Реферат на тему:

Проблемні питання експортного регулювання ринку олійних

gd1/2}?

лійно-жирових підприємств в період відсутності експортного мита, можна з
цим погодитись, але де тоді брати гроші аграріям? За даними
“Укроліяпром”, за час застосування експортного мита на насіння соняшнику
рентабельність його виробництва збільшилась з 19–20 у 1997–1998 рр. до
82–88% у 2001–2002 рр., але щось мало помітно, що наше село отримує такі
надприбутки: селянин як був бідним і незахищеним, так ним і залишився.
Недаремно С. Терещук, народний депутат України, з приводу створення
Української аграрної конфедерації заявив: “Якщо держава не виробить
своєї політики щодо аграрного сектора, буде катастрофа. Найскладнішою
проблемою нині є падіння прибутковості господарств”. (“Пропозиція”, №2,
2003 р.) “Олійні заводи, реалізуючи вироблену ними олію за світовими
цінами, пролобіювали неринкове пониження цін на сировину за рахунок
інших суб’єктів ринку, а це суперечить Конституції України і
антимонопольному законодавству України. Адже селянин втратив 55 дол. на
кожній тонні соняшнику, що за валового урожаю 3 млн тонн становить 165
млн дол. Скасування експортного мита на соняшник підніме внутрішні ціни
на соняшник до рівня світових, і сільгосппідприємства на цю суму зможуть
відновити свої засоби виробництва, а це ще один рік життя галузі без
дотацій. Адже не скасувавши мито, бюджет буде зобов’язаний виділяти на
дотації та санації сільгосппідприємств не менше такої ж суми”. Ці слова
належать Л. Козаченку, тепер колишньому віце-прем’єру АПК України.
Виникає питання, навіщо надавати дотації у вигляді позбавлення сплати
ПДВ сільгоспвиробниками. Чи не краще було б поступово відійти від
застосування експортного мита на соняшник, тоді б сільгоспвиробник
отримував би свої прибутки і міг розпоряджатися ними за призначенням. Це
добре, що кошти, які отримує переробник від дії експортного мита,
направляються на оновлення технічної бази заводів, але якщо не буде
сировини, то і заводи не будуть працювати! Як відомо, соняшник — це
культура, яка дуже виснажує наші родючі грунти, а це не “бездонне дно”,
тому, може, краще ввести сільгоспподаток на посівні площі для більш
ефективного використання земельних угідь? Це знизило б собівартість
соняшнику (не забуваймо про наших конкурентів на світовому ринку
соняшнику. Наприклад, про Аргентину), а, з іншого боку, бюджетне
поповнення можна використовувати на розвиток сільгоспвиробництва інших
олійних культур: ріпаку, сої, льону, рижію. На відміну від насіння
соняшнику, яке користується стійким попитом протягом року, насіння льону
та рижію треба тримати місяцями, доки його можна збути. Вивізне мито на
це насіння зменшує внутрішню ціну реалізації і не дає можливості
сільгоспвиробникам продати свій товар за вигідними цінами. Порівняймо
три останні роки: у 2000 р. валовий збір насіння рижію становив 2060
тонн, з них 664 тонни було перероблено; у 2001 р. зібрано 1110 тонн, 746
— перероблено; у 2002 р. валовий збір становив 1110 тонн, 407 тонн було
перероблено. Отже, виробництво рижію скорочується, переробка теж,
експорт відсутній. Взагалі не зрозуміло, навіщо було встановлювати мито
на рижій, об’єми виробництва якого у нас мізерні, і не можна сказати, що
він користується особливим попитом на ринку. Дія закону “Про ставки
вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур”
може призвести до того, що рижій взагалі буде невигідно вирощувати, бо
навіщо вкладати кошти у вирощування насіння, якщо його не можна вигідно
продати. Так склалося, що через особливі природно-кліматичні умови в
Північному і подекуди в Західному регіонах України, важливою олійною
культурою став льон-довгунець, у Південних областях — льон-кудряш
(олійний). До речі, в Україні в другій половині ХVIII століття посіви
льону олійного перевищували 275 тис. га, а в 2002 р. його вирощували на
площі 1,5 тис. га! Нині у всьому світі попит на насіння льону зростає, а
сфера його застосування розширюється. Метою вирощування насіння
льону-довгунця є отримання льонотрести (для виробництва льоноволокна),
яка користується великим попитом на зовнішньому ринку. Саме проблемі
виробництва та продажу льоноволокна приділяє значну увагу
Мінагрополітики, та ніхто не замислюється над перспективою продажу
надлишків насіння льону, які можна збувати на зовнішньому ринку. Виникає
парадоксальна ситуація: на льонотресту вивізного мита немає, а на
насіння льону — є. Українські текстильні підприємства не завантажені
сировиною (льонотрестою), бо вся вона йде на експорт. Сільгоспвиробникам
невигідно продавати товар на внутрішньому ринку, бо вітчизняні
підприємства не можуть запропонувати кращу ціну. Тому зрозумілі
побоювання, що з відміною експортного мита, все насіння будуть
експортувати. Але тенденція йде до збільшення пропозиції насіння льону,
тому буде можливість завантажити власні виробничі потужності, а залишок
насіння експортувати. Зрозуміло, що основним продуктом переробки
льну-довгунця є льонотреста, насіння льону — побічним, але зовсім
незрозуміло, чому на побічний продукт, який не має великого
стратегічного значення, встановлено вивізне мито. Порівняймо три останні
роки: 2000 р.: валовий збір насіння льону становив 6580 тонн, з них 492
тонни було перероблено та 18 тонн експортовано, 2001 р. зібрано 7840
тонн, з них 1840 — перероблено та 21 тонну експортовано, 2002 р.:
валовий збір становив 8100 тонни, з них 1713 тонн було перероблено та
120 тонн експортовано. Як бачимо, збільшується пропозиція насіння, але
ніяк не переробка, ні його експорт. Переробка не росте, бо нема потреби
в лляній олії, а лляне насіння не можна експортувати, бо дія вивізного
мита робить ціну на нього неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку.
Отже, значні обсяги насіння неефективно використовуються, наприклад,
просто згодовуються великій рогатій худобі. То чому не дати можливість
експортувати насіння льону? Як показує досвід Росії, регулювання вивозу
насіння олійних культур за допомогою експортного мита не є оптимальним,
оскільки воно може призвести до скорочення посівних площ під цими
культурами. Що стійко спостерігається у нас. Зокрема, відміна вивізного
мита на насіння льону та рижію дала б змогу сільгоспвиробникам вигідно
продавати насіння за світовими цінами і натомість закупляти якісний
посівний матеріал, сільгосптехніку, розвивати перспективний напрям
вирощування насіння льону та рижію. Очевидна також і відсутність
державного стимулювання розвитку ріпаківництва. Минулого року ми стали
свідками ажіотажного попиту на ріпакове насіння та виключно експортної
переорієнтації в його розподілі. Важливо зафіксувати цю ситуацію на
внутрішньому ринку, зумовлену відсутністю вивізного мита. Вводити
експортне мито на насіння ріпаку недоцільно. Навпаки, треба фінансувати
державну ланку ріпаківництва за рахунок перерозподілу прибутку,
отримуваного завдяки вирощуванню соняшнику. Наприклад, чому б не знизити
експортне мито на соняшник і одночасно не ввести податок на посівні
площі під ним, про що ми згадували вище. Отримані кошти можна було б
спрямувати на розвиток ріпаківничої інфраструктури. Одночасно це
позитивно впливало б на співвідношення посівних площ під соняшником і
ріпаком. Площі посіву під ріпаком за чотири роки скоротились більше ніж
вдвічі: з 222,9 тис. га у 1999 р. до 97,3 тис. га у 2002 р., його
збирають у 20 разів менше, ніж соняшнику. Політика держави зорієнтована
на забезпечення олійних заводів соняшником та сприяння збуту продуктів
його переробки на світовому ринку. Хоча, з іншого боку, Міністерство
аграрної політики останнім часом намагається впливати на подолання
згубних наслідків соняшникової монополії щодо родючості грунтів. І як
альтернатива пропонуються ріпак і соя. Тим часом, переваги ріпаку
очевидні саме у сільському господарстві: зміна кліматичних умов не
сприяє соняшнику, а, навпаки, ріпакові. Тому доцільна дотація з боку
держави, слід перерозподіляти прибутки від виробництва соняшнику на
виробництво ріпаку та сої. Можливо, переробники та їх давальці —
зерноолієтрейдери — зможуть запропонувати свої варіанти: бо ж ріпакове
та соєве зерно — це альтернативне джерело сировини.

Похожие записи