Реферат на тему:

Міфи і реалії зернового ринку

Україна проголосила курс на вступ до ЄС. Здається, доцільно було б
подивитися, як регулюють зерновий ринок в ЄС, взяти найкорисніше, а
найвитратніше залишити на майбутнє — почекає. Ні, це все занадто просто.
Проекти законів, стратегії, концепції, програми… Не збідніла
українська земля талантами. Хоча не будемо заглиблюватися в безодню
агропромислового комплексу. Поговоримо лише про міфи зернового ринку.

Міф І. Державні зернові інтервенції — панацея

Останнім часом доволі багато говориться про те, що держава створить
Аграрний фонд з Аграрною біржею, буде проводити інтервенції, що
забезпечить виробникам прийнятні ціни для реалізації зерна, а споживачам
— не завищені для купівлі. За теорією, все правильно. Але подивімось на
практику на прикладі державної закупівельної кампанії у 2004/2005 МР.

Отже, відповідно до інформації ЗМІ, держава в особі Держрезерву закупила
в 2004/2005 МР близько 1 млн т зерна. Державна закупівельна ціна на
пшеницю 3 кл. в цьому сезоні була 800 грн/т. Після півроку зберігання ця
ціна за рахунок витрат на зберігання (припустимо, 3–4 грн/т місяць)
зросла на 21 грн/т. Ці витрати можна “заховати” в статті фінансування
підприємств Держрезерву, але суть від цього не змінюється.

Тож розрахункова вартість державної пшениці 3 кл. на поточний момент
становить приблизно 821 грн/т. Для того, щоб продати таке зерно, його
вартість потрібно дисконтувати майже на 200 грн/т.

Який вихід має держава? Напевно, тримати зерно, розраховуючи на
неврожайний рік. І щорічно збільшувати його вартість за рахунок витрат
на зберігання ще на 40 грн/т (8 USD/т).

Причому бюджетом на 2005 р. передбачено передати інтервенційне зерно з
Держрезерву до Аграрного фонду, на фінансування останнього, а також
фінансування заставних і інтервенційних операцій, але немає статті на
фінансування зберігання державного зерна. Чи, може, Аграрний фонд
попросить Держрезерв зберігати зерно на власних підприємствах безплатно?

Поки що констатуємо факт: індикативні збитки від інтервенційної
діяльності в 2004/2005 МР становлять близько 200 грн/т. У перерахунку на
1 млн т зерна загальна сума втрат може становити близько 200 млн грн.

Про заставні закупівлі

Станом на початок березня (за повідомленнями ЗМІ) сільгоспвиробники не
викупили 160 тис. т заставленого зерна, з яких 100 тис. т — кукурудза.
Мінагрополітики зробило начебто правильний крок: запропонувало
продовжити термін викупу заставного зерна. Проте коли такі кроки роблять
без урахування кон’юнктури ринку, вони можуть і зашкодити. Адже
невикуплене зерно або має погану якість, або втрачає в ціні.
Викуповувати його просто не вигідно.

Що можна було зробити на початку весни? Реалізувати кукурудзу на експорт
і за рахунок повернення експортного ПДВ вийти практично на ту саму ціну
(без ПДВ), за якою закуповувалось це зерно.

Що ж спостерігаємо сьогодні? Закупівельна ціна на кукурудзу була 420
грн/т з ПДВ; півроку зберігання — це ще 20 грн/т: разом 440 грн/т з ПДВ.
Можлива ціна реалізації — не вище 330 грн/т з ПДВ. Збитки на кожній
тонні — мінімум 110 грн/т. Якщо помножимо на 100 тис. т зерна, матимемо
11 млн грн. А від нового керівництва ДАК будуть вимагати прибутковості у
2005 році.

Ще один наслідок заставної та інтервенційної діяльності у 2004/2005 МР —
ціни на зерно в другій половині маркетингового року нижчі, ніж у першій.
Особливо це стосується продовольчого зерна. Чи будуть власники зерна
після цього вірити запевненням, що не варто поспішати з його реалізацією
після збирання врожаю? Особливо, якщо для цього доведеться
перекредитовуватись і мати додаткові витрати за відсотками (навіть
пільговими).

І це, до речі, ще одна відмінність українського механізму державної
цінової підтримки від європейського. У нас більше думають про те, як
створити державну Аграрну біржу, а в ЄС просто готові брати у виробників
зерно впродовж більшої частини сезону за інтервенційною ціною.

Є ще один аспект, на який нині (свідомо чи несвідомо) заплющують очі:
потреба гарантувати наявність зерна. Складські документи, на жаль, не є
повноцінною гарантією, адже їх систему так до кінця й не реалізовано: не
створено Гарантійний фонд, не ведуться електронні реєстри складських
документів. Як засвідчує практика, зловживання із зерном на елеваторах
залишаються непоодиноким явищем (до речі, потенційних Остапів Бендерів
застережемо: за останні два роки близько 30 керівників і відповідальних
працівників елеваторів за махінації із зерном було засуджено до
ув’язнення).

За приблизними підрахунками, для утримання продовольчого резерву в
обсягах, зумовлених Законом України “Про державну підтримку сільського
господарства України”, треба щорічно витрачати близько 300 млн грн.
Підкреслимо: саме на утримання, а не на поповнення продовольчого
резерву. Це гроші, які не повертаються.

Певні спеціалісти зробили вже майже стереотипною думку про те, що
аграрні інтервенції відбуватимуться так само ефективно, як Нацбанк
регулює валютний курс. Мовляв, немає різниці що регулювати — вартість
грошей або вартість зерна. Теоретично це так. Проте є істотна різниця.
Якщо за збереження грошей Нацбанк не платить, а, навпаки, — одержує
відсотки, то за збереження сільгосппродукції Аграрному фонду доведеться
платити. Відсутність у Бюджеті’2005 коштів на зберігання зерна свідчить,
що багато хто цього не розуміє й дотепер.

Власне, немає нічого поганого в тому, що держава витрачатиметься на
прийнятні ціни реалізації для сільгоспвиробників або на гарантування
прийнятних цін для споживачів. Однак важливо, щоб, приймаючи рішення,
можновладці усвідомлювали, якими будуть наслідки, в тому числі й
фінансові. Й не закладали в нові бюджети повернення коштів, яких уже
насправді не існує.

Міф ІІ. Потреба створення Аграрної біржі

Необхідність створення державної Аграрної біржі є далеко не очевидною, а
з погляду базового законодавства — юридично невивіреною, оскільки і
Закон України “Про товарну біржу”, й Господарський кодекс України
передбачають, що держава не має права брати участь у заснуванні товарних
бірж. Таке саме правило є й звичайною світовою практикою.

Але в Україні вирішили винайти власний велосипед. Мотивацію для такого
рішення ми розуміємо: серед чиновництва здавна склалось враження, що
селяни не йдуть торгувати на біржу з однієї причини: засновниками
більшості бірж є торгівельні компанії. Звідси робиться простий висновок:
якщо засновником біржі буде держава, — довіра і обсяги торгівлі на
біржовому ринку значно зростуть.

Цей умовивід доволі сумнівний тому, що довіра до держави з боку
виробників у багатьох випадках не вища, ніж до більшості приватних
компаній. На жаль, є факти, які не сприяють зміні ситуації на краще.
Наприклад, дочірнє підприємство ДАК “Хліб України” Волочиський КХП ще з
минулого року так і не відвантажив власникам зерна ті обсяги, гроші за
які вже заплачено. Хоча йдеться далеко не про одну тисячу тонн зерна,
перспективи розрахунків державної компанії досі не видно.

Можна навести інший торішній приклад: одного із заступників міністра
аграрної політики звільнили тільки за те, що він підписав дані про
результати біржових торгів, які не влаштували керівництво. Торік біржі
після збирання врожаю досить довго показували нам ціну 800 грн/т за
пшеницю 3 кл., хоча продати її за такою ціною було неможливо. І це все
за умов, коли біржі були формально незалежними від держави. А що ж буде,
коли держава матиме визначальний вплив на функціонування Аграрної біржі?

Контраргумент про те, що “це було при старій владі”, в даному разі,
швидше за все, не спрацює. Бо нова влада теж зацікавлена в підтримці цін
реалізації виробників, і не використати для цього таку зручну нагоду, як
вплив на торгівлю на Аграрній біржі, їй буде надзвичайно складно. Отож,
у перспективі ми одержимо: “правильні” біржові ціни, нарікання
сільгоспвиробників на те, що за такі гроші купувати зерно ніхто не хоче,
і багатотижневе з’ясовування відносин із тими, хто “не хоче”.

Однак реалії не зміняться, оскільки біржа — це лише інструмент фіксації
ціни, а передумови ціноутворення перебувають за межами біржового ринку.

Можна підійти до проблеми з іншого боку: а який в існуванні Аграрної
біржі практичний сенс?

Припустимо, виробник зерна в Сумській області хоче продати його державі
за мінімальною ціною. Однак якщо середньозважена ціна на біржовому ринку
буде вищою за встановлений рівень мінімальної закупівельної ціни, він
цього не зможе зробити. Тому виробник або змушений чекати, або, що більш
імовірно, продавати зерно за ціною, нижчою від встановленої мінімальної
закупівельної ціни.

Але чи потрібно виробникові виставляти зерно на біржу для того, щоб
зрозуміти, де йому вигідніше його продати: на вільному ринку чи державі?
Звісно, ні. Якщо сільгоспвиробник не має змоги реалізувати зерно на
ринку за вищими цінами, він може запропонувати його напряму в
інтервенційні ресурси. Так роблять у ЄС, де не звикли знущатися над
біржами, використовуючи їх як доважок до Аграрного фонду.

Другий аспект — реалізація зерна в інтервенційні ресурси з використанням
Аграрної біржі. Сільгоспвиробник виставляє зерно на Аграрну біржу за
ціною, нижчою від мінімальної закупівельної, в розрахунку на продаж в
інтервенційні ресурси. Чекає чергових біржових торгів. Далі визначають
середньозважені ціни. Якщо вони, приміром, на 4% нижчі за мінімальну
закупівельну ціну, інтервенції, скоріше за все, не буде (і це все
відповідно до Закону). Її може не бути й тоді, коли ціни нижчі від
мінімальної і на 10%: Аграрний фонд може вирішити, що час для проведення
інтервенцій ще не настав (наприклад, не надійшли бюджетні кошти на
відповідні потреби).

Нарешті, рішення про інтервенції прийнято. І що далі? Мабуть,
сільгоспвиробникові доведеться нести необхідні для реалізації зерна
документи у відділення Аграрного фонду, де їх перевірятимуть. Виникає
запитання: чому цього не зробити напряму, як у ЄС? Для чого потрібна
“прокладка” у вигляді Аграрної біржі? Єдина можлива відповідь — тільки
для часових, цінових або фінансових маніпуляцій.

Треба зауважити, що ми не проти біржового ринку як такого. Швидше
навпаки. Існуючу систему бірж справді можна використовувати для
інфраструктурного обслуговування інтервенційних операцій. Але не тому,
що це зручно, а саме для розвитку біржового ринку. Однак перед цим
держава повинна дати відповіді на питання, чому не працює форвард і
ф’ючерс, чому не створено розрахунково-клірингові установи тощо.

Створення Аграрної біржі — це крок назад на шляху розвитку біржового
ринку в Україні. А можливо, й кілька кроків, зважаючи на те, як далеко
зайде процес.

Міф ІІІ. Трейдери є монополістами і одержують надприбутки від експорту
зерна

?

u

ють монополістами. Складається враження, що досвід нічого не вчить, і
кожного чергового управлінця галуззю АПК така думка відвідує незалежно.

Слова про монополізм трейдерів, що прозвучали в квітні 2005 року,
справляють враження дежавю. Доводиться згадувати за пунктами:

1. Термін “монопольне становище” визначений законодавчо, а саме: Законом
України “Про захист економічної конкуренції”. З нього можна зробити
висновок, що на загальнонаціональному зерновому ринку України
монопольних утворень не існує, що підтверджено висновком
Антимонопольного комітету в 2003 році.

2. Конкуренція на зерновому ринку за останній час не тільки не
зменшилась, а, навпаки, зросла. За останні роки в Україну прийшло кілька
потужних світових компаній, зміцнили свої позиції й деякі українські
оператори.

3. В 2004/2005 МР непоодинокими були випадки (особливо в липні-жовтні),
коли трейдерам довелося виконувати експортні контракти із збитками,
навіть з урахуванням гіпотетичного майбутнього повного повернення ПДВ,
оскільки власники зерна підвищили ціни на нього на внутрішньому ринку.

4. Наявність високої конкуренції на зерновому ринку підтверджується й
тим, що трейдери беруть на себе всі витрати, пов’язані з експортним
оформленням зерна, перевезенням, отриманням потрібних сертифікатів,
митними процедурами тощо. При цьому вони мають надію колись компенсувати
збитки за рахунок повернення ПДВ, перспективи чого досі не очевидні. До
речі, багато середніх і невеликих експортних компаній не витримали такої
“надприбуткової” експортної діяльності й відійшли від цього бізнесу.

Наведемо як приклад ячмінь — культуру, яку найстабільніше експортують з
України. Порівняємо закупівельні ціни на умовах СРТ-порт за валютними
контрактами із закупівельними цінами на умовах EXW, також переведеними
для порівняння за офіційним курсом у долари.

Отже, бачимо, що вже з 2003 р. ціни на елеваторах і в портах приблизно
зрівнялися, а в окремі проміжки часу на елеваторах у гривнях
закуповували дорожче, ніж у портах за валютними контрактами (з
урахуванням офіційного курсу), про що і йшлося в п.4.

Варто звернути увагу й на те, як співвідноситься рівень експортних цін в
Україні з цінами на світовому ринку — мовляв, чи не продаємо задешево.

Треба констатувати факт: щастя у вищих експортних цінах шукати важко.
Останні півроку ціни на ячмінь в Україні взагалі порівнянні зі
світовими. До цього було сезонне падіння після збирання чергового
врожаю, яке інші країни-експортери певною мірою перечекали. Однак ціна
такого вичікування є високою: наприклад, у 2004/2005 МР в ЄС було
викуплено у виробників 13 млн т інтервенційного зерна.

Отже, висновок досить простий: наші експортні ціни на фуражний ячмінь
уже майже досягли світового рівня. Максимум, що можна зробити в таких
умовах — це не допускати різких сезонних післязбиральних коливань
відносно світових цін.

Міф ІV. Ціни на зерно в Україні занижені

А тепер поговоримо про продовольчу пшеницю. Так, станом на 8 квітня ціни
на м’яку продовольчу пшеницю (приблизний аналог української пшениці 3
кл.) в світі дорівнювали, USD/т:

Водночас в Україні пшениця коштувала 650 грн/т, або 128,7 USD/т, на
умовах EXW. Дуже й дуже непогано, якщо порівнювати із цінами світового
ринку!

Треба розуміти, що, маючи експортний надлишок зерна близько 10 млн т
щорічно, Україна не зможе вийти за межі рівня світових цін, тим самим
блокуючи експорт і створюючи перенасичення внутрішнього ринку.

Тут можливі два варіанти:

1. Переносити дотування (якщо воно потрібне) з режиму підтримки цінової
на нецінову (наприклад, підтримку на одиницю площі).

2. Намагатися утримувати високий рівень внутрішніх цін (що вдарить по
споживачах), при цьому надаючи експортні субсидії, як це роблять у ЄС.

Крім усього іншого, слід зауважити, що світовий ринок протягом останніх
двох років перебуває в стадії зниження цін на зерно. Припинення цієї
тенденції ймовірно очікувати швидше не в 2005, а вже в 2006 році.

Можна розвінчати й багато інших стереотипів. Наприклад, поговорити про
те, як упровадження нового “прогресивного” стандарту на пшеницю зменшило
стимули для вирощування справді якісної пшениці. Пояснити, чому ціна 690
грн/т, що пропонується до затвердження як мінімальна закупівельна на
пшеницю 3 кл., можливо, не приживеться на ринку (до речі, цей рівень
вищий за рівень інтервенційної ціни в ЄС). Визначитися, що
адміністративне регулювання цін, якщо його буде введено, негативно
вплине на роботу трейдерів тільки до того моменту, поки вони виконають
свої експортні зобов’язання. Після цього всі негативи будуть приймати на
себе сільгоспвиробники.

Однак уся ця заочна дискусія ні на мить не наблизить нас до відповіді на
головне запитання сьогодення: чи будуть ціни реалізації зерна в 2005
році прийнятними для виробників.

Для прикладу порівняймо деякі поточні показники з 2004 роком. Складові
собівартості зросли: дизпаливо — на 26%; міндобрива — на 46% (для
аміачної селітри). Те саме можна сказати й про мінімальну зарплату. Але
ціна реалізації, вірогідно, порівняно з минулим сезоном, знизиться.
Наскільки — поки що неясно, але надмірного оптимізму немає.

Реалії зернового ринку

Експортні ціни на ячмінь в ЄС (найближчий великий конкурент України) з
початку квітня до початку травня знизилися з 130–135 до 110–115 USD/т
FOB. Ціни на м’яку продовольчу пшеницю після спекулятивного зростання
(передусім у США) повернулись до рівня 130–135 USD/т FOB (Франція, США).
Але ціни в нашого найближчого конкурента — Росії — на умовах FOB вже
знизилися до рівня 105–110 USD/т, на елеваторі зерно 3 кл. тут дешевше
100 USD/т.

Можна прогнозувати, що після збирання нового вражаю ціни на продовольчу
пшеницю не перевищуватимуть 110–115 USD/т FOB, а на фуражне зерно — 100
USD/т FOB. При цьому фуражний ячмінь матиме дещо кращі шанси, тоді як
ціни на фуражну пшеницю перебуватимуть під тиском цін на фуражну
кукурудзу, яку вже зараз важко реалізувати на експорт за ціною, вищою 90
USD/т FOB.

Розрахунки здійснено на прикладі відправлення кукурудзи з Полтавської
обл. до Херсонського морського порту. Витрати, пов’язані з
технологічними операціями на елеваторах, розраховані в середньому для
елеваторів, що працюють на дизпаливі й на газі.

Ще 1,5% вартості контракту дають механічні та природні втрати і біржова
реєстрація. За ціни 500 грн/т це еквівалентно 7,5 грн/т. Отже, загальні
витрати на просування зерна — від елеватора на борт судна — до
підвищення залізничних тарифів становили (163+7,5) 171 грн/т. Після
підвищення залізничних тарифів додаткові затрати по позиціях 5–8 зросли
на 50%, або на 27,5 грн/т, тобто затрати в разі доставки зерна на умовах
FOB від елеватора досягли 198 грн/т.

Спробуємо оцінити “внесок” основних негативних факторів у можливе
зниження реалізаційних цін виробників порівняно із попереднім сезоном,
беручи до уваги лише чинники внутрішньоукраїнського походження. Будемо
орієнтуватися на ціну на рівні 100 USD/т FOB (табл. 4).

Серед чинників зниження закупівельних цін на зерно на внутрішньому ринку
особливо виділяється неповернення ПДВ експортерам, яке забезпечує понад
половину можливого зниження закупівельної ціни.

Окремо варто виділити такі відверті анахронізми інфраструктурних затрат,
як, наприклад, примусова санітарна обробка вагонів. Цей прихований
податок (який, до речі, не йде до бюджету) щорічно “вимиває” з АПК
близько 35 млн грн!

Узагальнимо. На сьогодні ми опинилися перед загрозою зниження
реалізаційних цін зернових культур на 20–23% (табл. 1, 2), або навіть
більше в разі неповернення ПДВ експортерам. Водночас втрати через
зростання затрат за складовими собівартості становитимуть 20%, а то й
більше. В сумі матимемо мінімум мінус 40% відносно минулого року.
Рентабельність вирощування зерна торік становила всього 23,1%. Отож,
нинішнього року по зерну можливий “мінус”.

Вплив України на світовий ринок обмежений. Стабільний експорт за
порівняно високими цінами неможливий без стабільного виробництва. До
того ж, не скрізь у світі стандарти якості використовують як розмінну
монету.

Можливості інтервенцій і заставних закупівель також не безмежні, про що
йшлося вище. Отже, інтервенції і заставу навряд чи є сенс
використовувати для досягнення в Україні цін, вищих за світові.

Внутрішній попит слабкий. Особливо коли мова йде про споживачів
фуражного зерна. Тож якщо світові ціни знизяться, падіння внутрішніх цін
неминуче.

Повністю унеможливити песимістичний сценарій Україна не зможе. Що ж тоді
робити? Відповідь очевидна: мінімізувати втрати на всіх етапах,
включаючи маркетинг зерна.

Передусім, значний вплив на закупівельні ціни на внутрішньому ринку має
ритмічність повернення ПДВ. Наприклад, у першому кварталі 2005 року
погашення заборгованості багатьом компаніям взагалі не відбувалось. У
разі неповернення ПДВ експортери не будуть враховувати ці кошти в
закупівельних цінах, і внутрішні ціни на зерно можуть різко знизитися
(див. таблиці 1, 2).

Україна могла б досягати конкурентоспроможності на світовому ринку
зерна, використовуючи своє географічне становище та інфраструктурні
можливості. Однак тарифна політика Укрзалізниці, схоже, спрямована на
досягнення інших завдань.

Ще один чинник зниження закупівельних цін — зміцнення курсу гривні.
Прикро, що ресурси виробники закуповували здебільшого за курсом 5,3, а
зерно їм доведеться продавати вже за курсом 5,05.

На нашу думку, в найкоротший термін треба переглянути як вартість
інфраструктурних затрат, так і їх структуру. Чи є нормальною ситуація,
коли за ціни 300–500 грн/т інфраструктурна націнка становить 200 грн/т?
Очевидно, що ні.

Ми проаналізувати тільки один аспект, який стосується експорту зерна.
Однак існує ціла низка інших складових аграрної політики, які й досі
перебувають у занедбаному стані.

У цьому контексті доречним буде зазначити, що Українська аграрна
конфедерація під головуванням Леоніда Козаченка вже розробила комплексну
програму “Головні завдання реалізації аграрної політики на 2005–2006
роки”. Відмінністю цієї програми від багатьох інших є те, що в її
створенні, крім управлінців і науковців, брали активну участь і
професійні організації АПК. Іншими словами, це не теоретичні роздуми “на
тему”, а пропозиції, які пройшли експертизу практиків, а отже, ця
програма має шанс не повторити сумну долю своїх попередниць, розроблених
у кабінетах — і для кабінетів.

Однак в цілому, на жаль, досвід фахівців далеко не завжди затребуваний у
владних колах.

Очевидно, що система цінностей і відносин, яка склалась в АПК України,
потребує істотного вдосконалення. І одну річ можна зробити без суттєвих
затримок: активніше залучати до співпраці професіоналів, які реально
працюють у виробництві або на ринках сільгосппродукції.

Похожие записи