Реферат на тему:

Мінеральні добрива

Протягом цивілізаційної історії людства міць будь-якої держави
визначалася такими чинниками, як територія, кількість населення,
фінанси, армія, сільське господарство — тобто наявними ресурсами.

Наша постіндустріальна епоха не є винятком, і стратеги наймогутніших
світових держав ведуть завуальовану, але безкомпромісну боротьбу за
ресурси, найперше за право володіння корисними копалинами в будь-якому
кінці світу. Це, насамперед, нафта, газ, руди кольорових та чорних
металів, земельні ресурси сільськогосподарського призначення. І в цьому
контексті такі явища, як глобалізація, єдиний ринок, об’єднавчі процеси
слугують ширмою, за якою не завжди простим людям видно ті маніпуляції з
підготуванням до нового великого переділу світу, що фактично за нею
ховаються.

Швидке зростання населення в Азії, Африці та Латинській Америці, що
триває з початку ХХ сторіччя, з одного боку, бурхливий економічний
розвиток цих регіонів, що розпочався ще в 70-ті роки, — з другого, а
також значне поліпшення матеріального й фінансового становища їхнього
населення лише підсилюватимуть боротьбу за ресурси, що проглядає з
новин. Особливо, коли їх сприймати не безпосередньо, а під певним кутом
зору, зіставляючи в часі та просторі ті чи інші домовленості між певними
країнами, після чого стають зрозумілими логіка зовсім, на перший погляд,
абсурдних приводів щодо оголошення війни Іраку, що нічим не різниться з
середньовічним гаслом про звільнення гроба Господнього. І вже зовсім
очевидним стає резон переговорів між країнами, яких ще 10–15 років тому
уявити за одним столом ми не могли: Китай — Венесуела, країни Середньої
Азії, Африка; США — Азербайджан, Туркменистан, Узбекистан тощо. При
цьому зовсім не звертають уваги на те, чи країна-партнер — демократична,
чи тоталітарна, чи належить до золотого мільярда, чи є країною третього
світу. Зважають лише на одне: якими наявними чи потенційними ресурсами
володіє ця країна, скоріше, територія. Хто вже сьогодні сконцентрує в
себе якомога більше ресурсів — за тим і майбутній розвиток та
благополуччя країни.

І, якщо донедавна це стосувалося, в основному, вуглецевоводневих
енергоносіїв, таких як нафта та газ, то зі зростанням потреби в
продуктах харчування на світовому ринку відбувається перерозподіл сфер
впливу щодо складових вирощування основних сільськогосподарських
культур.

Щоб зрозуміти, чому боротьба за ресурси руд мінеральних добрив щороку
лише посилюватиметься, звернімося до економічної географії, а саме: до
того її розділу, який присвячено територіальному розміщенню родовищ
макроелементів — азоту, фосфору, калію.

Виробництво азотних добрив є цілком доступним для будь-якої країни, адже
78% об’єму нашої атмосфери займає азот. Але щоб його зафіксувати в формі
аміаку, який є первинною сировиною для виробництва добрива, потрібно
розірвати потрійний ковалентний зв’язок між двома атомами газоподібного
азоту, що потребує великих затрат енергії. Найчастіше це енергія
природного газу. Саме тому ці заводи сконцентровано на територіях тих
країн, які мають великі ресурси енергії (Росія, Норвегія, США,
Нідерланди). Цілком рентабельними є також заводи, що працюють на основі
сучасних технологій синтезу аміаку та розміщені поблизу морських портів,
газопроводів, аміакопроводів (Роттердам, Одеський припортовий). Отже,
хто має достатню кількість дешевого природного газу, так само як і
транспортну інфраструктуру, той у майбутньому й буде основним гравцем на
світовому ринку азотних добрив, що вже сьогодні підтверджується активним
втручанням нафтових і газових компаній світу в скуповування акцій
великих заводів з виробництва азотних добрив. Станом на 2007 рік, згідно
з даними IFA, 80% загального виробництва аміаку припадає на такі країни:
США, Росію, Китай, Індію, Німеччину, Нідерланди, Україну, Єгипет,
Венесуелу, Індонезію, Саудівську Аравію.

Фосфор, на відміну від азоту, наявний у 190 різних мінералах і є досить
поширеним мінералом земної кори (0,1%). Основне джерело фосфору —
фосфорити та, меншою мірою — апатити. Ресурси пентоксиду фосфору (Р2О5 )
у фосфорних рудах оцінюють у 71 млрд т, з них на апатитові руди припадає
всього 5,2 млрд т, або 7,3%. Запаси фосфоритів становлять 65,8 млрд т, з
яких 7,3 млрд т — фосфорити шельфу океанів, передусім атлантичного
узбережжя США, а також ПАР, Мексики, Марокко, Намібії.

Найбільші ресурси Р2О5 сконцентровано в США (23,7% світових), Марокко
(22,9%) і в Китаї (13,4%). Лише ресурс басейну Скелястих гір у США
становить 7,55 млрд т Р2О5. Унікальним є фосфоритоносний басейн Янцзи в
Китаї. Водночас у Росії містяться майже дві третини світових ресурсів
апатитових руд.

Великими запасами фосфору в фосфоритах володіють Мексика, Казахстан,
Перу та Ірак, в апатитових рудах — ПАР.

Якщо поглянути на запаси родовищ фосфору в світі з погляду економічно
вигідного промислового використання, то лідером стає Марокко. Загальні
запаси пентоксиду фосфору в цій країні, де руди представлено виключно
зернистими фосфоритами, становлять понад 40% світових. У надрах США, що
займають друге місце, зосереджено 6,1% світових загальних запасів
фосфору. Значні запаси Р2О5 є в Іраку (5,4%), Єгипті (5,2%) та Росії
(4,6%).

Отже, існує значна нерівномірність покладів фосфорних руд у світі:
більше половини запасів Р2О5, переважно у вигляді фосфоритів,
зосереджено в Африці, п’ята частина — в Азії, тоді як країни Європи (без
Росії) і Австралія з Океанією мають у своєму розпорядженні дуже невеликі
поклади.

Як наслідок, на сім країн припадає близько 85% загальносвітового
виробництва фосфорної руди: Марокко, США, Росія, Китай, Бразилія, Алжир,
Йорданія.

Ресурси Р2О5 у фосфорних рудах України (млн т) розподіляються таким
чином: апатити — 130; фосфорити — 400, але, на жаль, у більшості родовищ
їхній вміст не перевищує 6–10%, що робить поклади не придатними для
використання в промислових цілях. Доцільними можуть бути їхнє
видобування та переробка в невеликих кількостях для господарств, що
розміщені неподалік родовищ.

Порівняно з покладами фосфорних руд, родовища руд калію є ще
локальнішими. Понад 85% калійних руд припадає на три країни: Канаду (38%
світових запасів), Росію (31%), Білорусь (9%). При цьому вміст калію в
родовищах найвищий у російських родовищах (Верхньокамське). Певні запаси
калійних руд є також у Німеччині, Узбекистані, Сирії та Йорданії.

Основними виробниками калійних добрив у світі є сім країн: Канада,
Росія, Білорусь, США, Німеччина, Сирія, Йорданія.

Незважаючи на досить велике виробництво калійних добрив у світі, їхній
прогнозований дефіцит на ринку досягне в 2011 році 5 млн тонн.

У 1992 році світове споживання добрив у діючій речовині становило
приблизно 120 млрд тонн, в 2006 році — 160 млрд: зростання більш ніж на
25%. Втім, це споживання є істотно непропорційним по континентах.

Якщо Азія споживала в 1992 році 48% від загального світового, то в 2006
— 59%; Латинська Америка збільшила свій відсоток з 6 до 9. Водночас
частка споживання країн Північної Америки та Західної Європи зменшилася
із 17 до 14% та з 14 до 9%, відповідно.

Це можна пояснити кількома причинами. Наводимо їх.

1. Стрімке зростання населення в Азії та Латинській Америці. За
підрахунками аналітиків, без застосування мінеральних добрив земельних
ресурсів світу може вистачити лише на 3 млрд населення.

2. Обмежена кількість орних земель в основних країнах — споживачах
мінеральних добрив (Китай, Індія, Індокитай та країни Близького й
Середнього Сходу), що змушує їх переходити з екстенсивних до інтенсивних
технологій, передусім пов’язаних із застосуванням підвищених доз
мінеральних добрив.

3. Рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва на сьогодні
в країнах ЄС, США та Канади є максимально допустимим з економічного та
екологічного поглядів.

4. За останні три роки світове виробництво етанолу зросло на 55
відсотків.

Очікується, що в найближчі п’ять років світове споживання добрив
збільшиться ще на 14%, причому найвище зростання буде за калійними
(18%), фосфорними (16%) та азотними (12%) добривами. Причому споживач
насамперед прагне одержати добриво, найбільш збалансоване за
макроелементами.

i

Обсяги міжнародної торгівлі мінеральними добривами та їхньою сировиною
безупинно зростають. Тільки за 2006 рік імпорт найбільш концентрованих
мінеральних добрив: аміаку, карбаміду, діамонію фосфату та сірки — зріс
на 7, 3, 8 та 4%, відповідно, порівняно з 2005 роком.

Стан з добривами дуже нагадує ситуацію з ринком нафти. Найбільші
споживачі мінеральних добрив мають найменші ресурси для їхнього
виробництва (запаси руд та газові родовища). Натомість близько 15 країн
виробляють 80% аміаку, сім — 85% фосфорних руд, шість країн — 85%
хлористого калію.

Зважаючи на глобалізацію світової економіки й посилення економічної
інтеграції між країнами, зрозуміло, що Україна не зможе залишитися
обабіч останніх світових тенденцій на ринку мінеральних добрив.

Україна отримала в спадщину від СРСР дуже потужний комплекс із
виробництва мінеральних добрив. Він був представлений виробництвом усіх
видів мінеральних добрив, починаючи з аміаку та аміачної води й
закінчуючи різними видами нітроамофоски. Часи “нової смути”, або 90-ті
роки XX сторіччя, відомі абсолютним диспаритетом цін між
сільськогосподарською продукцією та вартістю елементів, що її
продукують, завдали дуже сильного удару по сільському господарству
України. Ясна річ, що в кризовий стан, насамперед, потрапили й галузі,
які надають складові та послуги сільському господарству чи споживають
продукти аграрного комплексу: сільськогосподарське машинобудування,
сільгосптехніка, переробка і, звичайно, виробництво мінеральних добрив.
Найбільше це стосується підприємств, що продукували калійні, фосфорні та
комплексні добрива. Кризу посилювали також втрата або нове налагодження
давніх економічних зв’язків у нових реаліях та нестача сировини для
виробництва мінеральних добрив: апатитів з Росії, калійної солі з Росії
та Білорусі, а, головне, — брак стабільного попиту від
сільськогосподарського виробника. Зупинилися або “символічно” працювали
заводи з виробництва фосфорних та комплексних добрив у Сумах і Вінниці;
калійних добрив у Калуші (крім того, Калуське та Стебниківське родовища
калійних руд майже вичерпані).

Більше “пощастило” заводам із виробництва азотних добрив. Це
пояснюється двома причинами. Перша: щоб хоч якось дотримуватися
технології вирощування сільськогосподарських культур, виробник вносив
виключно азотні добрива (найчастіше аміачну селітру) в невеликих нормах
і лише під одну-дві культури в сівозміні (зазвичай, під цукрові буряки
та озиму пшеницю); друга: невеликий експорт до інших країн якісної
продукції (карбамід), що відповідала світовим стандартам (Одеський
припортовий завод, “Стирол”), в умовах антидемпінгових розслідувань з
боку світових організацій.

Ситуація для виробників мінеральних добрив почала поліпшуватися в
наступному десятиріччі, коли світ відчув “привид” продовольчої кризи. Не
останню роль в його появі відіграло прискорення біопаливної програми,
передусім у США та Європі. Провідні фінансові установи світу чи не
вперше звернули увагу на сільське господарство не на як завжди
дотаційного постачальника їжі для населення, а як на галузь, цілком
придатну для ведення бізнесу з високим показником маржинальності.
Інвестиційні потоки дедалі частіше стали спрямовувати в аграрний бізнес.
Це посприяло стрімкому збільшенню споживання основних ресурсів сільським
господарством світу. На великих заводах — виробниках
сільськогосподарської техніки — дистрибутори записувалися в чергу,
вносячи передплату за рік до її фактичного виробництва та відвантаження
споживачам. Компанії — оригінатори високоякісного гібридного чи
сортового насіння — звітували про близькі до нуля перехідні залишки
насіння. Щоб задовольнити всіх високоякісним насінням, їм не вистачає
ділянок для розширеного його продукування; грошовий обіг компаній —
виробників оригінальних та генеричних продуктів засобів захисту рослин —
збільшується щороку на 15–20%, а основні порти країн — виробників
мінеральних добрив — змушені будувати додаткові логістичні термінали
лише для експорту мінеральних добрив.

Більшість виробників мінеральних добрив відчули проблему різкого
подорожчання вхідної ціни на сировину для виробництва мінеральних
добрив: природний газ, калійну сіль і, особливо, на апатити та фосфати.
Але навіть за такого ринкового стану сільське господарство світу й
надалі збільшує рівень споживання мінеральних добрив. Для прикладу:
Росія, яка завжди була експортером апатитів до інших країн, останнім
часом перейшла на імпорт фосфатів із Північної Африки, Середньої Азії та
Близького Сходу, експортуючи вже готові мінеральні комплексні добрива.
Різко (на 30%) збільшилася ціна на гербіцид Раундап, одним із основних
компонентів якого є фосфор із тих самих джерел, що й для мінеральних
добрив.

Що вже казати про Україну, яка майже повністю залежна від іноземних
ресурсів для виробництва мінеральних добрив. Ціна української аміачної
селітри чи карбаміду повністю залежна від ціни на газ із Росії та
Середньої Азії; суперфосфату чи амофосу — від фосфоритів Казахстану,
Близького Сходу чи Африки; калійної солі — від Росії та Білорусі.

Якщо підрахувати собівартість вирощування основних польових культур, то
виявиться, що мінімум 30–40% у її структурі становитимуть витрати на
внесення мінеральних добрив. Реально зекономити на мінеральних добривах
можна двома способами. Перший: вносити оптимальні співвідношення
основних елементів живлення в добриві під кожну конкретну культуру та в
потрібну фазу її розвитку; другий: застосовувати нові формуляції
мікродобрив на основі останніх розробок у нанотехнологіях.

Україна в очах світової громадськості є одним із найбільших гравців на
світовому ринку продовольства: урожай, зібраний в Україні, має пряму
кореляцію зі світовими цінами на сільськогосподарську продукцію. Не
хочеться повторюватися про речі загальновідомі, але якщо сім-десять
років тому зібрати в єдиний масив 50 000 га на Полтавщині чи Вінниччині
можна було без особливих проблем, то тепер їх можна придбати лише за
великі гроші ділянками по 2–5 тис. га. Масово залучають у сівозміну
землі, не зовсім сприятливі з погляду бонітету грунту та
природно-кліматичних умов, — богари Південного Степу чи Полісся.

Завдяки сприятливим погодним умовам, широкому впровадженню нових, на
перший погляд, нестандартних технологічних рішень у вирощуванні основних
сільськогосподарських культур, торік було досягнуто валового виробництва
зернових у показниках, що не поступаються показникам СРСР, але зі
суттєво більшою економією ресурсів.

Така вже природа цього світу, що життєспроможні механізми здатні
функціонувати лише за принципом піраміди, коли на її верхніх щаблях
синтезуються оригінальні структури, що мають неабияку цінність для
людства, або створюються передумови для швидшого розвитку економік
(фінансовий капітал). Але такий процес можливий тільки за постійного
розширення нижньої частини піраміди, тобто за умови перманентного
поглинання нею ресурсу іншого роду. Спосіб, який, в цілому, сприяє
прогресу людства, потребує серйозних жертв в умовах, коли призупиняється
надходження ресурсу в нижню частину піраміди, зокрема, кардинально
сповільнюються темпи розвитку реального сектору економіки. І горе тій
державі, яка не має добре розвинутого виробництва, бо тоді це не просто
сповільнення, а крах. Остання глобальна криза — тому доказ. Серед сфер
реального сектору є рухоміші галузі: металургія, хімічна промисловість,
машинобудування тощо, які, передусім, зазнають краху в разі розриву
фінансових потоків, та консервативні, орієнтовані на власні ресурси і
власний ринок збуту, на які вплив будь-яких потрясінь є менш відчутним
завдяки специфіці організації господарювання. Отже, ні фінансові схеми,
ні глобалізація, ні тотальна комп’ютеризація з інтернет-можливостями,
хоч би якими привабливими вони були з погляду прискорення технологічних
процесів та інформаційних потоків, не замінять таких банальних речей, як
хліб та сало. Тож сільське господарство є тим найреальнішим сектором
економіки, який має стати основою стабільності держави і ставка на який
дасть можливість Україні вийти з глобальної кризи якнайшвидше.

Похожие записи