Реферат на тему:
Кормовиробництво на Півдні України
На Півдні України в причорноморському степу гострота проблеми
кормовиробництва набула загрозливих масштабів. Ледве стримувані
адміністративними методами, темпи зниження поголів’я тварин стали
катастрофічними в неврожайному 2003 році. Проте ми не схильні вважати
неврожай головною причиною стану, що склався. Не надто ефективно, на
нашу думку, спрацювало дотування закупівельних цін і, тим більше,
підтримка племінного тваринництва.
Нова генерація фахівців і керівників реформованих господарств не бажає
розвивати доволі складне виробництво продуктів тваринництва. Крім
проблем, пов’язаних з механізацією заготівлі кормів, вони зіштовхнулися
з фактами практично повної непридатності рекомендованих раніше
енергоємних технологій кормовиробництва.
Тому для початку непогано було б переорієнтувати державну дотаційну
підтримку на закупівлю кормозбиральної техніки, насіння кормових
культур, тобто спрямувати кошти не на кінцевий, а на початковий етап
виробництва. Тоді вкладені кошти запрацюють на повну силу і будуть
використані суто за призначенням. Важко собі уявити, що господарство,
приватний власник якого придбав кормозбиральну техніку і заготував
достатню кількість якісних кормів, серйозно не займатиметься
тваринництвом.
Не закупівля племінних тварин, а годівля була і залишається головною
статтею витрат у собівартості тваринницької продукції. Отже, ощадливий
підхід саме до виробництва і заготівлі кормів створить об’єктивні
економічні передумови для розвитку тваринницької галузі.
А тепер розглянемо деякі технологічні корективи до організації
кормовиробництва на Півдні України, зумовлені змінами клімату. Спочатку
зупинімося на окремих моніторингових спостереженнях, наукових фактах і
доводах, зроблених нами в умовах Одеської області в 2001–2003 роках.
У межах великої території причорноморського степу забезпечення рослин
вологою було і залишається головним лімітуючим, а, отже, і вирішальним
фактором нормальної їх вегетації. З огляду на це ми проаналізували, як
змінюється характер волого-теплового режиму даної зони в динаміці
(рисунок 1). Отримані нами дані дають змогу твердити, що протягом
останнього десятиріччя намітилася чітка тенденція до формування двох
великих аномальних періодів у річному циклі випадання опадів у
причорноморському степу і, зокрема, в Одеському регіоні.
Перший період — зимово-весняний. Він характеризується стабільним
збільшенням кількості опадів у лютому-березні. Досить помітити, що
протягом семи років з десяти зафіксоване перевищення рівня фактичного
випадання опадів порівняно з середніми багаторічними даними.
Другий період — триваліший, “амплітудніший” і, водночас, менш
прогнозований. Він охоплює період з червня по вересень. Цей аномальний
проміжок часу характеризується однаковою мірою як підвищенням, так і
зниженням загального рівня випадання опадів з безладними піками і повною
відсутністю закономірностей між окремими періодами за роками
спостережень. Крім того, докладний розгляд місячних сум опадів свідчить
про тенденцію до зростання обсягів їхнього випадання в непродуктивній
формі: часто, але порціями до 3–4 мм за добу.
Отже, умови для богарного землеробства в південній кліматичній зоні
стають максимально жорсткими і непрогнозованими. Як протистояти цьому?
Відомі підходи до вирощування культур з елементами вологозахисного
землеробства практично вичерпали себе або перетворилися на надто дороге
і неокупне задоволення. Проте якщо тенденції до зміни клімату
збережуться й надалі (що цілком імовірно), то навряд чи навіть
найідеальніші прийоми вологозахисного землеробства на богарі зможуть
внести стабільність у виробництво продуктів рослинництва. Тому вважаємо,
що вже нині постала гостра потреба перегляду загального підходу до
організації і коригування системи вирощування кормових культур з метою
стабілізації їх виробництва.
Головними напрямами цієї стабілізації можуть стати:
Розширення обсягів посіву й асортименту осіннього кормового клину.
Розширення асортименту однорічних ярих кормових рослин і їхніх сумішок.
Збільшення площ під пожнивні посіви.
Розширення практики ремонту багаторічних посівів восени і навесні.
Чіткий поділ продовольчого і фуражного клинів.
Розглянемо всі зазначені напрями докладніше.
Розширення обсягів посівів й асортименту осіннього кормового клину
Для виконання цього завдання потрібна певна переорієнтація галузі
кормовиробництва на озимі кормові культури і збільшення їхньої частки в
загальному обсязі річного виробництва кормової зеленої маси. За нашими
розрахунками, у південному регіоні треба виробляти на корову не менш
21–25 т зеленої маси на рік. (Сюди входять зелені корми, сировина для
заготівлі грубих і соковитих кормів за умови невикористання пасовищ).
Оптимально, якщо з цієї кількості 40% буде заготовлено за рахунок озимих
кормових культур. Чому стільки? Тому що такими сумішами реально
забезпечити годівлю худоби навесні протягом 35–50 днів (із середини
квітня до початку червня). На це піде не менше 3 т кормової маси на
корову. І ще з озимих культур бажано приготувати ранні силос і сінаж (по
дві тонни на корову кожного корму), а це ще 6 т зеленої маси. У підсумку
— 9 т, або 40%.
У колишньому СРСР планувалося і реально засівалося кормовими культурами
не менше 10–12% загального обсягу посівів озимих. Нині в Україні навіть
цей далеко не оптимальний досвід практично забутий і не
використовується. У кращому разі обсяг посівів кормових озимих не
перевищує 2–2,5% загальної суми озимих посівних площ. Причому, в
асортименті присутнє практично лише жито місцевих сортів.
Використовується ця культура нетривало і суто як зелений корм. Жодних
консервованих кормів з неї не готують.
Ми пропонуємо розглянути таку низку перспективних для осінньої сівби
культур: злакові — тритикале, зеленоукісне жито, житниця; бобові — вика
(на жаль, поки що вона єдина); хрестоцвіті — свиріпа, тифон, ріпак,
гібрид перко.
Oe
gdU
gdU
Що ж може дати виробникові перенесення акценту на зазначені озимі
кормові культури в умовах Півдня України? Багато чого, якщо взяти до
уваги, що це мало не єдиний спосіб стабілізації кормовиробництва в
богарних умовах, за якого можна розраховувати на сучасну низькозатратну
технологію ведення тваринництва європейського рівня.
Ось конкретні приклади. У СВК “Зоря” Саратського району Одеської
області, за нашими рекомендаціями, восени 2001 р. засіяли масив кормової
сумішки озима вика + тритикале. Сходи були дружні, перезимівля посівів
пройшла доволі успішно. Лише на одній ділянці навесні виявили крапкові
випадання вики, де було підсіяно гірчицю білу. У результаті до
скошування підготували два види кормових сумішок. Перший — озиму сумішку
вика + тритикале і другий — змішану озимо-яру сумішку вика + тритикале +
гірчиця. Збирання травосумішок проводили з 15 травня до 10 червня.
Одержаний корм цілком “закрив” піковий період потреби в зеленій масі за
врожайності сумішок 210–269 ц/га. Це дало змогу зберегти для заготівлі
першого укосу сіна практично всі посіви люцерни в господарстві.
Крім агробіологічних, отримані кормові суміші показали неперевершені
поживні якості. По-перше, співвідношення листкової маси і стебел у таких
кормових композиціях перевищувало показник 60:40 на користь листя. Жодна
інша кормова сумішка озимої сівби до такого результату навіть не
наблизилася.
По-друге, ці сумішки максимально раціонально використовували
перезволожені пізньоосінній і ранньовесняний періоди, зафіксовані нами в
агробіологічних спостереженнях.
По-третє, економіка виробництва зазначених сумішок свідчить про найнижчі
питомі затрати на гектар посівів і тонну корму.
У світлі глобальних кліматичних змін на чільне місце в кормовиробництві
Півдня доцільно поставити поширені колись, але практично забуті нині
хрестоцвіті кормові культури. Передусім ця доцільність зумовлена
різноманітним і доволі багатим хімічним складом окремих представників
зазначеної групи рослин, а також їхньою здатністю позитивно реагувати на
зимово-весняну кліматичну аномалію перезволоження грунту.
Причому дуже ефективно використовувати хрестоцвіті у спільних смугових
посівах зі злаками. Саме у спільних, а не в сумішці. Це означає, що, з
певних міркувань, ліпшими є смуговий посів і поперечне збирання. У
такому варіанті можна цілком позбутися конкурентності й антагонізму між
рослинами, факт яких вивчено і підтверджено. І тут, на нашу думку,
найоптимальнішим злаком є гібридні рослини сучасних сортів тритикале.
Гідним злаковим компонентом слід вважати і жито. Але краще не
використовувати традиційні його сорти: вони можуть зіпсувати всю справу.
Звичайне жито виколошується протягом 4–8 днів, і після цього його
кормові переваги стрімко знижуються; а от хрестоцвітий компонент ще у
“розквіті кормових сил”. Ця різниця і не дає змоги всебічно виявити
переваги пропонованої сумішки. Добре помітно це на прикладі дійних корів
із продуктивністю 15 кг і вище, коли після виходу жита з оптимальної
фази вегетації стрімко падає споживання корму, а слідом знижується і
продуктивність тварин.
Досвід господарств Одеської області і Криму, які співпрацюють з нами,
показав, що є сорти зеленоукісного жита (Беларусская северянка), що
відмінно показали себе на вкрай посушливому Півдні України. Зеленоукісне
жито відрізняється від звичайного підвищеною кущистістю, здатністю
активно вегетувати за відносно низьких температур. Водночас, як більш
пізньостигле, порівняно з традиційними сортами, це жито має
пролонгований період продуктивного кормового використання. Виколошується
воно пізніше, і період цей триває 12, а іноді і 16 діб. У разі
переростання такого жита восени можна без остраху втрати весняного
врожаю стравити посіви. Допустимо це зробити й у так звані лютневі
вікна. Будь-яке жито, і зеленоукісне зокрема, погано сполучається у
змішаних посівах з ріпаком, свиріпою, тифоном через конкурентність. Тому
тут варто застосувати згаданий вище принцип смугового посіву.
У разі використання хрестоцвіто-тритикалевих сумішок можна з успіхом
застосовувати змішані посіви.
Смугова технологія вирощування сумішки свиріпи і тритикале впроваджена
нами в агрофірмі “Петродолинська” Овідіопольського р-ну Одеської
області, де під озимі кормові культури виділили 14,9% площ озимого
клину. Розрахунки показують, що така практика не вплине на обсяги
виробництва в господарстві продовольчого зерна і овочів. Навпаки, тут
узяв гору принцип максимально раціонального ставлення до землі. Озимі
кормові ідеально “вписалися” у систему сівозміни господарства. Вони дали
змогу перейти на напівпаровий принцип із седеральною складовою, що є
істотною новинкою для розглянутого регіону.
Тут досягається консенсус у суперечливому за всіх часів питанні ситості
і цілісності у вовків та овець. Можна забезпечити 30% річної потреби в
кормах і, водночас, не зменшити площі під зерновими, серйозно поборотися
з бур’янами і не знизити, а навіть дещо підвищити родючість грунту.
А що ж виходить по затратах? Питомо вони зростуть лише за поукісного
обробітку грунту, де знадобиться ретельніше дискування і вирівнювання, а
щодо решти затрати не зміняться. Звісно, що додаткові затрати проти
вартості заготовлених кормів будуть незрівняно малі.
Кормовиробники Півдня добре знають, що головний обсяг заготівлі кормів
(понад 60 %) припадає на перший укіс трав. І тут озимі суміші особливо
цінні, адже другий продуктивний укіс багаторічних трав на Півдні в
останнє десятиріччя буває раз у 3–4 роки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
