиційним культурам, адже ягідництво має
й інноваційний характер, бо дає можливість створити нові сорти, нові
технології, нові продукти.

Як у кожній галузі, в ягідництві теж є свої проблеми. Якщо державні
виноградарсько-виноробні великі підприємства мають свій координуючий
центр — державний концерн “Укрсадвинпром”, — то приватні господарства, в
яких вирощують основну масу ягід, такого центру не мають. Створена
кілька років тому Всеукраїнська асоціація виробників продукції
садівництва й виноградарства так і не запрацювала. Асоціативне
об’єднання на даному етапі виявилось неефективним. Потрібне
науково-виробниче об’єднання корпоративного типу, наприклад, концерн,
яке б на правах підприємства могло розвивати виробництво, утримувати
спеціалістів, видавати науково-практичну літературу. Науково-виробничий
концерн, маючи розсадницькі господарства, зможе в короткий термін
наростити площі ягідників.

Гострою є проблема наукового забезпечення, виведення нових сортів,
створення нових харчових продуктів.

?????????&?еребуває немов у заповіднику. Парадоксально, що наука, яка
мала б бути на передньому краї змін у державі, перебуває поза ними,
відстає від них. Вона не “вплетена у виробництво” (за Г. Фордом ), а
тому й поза ринковим середовищем. А це середовище маємо створити ми,
науковці науково-виробничих приватних фірм.

Лише приватні науково-дослідні установи здатні зробити стрибок із
вчорашніх у завтрашні технології, минаючи сучасні, й тим самим
перетворити Україну на конкурентоспроможну державу.

Держава має сприяти приватним науковцям отримувати замовлення на наукові
розробки й фінанси у вигляді грантів.

Вартість наукових розробок постійно зростає через використання складної
апаратури й залучення кваліфікованих кадрів. Тож державного фінансування
не вистачає навіть у Японії (3,15% ВВП ) і США (2,6%). Тому там передові
корпорації використовують на наукові розробки до 10% свого прибутку.
Отже, нам треба об’єднати зусилля й створити науково-дослідні приватні
лабораторії за грунтово-кліматичними зонами, які співпрацювали б з
Українською академією аграрних наук і її науково-дослідницькими
установами.

Такі лабораторії залучили б до співпраці зарубіжні науково-дослідні
установи та окремих науковців, зацікавлених у нашому ринку наукоємних
продуктів. Така співпраця зміцнила б ринкове середовище й дала відчутні
результати.

Деяким ученим “тісно” в зарегламентованих державних НДІ, особливо в тих,
що досліджують нові, малопоширені й нетрадиційні, культури та створюють
на їхній основі нові продукти.

Такі вчені мали б можливість працювати в приватних лабораторіях за
сумісництвом, а їх, своєю чергою, об’єднає координуючий центр. Адже в
державних НДІ є свої затверджені завдання, але вони не можуть
співпрацювати з приватними дослідниками, якщо тематику не затверджено.

Ягідництво — не лише наукоємна, а й високоінтелектуальна галузь. А тому
й спеціалісти, і рядові працівники мають бути такими. Тут потрібні
ентузіасти, люди з особливими рисами характеру, що на рослину дивляться
як на індивідуум — з любов’ю і ласкою. Адже кожний кущик, кожне деревце
треба потримати в руках не один раз і плекати його все життя.

Тому й вибір молоді, і сам процес навчання потребують корінного
удосконалення. Майбутнього абітурієнта треба побачити в роботі на
пришкільній ділянці, у власному присадибному садку, а потім уже на
дослідних плантаціях…

Можна цілком погодитися з Олегом Соскіним (“Експрес”, №124(3564) ), що з
цим може справитися лише приватний навчальний заклад, який матиме своїх
представників-фермерів у кожному районі.

Ягідництво потребує капіталовкладень. Щоб посадити гектар ягідника,
треба близько 50 тисяч гривень. Такі кошти не всяке господарство має.

Кошти одновідсоткового збору на розвиток садівництва, виноградарства й
хмелярства на 70% призначені для розвитку виноградарства й доступні лише
великим виноградарсько-виноробним комбінатам.

Потрібні кредитні ресурси. І навіть не пільгові, бо ягідництво як
надприбуткова галузь потребує єдиної пільги — відтермінування платежів
до початку товарного плодоношення, тобто на три-п’ять років.

Довготермінові кредити надали б змогу створити науково-дослідні і
проектно-пошукові центри і селекційно-розсадницькі господарства в
регіонах, налагодити підготовку кадрів, організувати мережу
кооперативних переробних заводів і цехів.

Без кооперації жодні зусилля уряду не матимуть успіху, бо дійти до
кожного товаровиробника можна лише через кооперативну організацію. А
поки що ми працюємо розрізнено.

Потужні переробні заводи, які закупляють сировину в населення, мають
зрозуміти, що це шлях у нікуди. Бо в цьому разі не можна планувати
стратегію й укладати довготермінові угоди. Досвід Львова підтверджує: в
кожного заводу має бути своя сировинна база. У Львові було два виноробні
заводи, які працювали на привозному виноградному суслі. Обидва зникли. А
ми їм пропонували ще десять років тому перейти на власну ягідну
сировину. Таких прикладів можна навести чимало.

Україна має унікальні умови та можливості стати потужною плодово-ягідною
державою. І кожен із нас зобов’язаний посприяти цьому.

Похожие записи