Реферат на тему:
Соєва експансія
Посіви сої в Україні стрімко зростають. Нинішнього року вони сягнули
300 тис. га: стільки наші сільгоспвиробники не вирощували ніколи. Є всі
підстави говорити про входження цієї культури до десятка найпоширеніших
в Україні. Динаміка виробництва сої виразно свідчить щонайменше про дві
позитивні речі: перспективу оздоровлення грунтів, виснажених надмірним
вирощуванням соняшнику (адже соя — найперший конкурент соняшнику за
місце у сівозміні), і забезпечення комбікормової промисловості одним із
найнеобхідніших сировинних компонентів.
Проаналізуємо обсяги виробництва сої на прикладі Кіровоградщини. Якщо в
2000 році в області цією культурою засівали трохи більше 1000 га, то
надалі динаміка була такою: 3200 га, 4800; 10 тис., 20 тис. і нинішнього
року — 30 тис. га. За цим показником Кіровоградщину випередила лише
Полтавщина, де соєю засіяли 42 тис. га.
З погляду стратегії розвитку вітчизняної аграрної галузі, ці цифри є
вельми обнадійливими, проте невідворотно наводять на думку про посівний
матеріал. Адже зростання посівних площ культури має підкріплюватися
відповідним збільшенням пропозиції її насіння. На жаль, доводиться
констатувати, що насінництво сої не встигає за потребами
сільгоспвиробників. Аграрії часто змушені задовольнятися будь-яким її
посівним матеріалом, не надто зважаючи на районованість, репродукцію чи
технологічні характеристики сорту. Тобто цей ринок в Україні поки що є
стихійним і дефіцитним.
Водночас існує низка науково-дослідних установ, які вже багато років
ведуть селекцію сої і мало не щороку реєструють нові її сорти. З-поміж
них —Селекційно-генетичний інститут, Інститут землеробства, Інститут
землеробства південного регіону, Інститут рослинництва, Інститут
фізіології рослин і генетики, Інститут олійних культур, Інститут
зрошуваного землеробства, Буковинський інститут АПВ, Подільська державна
аграрно-технічна академія, Інститут кормів та інші.
На Кіровоградщині таким селекційним осередком багато років була
Кіровоградська державна сільськогосподарська дослідна станція, науковці
якої створили і впровадили у виробництво не один сорт сої. Серед цих
науковців була й Валентина Охватенко. Валентина Григорівна має власний
погляд на процеси, що відбуваються нині у вітчизняній
селекційно-насінницькій справі, і ось невеличке інтерв’ю з нею.
— Я прийшла працювати на дослідну станцію 1972 року. У 1981-му мала (у
співавторстві) свій перший сорт сої — Кіровоградська 5: його було
районовано і в Україні, і в Ростовській області Росії. Згодом, у 1984
році, було зареєстровано ще один мій сорт — Веселка: доволі ранній і
врожайний, але схильний до вилягання. Проте були й палкі прихильники
цього сорту, які засівали його впродовж десятка років.
У 1995-му до Держреєстру було внесено новий сорт — Ізумрудна. Ця
високоврожайна середньорання соя одразу ж привернула до себе увагу:
через два роки після районування сорт Ізумрудна було визнано
національним стандартом для степової зони. Проте ще через два роки цей
статус сорт втратив, тому що його посівні площі не збільшувалися. Єдине,
що заважало цьому сорту, — відсутність нормального насінництва. На нашій
станції насіння вирощували лише у відділі селекції і технології сої:
сіяли 4 га різних сортів, з яких 2,5 га — селекційні розсадники і 1,5 га
—посівний матеріал для реалізації. Тож чи могли ці 1,5 га задовольнити
попит сільгоспвиробників? В умовах тодішнього дефіциту ціна насіння
сягала 6800 грн/т, однак якість його була не найвищою.
У 1998 році ми зареєстрували ранній сорт Медея. Це один із найбільш
перспективних і потрібних для селян сортів: його вегетаційний період
становить 85–95 днів, а за врожайністю він не поступається
середньостиглим. Найкраще сорт Медея зарекомендував себе в Полтавській,
Черкаській, Вінницькій областях, де є і тепло, і волога.
Але знову постала та сама проблема: сорт — є, а насіння — немає. І
перспектив для його виробництва на дослідній станції не було жодних.
Багато насінницьких господарств у той час через фінансову скруту
продавали товаровиробникам супереліту і насіння з розсадників
розмноження. Проте покупці не мали з цього великого зиску: правильно
вести насінницьку справу вони не вміли, тому насіннєві посіви поступово
засмічувалися, а насіння переводилося до товарної групи.
Ось за таких обставин і відбулося моє знайомство з фермером Русланом
Монічем. Він виявився справжнім фанатом сої, тому в нас склалися тісні
партнерські відносини. Через два-три роки ми з ним підняли насінництво
трьох сортів: Ізумрудної, Медеї і новоствореної Валюти (яка посідає
проміжну позицію між Медеєю та Ізумрудною як за врожайністю, так і за
скоростиглістю). Нині їх успішно вирощують в Україні і за її межами,
вони демонструють чудову врожайність і займають дедалі більші площі. І
якщо раніше стояло питання про зняття цих сортів з реєстрації через дуже
малі обсяги виробництва і відсутність насінництва, то тепер це питання
відпало саме собою.
— Чи продовжуєте займатися селекційною роботою?
— Так, фермерське господарство Моніча почало з насінництва, а потім
перейшло до селекції, заснувавши наукову селекційно-насінницьку фірму
“Соєвий вік”. Я працюю її головним селекціонером. У колекції фірми є
близько 100 сортів сої з різних країн світу. Звісно, використовуємо не
всі з них, а тільки найкращі. Щодо кожного номера визначено ознаки, які
нас можуть зацікавити, і, виходячи з цього, включаємо його до програми
схрещувань.
У селекційній роботі дотримуємось кількох напрямів. Головні з них —
урожайність і скоростиглість. Але працюємо також над підвищенням
продовольчого значення сортів, тобто виводимо такі, де колір і рубчика
зернини, і її оболонки світло-жовтий. Адже якщо колір рубчика темний (як
у більшості сортів сої), то продукти переробки набувають непривабливого
відтінку. Намагаємося також досягти якнайбільшої висоти прикріплення
нижнього боба, десь на рівні 15–18 см: це допоможе уникати втрат урожаю
під час збирання.
— У чому полягає стратегія ваших наукових пошуків?
gdAe~?
нувати для озимих чудовий попередник, адже через надмірне захоплення
сільгоспвиробників соняшником проблема попередника нині стоїть дуже
гостро. До того ж ранні сорти виявляють більшу стійкість до вилягання,
оскільки їх стебла швидше формуються і набувають міцності.
З тих сортів, які нині у виробництві, немає жодного, який би достигав у
середині серпня. Можна говорити про деякі ультраранні шведські сорти,
проте їх зерно висипається ще до того, як остаточно достигне. Вони
пристосовані для вирощування у вологому кліматі. В світі є й інші дуже
ранні сорти сої з вегетаційним періодом 80–85 днів: канадські, польські.
Але в умовах України мірою достигання бобів (яке відбувається знизу
вгору) відбувається їх розтріскування і висипання зерна. Тож під час
збирання вхопити можна лише останнє зерно, з найвищих бобів.
Але нещодавно шляхом добору ми створили такий надранній сорт, який не
поступається закордонним аналогам і є придатним для вирощування в умовах
України: це сорт Аннушка. Його вегетаційний період — 75–80 днів! Він
характеризується також високим урожаєм: нинішнього року на змитих
грунтах Аннушка сформувала врожай 28 ц/га, а на доброму чорноземі — 32.
Нижні боби на рослинах мали таку висоту прикріплення, що комбайн усі їх
добре підбирав, на стерні нічого не залишилося.
Ще одна важлива ознака сорту Аннушка — багатонасінність бобів. Якщо в
Медеї, наприклад, кількість зерен у бобі 2–3–1 (низхідні частки бобів з
відповідною кількістю зерен), то в Аннушки — 3–4–2. Рубчик зерна в
Аннушки світло-жовтого кольору з білим вічком, тобто такий самий, як і
оболонка: для харчової промисловості таке зерно є ідеальним.
Тепер цей сорт проходить процедуру державної реєстрації, іде
нагромадження посівного матеріалу, і ми очікуємо, що найближчим часом
сорт Аннушка з’явиться на полях. Думаю, найбільше вона зацікавить
сільгоспвиробників центральної, західної, північної і східної частин
України.
Паралельно з Аннушкою ми розмножуємо насіння ще одного раннього сорту —
Діона. Він має дещо більший вегетаційний період і незакінчений тип
росту. Але і Діона дає сільгоспвиробникам змогу встигнути із сівбою
озимини. Як, до речі, це зробили нинішнього року в фермерському
господарстві Моніча, незважаючи навіть на значну затримку достигання сої
через прохолодне літо.
У Моніча є й минулорічний досвід вирощування озимої пшениці після сої.
Тоді її висіяли на 47 га і не внесли жодних добрив. Адже соя залишає в
грунті 45–90 кг/га біологічного азоту в легко доступних для рослин
сполуках. До того ж цей азот, на відміну від карбаміду й аміачної
селітри, не вимивають дощі, він не потребує їх для розчинення. Пшениця
дуже добре на цьому полі розкущилася, перезимувала і вродила по 60 ц/га.
— Якими мають бути строки сівби ранніх сортів сої?
— Найоптимальніші — після 1 травня. Скажімо, для сортів Медея й Аннушка
ми визначаємо такою датою 10 травня. Пізніші сорти треба сіяти раніше,
десь після 20 квітня. Річ у тім, що в процесі вегетації рослини сої
мають набрати певну суму ефективних температур. А вона в кожного сорту
своя: в раннього — 1800…2500 °С, у середньораннього — 2500…3500 °С і
так далі. Тому ранні сорти сіють пізніше, але достигають вони раніше.
Нинішнього року через прохолодне літо всі сорти сої достигли на місяць
пізніше звичайного, оскільки сума ефективних температур набиралася
повільніше. Особливо погано це позначилося на пізніх сортах.
— Як досягти стабільності сорту, адже процеси розщеплення тривають до
16-го покоління?
— Це питання більше стосується сфери первинного насінництва, яке є
продовженням селекційної роботи, спрямованим на поліпшення сорту.
Найперший його етап — відбір по 2–3 тисячі найтиповіших рослин з елітних
та суперелітних посівів кожного сорту. Ці рослини мають бути також
найпродуктивнішими, не ураженими хворобами, не крайовими і рости в рядку
без просівів. Типовими повинні бути і грунти, і розміщення поля. Таку
роботу ми здійснюємо щороку, конвеєром. Відібрані рослини обмолочуємо
вручну, одержане насіння висіваємо у розсаднику випробування потомства.
Там збирання й обмолот також виконуємо вручну, а наступне покоління
сіємо в розсаднику розмноження першого року (Р-1). Тут збирання
відбувається вже комбайном. Перед тим цей комбайн може працювати лише на
супереліті чи еліті цього самого сорту, щоб виключити можливість
потрапляння домішок насіння інших сортів. Потім зібране насіння вручну
перебираємо; висіваємо його у розсаднику розмноження другого року (Р-2).
Наступне насіння вже є суперелітним матеріалом, а ще наступне — елітою.
На кожному етапі виконуємо по два сортопрополювання. Перше проводимо за
ознакою забарвлення квітки: в різних сортів воно різне — біле або
фіолетове. “Чужі” рослини вибраковуємо і видаляємо з посіву. Крім того,
дивимося на габітус рослин, форму листка. Видаляємо також ослаблені й
хворі рослини. Коли соя достигає і листя осипається, проводимо друге
сортопрополювання: за забарвленням опушення. Якщо все робити згідно з
нормативами, то засмічення у посівах не буває. Найслабкіше місце в цій
справі — людський фактор: не вичистив бункер комбайна чи кузов машини,
щось не туди вкинув, розсипав…
Очищуємо зібране насіння на “Петкусі”, вібросепараторі, потім калібруємо
за розміром та вагою на аеродинамічному сепараторі САД-10. До продажу
готуємо дві фракції: дрібну й велику. Пов’язано це з тим, що сою можна
сіяти різними сівалками. Якщо користуватися сівалкою точного висіву, то
насіння має бути однаковим. Якщо пневматичною — однорозмірність не є
істотною. Сівалка ССТ-12 може висівати лише крупне зерно. Для зернової
потрібна лише дрібна фракція. Від фракції залежить також і норма висіву,
і формування густоти.
Приємно, що Валентина Охватенко знайшла для себе роботу за фахом, а для
свого наукового багажу — гідне застосування. Що створені нею сорти сої
не стали непотребом, якому доля визначила зійти з арени і поступитися
місцем розкрученим імпортним торговим маркам. Її особистий досвід довів,
що доробок вітчизняних науковців у поєднанні з цілеспрямованістю і
тверезим розрахунком справжніх господарів може виводити на ринок цілком
конкурентоспроможний продукт, і від цього виграватимуть усі: і наука, і
сільгосппідприємства, і родючі українські чорноземи.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
