Реферат на тему:
Стратегія вирощування і використання української пшениці в ринкових
умовах
З набуттям незалежності Україна перетворилася на експортера зерна
світового рівня. Питома вага припадає на пшеницю. Водночас очікуваного
належного зиску від продажу пшениці як окремий селянин, так і держава в
цілому не отримують. Найвиразніше це проявилося у 2001-му, коли
врожайність і валові збори зерна, порівняно з останніми роками, були
найвищими. Усе це викликало в суспільстві велике розчарування, з’явилися
сумніви щодо того, чи доцільно нам вирощувати цю культуру. Ми
дотримуємося загальновизнаної думки, що кращої у всіх відношеннях
культури для всієї території України, ніж пшениця, немає. Річ в іншому.
Абсолютна більшість із нас продовжує традиційно розглядати її як хліб у
буквальному розумінні цього слова. Головним критерієм нашої діяльності
залишається валовий збір зерна (підкреслюємо: не врожайність, а саме
валовий збір). Це принципова помилка з далекосяжними негативними
наслідками. У ринкових умовах головним показником господарювання є
величина прибутку з одиниці площі. І цього показника можна досягти лише
в тому разі, якщо наша пшениця стане конкурентоспроможним товаром на
внутрішньому і, головне, на світовому ринку, тобто якщо собівартість
пшениці буде порівняно низькою, а якість, навпаки, якомога вищою. Для
цього нам необхідно докорінно переглянути сучасну стратегію вирощування
пшениці, яка останні 40–50 років грунтується на принципах екстенсивного
землеробства. Так, ми щороку намагаємося засіяти максимальну площу
озимини, яка в окремі роки сягає 8–9 млн га. Майже щороку з цієї площі
доводиться пересівати 1–2 млн га, а ще на двох-трьох мільйонах
урожайність не перевищує 20–25 ц зерна з 1 га. Через це тільки з позицій
урожайності розраховувати на суттєвий прибуток практично на половині
площ посіву немає жодних підстав — собівартість такого зерна буде завжди
занадто високою, а його конкурентоспроможність — низькою. Іншою головною
причиною низької прибутковості вирощування пшениці є низька якість
зерна. Наша пшениця має низький вміст білка. У кращі роки він не досягає
в середньому навіть 12%. Наслідком цього є низький середній вміст
клейковини (22–24%). Майже половина зерна характеризується невисокою
якістю клейковини й тіста. Передусім це пояснюється високим рівнем
ушкодження зерна шкідливою черепашкою у південних, східних і центральних
регіонах України. Останніми роками критичним показником якості нашої
пшениці часто ставала висока амілолітична активність зерна (показник
ЧП), що зумовлювалося проростаням зерна в колосі на останніх етапах його
достигання. Раніше цей показник особливого значення для нас не мав — для
отримання хліба він не повинен перевищувати 160–220 сек. Ціна ж
експортного зерна тим вища, чим вище ЧП (300–500 сек). Все це призводить
до того, що сила найкращих за якістю партій нашої пшениці перебуває в
середньому в межах 150–80 одиниць альвеографа. За світовими мірками, до
кормового належить таке зерно, сила борошна якого менша за 130 чи 140
о.а. Таке зерно навіть в Україні купують за півціни, не кажучи вже про
зовнішній ринок. У більшості експортних партій зерна казахської і
канадської пшениці вміст білка перевищує 14,%, а сила борошна сягає
350–450 о.а. Попри все це, більшість із нас високу якість української
пшениці сприймає як аксіому. Головним аргументом є те, що з нашої
пшениці можна випекти прекрасний хліб. Можна. Але не завжди. Згадаймо
1980-ті, коли Україна в епоху нафтодоларів імпортувала щорічно 3–4 млн т
казахської чи канадської пшениці (50% зерна, необхідного для
хлібопекарської промисловості України). Проте висока хлібопекарська
здатність борошна не є головним показником якості пшениці. Більш
об’єктивним показником високої його якості на побутовому рівні є
можливість приготування з нього українських вареників. На професійному
рівні таким визначальним показником є висока сила борошна (W), що
визначається за допомогою альвеографа Шопена. Отже, зовсім не випадково
сьогодні в кожної експортної партії пшениці визначають цей основний
інтегральний показник. Більше того, до цього вдаються і найбільш успішні
млинокомбінати й хлібзаводи України. Для випікання ж нашого традиційного
хліба потрібна пшениця посередньої якості — отой відомий наш третій клас
зерна з середнім вмістом білка 12,5%, клейковини — 23–26% і показником
ІДК в межах 80–100 одиниць з не дуже низькою амілолітичною активністю
борошна (в межах 200 сек) і з силою борошна 180–220 о.а. Для нас це
вершина якості. Втім, пшениці третього класу в Україні постійно не
вистачає навіть для задоволення власних потреб. А для низки інших
хлібобулочних виробів пшениці належної якості Україна практично не
вирощує. У найврожайнішому за останній час 2001-му, за даними ДАК “Хліб
України” і Селекційно-генетичного інституту, питома вага пшениці
третього класу становила всього 18%. 40% партій зерна належали до
четвертого класу з середнім вмістом білка 11,5%, а решта 42% партій
зерна — на п’ятий і шостий класи з середнім вмістом білка 10,5 і 9,5%,
відповідно. Підстав на отримання великих прибутків від експорту зерна з
таким вмістом білка і з такими фізичними властивостями клейковини й
тіста немає. Тим більше, що хліба за нашою технологією ніхто в світі не
пече. На світовому ринку найбільшу ціну має зерно, що може бути
поліпшувачем якості тамтешньої пшениці або використовуватися для
виготовлення хлібобулочних виробів екстра-класу. Аби відновити колишню
славу пшениці як найкращої у світі й отримувати належний зиск від її
експорту, Україна має виходити на світовий ринок із зерном, вміст білка
в якому становить 12–15% (тобто із зерном першого, другого і, в
найгіршому разі, — третього класу), а сила борошна перебуває щонайменше
в межах 250–400 о.а. Україна має всі без винятку передумови для
вирощування саме такого зерна. А для цього нам треба докорінно
переглянути стратегію вирощування пшениці, яка обіймає такі основні
проблеми: площі посіву і рівень врожайності, система удобрення пшениці і
сортова політика. Площі посіву пшениці в Україні
gd¦’
gd
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
