Реферат на тему:

Аспекти проблем тракторо — та сільгоспмашинобудування України

Технічну політику в сільгоспмашинобудуванні доцільно пов’язувати
насамперед з технологіями виробництва сільськогосподарської продукції. В
умовах ринкової економіки конкурують не окремі машини або знаряддя, а
технології. Для забезпечення технологій складаються комплекси машин, а
сукупність їх з урахуванням регіональних особливостей і має визначати
“Систему машин” для України.

Аналіз концепцій розвитку вітчизняного тракторо- та
сільгоспмашинобудування за останні 10 років свідчить про доволі низький
рівень його еволюції. Технічне забезпечення сільського господарства
досягло нині критичної межі. Основними сільськогосподарськими машинами
аграрні підприємства забезпечені лише на 45–65%, з них понад 90% вже
відпрацювали свій амортизаційний строк. Темпи щорічного списання
спрацьованої техніки в кілька разів перевищують темпи її закупівлі.
Через технічні несправності та фізичне спрацювання щороку не
використовується четверта частина тракторів і комбайнів.

Кількісне та якісне зменшення машинно-тракторного парку призвело до
збільшення навантаження на техніку. Навантаження на один трактор зросло
з 66 га ріллі в 1990 році до 119 га у 2002-му, на один зернозбиральний
комбайн, — відповідно, з 113 га посівів зернових культур до 245 га.

Більш як 43 тис. фермерських господарств мають лише 23 тис. тракторів, 6
тис. зернових комбайнів, по 0,28 сівалки на одне господарство.

Збільшення навантаження на техніку зумовлює розтягування строків
виконання технологічних операцій. Втрати врожаю збільшуються.
Собівартість виробництва продукції підвищується.

Внаслідок диспаритету цін аграрні підприємства втратили тільки за
1991–2000 роки 57,1 млрд грн. Щоб купити зернозбиральний комбайн СК-5
“Нива” в 1990 році треба було продати 34,2 т зерна, а у 2003-му — вже
556,8 т. Один із найпоширеніших просапних тракторів ПМЗ-6АЛ у 1990 році
“коштував” 9,4 т соняшнику, а у 2002-му — 45,6 т.

Різко зменшилися обсяги державних інвестицій, кредитів і дотацій. Зросла
дебіторська і, особливо кредиторська заборгованість. Із 1996 року
сільське господарство є збитковою галуззю.

Для оновлення машинно-тракторного парку аграрних підприємств на рівні
технологічної потреби треба щороку купувати машини й обладнання на суму
понад 15 млрд грн. З них на оновлення парку тракторів має піти 3,0–3,5
млрд грн, зернозбиральних комбайнів — 3,5–4,0. Крім цього, для
підтримання машинно-тракторного парку в робочому стані потрібно 2,0–2,5
млрд грн на закупівлю запасних частин і ремонтних матеріалів.

На сьогодні в Україні (сфері впливу Мінпромполітики) працює 130
підприємств і конструкторських бюро, спеціалізованих у машинобудуванні
для АПК. До вирішення проблем машинобудування в АПК залучені
підприємства оборонно-промислового комплексу, у тому числі ДКБ
“Південне”, ДП “Завод ім. Малишева”, ВО “Південний машинобудівний завод”
та інші.

У цілому по Україні до виготовлення технічних засобів, вузлів,
агрегатів, запасних частин і ремонту техніки нині залучено майже 350
підприємств. Їхні наявні потужності можуть виробляти технічні засоби для
АПК в обсязі 7,5 млрд грн. Для забезпечення господарств АПК необхідними
технічними засобами потрібно щороку реалізувати на внутрішньому ринку
техніки, запчастин і надавати послуг в обсязі до 6 млрд грн.

Підприємствами галузі машинобудування для АПК за 2003 рік виготовлено
промислової продукції на суму 1,54 млрд грн.

Для підтримання наявного машинно-тракторного парку в робочому стані
виготовлено і реалізовано запасних частин на суму 0,4 млрд грн, виконано
робіт із ремонту техніки та надано послуг технічного характеру на 0,17
млрд грн, що в загальних обсягах виробництва (запасні частини та
ремонтні роботи) сягає 39%.

Такий підхід до вирішення проблем щодо технічного забезпечення АПК є
неконструктивним і може призвести в найближчі два-три роки до негативних
наслідків — перетворення доволі потужної на сьогодні галузі
машинобудування для АПК на ремонтну базу сільгосптехніки.

На наш погляд, основними проблемами розвитку галузі залишаються:

— Відсутність системи керування галуззю. За наявності попиту на складну
сільськогосподарську техніку рівень її закупівлі значно не збільшується
з двох причин. По-перше, фінансова неспроможність споживачів, по-друге,
відсутня система машин для енергонасичених тракторів. Наприклад,
“колійну” технологію вирощування цукрових буряків, розроблену під
інтегральний трактор ХТЗ-161, не вдається впровадити у виробництво з
2000 року, тому що ані Міністерство агропромислового комплексу, ані
Мінпромполітики, ані Держсільгоспмаш не можуть створити належні умови
для випуску відповідної техніки для цього трактора заводами
сільгоспмашинобудування. Тож наразі в Україні цукрові буряки та інші
просапні культури вирощуються за інтенсивними технологіями здебільшого
за допомогою тракторів та сільгосптехніки закордонного виробництва. Тому
торік зменшились обсяги закупівлі енергонасичених тракторів виробництва
ВАТ “ХТЗ” та інших.

— Недостатній рівень платоспроможності сільгосптоваровиробників. Це
негативно впливає на фінансово-економічний стан підприємств галузі,
базові заводи з виготовлення складної техніки перебувають у критичному
стані. Платоспроможність внутрішнього ринку техніки — на тому рівні,
коли селяни мають фінансові можливості закуповувати техніку вартістю до
40–50 тис. грн.

— Застарілість основних засобів базових підприємств галузі. Названі
засоби не оновлювалися протягом останніх 14–15 років, що негативно
впливає на конкурентоспроможність, якість та собівартість продукції.

— Відсутність реальних джерел фінансування. Це призводить до
унеможливлення реконструкції та технічного переоснащення підприємств
галузі і забезпечення завдяки цьому високої якості виготовлюваних машин
та обладнання, освоєння виробництва нової конкурентоспроможної техніки.

Фінансування розвитку агропромислового комплексу і машинобудування для
АПК здійснюються у такій пропорції, яка ніколи не виведе галузь на
світовий рівень.

Наприклад, у бюджеті 2004 року:

— на розвиток АПК в цілому, без урахування видатків УААН, передбачено
2,4 млрд грн;

— на розвиток промисловості в цілому передбачено 254,5 млн грн, з яких
на розвиток машинобудування для АПК — лише 10 млн грн.

При таких підходах до визначення пріоритетів у державній промисловій
політиці коментарі зайві.

Для вирішення питань розвитку ринкових відносин вкрай потрібно створити
інфраструктуру ринку в регіонах, де, окрім виробників і споживачів
техніки, мають бути задіяні інформаційно-маркетингові, регіональні
виставково-торговельні та фірмові технічні центри, районні сервісні
формування, а також банки, страхові та лізингові компанії.

Незважаючи на те, що конструктивні показники вітчизняної техніки
зазвичай не поступаються закордонним аналогам, фактична її надійність,
умови праці та функціональні можливості є значно нижчими від потрібних.
Внаслідок цього внутрішній ринок насичується дорогою, не адаптованою до
умов України, імпортною технікою, яка потребує значних експлуатаційних
витрат, що завдає значних економічних збитків.

Якщо терміново не буде вжито дійових заходів, держава може потрапити в
залежність від імпорту іноземної техніки.

 

На сьогодні “диригентом” у вирішенні цих питань залишається Державний
комітет сільгоспмашинобудування (Держсільгоспмаш). За час його існування
прийнято понад 150 нормативно-правових актів, спрямованих на
забезпечення виконання покладених на нього завдань, у тому числі щодо
взаємодії з іншими органами державної влади та міжгалузевих відносин.

У листопаді 2001 року ухвалено програмний документ розвитку
сільськогосподарського машинобудування на найближчі роки — Указ
Президента України “Про заходи щодо розвитку ринку вітчизняної техніки
для агропромислового комплексу та збільшення обсягів її виробництва”.

У 2002 році ухвалено Закон України “Про стимулювання розвитку
вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу”, який
спрямовано на виконання завдань, викладених в Указі Президента.

У своїй діяльності Держсільгоспмаш взаємодіє з Мінагрополітики,
Мінфіном, Мінекономіки та, з питань європейської інтеграції, — з МЗС,
Держказначейством та іншими міністерствами і відомствами.

З Міністерством аграрної політики — у сфері:

— визначення науково обгрунтованої технологічної потреби в основній
сільськогосподарській техніці;

— опрацювання замовлення регіонів на техніку для АПК;

— інформування про обсяги виготовлення і поставок техніки
сільгосптоваровиробникам та можливості щодо її збільшення (залишки на
складах);

— погодження пріоритетів у створені нової техніки;

— забезпечення участі підприємств галузі у виставках техніки для АПК;

— визначення техніки вітчизняного виробництва, яка може реалізовуватися
споживачам на умовах фінансового лізингу та з частковою компенсацією
вартості;

— організація проведення семінарів з експлуатації, обслуговування та
ремонту техніки з її демонстрацією.

Проте поки що все це не привело до поліпшення стану справ у цьому
питанні. На наш погляд, тому що Держсільгоспмаш залишається структурним
підрозділом Мінпромполітики, підпорядкованим міністрові Мінпромполітики,
і не має механізму реального впливу ані на Міністерство агропромислового
комплексу, ані на Міністерство економіки, ані на Міністерство фінансів
тощо.

Структура власності підприємств, що їх контролює Держсільгоспмаш,
характеризується тим, що у більш як 30 підприємств залишається різна
частка пакетів акцій державної власності. Ще в 30% акціонерних товариств
у процесі приватизації контрольні пакети акцій консолідовані
акціонерами, з якими працює Держсільгоспмаш стосовно узгодження політики
реформування та розвитку підприємств та їхньої участі в проведенні
державної політики з розвитку галузі.

Одним із великих власників підприємств сільгоспмашинобудування є ВАТ
“Лізингова компанія “Украгромашінвест”, до статутного фонду якого Фондом
державного майна України передано пакети акцій 37 підприємств.

Нині визначаються шляхи взаємодії Держсільгоспмашу з ВАТ
“Украгромашінвест” та напрями розвитку підприємств, що входять до їх
складу.

Загалом можна зробити висновок, що в державі немає єдиного
консолідуючого органу з питань тракторо- та сільгоспмашинобудування з
достатніми повноваженнями, який міг би керувати створенням науково
виважених технологій вирощування сільськогосподарських культур та
сприяти створенню системи машин для цього, об’єднавши та очоливши для
цієї мети відповідні управління:

— Міністерства промислової політики;

— Міністерства аграрної політики;

— Науково-дослідні та навчальні інститути.

Держсільгоспмаш, на жаль, не впливає на процеси розвитку тракторо- та
сільгоспмашинобудування в країні.

На селі, при його реформуванні, власників можна умовно розділити на
“багатих” і “бідних”. Перші купують закордонні трактори, комбайни та
сільгоспмашини, другі — “латають дірки” на техніці, що залишилася з
радянських часів. Тому ніхто не зацікавлений у купівлі вітчизняної
техніки. З’явилася в селі також третя категорія: власники техніки, які
не мають землі, а заробляють на тому, що обробляють землі “бідних”
власників землі за “кабальний” відсоток від урожаю. Ця категорія також
користується закордонною потужною технікою.

Через відсутність єдиної політики кожний завод створює техніку на свій
розсуд, без конструктивного та технологічно виваженого обгрунтування. Це
нонсенс, але нині в Україні тільки зернозбиральні комбайни намагаються
випускати понад 5–6 заводів. Сільгосптехніку також випускають без
“прив’язки” до потужності та особливостей вітчизняних тракторів
(наприклад, того ж ХТЗ або ПМЗ).

Наразі не знайдено раціонального шляху вирішення проблеми забезпечення
сільськогосподарських підприємств зернозбиральною та кормозбиральною
технікою. На наш погляд, налагодження або підвищення технічного рівня
вітчизняної складної сільськогосподарської техніки до сучасних
стандартів найдоцільніше здійснювати через спільне виробництво її з
фірмами Заходу. З огляду на це треба відповісти на такі запитання:

— На використання яких вітчизняних і закордонних енергозасобів має бути
спрямована політика України?

— Чому нині не працюють економічні важелі регулювання ціноутворення на
продукцію заводів сільгоспмашинобудування?

— Які заходи вживаються для піднесення технічного рівня машин і знарядь
вітчизняного виробництва до сучасного технічного рівня машин західного
виробництва?

— Яким наразі є раціональне співвідношення між ціною та якістю машин для
України?

— У яких допустимих межах агропромисловий комплекс України має працювати
на економіку Заходу та близького зарубіжжя у сфері машинобудування?

Для відповіді на поставлені запитання, на наш погляд, передусім доцільно
розробити:

— методику оцінки економічної ефективності сільськогосподарської техніки
з погляду регіону на Україну в цілому;

— механізм економічного регулювання ціноутворення на продукцію
сільгоспмашинобудування з урахуванням груп складності машин, їхньої
нормативної ваги та економічної ефективності її виробництва з
урахуванням інтересів держави;

— нормативні технологічні карти виробництва сільськогосподарської
продукції за сучасними та перспективними технологіями по регіонах з
визначенням нормативних витрат і рівня рентабельності виробництва, які
були б узяті за основу під час розробки систем оподаткування й дотацій
виробництва;

— сучасну та перспективну “Систему машин” для сільськогосподарського
виробництва України.

Слід також визначити пріоритетні напрями у розвитку
сільгоспмашинобудування і накреслити заходи підвищення технічного рівня
до рівня західного з використанням світових досягнень та розширення
інтеграції вітчизняного виробництва із західним.

Технічну політику в сільгоспмашинобудуванні насамперед доцільно
пов’язувати з технологіями виробництва сільськогосподарської продукції.
Це пояснюється тим, що в умовах ринкової економіки конкурують не окремі
машини або знаряддя, а технології. Для забезпечення технологій
складаються комплекси машин, а їхня сукупність з урахуванням
регіональних особливостей і має визначати “Систему машин” для України.
Комплекс машин під технології слід створюти на базі енергозасобів, які
входять до цих комплексів.

Похожие записи