Реферат на тему:

Технічна політика АПК

Криза українського сільськогосподарського машинобудування — сумна
спадщина попередньої епохи чи наслідок господарювання сучасних владців?
Які кроки слід зробити, щоб її подолати? Відповіді на ці питання чекають
у тисячах українських агрофірм.

Якщо об’єктивно оцінювати технічну політику АПК за 14 минулих років, то
здобутки є. Два попередніх президенти через Міністерство промислової
політики реалізували в металі два “грандіозних” технічних “ноу-хау” для
задоволення потреб своїх співвітчизників — це тачки під назвою
“кравчучка” і “кучмовозка”. Селяни та міські жителі не натішаться такими
практичними винаходами. Тому не дивно, що за широке впровадження
подібних винаходів у виробництво їхні автори — колишні президенти —
отримали свої визначні дивіденди.

Із тракторами й комбайнами не склалося. Із гвинтокрилами для бізнесменів
теж не вийшло, тому міністерство зупинилося на тачках. За принципом —
голодному й опеньки м’ясо, а тачка — машина.

Всі політичні та економічні кризи, негаразди в державі насамперед
позначаються на сільгоспвиробниках через нестабільність цін на
паливно-мастильні матеріали, вироблену продукцію, ринки її збуту.
Протягом останнього року політичні та економічні кризи мають властивість
виникати періодично. Тому сільгоспвиробники почуваються як пасажир у
кузові вантажного автомобіля на вибоїстій дорозі.

Проблема оновлення й поповнення машинно-тракторного парку вітчизняних
сільгоспвиробників особливо актуальна напередодні вступу України в СОТ.
Адже із сільгоспвиробниками розвинутих країн світу доведеться
конкурувати за законами вільного ринку.

Оновлення й поповнення машинно-тракторного парку сільгоспвиробників на
початку ХХІ сторіччя потрібно розглядати не тільки з погляду
продуктивності, економічності нових машин, а й з позицій економічності,
ергономічності — це й належне робоче місце оператора, і відповідна
заробітна плата, а не забруднений тракторист, якого ми звикли бачити.
Сучасна якісна і комфортна техніка стимулюватиме повернення молоді в
село, а відтак і його відродження.

Упродовж десяти років ми порушуємо проблему поступової деградації
механізованих технологій у рослинництві через безперервний процес
зниження кількості техніки в сільгоспвиробників, фізичне й моральне
старіння наявного машинно-тракторного парку. Через рік-півтора може
статися технічний обвал, і товарне виробництво сільськогосподарської
продукції припиниться через нестачу техніки.

Сільськогосподарські підприємства за роки незалежності списали 252 тис.
тракторів, а придбали 78,8 тис., із них 42,1 тис. у 1992 році, які вже
відпрацювали по 13 років, що в 1,3 раза більше за амортизаційний строк.
Комбайнів списано 58,6 тис., а придбано 9,04 тисячі.

Господарства списують техніку не тому, що вона відпрацювала
амортизаційний термін, а тому, що показниками технічного стану і рівнем
комплектації відновити її працездатність практично не можливо. Наявна
техніка відпрацювала 1,5–2,5 амортизаційні строки. За висновками
механізаторів, у селян залишилися “недобитки” машин.

Що таке старий і спрацьований трактор у реальних умовах виробництва? Це
— перевитрати паливно-мастильних матеріалів, непрогнозовані поломки під
час польових робіт, втрачений час агростроків, зайві витрати запасних
частин і праці на ремонти. Це фізичне й психологічне навантаження на
механізатора, якому черговий раз доведеться ремонтувати трактор. Для
того, щоб підтримувати в працездатному стані старий і спрацьований
трактор, потрібно затратити протягом року понад 300 люд..год. А якщо за
механізатором закріплені плуг, сівалка, культиватор, причіп, зчіпка, то
ще 200 люд..год. Тільки для ремонту тракторного парку по Україні слід
витратити 68 млн люд./год. А для того, щоб підтримувати працездатність
усього машинно-тракторного парку, треба близько 100 млн люд..год. Якщо
вважати, що 40 млн люд..год витрачають самі механізатори, то 60 млн
люд..год доведеться затратити у спеціалізованих ремонтних майстернях,
цехах, заводах.

Для виконання такого обсягу ремонтних робіт у 450 сільськогосподарських
районах потрібно створити ремонтні бригади із 65 слюсарів, тобто
відродити “Сільгосптехніку”. Через те, що такий обсяг робіт неможливо
виконати в умовах господарства, трактори, комбайни, інші машини
ремонтують біля кузні (де є джерело тепла), тому працюють за принципом:
день працює — день ремонтується, тиждень працює — тиждень ремонтується.
За такої надійності техніки про які агростроки може йтися? Польові
роботи проводять тоді, коли вдається, а не тоді, коли належить за
агростроками.

Якщо передбачити, що ремонтно-обслуговуючі роботи в АПК оплачуватимуть
за законами ринку: не $5–10/год, а 2–3 грн/год, — то вартість тільки
ремонтно-обслуговуючих робіт становитиме 200–300 млн грн (без вартості
запасних частин).

Ремонтують техніку в усіх розвинутих країнах світу. Здебільшого ремонт —
це заміна спрацьованих деталей, вузлів, агрегатів. Ремонт вузлів,
агрегатів переважно проводять на спеціалізованих підприємствах,
оснащених сучасним технологічним обладнанням, а не на базі верстатного
парку, якому 40–50 років.

Не стомлюватимемо читачів числовими значеннями зменшення, зниження тощо.
Факти економічного занепаду сільськогосподарського виробництва видно зі
стану полів, на яких завелися вовки, з цін на ринках, які кусаються. Для
наших політиків і урядовців потрібні інші аргументи. Вони самі жонглюють
цифрами краще за циркових артистів.

Захисників селян і вболівальників за аграрний сектор у нас вистачає. А
ще більше радикальних реформаторів. Якщо літературний герой Макар
Нагульнов кулаками вибивав із куркулів хлібозаготівлю, то реформатори за
14 років своїми постановами вибили не тільки економічні основи аграрного
виробництва, а й розхитали соціальні, моральні, психологічні основи
буття селян. Чотирнадцять років тривала гра без правил і в одні ворота:
аграрного виробництва й селян.

На наш погляд, агресивне реформування економічних основ аграрного
виробництва здійснювалося без врахування фундаментального закону фізики:
маса як фізична величина є мірою інертності тіла. Ухвалити та підписати
закон, який стосується селян і аграрного виробництва, можна протягом
доби. А для того, щоб зрушити свідомість, уклад життя 16 мільйонів
селян, потрібні роки. Приклад тому — проведення колективізації, яке
засвідчило згубність ігнорування фізичних законів щодо селян. Через 65
років “міні-Столипіни” зухвало повторили гіркий досвід реформування
аграрного виробництва без урахування інертності соціального укладу життя
селян і їхнього сприйняття потреби у реформах.

Праця хліборобів завжди була нелегкою. Але коли за суб’єктивних причин
(руки у захисників електорату були зайняті — “тирили” у держави і в тих
самих хліборобів) за технічним оснащенням і умовами праці
сільгоспвиробники відкинуті із ХХІ століття в 50-ті роки минулого
століття, політики та влада мають дати чітку відповідь: чому це сталося.

Реальність свідчить, що більшість політичної “еліти” й державні
чиновники доволі старанно проштудіювали твори класиків
марксизму-ленінізму. І не тільки засвоїли, а й упроваджували в життя
відому працю Леніна “Крок уперед, два кроки назад”, тільки в
українському форматі: за рік незалежності — вперед, три роки, за
показниками сільськогосподарського виробництва, — назад. За 15 років
незалежності догосподарювалися в аграрному секторі так, що за всіма
показниками, в тому числі й матеріально-технічного оснащення, село
відкотилося на 50 років назад. Аби переконатися в цьому, варто зробити
виїзну сесію Верховної Ради або засідання Кабінету Міністрів
безпосередньо в рядовому господарстві, кілометрів за 200–300 від Києва.
Щоб палкі захисники вітчизняних хліборобів на власні очі побачили стан
ферм, пташників, машинних дворів, техніку, технології, хліборобів
безпосередньо в полі, а не з кабіни швидкісних лімузинів.

На нашу думку, керівництву та “еліті” держави потрібно демонструвати
свою мужність і загартованість не тільки купанням в ополонці серед зими.
Є інші варіанти. Зокрема — попрацювати зміну на сівбі ярих зернових у
кабіні трактора із строком експлуатації 15 років або зміну в кабіні
комбайна “Нива” на збиранні ячменю чи гороху. Є впевненість, що вражень
буде достатньо для найкрутішого екстремала. У цьому один із нас черговий
раз переконався безпосередньо в полі.

gdEE•

полі йдуть випробовування сівалок і європаків. Полудень. Спека. В
кабіні понад 40°С. Легкий вітерець хмарку пилюки, яку здіймає трактор з
європаком, жене швидше за робочу швидкість трактора, в якому немає
бічного скла в дверцятах кабіни.

На молодих і струнких механізаторах — п’ятиміліметровий шар пилу.
Біліють тільки зуби та білки очей. За час демонстрації вони з’їли не
менше фунта пилюки. Завершальні етапи демонстрації — виїзд трактора з
агрегатом із поля, а гідравліка не працює. Робочі органи піднято, а
продуктивності насоса не вистачає, щоб скласти агрегат у транспортне
положення. Хвилин 30 метушні. Механізатори виявили кмітливість і таки
доїхали до механізованого стану. Побачене: вигляд механізаторів,
технічний стан тракторів, умови роботи спогадами повернуло в кінець 50-х
років, коли один із авторів працював на тракторі КДП-35 в аналогічних
умовах. Але звідтоді минуло 48 років, а для механізаторів умови роботи
не змінилися. Зупинився час технічного забезпечення, а вік механізаторів
скоротився. Висновок присутніх: якість роботи в полі зарубіжної техніки
чудова, а умови роботи на старих і спрацьованих тракторах — справжній
екстрим. Це — хроніка роботи та життя простих механізаторів протягом
одного дня.

За таких умов праці хліборобів досить швидко нас буде не 48, а 45
мільйонів. За великим рахунком, владі не до електорату. Влада з’ясовує,
хто за усталеною традицією більше “тирить” у держави і в людей. Пани
б’ються, а в мужиків чуби тріщать. Це стосується насамперед наших селян,
хліборобів. Політики і влада аграрної країни на 15 років залишили
сільськогосподарське виробництво напризволяще. Село стрімкими темпами
вимирає. Вмирає джерело нації, мови, культури, традицій.

Переглядаючи виступ міністра АПК О. Баранівського перед парламентарями,
можна зазначити, що нова влада робить посильні спроби виправити критичне
становище в аграрному секторі. Міністр згадує про ріст поголів’я ВРХ,
свиней, курей, іншої птиці, риби, дотації, небачений урожай. Тільки про
засоби виробництва — техніку, технології, механізаторів,
інженерно-технічних спеціалістів — не згадано жодним словом.

Складається враження, що ВРХ, свині, птиця ростуть у лісі, степу, без
техніки, технологій, кадрів. У розвинутих країнах давно зрозуміли, що
успіх і розвиток, прогрес, прибуток забезпечені там, де використовують
сучасні машини й новітні технології.

Українська політична та адміністративна “еліта” до такого розуміння ще
не прийшла. Навпаки, поводирі аграрної науки вважають, що через
“економічні реалії” слід повернутися до кінно-ручної праці, що за
продуктивністю дасть змогу наздогнати Кенію, Індію, Бразилію. У кожного
такого “захисника” вітчизняного товаровиробника, який ратує за
повернення до кінно-ручної праці, під “сідлом” мінімум 150–300 коней у
вигляді сучасного автомобіля (і службового і власного). Розподіл
абсолютно справедливий за принципом Попандопуло: на 100 селян — одна-дві
живі конячини, а слугам народу — заводи, фабрики, палаци, пароплави.

Електорат бачить, що реалізація технічної політики в АПК упродовж 15
років мала два вектори: особистий та державний. З особистим вектором
реалізації технічної політики в урядовців і депутатів усіх рівнів усе
гаразд. Його, власне, можна проілюструвати, трохи змінивши слова відомої
пісні: “…первым делом, первым делом служебные и собственные
автомобили, ну а тракторы, а тракторы потом…”.

За нашими розрахунками, парк службових автомобілів, який обслуговує
чиновників і депутатів усіх рівнів, за сумарною потужністю двигунів чи
не втричі перевищує сумарну потужність тракторного парку України.

Сумарна потужність старих і спрацьованих тракторів українських
сільгоспвиробників становить близько 18 млн к. с., а сумарна потужність
нових службових автомобілів — близько 50 млн к. с. Пріоритет задоволення
особистих потреб із загальних проблем технічної політики майже втричі
перевищує виробничі. Достатньо згадати баталії в парламенті під час
обговорення законів щодо вступу України в СОТ, щоб зрозуміти та оцінити
вагомість і значущість такого рішення для вітчизняних хліборобів і
селян. Комуністи, організатори баталії, так і не пояснили електорату:
довкола якого питання зчинилася буча — де-факто чи де-юре вступу України
в СОТ. Якщо де-факто, то, за показниками задоволення особистих потреб,
більшість депутатів різних рівнів, високопоставлених урядовців,
чиновників давно вже вступили до СОТ, а де-юре — для них більше
формальність і привід для бійки.

Як на нашу думку, захищати інтереси селян потрібно було не в листопаді
2005 року, перед вступом у СОТ, а протягом усіх 15 років незалежності.
Першим кроком у цьому може стати створення телепрограми “Сільська
хроніка”. Якщо є телепрограма “Світська хроніка”, в якій богема і “слуги
народу” демонструють убогому електорату сумочки та капелюшки за $5000 і
годинники за $1200, то на контрасті слід показати зворотний бік медалі —
сільську хроніку. Хроніку із життя пенсіонерів. Адже все пізнається в
порівнянні. Свої особисті досягнення урядовцям і депутатам варто
демонструвати в світській хроніці, а політичні й державні здобутки — на
тлі забур’янених полів, розвалених тваринницьких ферм, спорожнілих
машинних дворів, ремонтних майстерень, об’єктів соцкультпобуту під
гаслом: “Що ти особисто зробив для подальшого розвалу села!”.

Крім Міністерства аграрної політики, в державі є ще Міністерство
промислової політики. Чи не забагато політики для міністерств, де мають
домінувати не політика, а наукові досягнення й диктатура технологій
виробництва продукції рослинництва, тваринництва, сталі, деталей,
конструкцій, машин? Крім того, 130 політичних партій і ще два політичних
міністерства. Суспільство політизоване до межі. Політики та політиків
так багато, що вже можна розпочати їх експорт.

У самій назві міністерств відчуваються залишки “кучмізму”. Напевне, саме
тому поняття “технічна політика Міністерства агропромислової політики”
чи “державна технічна політика агропромислового комплексу” не мають
однозначного й чіткого визначення. За результатами виробничої
діяльності, конкурентоспроможної продукції немає, тому об’єктом
діяльності залишається політика.

Департамент сільськогосподарського машинобудування (навіть не комітет)
відокремлено від агропромислового комплексу і підпорядковано
Міністерству промислової політики, переобтяженому машинобудуванням для
всіх галузей економіки. Вочевидь, у такому конгломераті є свої
пріоритетні напрями: металургія, ракетобудування, літакобудування,
продукція оборонного призначення, яка має ринки збуту і за рахунок якої
можна прозвітувати перед урядом і Верховною Радою. А департамент
сільськогосподарського машинобудування залишається на узбіччі
міністерської та урядової уваги. Наслідки перебування департаменту в
підпорядкуванні Міністерства промислової політики більш ніж
несприятливі. Вони негативні для машинобудівників і критичні для
сільгоспвиробників.

Підтвердження цьому — звіт колишнього міністра промислової політики А.
М’ялиці у Верховній Раді. Міністр не зміг назвати не тільки наближені
технічні характеристики кількох основних машин для
сільськогосподарського виробництва, він не міг пригадати навіть їхньої
назви.

Перший крок у напрямі виведення сільгоспмашинобудування з кризи — це
виведення департаменту сільськогосподарського машинобудування з колгоспу
під назвою — “Міністерство промислової політики” і створення
самостійного комітету сільськогосподарського машинобудування і
технічного сервісу.

Виробництво, реалізація і сервіс — це невід’ємні складові функціонування
в конкурентному середовищі провідних машинобудівних фірм світу.

Відірваність у радянські часи машинобудування від сервісу не сприяла
технічному прогресу, а спричиняла застій і катастрофічне технічне
відставання вироблених машин від аналогічних зразків провідних фірм
світу.

Ми вчилися 74 роки за радянських часів і 15 років за незалежності. Пора
засвоїти уроки ринкової економіки.

Другий крок, який треба зробити для забезпечення механізованих
технологій, — формування районних МТС для виконання трудомістких
механізованих робіт. В Україні налічується майже 5000 зернозбиральних
комбайнів виробництва провідних європейських і американських фірм, що
становить близько 8% загальної кількості, а збирають ними щось із 30%
валового збору врожаю.

Ці міркування не догма, а лише пропозиції, які, на наш погляд,
допоможуть зрушити проблему машинобудування й забезпечення механізованих
технологій з точки її загального падіння.

Ринкові відносини в сфері економіки потребують сучасного світогляду й
нових підходів до виробництва сільськогосподарської продукції. В умовах
ринку домінують два головних принципи: за показниками врожайності та
якості технології повинні бути енергоощадні, а вироблена продукція —
конкурентоспроможна.

Похожие записи