Реферат на тему:

Біологічний азот у сучасному землеробстві

gdOGf

ороткий термін забезпечити господарство потрібною кількістю насіння та
за відсутності насінницьких посівів минулих років. У кормових,
прифермських і грунтозахисних сівозмінах практикують вирощування
конюшини в сумішках із злаковими травами і використовують такі посіви
2–3 роки. Добре прижилися багатокомпонентні сумішки у передгірській та
гірській зонах Карпат, де грунти зазнають водної ерозії. Однак у
польових сівозмінах лісостепової зони та Закарпатської (Притиснянської)
низовини перевагу слід віддавати чистим посівам. Злакові трави, вже
починаючи з другого року, поступово витісняють бобовий компонент, і тоді
значення багаторічних трав як попередника для озимини значно
послаблюється. Виробничий досвід показує, що конюшина за сприятливих
умов перезимівлі дає стабільні врожаї в перші два роки використання, а в
наступні — врожайність різко зменшується. Проте здебільшого врожайність
конюшини є високою лише у перший рік. Конюшина другого року використання
перезимовує гірше, що негативно позначається на формуванні врожаю. Не
менш цінною бобовою культурою для умов західного регіону країни є
люцерна, її з успіхом можна вирощувати в кормових і прифермських
сівозмінах або позапільних і вивідних клинах та присадибних ділянках. З
успіхом тут можна вирощувати сорти люцерни Ярославна, Любава, Майя,
Зайкевича. Враховуючи стабільність урожаю люцерни впродовж декількох
років використання, доцільно площі цієї культури розширювати у
фермерських, присадибних і колективних приватних господарствах, які
спеціалізуються на виробництві молока, відгодівлі свиней та молодняку
ВРХ. За достатнього забезпечення поживними речовинами і вологою люцерна
швидко відростає після скошування і за 3–4 укоси здатна забезпечити
врожайність зеленої маси близько 600–800 ц/га або 80–100 ц/га сіна з
виходом білка близько 25 ц/га. На чорноземних грунтах селянської спілки
“Зелена криниця” Підволочись-кого району Тернопільської області одержали
за чотири укоси близько 425 ц/га зеленої маси та 20 ц/га сіна на площі
50 га, а з насінницьких ділянок — понад 2,5 ц/га насіння сорту
Зайкевича. Для вирощування люцерни потрібно відводити родючі грунти з
низьким заляганням підгрунтових вод. Найкраще вона росте на чорноземних,
темно-сірих, бурих лісових грунтах. Придатними також є карбонатні
чорноземи і дерново-підзолисті грунти. Люцерна потребує нейтральної або
слаболужної реакції грунту. При рН нижче 5,5 її можна вирощувати лише
після вапнування грунту, що сприяє збереженню довготривалості травостою.
Так, на дерново-підзолистих грунтах Мукачівського району Закарпатської
області за умов зрошення та вапнування збирали понад 600 ц/га зеленої
маси. Кращими попередниками для люцерни є просапні та ярі зернові
культури. У чистому посіві її вирощують після озимих на зелений корм.
Норма висіву під покривну культуру повинна становити 15–20, а в чистому
посіві — 12–16 кг/га. Високі врожаї люцерна забезпечує на фоні 40–60
т/га гною, внесеного під попередник, а також щорічного внесення
фосфорно-калійних добрив у дозі 40–60 кг/га д. р. кожного елемента.
Якість корму з люцерни залежить від часу збирання. Посіви люцерни на
корм тваринам використовують 4–6 років. Протягом вегетаційного періоду
її скошують 3–4 рази. У 100 кг зеленої маси, скошеної до цвітіння,
міститься 3 кг перетравного протеїну, скошеної на початку цвітіння —
2,9, а під час цвітіння — 2,2 кг. Тому починати збирати люцерну на сіно
і сінаж слід при повній бутонізації і закінчувати при цвітінні 50%
рослин. Для підвищення продуктивної довговічності люцерни і створення
безперебійного зеленого конвеєра нерідко скошують люцерну у різні
строки. Для цього поле розбивають на 4–6 рівних ділянок. Першу починають
збирати на початку фази бутонізації, останню — у період масового
цвітіння, внаслідок чого забезпечується безперебійне надходження кормів
для годівлі тварин. Добре відростання кожного наступного укосу
забезпечується при висоті зрізу 8–10 см. Слід мати на увазі, що за
багаторічного використання люцерни грунт ущільнюється, стає дернистим,
погіршується його аерація, послаблюються мікробіологічні процеси в
ньому. Тому необхідними заходами догляду за посівами є щорічне весняне
розпушування грунту дисковими боронами з малим кутом атаки, а на 3–4 рік
використання — розпушування культиваторами з пружинними робочими
органами на глибину 10–12 см. Важливим резервом підвищення врожайності
сіна у грунтозахисних сіво-змінах є застосування травосумішок люцерни з
конюшиною або в 3–4 компонентній сумішці зі злаковими травами, але
питома вага бобових повинна становити не менше 65–70 відсотків. В умовах
грунтозахисного землеробства рекомендується травосумішка довготривалого
використання, яка складається з таких компонентів, кг/га: люцерни
посівної — 6–8, конюшини лучної — 5–8, еспарцету — 5–8 і стоколосу
безостого — 8–10. Виходячи з господарських можливостей, рекомендовані
злакові компоненти можна замінити іншими: райграсом високим, грястицею
збірною тощо. Еспарцет, як і люцерна, характеризується низькою стійкістю
щодо кислотності грунту. Тому в західній частині країни його вирощують
здебільшого у лісостеповій зоні. Добре росте на супіщаних і піщаних
грунтах, багатих на вапно, залишаючи в грунті близько 100 кг/га азоту. З
іншого боку, він підвищує використання фосфорних добрив наступною
культурою. У польових чи спеціальних сівозмінах вирощують еспарцет як
парозаймаючу культуру з однорічним використанням на один укіс. Це дає
змогу після збирання врожаю тримати грунт упродовж літа до сівби в
чистому і розпушеному стані. Урожайність зеленої маси, зібраної у
першому укосі, в умовах холодного Поділля становила 265 ц/га, а
врожайність озимої пшениці на фоні еспарцетного пару — 54,9 ц/га.
Вирощують в західному регіоні сорт Північнокавказький. Еспарцет треба
висівати одночасно з покривною культурою на глибину 3–4 см. Норма висіву
— 80–100 кг, або 5 млн схожих насінин на 1 га. Добрі наслідки у
грунтозахисних сівозмінах дають сумішки еспарцету зі злаковими травами і
люцерною посівною: еспарцет — 30–70 кг/га, стоколос безостий — 10–12 і
люцерна посівна — 5–6 кг/га. Навесні посіви другого року використання
рекомендується підживити фосфорно-калійними добривами в дозі 30–40 кг/га
д. р. кожного елемента. Еспарцет скошують на початку цвітіння, коли
зацвітає 5–10% квіток, тоді кормова цінність дуже висока, а під час
повного цвітіння — найвищий урожай сіна. Урожайність насіння становить
близько 6–12, а сіна — 30–35 ц/га. Досвід окремих господарств
Тернопільщини показує, що навіть така малопоширена дворічна бобова
культура, як буркун білий, може давати близько 82 ц/га к. о., у кожній з
яких міститься 140–160 г протеїну. Рослина невибаглива до родючості
грунту, однак дуже вимоглива до реакції грунтового розчину і найкраще
росте при нейтральній його реакції. Буркун білий швидко відростає та
інтенсивно нагромаджує зелену масу, добовий приріст — 9–10 ц/га. Після
буркуну в грунті залишається на одному гектарі близько 150–200 кг азоту.
Як і еспарцет, він є добрим медоносом. Недолік цієї культури — наявність
у рослинах близько 1,5% кумарину, який хоч і нешкідливий для тварин, але
має специфічний запах і гіркуватий смак, через що тварини поїдають його
у перші дні неохоче. Добре його використовувати на сінаж і трав’яне
борошно. На чорноземних грунтах Збаразького і Підволочиського районів
Терно-пільської області врожайність зеленої маси у польових сівозмінах
становила близько 370–400 ц/га, а врожайність зерна озимої пшениці на
фоні такого попередника — понад 50 ц/га. Розміщують буркун також на
змитих схилах, покритих щебенем заплавах. Тому його успішно можна
культивувати у Львівській, Івано-Франківській і Закарпатській областях в
якості зеленого удобрення для окультурення не тільки орного, а й
підорного шарів, і в цьому аспекті його можна розглядати як
фітомеліоратор. Висівають буркун скарифікованим насінням під покрив ярих
і озимих зернових, однорічних трав і кукурудзи на зелений корм. Норма
висіву — 18–20 кг/га. Посіви буркуну потрібно удобрювати
фосфорно-калійними добривами (Р45–60 К45–60). На зелений корм посіви
буркуну скошують у фазі бутонізації, на силос — на початку цвітіння, а
до заготівлі насіння приступають при дозріванні 40–50% бобиків, якщо
його збирають роздільно. Високі врожаї зеленої маси забезпечує тут сорт
буркуну білого Верховинський. На менш родючих грунтах, де конюшина,
люцерна, еспарцет дають низькі врожаї, більш придатними є лядвенець
український (рогатий) сорту Московсь-кий 25, люпини: білий — сорт Синій
парус, жовтий — Прип’ятський і Кастричник, вузьколистий (на зелене
добриво) — Сидерат 892. Щоб одержати гарантований урожай насіння бобових
трав, виробництво його потрібно зосередити у спеціальних насінницьких
посівах. Тут треба врахувати просторову ізоляцію. Краще виділяти
південні схили біля природних і штучних лісонасаджень, де є можливість
використати комах-запилювачів. У низці господарств для підвищення
продуктивності насінництва бобових трав на 10–12 днів вивозять пасіку з
розрахунку 6–9 бджолосімей на гектар. Це не тільки гарантує високу
врожайність насіння бобових трав, а й сприяє підвищенню медозбору.
Завдяки розширенню площ під бобовими багаторічними травами,
вдосконалюючи технологію їх вирощування, успішно вирішується проблема
кормового білка, відновлюється родючість грунтів і на цій основі
забезпечується добре підгрунтя для вирощування озимих зернових культур.

Похожие записи