Реферат на тему:

Стратегія вирощування і використання української пшениці в ринкових
умовах

З набуттям незалежності Україна перетворилася на експортера зерна
світового рівня. Питома вага припадає на пшеницю. Водночас очікуваного
належного зиску від продажу пшениці як окремий селянин, так і держава в
цілому не отримують. Найвиразніше це проявилося у 2001-му, коли
врожайність і валові збори зерна, порівняно з останніми роками, були
найвищими. Усе це викликало в суспільстві велике розчарування, з’явилися
сумніви щодо того, чи доцільно нам вирощувати цю культуру. Ми
дотримуємося загальновизнаної думки, що кращої у всіх відношеннях
культури для всієї території України, ніж пшениця, немає. Річ в іншому.
Абсолютна більшість із нас продовжує традиційно розглядати її як хліб у
буквальному розумінні цього слова. Головним критерієм нашої діяльності
залишається валовий збір зерна (підкреслюємо: не врожайність, а саме
валовий збір). Це принципова помилка з далекосяжними негативними
наслідками. У ринкових умовах головним показником господарювання є
величина прибутку з одиниці площі. І цього показника можна досягти лише
в тому разі, якщо наша пшениця стане конкурентоспроможним товаром на
внутрішньому і, головне, на світовому ринку, тобто якщо собівартість
пшениці буде порівняно низькою, а якість, навпаки, якомога вищою. Для
цього нам необхідно докорінно переглянути сучасну стратегію вирощування
пшениці, яка останні 40–50 років грунтується на принципах екстенсивного
землеробства. Так, ми щороку намагаємося засіяти максимальну площу
озимини, яка в окремі роки сягає 8–9 млн га. Майже щороку з цієї площі
доводиться пересівати 1–2 млн га, а ще на двох-трьох мільйонах
урожайність не перевищує 20–25 ц зерна з 1 га. Через це тільки з позицій
урожайності розраховувати на суттєвий прибуток практично на половині
площ посіву немає жодних підстав — собівартість такого зерна буде завжди
занадто високою, а його конкурентоспроможність — низькою. Іншою головною
причиною низької прибутковості вирощування пшениці є низька якість
зерна. Наша пшениця має низький вміст білка. У кращі роки він не досягає
в середньому навіть 12%. Наслідком цього є низький середній вміст
клейковини (22–24%). Майже половина зерна характеризується невисокою
якістю клейковини й тіста. Передусім це пояснюється високим рівнем
ушкодження зерна шкідливою черепашкою у південних, східних і центральних
регіонах України. Останніми роками критичним показником якості нашої
пшениці часто ставала висока амілолітична активність зерна (показник
ЧП), що зумовлювалося проростаням зерна в колосі на останніх етапах його
достигання. Раніше цей показник особливого значення для нас не мав — для
отримання хліба він не повинен перевищувати 160–220 сек. Ціна ж
експортного зерна тим вища, чим вище ЧП (300–500 сек). Все це призводить
до того, що сила найкращих за якістю партій нашої пшениці перебуває в
середньому в межах 150–80 одиниць альвеографа. За світовими мірками, до
кормового належить таке зерно, сила борошна якого менша за 130 чи 140
о.а. Таке зерно навіть в Україні купують за півціни, не кажучи вже про
зовнішній ринок. У більшості експортних партій зерна казахської і
канадської пшениці вміст білка перевищує 14,%, а сила борошна сягає
350–450 о.а. Попри все це, більшість із нас високу якість української
пшениці сприймає як аксіому. Головним аргументом є те, що з нашої
пшениці можна випекти прекрасний хліб. Можна. Але не завжди. Згадаймо
1980-ті, коли Україна в епоху нафтодоларів імпортувала щорічно 3–4 млн т
казахської чи канадської пшениці (50% зерна, необхідного для
хлібопекарської промисловості України). Проте висока хлібопекарська
здатність борошна не є головним показником якості пшениці. Більш
об’єктивним показником високої його якості на побутовому рівні є
можливість приготування з нього українських вареників. На професійному
рівні таким визначальним показником є висока сила борошна (W), що
визначається за допомогою альвеографа Шопена. Отже, зовсім не випадково
сьогодні в кожної експортної партії пшениці визначають цей основний
інтегральний показник. Більше того, до цього вдаються і найбільш успішні
млинокомбінати й хлібзаводи України. Для випікання ж нашого традиційного
хліба потрібна пшениця посередньої якості — отой відомий наш третій клас
зерна з середнім вмістом білка 12,5%, клейковини — 23–26% і показником
ІДК в межах 80–100 одиниць з не дуже низькою амілолітичною активністю
борошна (в межах 200 сек) і з силою борошна 180–220 о.а. Для нас це
вершина якості. Втім, пшениці третього класу в Україні постійно не
вистачає навіть для задоволення власних потреб. А для низки інших
хлібобулочних виробів пшениці належної якості Україна практично не
вирощує. У найврожайнішому за останній час 2001-му, за даними ДАК “Хліб
України” і Селекційно-генетичного інституту, питома вага пшениці
третього класу становила всього 18%. 40% партій зерна належали до
четвертого класу з середнім вмістом білка 11,5%, а решта 42% партій
зерна — на п’ятий і шостий класи з середнім вмістом білка 10,5 і 9,5%,
відповідно. Підстав на отримання великих прибутків від експорту зерна з
таким вмістом білка і з такими фізичними властивостями клейковини й
тіста немає. Тим більше, що хліба за нашою технологією ніхто в світі не
пече. На світовому ринку найбільшу ціну має зерно, що може бути
поліпшувачем якості тамтешньої пшениці або використовуватися для
виготовлення хлібобулочних виробів екстра-класу. Аби відновити колишню
славу пшениці як найкращої у світі й отримувати належний зиск від її
експорту, Україна має виходити на світовий ринок із зерном, вміст білка
в якому становить 12–15% (тобто із зерном першого, другого і, в
найгіршому разі, — третього класу), а сила борошна перебуває щонайменше
в межах 250–400 о.а. Україна має всі без винятку передумови для
вирощування саме такого зерна. А для цього нам треба докорінно
переглянути стратегію вирощування пшениці, яка обіймає такі основні
проблеми: площі посіву і рівень врожайності, система удобрення пшениці і
сортова політика. Площі посіву пшениці в Україні

gd¦’

gd<@? м чином полях, де не збережено вологу для отримання нормальних сходів, а також на еродованих землях і схилах теж неприпустимо. Непридатні для вирощування високих врожаїв пшениці чи інших зернових культур землі мають бути залужені, і їх слід використовувати як пасовища для отримання дешевого та високоякісного молока і м’яса. Це одна з надзвичайно важливих екологічних проблем для України, де питома вага розораних земель чи не найбільша у світі. Саме у такий спосіб вирішили цю проблему у Франції. У 1800 році площа посіву пшениці у цій, схожій на Україну, державі становила 4,3 млн га. У 1900-му вона зросла до 7 млн га (так само, як у нас за останні півстоліття). У 1950 році вона зменшилася до 4,3 млн га і останні 50 років перебуває в межах 4,3–4,8 млн га. Протягом 170 років урожайність пшениці у Франції й Україні була практично однаковою і становила 9, 13, 17, 27 і 35 ц зерна з 1 га у 1800, 1900, 1950, 1960 і у 1970 роках, відповідно. У 1980, 1990, 1998 і у 1999 роках середня врожайність пшениці у Франції досягала 52, 66, 78 і 74 ц зерна, тоді як ми зупинилися на рівні урожайності 1960 року. У 1990, 1998 і 1999 роках валові збори зерна пшениці у Франції становили 32, 38 і 36 млн т, що більше, ніж валові збори зерна всіх зернових культур з усієї площі посіву в Україні. Наведене свідчить, що різниця у врожайності в останні 20 років у цих державах не може пояснюватися кліматичними умовами. Натомість ідеться про загальну культуру землеробства. Від вибору попередників під пшеницю залежить вирішення головної проблеми для України — проблеми вологи на етапі отримання сходів. Посіяна в оптимальні строки пшениця восени повинна мати добре розкущені і не пошкоджені шкідниками рослини. Типові для України наступні погодні умови пізньої осені і взимку в абсолютній більшості випадків забезпечать накопичення достатньої кількості вологи в грунті для формування на таких площах урожаю зерна в межах 50 ц/га. За сприятливих погодних умов березня–червня можна розраховувати і на вищий урожай. У роки зі сприятливою для отримання сходів осінню (1998 і 2000 роки) площі посіву пшениці можуть зростати. Система добрив на перших етапах ринкової економіки Системі добрив під пшеницю присвячено чи не найбільше наукових досліджень вітчизняної аграрної науки. Система добрив покликана вирішувати дві основні проблеми — отримання максимального врожаю і одночасне підвищення якості зерна. Насправді ж всі без винятку наукові роботи з проблеми застосування добрив концентрувалися тільки на одному питанні — отриманні максимального врожаю, або ще точніше — забезпеченні максимальної ефективності застосування добрив стосовно підвищення врожайності. Рівень якості зерна при цьому мав підпорядковане, другорядне значення. Всіх влаштовувало зерно (крім Москви і колишнього Ленінграда), вміст білка в якому перебував у межах 10–12%, а клейковини — 18–24% і забезпечував отримання прийнятного для нас хліба. У низці випадків юридично (за постановами Ради чи Кабінету Міністрів) хлібною вважалася пшениця, вміст клейковини в зерні якої становив 11% (8% білка). Отже, у ринкових умовах, коли ми повинні експортувати якщо не дві третини, то принаймні половину зерна пшениці за сучасного рівня її виробництва, таке зерно на світовому ринкові має низьку ціну і низьку конкурентоспроможність. І вирішальною передумовою якісного зерна є високий вміст білка. Аксіомою є те, що вміст білка в зерні пшениці визначається забезпеченістю посівів доступним азотом упродовж всього терміну її вегетації, у тому числі й на найостанніших етапах достигання зерна (Демолон). Висновок про те, що у першому мінімумі у наших безкрайніх чорноземів є азот, було сформульовано у Селекційно- генетичному інституті ще в 1970 році. З ним досі не погоджується абсолютна більшість наших учених і практиків. Щодо азотних добрив під пшеницю у нас завершеного змісту набув термін “підживлення пшениці”. При цьому вноситься зазвичай 1–1,5 ц аміачної селітри (орієнтовно 35–50 кг азоту) на гектар посіву. При таких дозах добрив ефективність внесення 1 ц аміачної селітри справді найвища і часто окуповується 4–5 ц зерна. Все це логічно й аргументовано з погляду радянської економіки на використання дефіцитних добрив. Проте концепція “підживлення” пшениці абсолютно неприйнятна в умовах ринкової економіки. Річ у тім, що на переважній більшості площ посіву пшениці такий агротехнічний захід практично не впливає на підвищення вмісту білка і клейковини, або зростання білковості при цьому таке незначне, що не забезпечує навіть переходу зерна за якістю в наступний, вищий, клас. На бідних на азот південних чорноземах, де середній вміст гумусу не досягає 3%, ми часто спосперігали випадки, коли (як правило, на так званому чорному парові) без підживлення (контроль) врожай досягав 50 ц зерна, а вміст білка перебував на рівні 9%. Це зерно шостого класу, ціна якого останніми роками не перевищує 300 грн/т. Дохід при цьому становить 1500 грн/га. При підживленні 1,5 ц аміачної селітри врожайність в середньому зростає в умовах півдня на 5 ц зерна, а вміст білка підвищується до 9,2–9,4%. Таким чином, зерно залишається в шостому класі з тією ж ціною, а дохід підвищується до 1650 грн/га, тобто на 150 грн. Якщо вирахувати з цієї суми вартість добрив (90 грн) і вартість їх внесення (60 грy), то чистий прибуток за рахунок підживлення при цьому дорівнюватиме нулю. При внесені на цей же гектар 150 кг азоту (4,5 ц аміачної селітри) урожайність зерна в середньому за чотири роки наших досліджень зростала до 60 ц/га, а вміст білка щонайменше підвищувався до 12,5% (2001 рік) або навіть до 13,5 чи 14,5% (інші роки проведення досліджень). У найгіршому випадку таке зерно належить до третього класу, ціна якого навіть у жнива становить не менш як 500 грн/т. Дохід з 1 га при цьому зростає до 3000 грн, чистий прибуток, порівняно з варіантом “підживлення”, — до 1020 (3000 – 1650 – 270 – 60) грн, а рентабельність застосування добрив — до 309% (1020 : 330 х 100 = 309). У теперішній ринковий період головним стає принцип економічності використання не добрив чи інших матеріальних витрат, а одиниці площі, тобто нашої землі, наших безмежних чорноземів. Нарешті ми мусимо усвідомити, що експорт 1 т сечовини за ціною 100 $/т приносить Україні збитки до 500–700 $. Не можна не враховувати й досвіду Франції в цьому питанні. Останні 20 років у цій країні оптимальною дозою внесення азотних добрив вважається внесення, залежно від особливостей грунтів, попередників і регіону, не менш як 150–220 кг азоту, що еквівалентно внесенню 4,4–6,5 ц аміачної селітри на середній гектар посіву пшениці. У своїх дослідах з добривами ми ставили єдине завдання: домогтися суттєвого підвищення вмісту білка у нашій пшениці. Через це й не торкалися проблем використання фосфорних і калійних добрив і найбільш прийнятного їх співвідношення з добривами азотними. Вважаємо, що такої гострої проблеми з фосфорними і калійними добривами в Україні немає і в наближчі 4–5 років вона занадто не загостриться.

Похожие записи