.

Де житимуть наші нащадки? (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2151
Скачать документ

Реферат на тему:

Де житимуть наші нащадки?

Події в аграрному секторі змінюються з калейдоскопічною швидкістю в
протилежному напрямі до офіційної мети реформування аграрного сектору
економіки. По-іншому й не може бути, адже й досі немає хоч якоїсь
стратегії розвитку АПК в правильному її розумінні. В основному, під
стратегією АПК усі розуміють (і розробляють її) перспективу виробництва
сільськогосподарської продукції та потребу сільськогосподарських
виробників у дотаціях. Проте немає відповіді на запитання: як же люди
житимуть у селах, якою діяльністю займатимуться, де джерела їхніх
доходів тощо. І чи може поки що нижча ефективність
сільськогосподарського виробництва, порівняно з країнами ЄС, бути
чинником залучення іноземних інвесторів і створення автоматизованого
виробництва, за якого сільське населення виявляється зайвим у цьому
суспільстві.

Події в аграрному секторі змінюються з калейдоскопічною швидкістю в
протилежному напрямі до офіційної мети реформування аграрного сектору
економіки. По-іншому й не може бути, адже й досі немає хоч якоїсь
стратегії розвитку АПК в правильному її розумінні. В основному, під
стратегією АПК усі розуміють (і розробляють її) перспективу виробництва
сільськогосподарської продукції та потребу сільськогосподарських
виробників у дотаціях. Проте немає відповіді на запитання: як же люди
житимуть у селах, якою діяльністю займатимуться, де джерела їхніх
доходів тощо. І чи може поки що нижча ефективність
сільськогосподарського виробництва, порівняно з країнами ЄС, бути
чинником залучення іноземних інвесторів і створення автоматизованого
виробництва, за якого сільське населення виявляється зайвим у цьому
суспільстві.

На жаль, сумними є як сама стратегія, так і результати реформування.
Наслідки реформи АПК є протилежними для селян, якщо порівнювати з тими,
що райдужно малювали на перспективу. Бідкалися про селян і виділили всім
по земельній частці (паю), але забули підказати, як же організувати
ефективне виробництво на дрібних наділах землі в оточенні
високорозвинутих в аграрному відношенні країн. Думали про соціальну
справедливість, про “економіку із соціальним обличчям”, а одержали
протилежні результати: маємо латифундії по 50–300 тис. га ріллі й майже
100-відсоткий рівень безробіття. Більше того, за приблизними даними
Держкомзему, бізнесові структури вже скупили корпоративні права на
управління успішно функціонуючими підприємствами з площею ріллі понад
20% від загальної.

Проте картина смутку від результату реформування не буде достатньо
яскраво виражена, якщо не сказати про тенденції до втрати земельних
ресурсів унаслідок їхнього продажу іноземцям. Про це нагадують нам СМІ
як України, так і Росії. Мова йде про катастрофічну втрату найдорожчого
— земельних ресурсів — як простору не тільки для виробництва
сільськогосподарської продукції, а й місця проживання майбутніх
поколінь. Майбутнє України опинилося під великою загрозою.

Ось як про це пише Ігор Турневич (“Китайці скуповують українські землі”
//Коментарі, № 18, 16.05.2008): “Спеціальна державна програма,
розроблена міністерством сільського господарства КНР, заохочує китайські
компанії скуповувати чи орендувати землі за кордоном. Інтерес являє
собою будь-яка держава, що має вільні орні землі. Ініціатива Пекіна
пояснюється величезною диспропорцією в кількості орних земель і
фермерів. Китай володіє 9% світових земель сільськогосподарського
призначення, а кількість зайнятих становить 40% загальної кількості
селян планети”.

А втім, незважаючи на розмах, Китай не є першопрохідником у галузі
“офшорного” землеробства в Україні. Лівія вже не перший рік веде
переговори з Україною про оренду майже 100 тис. га українських земель
(замість щорічного імпорту близько 1 млн тонн тільки пшениці), а в обмін
вона пропонує участь у будівельних і газових контрактах. У цілому, жодна
країна не має перешкод для скуповування українських земель. Більше того,
виходячи з нинішніх світових реалій, цей процес, мабуть, стає просто
незворотним. Тим більше, що держава не тільки не хоче перешкоджати цьому
процесу, а й не бажає перевести його в більш-менш цивілізоване русло.

Аналогічне і в Росії. Про це нагадує, наприклад, Ігор Дмитрієв (“Пуп
земли: иностранные компании начали скупку просторов России” // Версия, №
36, 22–28.09.2008), розповідаючи, що Індія та Китай для вирішення
продовольчої проблеми навіть приймають спеціальні програми скуповування
землі за кордоном. Використовуючи підставні фірми або прогалини в
законодавстві, іноземні компанії скуповують сільгоспугіддя Росії. За
оцінкою генерального директора Інституту кон’юнктури аграрного ринку
(ІКАР) Дмитра Рилька, навіть без урахування Далекого Сходу, де давно
господарюють китайці, іноземці контролюють у Росії близько 1 млн га
ріллі. Тільки один шведський інвестиційний фонд Black Earth Farming
контролює через російські компанії 300 тис. га сільгоспугідь.

Дуже цікавий спосіб обійти заборони Земельного кодексу щодо продажу
землі — створення в Росії “онучок” іноземних фірм. Наприклад, інтереси
шведської компанії Black Earth Farming у Росії представляє російська
“онучка” “Агро-инвест”, що керує понад 300 тис. га в Центральному
Чорнозем’ї. Данійська фірма Тrіgоn Agri контролює 100 тис. га
сільськогосподарських земель у районі Пензи й Самари. Причому, на
закупівлю землі припадає найменша частка інвестицій компанії. Литовська
Аgrоwіll Group AB через три-чотири роки має намір контролювати в Росії
близько 0,5 млн га, оскільки тут є можливість придбати великі масиви
землі високої якості, а витрати на її обробіток нижчі, ніж у Литві.
Казахська компанія “Іволга-холдинг” володіє в Росії близько 500 тис. га
тощо.

Однак, на думку експертів, перераховані вище фірми — лише надводна
частина айсберга. Примор’я китайці вже називають Хэй-Хан-Ші, що в
перекладі означає “Північна провінція”. У Свердловській та Іркутській
областях місцева влада теж висловлює готовність здати Китаю в
довгострокову оренду кинуті сільгоспугіддя. Рослісгосп запропонував
китайцям 1 млн га лісу в Тюменській і Томській областях в оренду на 49
років. А село Плотава в Алтайському краї вже три роки як іменується на
китайський кшталт — Вань Юань.

Тут постає основне питання: чого Китай, Індія, країни ЄС, африканського
континенту так прагнуть скупити чужі землі, особливо в Росії та Україні?
Чому так сталося, що селяни України та Росії легко розлучаються, а
іноземці спокійно скуповують основу життя майбутніх поколінь — землю? Чи
винні в цьому селяни? Хто в цьому винен? Невже казочка про якісь
особливості характеру слов’ян призвела до такого, на перший погляд,
легковажного ставлення до своїх нащадків через продаж земель іноземцям?
Чи є глибинніші причини?

Головною причиною будь-якого катастрофічного розвитку подій в
соціально-економічному житті в Україні є брак еліти (Шнитков Сергей.
Украина: страна гоп-стоп. Быдло элиту создать не может // Аргумент, №
37, 23–29.09. 2008). Коротко, за його аналізом, мета наших претендентів
стати елітою — зірвати побільше грошей. Доля держави й пересічних
громадян їх зовсім не цікавлять. За останні 10–15 років в країні
відбувся інтелектуальний обвал в галузі знань. Немає елементарних знань
про речі або соціально-економічні події. Тобто проблема в країні
криється в створенні еліт, які могли б кваліфіковано приймати виважені
соціально-економічні рішення й відповідати за духовне життя.

Чи є такі еліти в АПК, особливо серед реформаторів аграрного сектору? Чи
можуть вони розробити стратегію розвитку АПК? Для цього чітко
сформулюємо систему АПК, покажемо залежність між собою її окремих
складових і виявимо, чому селяни розлучаються із землею на користь
вітчизняних і зарубіжних інвесторів.

Розробка стратегії, на мою думку, криється в баченні структури АПК з
формуванням проектів законів, які змусять соціально-економічні процеси в
аграрній сфері втиснутись у межі заданого каркасу. Постійне відстеження
тенденцій у розвитку АПК потрібне для швидкого реагування й адаптації
товаровиробників до середовища, що змінюється. Своєю чергою, держава за
допомогою змін до законів і системи пільг, податків, обмежень тощо може
втручатись і спрямовувати в необхідне русло розвиток АПК, що наближатиме
до поставленої мети, наприклад, досягти певного (визначеного наперед в
стратегії) розподілу населення територією, створення різних за розмірами
ефективних підприємств залежно від спеціалізації, і, в цілому, буде
досягнуто соціальної гармонії в сільській місцевості. Ми ж в Україні
абсолютно без будь-якого плану творимо складові аграрної економіки. В
результаті в “цех зборки” надходять вузли і запчастини різної
конфігурації, а для управління — збруя й батіг.

Катастрофічні події в аграрному секторі потребують наукових підходів до
виявлення взаємозв’язку проблем, які треба невідкладно вирішити. Шляхом
логічних міркувань можна швидко побудувати нескладну конструкцію
системи, в якій буде показано залежність кожного виду управлінської
(господарської) діяльності (або рішення) від інших видів діяльності. Для
нас важливо показати на ній саме складність і взаємозалежність проблем,
які потрібно вирішувати аналітичним центрам, а не випадковим людям із
командним голосом, що був вироблений і поставлений ще за комуністичних
часів.

Загальна система АПК складається з кількох основних блоків (підсистем).
Першим блоком загальної системи є виробництво сільськогосподарської
продукції. Зазначимо, що великі підприємства реалізують близько 80–90%
виробленої дешевої і високоякісної продукції. Дрібні (стартова мета
затіяної аграрної реформи) — до 5–20% з високою собівартістю неякісної
продукції. Другий блок — споживання продукції населенням (тваринницької
продукції споживаємо на 40% менше за фізіологічну норму). Зазначимо, що
чисельність населення, порівняно з 1990 р., зменшилася майже на 8 млн
осіб. Стільки ж, якщо не більше, — на заробітках за кордоном. Тобто
чисельність населення, яке споживає продукцію, є на 30% меншою, ніж у
1990 р. (або всього 36–38 млн осіб). Третій блок — потужності сховищ
сільськогосподарської продукції. Вони не тільки обмежені, але через
неузгодженість взаємовідносин із товаровиробниками (передусім, немає
гарантії повернення свого продукту, зданого на зберігання)
недозавантажені або ж зовсім пустують. Четвертий блок — пропускна
здатність експортної інфраструктури (потужності портів, складів,
залізниць тощо), яка є недостатньою (через наші порти також експортують
частину сільськогосподарської продукції з Росії). П’ятий блок — імпортні
операції.

???????????ції. Що роблять наші політики? Всі пам’ятають, як за
прем’єрства В. Януковича в портах Одеси (Іллічівська) десятками тисяч
тонн проростало зерно після заборони експорту. Мало що змінилось і за Ю.
Тимошенко.

Якщо об’єднати ці блоки в єдину систему, то матимемо правильне рішення:
скоротити посівні площі, а решта ріллі має зарости бур’янами й
чагарниками. Це ми спостерігаємо в Україні і Росії також. Що робити в
цій ситуації? За логікою, напрошується така відповідь: збільшити експорт
(зменшивши імпорт) і попередньо наростити потужності зі зберігання,
переробки й транспортування продукції. Одночасно сприяти збільшенню
доходів населення й, відповідно, споживання сільськогосподарської
продукції та продуктів її переробки. Що робить російська й наша “еліта”?
Змушує обробляти всю площу, а в протилежному разі — заберуть землю у
власність сільрад (так роблять в Росії згідно з їхнім законодавством).

Заборона експорту, з одного боку, й підштовхування збільшувати площі
обробітку призводять до кількох негативних наслідків: збитковості
значної частини підприємств, втрати земель на користь сільрад. Селяни
(вимушено) разом із бізнес-структурами знайшли вихід із штучно створеної
нашою доморощеною елітою ситуації: почали продавати землю іноземцям, де
спостерігається наступ продовольчої кризи через стрімке зростання
населення й скорочення ріллі в розрахунку на одного жителя до
неприйнятно низького рівня: менше 0,1 гектара.

Одночасно, що більший обсяг імпорту, то більший дефіцит сховищ. Узагалі
дефіцит сховищ стримує виробництво окремих видів продукції або ж
призводить до величезних її фізичних втрат. Водночас примусове бажання
швидко продати продукцію знижує ціну реалізації для
сільськогосподарських товаровиробників.

В економіці, як і в теорії про хімічне живлення рослин, теж діє закон
Лібіха: найнижча за обсягом пропускна здатність при проходженні
продукції (наприклад, портів) формує продуктивність системи АПК під час
виробництва та експорту. Якщо стримувати експорт, то, насамперед,
знизиться ціна та збільшиться надлишок продукції, що в наступні роки
призведе до скорочення виробництва й відповідного збільшення надлишку
землі. Якщо аграрну реформу й надалі здійснювати з початковою метою —
подрібнити потужні підприємства на земельні частки (паї), — то землі в
надлишку не буде. Просто дрібні підприємства мають значно нижчу
товарність порівняно з великими.

Тобто є два абсолютно не логічні для цивілізованої держави варіанти
узгодження попиту й пропозиції на всі ресурси й продукти (за умови
заборони експорту або ж за нерозвинутої експортної інфраструктури):
скорочувати розміри підприємств до розмірів 5–50 га (але при цьому
зростуть затрати виробництва й відповідне бюджетне навантаження на
підтримку таких підприємств) або ж продавати іноземцям первинний ресурс
— землю. Причому другий варіант є наслідком першого. Паювання земель або
подрібнення ріллі більше як на 6 млн частинок призвело в Україні до
втрати величезних ринків Росії і дало поштовх до вимушеного
продовольчого спасіння: бізнесові структури з інших галузей задарма
стали брати в оренду величезні масиви землі, що заростали бур’янами та
чагарниками. Але навіть потужні вітчизняні латифундії (поки що з орендою
земель) не встоять перед натиском іноземців, які бажають прибрати у
власність вітчизняну землю.

З погляду цивілізованої держави найприйнятнішим є варіант виведення
землі з обробітку. Так роблять, наприклад США, які для узгодження
пропозиції з попитом на продукцію доплачують фермерам за кожний
незасіяний гектар землі. Але в них надлишок виникає після зростання
продуктивності землі й тварин. Щоб зменшити надлишок землі, США постійно
і методично знаходять все нові й нові зарубіжні ринки для надлишкової
продукції. І тільки під розрахункові обсяги невеликих надлишків
продукції, що розраховані за залишковим принципом, виводять відповідну
площу землі з обробітку. Майже півстоліття назад на експорт у США вже
працювало понад 40% землі. У нас же надлишок землі виник як за рахунок
зростання продуктивності, так і стартового (після реформування) великого
надлишку землі в розрахунку на одного жителя після втрати ринків країн
СНД, які іменувалися “засіки Батьківщини”. Надлишок земель ми могли б
зменшити, якби перед реформуванням АПК знизили їхню розораність до
допустимого рівня з екологічного погляду та перспектив
соціально-економічного розвитку держави.

Організація виробництва іноземцями на українській землі є ефективнішою,
адже вони володіють довготривалим позитивним досвідом і використовують
усі останні досягнення науково-технічного прогресу. Але основна перевага
— наявність у них організованого ринку, на який вони поставляють свою
продукцію через свої надпотужні посередницькі структури, що
підпорядковують діяльність експортерів інших, слабших в економічному
відношенні, країн. Відповідно, вони мають значно вищу ціну, ніж
вітчизняні виробники з вітчизняними зернотрейдерами, які, в основному,
лише обслуговують зарубіжних. Запровадження екологічних обмежень змусить
вивести з обробітку менш ефективні землі (хоча, може, й родючіші), на
яких господарюють вітчизняні виробники. Своєю чергою, ці незадіяні в
ефективному виробництві землі знову скуповуватимуть іноземці, які вже
закріпилися на наших землях. Це один із сценаріїв розвитку подій в
економічно нерегульованому середовищі.

Що може так статися, підтверджують негативні результати протягом усіх
років реформування. Саме величезний досвід зарубіжних інвесторів в
організації виробництва, порівняно з вітчизняними, та контролювання ними
світових аграрних ринків є тим аргументом, який дає можливість
прогнозувати такий сумний для української нації сценарій розвитку, як
втрата землі. Якщо держава не втрутиться в процеси, кинуті напризволяще,
то цей сценарій буде остаточним із переселенням жителів сіл у
резервації.

На жаль, ніхто в Україні не може прогнозувати ні циклів розвитку
економіки (підйомів, спадів тощо), ні криз. Для цього мають бути потужні
інституції з постійного (щоденного) моніторингу економічних показників
динаміки та перспектив розвитку країни. Так, наприклад, у США реальні
рішення завдання з визначення початку й кінця економічного спаду приймає
невелика кількість академіків, які працюють у Національному бюро
економічних досліджень (NBER) — неурядовому й непартійному мозковому
центрі зі штаб-квартирою в Массачусетсі. NBER встановлює, в якому
напрямку — вгору чи вниз — рухається крива за допомогою аналізу кількох
ключових економічних показників, таких як зростання зайнятості, особисті
доходи громадян, промислове виробництво, а також квартальні показники
ВВП. Спеціалісти США з економічного прогнозування всю свою увагу
зосередили на наборі критеріїв, відомих під назвою “випереджальні
показники”. Сюди входять дані про кількість замовлень на одержання
допомоги з безробіття, кількість виданих дозволів на будівництво, що
публікується ISM (Інститутом управління постачанням), звіт про
очікування менеджерів із закупок і криві дохідності. Взагалі ж, для
різних потреб прогнозування розвитку країни, інвестиційної діяльності,
впливу на ринок цінних паперів, фондового ринку тощо опрацьовується
безліч різних показників з чітко регламентованим часом опублікування
тощо.

У нас же нічого цього немає. Замість розробки стратегії розвитку АПК, у
нас останні десять років економісти-аграрники тільки те й роблять, що
обгрунтовують справедливість, невідворотність, абсолютну правильність і
безваріантність аграрної реформи в Україні. Приклад Білорусі щодо
організаційно-технологічного впровадження без розвалу підприємств не
приймається. Особливо подобається реформаторам приклад Японії. Якщо вони
виробляють сільськогосподарську продукцію на підприємствах, що займають
0,2–1 га, значить, тут працюють за “японською” моделлю. Отже,
роздрібнення підприємств на домогосподарства до 1 га є найсправедливішим
заходом, як твердить один із найзавзятіших академіків-реформаторів. Але,
як визнають самі ж японці, виробництво, наприклад, рису, обходиться
фермерам у п’ять-сім разів дорожче, ніж в інших країнах із
підприємствами більшої потужності. Гори, сопки, валуни, гейзери тощо,
які мозаїчно розкидані територією, змушують японців виробляти
сільськогосподарську продукцію на дрібних клаптиках землі. Так диктує їм
природа і не дає іншого господарського вибору. Ми ж, за рекомендаціями
безвідповідальних колишніх партійних функціонерів, які іменують себе
академіками-економістами (маючи величезні простори з полями 50–200 га),
запровадили “японську модель”, яка веде в нікуди.

Чи могло бути інакше? Для цього слід поцікавитись, які ж дослідження ми
проводимо? Візьмімо план НТР ННЦ “Інститут аграрної економіки”: за
1991–1995 рр. — поділимо землю на земельні частки (паї); за 1996–2000
рр. — удосконалити, приватизувати створені попередніми поколіннями
українців багатства окремими суб’єктами; за 2001–2010 рр. — одночасно з
“японською моделлю” відродити спеціалізацію, великі підприємства тощо.
Дослідницьким “шедевром”, що планується, є розробка паспорта кожного
села. Одним із пунктів проекту цього паспорта є кислотність грунту та
довжина каналізації на селі в кілометрах тощо.

Як за допомогою показників про каналізацію прогнозувати розвиток АПК?
Для чого на збір таких показників Мінагрополітики виділяє державні
кошти? І чи можуть розробити стратегію вчені, які одночасно залюбки
обгрунтовують як “японську модель”, так і нескінченну (залежно від
політичних обставин) кількість вітчизняних моделей: паювання землі,
розвиток фермерства, переваги присадибного господарювання на дрібних
ділянках, переваги великих підприємств тощо.

Ми встановили, що основною проблемою є майбутнє України, яке пов’язане з
продажем землі іноземцям. Створення латифундій вітчизняними бізнесовими
структурами призводить до суцільного безробіття й вимирання сіл.
Очищається село від “живого баласту — селян” для чисто комерційного
використання земельного простору латифундистами з небаченими для
цивілізації масштабами для одержання лише прибутку за автоматизованого
виробництва без затрат ручної праці. Підтвердженням тому є
широкомасштабне скуповування корпоративних прав на управління великими
підприємствами (поки ще не діє ринок землі) і створення різних
холдингів. Хто втрутиться в цю ситуацію безконтрольного розвитку подій
не на користь тих, хто проживає на селі і для кого (як підтверджують усі
офіційні документи часів реформування АПК) робилася реформа? Яка кінцева
мета аграрної реформи — створення 500–1000 латифундій або холдингів з
автоматизованим виробництвом чи розвиток сіл і сільської місцевості з
виробництвом трудомісткої й інтенсивної (а отже, дохіднішої, ніж
виробництво лише одного зерна) продукції? Пора про це сказати людям,
особливо в селах, які надто інтенсивно вимирають.

Основним завданням в Україні є розробка ієрархії проблем, поетапне
встановлення пріоритетів і чітких завдань щодо їхнього вирішення за
роками справжньою елітою нації. А то як соціальна, так і
загальнодержавна катастрофа — не за горами. Невже, з державного погляду,
земельні простори України призначені лише для одержання прибутку (з
відповідним очищенням територій від населення)? І чому в країнах світу
не створюють холдинги й не “очищують” сільські території від населення?
Невже в Європі не могли багаті люди скупити землю для постійного
продукування прибутку? Не було законодавчого дозволу! Там уміють думати
про майбутнє всієї нації, всього народу. А ми…?

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020