Реферат на тему:

Аграрна політика держави потребує кардинальних змін

За роки незалежності молода українська держава так і не спромоглася
розробити більш-менш дієву, всім зрозумілу аграрну політику та знайти
оптимальний шлях розвитку аграрного сектору економіки й сільської
місцевості. А корінь зла полягає в тому, що влада, як правило, боролася
не з першопричинами тих чи інших проблем, що постійно виникали і
виникають в АПК, а з їхніми наслідками. До того ж, проголосивши курс на
впровадження і дотримання ринкових засад, та ж держава постійно
нехтувала законами ринку, намагаючись адміністративними методами
врегулювати всі проблеми. А коли це не вдавалося зробити, то
безапеляційно шукала ворога серед представників агробізнесу, які начебто
стримують успішний розвиток сільського господарства. Популізм політиків
та урядовців дорого обходиться тій самій державі — значні ризики, що
пов’язані з відсутністю певної агрополітики, стримують приток інвестицій
в АПК, і тому сьогодні Україна використовує тільки 20% власного
аграрного потенціалу. Що робити і куди рухатися далі аграріям — із цими
запитаннями журнал “ПРОПОЗИЦІЯ” звернувся до радника Президента України,
голови Української аграрної конфедерації Леоніда Козаченка.

— За 14 років було підготовлено шість або й більше програм розвитку АПК
України, які конкретно розробляли під агропром та затверджували
відповідні інституції. Але всі ці програми, навіть остання, яку
підготували в 2005 році, розпочинаються з того, скільки потрібно селу
мінеральних добрив, тракторів, скільки треба вирощувати пшениці чи
ячменю, які площі необхідно засівати тощо. Тобто для розробників
пріоритетами є не формування правил гри та ринкового середовища, а
потреба в міндобривах та сівалках.

З іншого боку, аграрну політику не завжди вели в оптимальному напрямі,
ми нераціонально використовували цінову підтримку. Останні п’ять років,
збільшуючи фінансову підтримку, ми не забезпечували відповідного
зростання рентабельності сільськогосподарського виробництва. Бюджетні
кошти на підтримку виробників в основному йдуть не на розбудову
середовища, не на системну розбудову галузі, а на пряму підтримку
товаровиробництва. Звичайно, це дуже добре сприймається представниками
агропідприємств. Вони розуміють: що більше їм будуть перераховувати
бюджетних коштів, то краще для них, але для галузі в цілому і для тих
результатів, що ми очікуємо, у довгостроковій перспективі відчутного
ефекту не буде. Збільшення прямої підтримки не збільшує виплат
заробітної плати, не вирішує проблем соціального розвитку сільської
місцевості, не поліпшує середовища, в якому живуть люди, — і, як
наслідок, збільшення витрат держави не поліпшують ситуацію, а, навпаки,
поглиблюють негативні тенденції.

— То якою повинна бути роль держави в АПК, що мають робити чиновники для
того, щоб село не хиріло, а розквітало?

— Роль держави і Міністерства агрополітики полягає в тому, щоб вони
створювали умови для успішного функціонування суб’єктів аграрного ринку.
Вони повинні формувати середовище. Не розробляти й приймати різні
“програми збільшення рогів та копит”, а намагатися сформувати середовище
і встановити правила гри, за яких виникає мотивація у приватного
агробізнесу займатися розбудовою цього ринку, інвестувати в нього кошти.
Це велика проблема, яка лежить у площині ментальності тих політиків, які
сьогодні реалізують стратегію розвитку АПК.

Отже, одна з найголовніших проблем, що стримує розвиток, — не створено
середовища для притоку інвестицій. Україна може вп’ятеро збільшити
виробництво сільськогосподарської продукції, але для цього потрібні
сучасні технології та інвестиції. І в нас є приклади сучасного
використання технологій, які є кращими в Європі та світі, але це —
поодинокі приклади. Масового поширення такого досвіду немає через високі
політичні ризики в країні. Зміна політики влади стосовно агробізнесу: то
фіксують ціни на продукцію, то забороняють її переміщення, то
встановлюють обмеження на експорт, то надають певні преференції
державним структурам і т. ін. Приблизно 50% ризиків лежить саме в
політичній площині, тобто це непередбачувані дії влади, які є
неадекватними в умовах ринку, і суб’єкти ринку абсолютно не можуть
спрогнозувати перспективу ведення свого бізнесу. Те, що відбувається за
один тиждень в Україні, в розвинених державах не відбувається за десять
років. У такому середовищі жоден інвестор не почуватиметься впевнено. І
в цій проблемі вже давно потрібно було поставити крапку.

Інші ризики, які належать до економічної площини, повинні регулюватися
професійними діями урядовців. Треба вдосконалювати структуру аграрної
економіки, формувати ринок землі, запроваджувати іпотечне кредитування,
завершувати формування ринкової інфраструктури агросектору,
впроваджувати системи управління й мінімізації ризиків — це ті головні
пріоритети, на яких повинна зосереджуватися державна політика. Не на
ручному управлінні, не на намаганні безпосередньо втручатися в
діяльність суб’єктів господарювання, не на недовірі до приватного
бізнесу, а навпаки — на стимулюванні та підтримці його. І держава
повинна дуже активно сприяти експорту сільгосппродукції з України, бо
від цього значною мірою залежатиме наш майбутній розвиток. Тобто нам
конче потрібно формувати якісно нову аграрну політику, спрямовану на
зростання інвестиційної привабливості АПК.

— Невже з приходом нової влади в агрополітиці нічого не змінилося?

— Дехто з представників агробізнесу визначає дії влади в АПК за останні
півроку як геноцид проти власного бізнесу. Судова система стала не
набагато кращою, хоча дещо змінюється. Приміром, держава не повертає ПДВ
експортерам агропродукції, бізнесмени звертаються до суду з позовами й
виграють їх, бо суд не може прийняти іншого рішення, якщо в компанії є
всі документи, а її вимоги щодо відшкодування ПДВ — законні. Але потім
податкова адміністрація апелює до іншої інстанції, де перемагає знову ж
таки представник бізнесу, і тоді виникає ситуація, коли блокуються
рахунки податкової адміністрації в державному казначействі, й держава
повинна сплатити свій борг підприємцю. Є тільки одна обставина, щоб не
сплачувати борг, — порушити кримінальну справу проти цієї
бізнес-структури або її керівництва, й податкова використовує цю
можливість. Причому це відбувається абсолютно безпідставно. Наприклад,
зерноторговельна компанія рік тому купила в Казахстані зерно за 1000
грн/т, через рік продала за 500 грн/т — отже, за кордоном залишилося 500
грн, а це вже приховування валютної виручки, тому проти компанії
порушують кримінальну справу. Зрозуміло, що довести це неможливо, тому
що просто смішно висувати такі звинувачення, але сам факт відкриття
кримінальної справи дає можливість не виплачувати борг із ПДВ, і влада
використовує такі прийоми.

— Назвіть компанії, які постраждали від такого свавілля?

— Постраждало чимало компаній. На сьогодні порушено понад десяток таких
кримінальних справ, і сотні рішень судів прийнято на користь приватних
компаній. На жаль, ми маємо таку ситуацію. Нині заборгованість перед
експортерами агропродукції сягає понад 800 млн грн. І позиція держави
така: розуміючи законність вимог суб’єктів ринку щодо повернення цих
сум, держава не виконує рішень судів. Звинувачувати суди тут неможливо,
але треба звинувачувати владу, яка діє, не хочу вживати гучних слів, на
кшталт злочинно, але саме це слово найбільш підходяще.

— Можливо, не сама влада, а певні посадовці…

gdq

y

ни, то в аудиторії були оплески, а половина людей навіть встала з місць.
Це свідчить про те, що бізнесове середовище не сприймало політику, яку
здійснювала влада, передусім у напрямі вдосконалення системи
оподаткування. Особливо це болюче для АПК.

— Ваше ставлення до створення Аграрного фонду, який досить активно
розпочав свою діяльність на зерновому ринку?

— Така інституція має право на існування, тому що головна мета Аграрного
фонду — створення інструменту, який сприятиме стабілізації цін на
основні види агропродукції на внутрішньому ринку. Фонд передбачає
спрямування коштів на здешевлення страхування, деякі дії щодо
удосконалення роботи біржового ринку, здійснення інтервенцій для
стабілізації цін на зерно, цукор, м’ясо та іншу продукцію. Власне ідею
закладено в структуру непогану, але методи, які використовує Аграрний
фонд, є дещо сумнівними. Наприклад, щодо зерна. Україна завжди виробляє
його більше, ніж споживає, тож у такому разі потрібно вилучати зайве
зерно з ринку за вищими цінами, створюючи інтервенційний фонд.
Наступного року знову отримаємо високий урожай і знову накопичуватимемо
зерно. Така ситуація повторюється дев’ять разів упродовж десяти років. А
щоб впливати на ринок, треба закуповувати зерна близько 20% від валового
обсягу. І уявіть собі, якщо за останні 5 років Україна в середньому
збирала 37 млн т зерна, то 20% це — 7 млн т. Отже, за дев’ять років ми
накопичимо зерна в 1,5 раза більше, ніж збираємо щороку, — 63 млн т!
Куди ми його подінемо? Спалимо, утилізуємо? Адже продати це зерно на
ринку неможливо, бо матимемо зворотний ефект — впадуть ціни. І незалежно
від того, куди ми продаватимемо ці запаси, — на експорт чи на внутрішній
ринок — ми створимо великі проблеми. Тому цей механізм не є придатним
для умов зернового ринку України. Треба шукати інші механізми, а їх дуже
багато. В ідеалі нам потрібно створювати ф’ючерсний ринок і давати
можливість виробникам продукції на рік уперед прогнозувати свою
діяльність і вирощувати ту культуру, яка, згідно з ф’ючерсними
котируваннями, може бути нійбільш перспективною і принести найбільший
прибуток, до того ж, можна буде страхувати ціну й уникати збитків. Це
ідеальна схема, яка працює в США та інших країнах. Поки її немає — треба
використовувати інші методи підтримки цін і запроваджувати інтервенції
на ринку. Це можуть бути прямі доплати, заставні закупівлі, за яких
держава максимально повинна покривати витрати за зберігання такого зерна
та одержання під нього кредитів сільгоспвиробниками. В наших умовах
інтервенції найефективнішими були б на ринку цукру. І це треба робити
Аграрному фонду.

— Але навіщо було створювати структуру, яка нині дублює дії
Держкомрезерву та ДАК “Хліб України”, які, до речі, на противагу
Агрофонду, мають власні потужності для зберігання та переробки зерна?

— У розвинутих країнах є державні регулятори товарних ринків, і не
йдеться окремо про аграрний фонд, який властивий тільки АПК, йдеться
про всі товарні ринки: пальне, цемент, продукти харчування тощо. Є
державний регулятор, який впливає в основному на ринок через механізми,
притаманні біржовій торгівлі, ф’ючерсному ринку. Вони контролюють великі
товарні потоки і не адмініструють ціни, а здійснюють інші заходи.
Приміром, субсидують певну продукцію, щоб стимулювати збільшення її
виробництва, або встановлюють додаткове оподаткування на продукцію, яку
перевиробляють, або вводять обмеження щодо імпорту чи експорту залежно
від потреби. Такими методами вони впливають на ринок, стабілізуючи його.

Ми не маємо такого регулятора. Не створили його, бо не вистачає досвіду
та розуміння такої моделі розвитку ринку. Цю пробему буде розв’язано з
часом, тому створення Аграрного фонду можна розглядати як перехідний
етап. Але, підкреслюю, на жаль, ті люди, які створювали цей фонд, знову
ж таки вдалися до методів адміністрування. Вони спрямували свої зусилля
не на формування правил гри на ринку, а, навпаки, — на втягування
держави в цей бізнес, демонстрували, що держава є найбільш потужним
гравцем на ринку. З таких позицій не можна виходити, тому що держава й
уряд ніколи не повинні бути гравцями на ринку, бо там працюють приватні
суб’єкти господарювання. Ми вже проходили етапи розвитку, коли держава
грала на ринку, не скасовуючи державне замовлення на зерно та
забороняючи приватизацію хлібопекарських підприємств. Ми пам’ятаємо
черги за хлібом, а в асортименті магазинів ніколи не було більше трьох
видів хліба, та й того вистачало лише до обіду. Тільки після проведення
приватизації, за короткий проміжок часу, було врегульовано цей сегмент
ринку. Держава відійшла — і ситуація стабілізувалася. Так і в інших
галузях відбуваються певні зрушення, коли держава дає приватним
структурам займатися бізнесом. Бізнес — це не справа органів державної
влади.

— І все ж, керівництво ДАК “Хліб України” заявляє, що витіснятиме
зернотрейдерів з ринку, вони одержують бюджетні кошти та банківські
кредити — і це при тому, що компанія має великі борги…

— Я вам скажу, що ДАК “Хліб України” та Держкомрезерв — це найбільша
проблема, яка нині існує в державі. Ці дві структури настільки шкодять і
АПК зокрема, і суспільству в цілому, що навіть уявити важко. Дивно, що
політики, не розуміючи цього, посилаючись на якусь потребу, підтримують
ці структури, щороку субсидуючи їх та списуючи їм борги й збитки, яких у
них уже близько 1 млрд грн. Сумарно це ті податки, які сплачують всі
приватні суб’єкти, пов’язані з аграрним бізнесом та торгівлею. Вони
сплачують 1 млрд грн податків, а ці гроші, замість того, щоб направляти
на розбудову економіки, йдуть на покриття збитків Держрезерву та ДАКу.
До цього можна додати ще й корупцію. Але найбільше лихо, що ці структури
дестабілізують ринок. Вони його не стимулюють, не гармонізують, а
завдають великої шкоди, створюючи ризики, які не контролює приватний
власник.

— Чи потрібно закладати в Державному бюджеті великі кошти на розвиток
АПК, якщо їх використовують, як свідчить практика, неефективно?

— Усе залежить від того, яку модель розвитку ми хочемо застосувати. Якщо
ми формуватимемо тільки ті правила гри, які притаманні ринковій
економіці, то, безумовно, таких великих субсидій для нашого АПК не
потрібно. Нам необхідні великі субсидії для забезпечення потреб
соціального розвитку сільського населення. Без державної підтримки ми не
зможемо вирішити проблеми будівництва доріг, шкіл, лікарень,
газофікації, каналізації, водопостачання, телефонізації та інших
об’єктів соціального призначення. Це тільки держава повинна фінансувати.
А от виробництво сільгосппродукції, розвиток агробізнесу винятково
залежать від притоку інвестицій. Якщо вони надходитимуть в АПК, то
будемо найбільш конкурентоспроможним сільським господарством у світі,
тобто зможемо вижити без субсидій та дотацій. Та в нинішніх умовах, коли
інвестори й банкіри абсолютно не можуть контролювати свої ризики, а тому
не надають сільгоспвиробникам належних інвестицій та кредитів, —
субсидії потрібні.

Отже, державна допомога, кредитні ресурси та інвестиції — це три головні
складові того інвестиційного процесу, про який ми говоримо. Хочу сказати
й про державну допомогу. Так, є податкові пільги аграріям та програми
підтримки сільгоспвиробництва, тільки все це, на мою думку, діє
неефективно. У процесі прийняття рішень щодо фінансової підтримки не
беруть участі громадськість та професійні об’єднання, які краще за
будь-кого розуміються на проблематиці розвитку тих чи інших напрямів у
сільському господарстві. Вони вилучені з цього процесу, і все це разом
не дає того ефекту, який можна мати завдяки використанню бюджетних
коштів. Їх недостатньо й ніколи не вистачатиме, хоч ми й збільшуємо їх
щороку, бо використовують їх неефективно. У бюджеті на наступний рік
знову передбачається дотування добрив, “рогів та копит”. Це теж
потрібно, але це боротьба з наслідками, а не з причинами. І ті помилки,
що вже зроблено за останні 8–10 місяців реалізації аграрної політики, ще
впродовж як мінімум двох років позначатимуться на розвитку українського
АПК. Хоча, сподіваюся, ситуація почне змінюватися на краще.

Похожие записи