Реферат на тему:

Динаміка сільськогосподарської конкуренції: уроки політики іноземних
держав

Бразилія та Аргентина подають приклад іншим

Маючи в сумі загальну площу землі, більшу, ніж у США, родючі грунти та
сприятливий клімат, Бразилія та Аргентина впродовж тривалого часу мають
переваги у виробництві зернових і у тваринництві на пасовиськах.
Протягом останніх п’ятдесяти років минулого сторіччя зростання
продуктивності сільського господарства і земельних площ стримувалися
періодичними періодами гіперінфляції, політикою обмеження імпорту,
експортними митами та іншими діями, які створювали непевність і
відбивали охоту до надання інвестиції та стимулів до виробництва,
утримували на високому рівні транспортні та маркетингові витрати.

Аграрні сектори обох країн суттєво виграли від проведених реформ (в
Аргентині на початку 1990-х, Бразилії — в середині 1990-х років). До
недавнього економічного спаду ці реформи створили економічну
стабільність, зменшили торговельні обмеження, стимулювали інвестиції в
аграрний сектор і більш повно розкрили їх порівняльну перевагу в
рослинництві. Результати були вражаючими, а для країн-конкурентів —
тривожним сигналом. Традиційно великі виробники та експортери сої та
соєвих продуктів — Бразилія та Аргентина — майже втричі збільшили
сумарне виробництво сої з 30 млн тонн протягом 1989–91 років до 86 млн
тонн у 2002 році. Нині на ці країни припадає більше половини світової
торгівлі соєю. Це зростання також супроводжувалося поліпшенням якості
багатьох інших культур та продуктів тваринництва. Виробництво пшениці та
кукурудзи в Аргентині зросло на 50 та 85 відсотків, відповідно, протягом
1991–2001 років. Виробництво кукурудзи в Бразилії в цей час зросло на 40
відсотків. Виробництво продукції птахівництва в кожнійкраїні зросло
більше ніж удвічі, як і виробництво свинини в Бразилії.

Реформи в обох країнах мали багато спільних рис, включаючи грошову
реформу для обмеження інфляції, дерегуляцію, зменшення експортних мит та
імпортних тарифів. У 1980-х роках річний рівень інфляції в Бразилії та
Аргентині стало перевищував 100 відсотків, а інколи — і 1000 відсотків!
Проте інфляція була швидко приборкана після того, як Аргентина в 1991
році та Бразилія в 1994 році прив’язали свої грошові одиниці до
американського долара. В умовах низької інфляції орендодавці стикалися з
меншим ризиком, банківська ставка зменшилася, а довготермінові
інвестиції стали привабливішими.

Поліпшення кредитного клімату та зменшення імпортних перешкод прискорило
збільшення використання матеріально-технічних ресурсів, таких як
мінеральні добрива та сільськогосподарська техніка. У 1991 році
Аргентина зменшила тарифи на сільськогосподарські ресурси до 15
відсотків — до чверті рівня 1970-х років. Бразилія скоротила в
середньому імпортні мита вдвічі (до 20 відсотків) протягом 1989–1991
років. Як наслідок, сумарний імпорт до обох країн сільськогосподарської
техніки зріс з менш ніж 40 млн доларів на рік на початку 1990-х років до
максимального рівня у 530 млн дол. на рік в 1998 році. Більша
доступність сучасних технологій та імпорт матеріально-технічних ресурсів
сприяли зростанню продуктивності в обох країнах.

Як і багато інших бідних країн, Бразилія та Аргентина також мали
спадщину експортних тарифів, які стримували сільськогосподарське
виробництво та експорт. У середині 1990-х років експортне мито на сою в
Аргентині перевищувало 40 відсотків. У 1980-х роках ці мита,
зарегульована система збуту та низька ефективність портів збільшували
експортну ціну сої на 70 дол./т — більше ніж на чверть експортної ціни
сої. Після приватизації та зменшення експортних тарифів на початку
1990-х років ці витрати скоротилися до 10 дол./т.

Найважливішим завданням для обох країн є поліпшення їхніх інфраструктур
збуту та транспортування. За останнє десятиріччя приватні та державні
інвестиції сприяли поліпшенню залізничного транспорту та автошляхів, що
сприяло залученню в економіку 60 млн га родючих земель на північному
сході Аргентини та центральному заході Бразилії. Проте, незважаючи на
досягнуті успіхи, витрати на транспортування з основних виробничих
регіонів Бразилії та Аргентини до портів у 2–3 рази вищі, ніж у США.

На жаль, відносна макроекономічна стабільність у Бразилії та Аргентині
може виявитися тимчасовою, а їхні нинішні економічні негаразди
(горезвісний дефолт Аргентини за державним боргом) загрожують підірвати
прогрес. Відбитком цієї нестабільності є девальвація бразильської
грошової одиниці (реалу) більше ніж на 60 відсотків порівняно з доларом,
починаючи з січня 1999 року. Аргентинське песо подешевшало з грудня 2001
року по січень 2003 року втричі. На перший погляд, девальвація грошової
одиниці сприяє підвищенню конкурентоспроможності орієнтованого на
експорт аграрного сектора. Однак слід пам’ятати, що аграрний сектор обох
країн стрімко розвивався протягом 1990-х років, незважаючи на загалом
завищені курси їхніх грошових одиниць. Особливо в Аргентині ймовірним є
те, що зростання в сільському господарстві постраждає від більш жортких
кредитних вимог, подорожчання імпортних ресурсів та відновлення
експортних тарифів на сільськогосподарські товари.

Росія та Україна: два кроки назад і один уперед?

Як Бразилія та Аргентина, Росія та Україна наділені великими площами
родючих грунтів, особливо в Чорноземному регіоні, який межує з Чорним
морем, що дає цим країнам потужні порівняльні переваги у виробництві
зерна. Однак, на відміну від Бразилії та Аргентини, сільськогосподарське
виробництво в Росії та Україні стрімко скоротилося в 1990-ті роки після
розпаду СРСР. Виробництво зерна (пшениці та фуражу) протягом 1990–2000
років впало на 46 відсотків, скорочення виробництва продукції
тваринництва було ще більшим. Багато в чому скорочення
сільськогосподарського виробництва було викликане скасуванням системи
прямих і непрямих субсидій в аграрний сектор. Проте основною проблемою
була неспроможність проведення широкомасштабної інституційної реформи,
яка б включала законодавство стосовно банкрутства сільськогосподарських
підприємств і Земельний кодекс, в якому передбачалося б чітке визначення
приватної власності. Без ефективних реформ у цих областях відсутні
стимули до інвестування в аграрний сектор, зросання потенційної
продуктивності обмежене.

До розпаду СРСР у 1992 році сільськогосподарське виробництво було вкрай
неефективним і залежало від великих субсидій, — за оцінками, на рівні 11
відсотків від ВВП. Несподівано ці субсидії зникли і, як і очікувалося, в
сільському господарстві почався занепад. Багато експертів очікували, що
виробництво почне зростати із зростанням ефективності орієнтованих на
ринок виробників. Проте індекс виробництва в сільському господарстві
Росії та України впав у 1993–1998, а виробництво продовжувало
зменшуватися впродовж 1990-х років. Незважаючи на спад, Росія та Україна
з основних імпортерів зерна (22 млн тонн у 1992 році) перетворилися в
нетто-екпортерів приблизно 2 млн тонн зерна в 1998 році, що відбиває
суттєве скорочення чисельності поголів’я сільськогосподарських тварин,
а, отже, й відповідне скорочення попиту на фуражне зерно.

— O

gd?^U

країн починає реагувати на ринкові реформи. Проте зростання
продуктивності та експорту є, радше, результатом сприятливих погодних
умов протягом двох останніх років, а не більшою віддачею від нових
капіталовкладень. Для досягнення справжніх результатів у продуктивності
сільського господарства Росія та Україна мають замінити спрацьовану
сільськогосподарську техніку і запровадити відповідні технологічні
зміни.

На жаль, низка старих інституційних проблем перешкоджає інвестиціям в
аграрний сектор обох країн. Наприклад, у 1998 році більше 80 відсотків
колгоспів Росії були збитковими, але лише незначна кількість
сільськогосподарських підприємств були визнані банкрутами, що лише
відволікло ресурси від ефективно працюючих господарств. Крім того,
заборона використання землі в якості застави обмежила ліквідність
аграрного сектора, а чинна система цивільного законодавства все ще не
захищає інвесторів від зловживань з боку чиновників і організованих
злочинців. Прибуткові інвестиції особливо вразливі для податківців, а
розмиті закони дають змогу чиновникам довільно трактувати закони щодо
інвесторів.

Нещодавні законодавчі зміни дещо вирішили ці проблеми. Податковий
кодекс, прийнятий в Росії у 2001 році, зробив питання оподаткування
чіткішими, а нещодавна реформа судової системи повинна вирішити проблеми
з власністю. Проте (що найцікавіше) Росія прийняла Земельний кодекс у
2002 році, який дає змогу використовувати землю у якості застави.
Україна також прийняла Земельний кодекс, який дає змогу використовувати
землю як заставу та торгувати землею, починаючи з 2005 року. Проте
Земельний кодекс навряд чи вплине на обсяги залучених інвестицій, якщо
інші інституційні реформи не зможуть створити реально діючого кредитного
ринку або скасувати заборону на банкрутство сільгосппідприємств.

Через кілька років ми побачимо, чи законодавчі зміни реально створили
сприятливе інвестиційне середовище в аграрному секторі Росії та України.
Дослідження СЕД МСГ США показують, що за умов успішності нового
законодавства експорт 25,1 млн тонн зерна стане стабільним. За таких
умов конкурентоспроможність їхніх сільськогосподарських товарів зросте.

Китай повільно змінює орієнтири

Як одна з сильних економік світу Китай є одночасно ринком і конкурентом
для експорту американської сільськогосподарської продукції. На Китай
припадає близько 40 відсотків фермерів усього світу і лише 9 відсотків
сільськогосподарської землі. Як наслідок, порівняльна перевага Китаю
полягає у виробництві інтенсивних культур, таких як фрукти та овочі, цей
факт непокоїть експортерів інтенсивних культур до Китаю. Виробництво
зерна не є найкращим вибором для Китаю; особливо це стосується
виробництва пшениці на іригованих землях на півночі країни, де запаси
води вичерпуються. На противагу цьому, китайські овочі, фрукти та
продукція тваринництва конкурентоспроможні не тільки в самому Китаї, але
й в усьому світі. Китай вже є нетто-експортером цих товарів і
нетто-імпортером екстенсивних культур. Але з низки причин, часто і
культурних особливостей, Китай не поспішає відмовитися від виробництва
екстенсивного зерна і повніше використати свою порівняльну перевагу у
виробництві інших сільськогосподарських товарів

Однією з причин є те, що й досі багато фермерів ведуть натуральне
господарство: близько 70 відсотків зерна споживається в господарствах,
які його виробляють. Оскільки основні зернові споживаються переважно в
самих господарствах населення, не дивно, що китайські фермери
продовжують вирощувати зернові культури. Викривленню ситуації сприяє
державна політика на самозабезпечення. Протягом віків влада в Китаї
намагалася тримати великі запаси зерна для запобігання голоду, який
викликав селянські бунти. Також традиційно Китай розглядав міжнародну
торгівлю як необов’язкову, через що намагався виробляти власне зерно.
Нинішня політика передбачає самозабезпечення зерна на рівні 95
відсотків.

Для досягнення мети щодо самозабезпечення Китай продовжує політику
жорсткого контролю над торгівлею сільськогосподарською продукцією, і
донедавна вся торгівля була монополізована державними підприємствами. За
такої системи Китай видавав ліцензії на імпорт фіксованих обсягів
імпорту та експорту сільськогосподарських товарів відповідно до щорічних
прогнозів стосовно виробництва та споживання. Така політика стримувала
реакцію імпортерів та експортерів на зміни на світовому ринку.

На плани фермерів стосовно обсягів виробництва також впливає політика
місцевих органів влади, така як оренда землі та “зернові квоти”, хоча не
такою мірою, як державні монополії. Сільськогосподарська земля в Китаї
зазвичай контролюється сільською владою, а місцеві керівники
розподіляють землю, часто виходячи з чисельності сімей. За це
домогосподарства зобов’язані продати визначену кількість зерна державним
зерновим бюро, як правило, за цінами, нижчими за ринкові. Оскільки
ефективність місцевих керівників оцінюється за показником нарощування
обсягів вирощеного зерна, китайські фермери зазвичай змушені вирощувати
зерно на виділених їм землях, а не виробляти більш прибуткові культури
(наприклад, овочі).

Нині політика заохочення виробництва зерна переглядається в напрямі
запровадження ринкових механізмів. Наприклад, після приєднання Китаю до
Всесвітньої торговельної організації (ВТО) у 2001 році монополія на
імпорт була замінена системою тарифних квот, яка усунула контроль з боку
державних підприємств. Китай також реформує систему оренди землі в
напрямі збільшення термінів оренди та обміну земель між
домогосподарствами, що заохочує фермерів до капіталовкладень у землю та
дає їм більший вибір у тому, що їм вирощувати. У багатьох провінціях
скасовано квоти на поставки зерна, а приватні трейдери все активніше
оперують на китайському зерновому ринку. Ці реформи, а також інвестиції
в розбудову ринкової інфраструктури повинні змінити структуру
виробництва в Китаї з виробництва зерна на виробництво інтенсивних
культур.

Порівняльна перевага, конкурентоспроможність та політика взаємопов’язані

Конкурентоспроможність товарів на світових ринках жорстко залежить від
відносної кількості (та якості) ресурсів, які має конкретна країна. В
той же час, виробництво та торговельні потоки також залежать від
політики, інституцій і навіть культурних особливостей. Згідно з
результатами досліджень СЕД МСГ США:

Бразилія та Аргентина краще відреагували на сигнали світового ринку та
швидко наростили експорт зерна та продукції тваринництва при
стабілізації макроекономічних умов;

невдача з запровадженням інституційних змін у Росії та Україні (законів
стосовно прав власності та податкового кодексу) уповільнили перехід від
субсидованого до ринкового сільського господарства;

Китай все ще тримається політики самозабезпечення зерном, замість його
імпорту в обмін на експорт культур, у виробництві яких він має
порівняльні переваги, наприклад, фрукти та овочі.

Ці три приклади демонструють відповідальність політиків за створення
умов та інституцій для вільного функціонування ринків. Тільки тоді ринки
притягнуть національні ресурси до товарів, у виробництві яких країна має
порівняльну перевагу.

Похожие записи